Кожен, хто береться за перо, повинен перед собою поставити певні запитання: коли писати, як писати, для кого писати? Така необхідність потрібна, адже важко собі уявити, що утвердитись у літературі, як довершений майстер слова, доволі важко. Звичайно, на кожного письменника-початківця чекають якесь незнання, нерішучість, творче шукання, а то й падіння і злети.

Отже, коли писати? Вичерпну відповідь цьому дав патріарх нашої літератури славної пам’яті Борис Антоненко-Давидович: «…коли не хотітиметься ні їсти, ні пити, ні робити будь-яку іншу роботу, лиш – писати!». А от як писати – зрозуміло кожному: треба ретельно гранити кожне слово, кожен рядок, відчувати біль за народ, за Україну. І ця біль має бути в кожному авторовому творі – великому, малому. Якщо її такої нема, то це мистецтво заради мистецтва, заради слави, з метою матеріального достатку…
Для кого писати – теж зрозуміло: для читача, якого треба не лише просвітлювати, розраджувати, виховувати, але й поважати.
Правда, на оті запитання, наведені вище, досить успішно відповідають досвідчені письменники – письменники чесні і не придворні. А от тим, хто чи не вперше стають на творчу стезю, їх зреалізувати дедалі важче. Спершу ходять у т. зв. початківцях, вчаться у маститах письменників, часто-густо відчувають на собі критику літературознавців. Іноді нищівну і не завжди справедливу.
Ці та інші завдання Юрій Коваль успішно розв’язував, навчаючись у Львівському університеті ім. І. Франка. Вже тоді він був вельми оригінальним, не схожим на інших письменників. Зрештою, до свого визнання він йшов своєю дорогою, прагнучи одвічної гармонії зі світом, природою, з людьми. Він, як письменник, як пише львівський мистець Роман Горак, «не належить до вельми продуктивних письменників. Він з тих, який розуміє, що вартість не в кількості написаного, а в тому, що залишається після тебе в літературі».
Як на мене, Юрій Коваль – це поет в прозі і, навпаки, прозаїк в поезії. Перед тим, як перейти до прози, він писав поезії, багаті на оригінальні порівняння, метафори, інтонації. Він усвідомлено це робив, бо розумів, що лірика – це та школа, яка навчає якнайточніше відшукувати слово, збагачуватися поетичним синтаксисом, заставляє добротно і точно будувати речення та діалоги.
Ю. Коваль прийшов у велику літературу із Валерієм Шевчуком, Євгеном Гуцалом, Миколою Сомом, Володимиром Дроздом, Миколою Вінграновським, Євгеном Сверстюком, Василем Захарченком, Михайлом Косівим, Іваном Драчем, іншими «шістдесятниками», котрі, оминаючи пастки соцреалізму, позбавляли національну культуру зашореності, людиноненависницької пропаганди, політичного екстремізму. Новели, етюди, есеї, що час від часу появлялися у «Жовтні» (тепер – «Дзвін»), «Літературній газеті» («Літературна Україна»), у «Дніпрі», в «Прапорі», в інших виданнях, були позначені щирістю, синівською любов’ю до Батьківщини, до сильних духом українців. Усі публікації автора літературною критикою сприймалися досить прихильно. Правда, деякі кололітературні писаки іноді незаслужено ганили творчість молодого прозаїка. Наприклад, сліпий прихильник хибного соцреалізму Любомир Дмитерко не раз, було, піднімав нищівну сокиру над творами юного Ю. Коваля, мовляв, «гірше, коли поряд з справді цікавими, талановитими речами трапляються в публікаціях нашої газети Чабанівський деякі незрілі ще вірші Івана Драча і Миколи Вінграновського або ж безпорадні. Претензійні новелети, на зразок Ю. Коваліва «І люди помиляються»…» (ст. «З новою назвою – до нових висот». «Літературна Україна», 16. 02. 1962 р.).
Ще один адепт соцреалізму Михайло Чабанівський зі звірячою злістю неславив етюд молодого письменника: «Етюд нагадує не мистецький твір, а своєрідну літературну шараду. Тендітна медуза, героїня твору Юрія Коваля, весь антураж її гріхопадіння і переживань здаються нам штукарством, покликаним насолоджувати слух хіба що літературним снобам…» («Про молоде серце і голубу медузу» – Київ «Радянська Україна», 21. 03. 1962 р.).
А явний прихильник комуно-московського соцреалізму – Дмитро Ткач пише таке: «Це просто дивно, що етюд «І люди помиляються» потрапив на сторінки газети «Літературна газета». В ньому лише 66 рядків, але як багато хибного. Непотрібного сказано в цих рядках! Ліричний герой повернув у море медузу, викинуту на берег хвилями. Хай би й так, поверніть та й годі. Але ні, автор на цьому незначному факті будує хибне узагальнення, що, мовляв, ось так, як море зрадило медузу, викинувши її на берег, так люди можуть зрадити людину. Перейнявшись співчуттям де бідолашної медузи, герой лютує, «діє, як божевільний». Я тому наголошую на хибності і непотрібності етюда Ю. Коваля, що боюся його впливу на уми читачів, а ще тому, що палаю щирим бажанням наділити і Ю. Коваля і інших молодих авторів на пошуки справді злободенних, важливих, значимих, гостропроблемних, життєвих тем. (ст.. «Письменник – це боєць». – Київ. «Дніпро», липень 1962 р.). Так-так, вірне розв’язання… В дусі згубної комуністичної моралі, сліпої вірності партії Леніна – Сталіна, неухильного утвердження тоталітарного режиму…
Гудили молодого письменника й інші прихвосні злочинної совєтизації, котрі ревно виконували кагебістські приписи «ламать» і «нє пущать»! Усе робили, аби ще у зародку прим’яти цвіт молодої української літератури, котра не вкладалась у прокрустове ложе горківсько-сталінського соцреалізму. На жаль, у багатьох випадках їм це вдавалося – з творчістю Ярослава Ступака (новела «Гординя»), Василя Захарченка (повість «Стежка»), Євгена Гуцала (повість «Родине вогнище» – «Мати своїх дітей»), Бориса Харчука (новела «Повстанський кінь», Євгена Титикайла (зб. «Крайка»), Івана Світличного (новели, статті), ін.
Втім, Юрій Коваль мав і захисників – чесних, порядних, досвідчених. Це – Максим Рильський, Павло Загребельний, Олесь Гончар, Іван Дзюба, Аркадій Буковинський- Браеску, Борис Харчук, Володимир Базилевський, Дмитро Герасимчук, Михайло Осадчий, Микола Ільницький, інші представники національної культури.
Високу похвалу отримали книги новел Ю. Коваля «Віднайдена фея» (1965 р.), «Зелена Україна» (1966 р.), «Гармонія» (1969 р.), «Село, а над ним лелеки» (1979 р.), «Цей лагідний, лагідний світ…» (2007 р.), а також роман «І ріки впадуть у море» (2007 р.), прозопоема «Одвічна клятва» (2011 р.) та інші.
Надзвичайно високу оцінку дала авторка історичної епопеї «Сестри Річинські» Ірина Вільде. Його третю збірку новел «Гармонія» (одночасно й автора) характеризувала, як «геніальний Юрій Коваль» та «геніальна його збірка…». Роман Горак у статті «Гармонія» Юрія Коваля» («За вільну Україну», 18-19. 02. 2002 р.) про творчу робітню новомиргородця-львів’янина сказав так: «З Юрієм Ковалем і його «Гармонією» у літературу ввірвалась якась нова ще не усвідомлена, але могутня молодеча сила, яка розбивала рутину, штампи в нашій літературі, кон’юктуру…».
Львівський письменник, перекладач Андрій Содомора у статті «І викувати світ у слові» (Переднє слово до вибраного «Цей лагідний, лагідний світ…» (Ви-во «Апріорі», 2011 р.) пише: «Коли гортаю новелістичні книжки Юрія Коваля, то перед очима постає галерея живих людей. У їхніх долях – історія нашого народу; не книжкові – життєві сторінки: «І стоїть, тоді в степу гомін, і шелестять сторінки історії…».
Бігме, і І. Вільде, і Р. Горак, і А. Содомора мали рацію, адже «Гармонія» і попередні збірки закріпили ім’я Юрія Коваля у нашій, хоч багатостраждальній, але невмирущій літературі.
Колись я, як початківець, теж мав приємність запізнатись із творчістю молодого новеліста. Твори Ю. Коваля, які вдалось прочитати, були для мене одкровенням, значною школою писемного творення. Я навіть був особисто знайомий із Ю. Ковалем – це було у Дрогобичі, 1968 р. Він, Роман Лубкіський, Яків Стецюк, Микола Ільницький. Михайло Косів із нами, студентами, у різні часи проводили тематичні семінари щодо майстерності живописання. Пам’ятаю, я тоді читав свою новелу «Кошикар». Я. Стецюк трохи критикував її: мовляв, заголовок наприкінці твору має «вистрілити…». Юрій Коваль захистив її: «Геть-всі рядки новели Андрія «стріляють!..». Досить схвально віднісся й М. Ільницький.
Згодом мене досить поважно підтримували Роман Кудлик, Роман Качурівський та Дмитро Герасимчук. Певний аванс на мою творчість дав і Володимир Яворівський, що працював тоді кореспондентом в одній із газет Львівщини.
Після такої вагомої підтримки в мене виросли крила, і я почав досить серйозно задуматися над своєю подальшою творчістю. Між тим, першим, хто в мене повірив, був, звісно, Юрій Коваль. Згодом підтримували Євген Титикайло, Іван Гнатюк, Ігор Нижник, Михайло Шалата.
Можна б було ще зупинитись на процесі становлення і творчій робітні Юрія Коваля, але, певен, і цього досить. Може, вдасться мені більш повно сказати про його твори – зокрема, новели, образки, етюди, пастелі, шкіци, есеї, роман. Детально спинюся на підсумковій книзі автора «Цей лагідний, лагідний світ…», яка побачила світ в авторовій редакції.
Твори, уміщені в ній, не тільки хвилюють, вони заставляють нас задуматися над нашим життям-буттям, вчать краще розуміти сутність речей і оцінити світ, в якому перебуваємо. З багатьма творами я знайомий – із давніх журнальних публікацій. Особливо близькими мені були новели Юрія Коваля – жанровим розмаїттям, багатством лексичного забарвлення, високою культурою авторського мовлення, досконалістю діалогів, а також повнотою сюжетики. Автор з великою психологічною силою зображує події і факти, які відбувалися під час воєнного комуно-московського лихоліття і того часу, в якому він перебував.
Пам’ятаю, мене сильно схвилювала новела «Півні кукурікали о четвертій». Коротка за обсягом, проте сильна за змістовим навантаженням. Є в ній щось від М. Коцюбинського та В. Стефаника – оця коротка форма і психологія мотивації. Мати Голита – сілька трудівниця – провідала сина й невістку. У місті, звичайно. Як тільки вони пішли на роботу, у хаті взялася порядок наводити: «Там пилинку здмухне, там ганчіркою проведе, там з місця на місце щось переставить…». Відпічне трохи – і знову якусь роботу знайде. Інакше не може: до всякої роботи привикла. Село, в якому живеш, рук потребує – в господі, в городі, на фермі. Ніяк не може вона без роботи отої.
Голита згадала, що її син любив періжки їсти – пухкі і з гарбузом. Тому-то на базар побігла. Незвично їй, селянці, у великому місті – через силу-силенну людей, колотнечу, хурчання машин, а ще страх вулицю переходити. Якби «не плечистий парубок, що взяв її під руку», то б, може, «із автобусом поздоровкалася…».
На ринку гарбуза купила. Вже вдома пиріжків напекла: хай діти їдять і не дякують. Вночі їй не спалося. Опівночі спитала сина: «Котра година?» – «Четверта, мамо». Вони пішли до праці, а їй далі не спалося. Бо о тій годині півні на фермі, де працювала «кожного разу голосно кукурікали…».
Місто Голиту брало тривогою, село – не таке: воно, хоч і провінційне, зате затишне, своє. Воно – її світ, який вона ніколи не зможе зрадити.
Глибоко вражає триптих «Зелена Україна» – своєю історичністю, драматизмом, побутивізмом. «Хеопси степу» — одна із новел триптиха. Це, по суті, поетична рапсодія, хвала життю. Тут що не речення – поетичне одкровення: «…тільки хлюпають лагідним прибоєм розливи пшениць, тільки міниться вгорі відомими й невідомими барвами море світла, тільки жайвір розносить над степами в дзьобику пісню».
Досить характерна сюжетика твору – історична заглибленість, філософська мотивація, правда життя, народна легенда. В широких і безкраїх степах три могили – «мовчазні, сиві від полину та вічності». Перша – найголовніша, виросла у Персії. Вона «дивилась на світ з-під заборона шолому, міряла світ лезом меча… Мов розлючені леви, вони (її воїни. – А. Г.) мчали по чужих землях, мов розлючені леви, ввірвалися вони в оці степи (степи України. – А. Г.) і помчали б далі, якби не списи сколотів». Вона, ця могила, залишилася тут.
Друга могила зізнається, що примандрувала із Монголії… У її очах «ще й досі лопотять знамена пожеж, які позначили наш шлях…». «Це – орди Батия. Вона, могила, «пройшла би увесь світ від моря до моря, від сходу до заходу, якби не рука слов’янина».
Мову веде й третя могила: «Моя батьківщина, мов материзни не зайшла сторона, а оці степи… Я не мчала, мов тур, по чужих землях і не проходила їх від сходу сонця до заходу. Я любила брати степ, засівати його пшеницями. Але коли зліталося гайвороння, я ховала в повітці плуг і бралася за шаблю…». Ця могила – це Україна. Її хоробре воїнство – козацтво!..
Є тут ще дві могили. Одна – старша, друга – молодша. Першу насипали хлопці – некрути, другу – ті, що повернулися з пащі смерті.
Закінчується новела рефреном: «Люди, ви чуєте, про що гомонять могили?» – це прямий заклик знати і поважати свою історію, пам’ятати своїх національних героїв, любити свій край.
Перечитавши її, я подивувався. Як вона – наскрізь патріотична – змогла уникнути всевидющого ока кагебістського цензора?!. Може, «крамолу» він не догледів, а може, маючи трохи сумління, свідомо її пропустив…
Новела «Об’єкти і сонце» – це страшна правда війни! Українець Максим учинив героїчний подвиг – підбив німецького танка. «Максим жбурнув гранату». Скоріше вгадав, ніж розчув вибух, його проковтнув клекіт бою, тільки наче в пропасниці заходили ходором стіни окопчика».
Німці втікали, а він лишився живий. Його підібрав журналіст-оператор. Який «все бачив і нічого не пропустив на спустошеній і сплюндрованій Україні. «Максим розплющив очі і побачив, що журналіст – мертвий. Його пальці все ще тримали над застиглими очима апарат, і в об’єктиві відбивалося синє небо України, в якому купалося сонце…».
У цій новелі відчуваються творчі паралелі із повістю «Україна в вогні» Олександра Довженка. Та ж мила серцю Україна, те ж синє небо, те ж яскраве сонце.
Завершується триптих новелою «Зелена Україна». Це – трагедія української сім’ї. Мала мати п’ятьох синів і стільки ж доньок. П’ять синів – це п’ять ясенів; п’ять доньок – це п’ять яблуньок. У жахній воєнній круговерті усі загинули… «Ходить тінню по тіні жінка з пшеничними косами, золотими віями і блакитними очима. Зупиниться біля двох дубів – плаче. Обійде п’ять ясенів і п’ять яблуньок – і сльози від горя висохнуть… І стало багато землі. Потопає в ній моя Україна, бентежить красою чужинця, ночами росою вмивається. Чи, може, слізьми…».
Оця новела – значуща метафора, у якій «захований» (совєцькі ж часи то були!..) упосліджена, але невпокорена Батьківщина, ім’я якій – Україна. Так писати у цей страшний час – подвиг! Подвиг во ім’я нашої невмирущої нації, нашої знедоленої Вітчизни.
З-поміж новел воєнного циклу вражає і «Мамо, налийте мені молока». Перед очима звичайна сільська ідилія: хата, мати, кіт, хлопчик, молоко… Дмитрик любить молоко – «гаряче, запашне, з-під корови». Любить його вже дорослим. Пив, коли «на колючій стриженій голові хизувалася пілотка, до вузьких плечей тулився похідний мішок».
А потім – трагедія: «за почорнілою іконою – загорнуті в клаптик випраного полотна ордени й медалі» (сина. – А. Г.), їх передав котрийсь товариш…
А мати – як кожна мати: чекає… Сина чекає. «Сторожко вбирає в себе шурхіт. Що долинає знадвору. Хтось стукає в шибку і шелест рідного голосу: «Мамо, налийте мені молока…».
Мати запитує: «Хто це? «На жаль, це не був син, а «крихітна грудка нічного метелика». Новела коротка, а яка довга мамина трагедія – упродовж життя сина – від народження аж до загибелі!.. І контраст який – солодке молоко і війна…
У новелі чимало визначальних деталей: речень, що повторюються, дивовижних метафор, порівнянь. Читаєш її – і дивуєшся, як двадцятирічний Юрій Коваль міг так сильно писати – точно, скупо, психологічно?! Тут автор використовує (не лише тут!) народні звичаї, традиції, повір’я. Він знає, що ці звичаєві деталі означають: молоко – символ життєвої сили, метелик – символ душі, хрестовина у вікні – розп’яття…
Особливо вражає оповідання «Горпина» – реалістичністю, натуралізмом, силою людського прозріння, духом боротьби. Через оті базари, в яких лишає свої сили, Горпина не бачить світу білого… Випадково потрапивши до театру, під впливом музики, людського дійства вона збагнула, що не те має життя, яке колись собі бажала, не те, бо, крім барахолок, вокзалів, товкучок, кнайп, нічого суттєвого не бачила. Була, наче та птиця у клітці, – без бажання літати, без бажання гідно й повноцінно жити.
У театрі Горпина зрозуміла, що «ніщо так не настроює прихильною приязню глядача, як данина його силі, любові, звичаям. Ніщо не викликає такої довіри народу, як оця невинно підкреслена повага до нього. І ти, як частка цього народу, маєш з ним бути завжди, до останніх днів твого земного побутування.
Цікаві за задумом, за характером авторового письма й інші твори, зокрема «Віднайдена фея», «Плитка шоколаду». «Привезена з лісу ялинка», «Блакитна троянда». «Двадцять соток картоплі», «Федьова кузня» та інші.
Мною розглянуто лиш кілька новел, а яке багатство авторового світовідчуття, мовного розмаїття висловлювань, філософських узагальнень, показу життя і доль нашого народу. Вони хвилюють читача, спонукають краще осягнути світ, у деталях відчути щастя, любов, добро.
Зачаровує роман «І ріки впадають у море» – правдою життя, філософським осмисленням суті речей, таємничістю світобудови. На перший погляд сюжет простий, а от проблеми, підняті в ньому, глобальні, такі, які ще потребують надмірних зусиль, аби їх розв’язати. У ньому – наша історія, наш біль, наша любов, не тільки наші права, але й наші обов’язки. Обов’язки перед собою, перед народом і перед Батьківщиною. Як ріки впадають у море, так людська пам’ять має вести нас до моря нашої генетичної сутності, до тих коренів, котрі впродовж тисячоліть дають нам життєдайні сили, зміцнюють нерозривне життя нашого народу.
Надзвичайно хвилюють малі прозові форми: образки, пастелі, етюди, шкіци. Це, по суті, короткі новелети. У них немає карколомних сюжетів, у них – вибухова краса світу, вірність людських стосунків. Серед них особливо примітні «Купуйте проліски», «Вірність», «Мати», «На майдані», «Весна прийшла», «Пляма», «Буря» та інші. Нещодавно я переглядав старі журнали. В одному із номерів «Жовтня» натрапив на добірку поезій Юрія Коваля. Зізнаюся, я був приємно вражений своїм відкриттям: виявляється, Ю. Коваль не тільки прозаїк, але й поет. Поет непересічний і потужний.
І ось у кінці – прозопоема «Одвічна клятва». Майже усі рядки не римовані, пастельного типу, але як багаті ідейно та тематично! У них – весь автор, зі радощами і тривогами, зі своїм реальним і філософським світосприйняттям, внутрішньою вибуховістю, з гнівом та обуренням проти тих суспільних засад, які шкодять взаєминам нашого демократичного співіснування.
Юрій Коваль – з когорти тих письменників, котрі не хизуються написаним, не прагне слави, він має певний секрет живописання – уже з першого рядка набирає темп розповіді, бере нас, читачів, своєю потужною пристрастю, правдивою сміливістю. Якби реалістична деталь, звичайна мова, але автор свого героя робить справжнім, живим і романтичним. Намагаючись знайти своє місце у національній культурі, письменник весь час зображує дійсність такою, якою вона була, при цьому шукає світлі її сторони. Ю. Коваль з самого початку свого творчого становлення самовизначився, під час редагування звільнявся від хибної політизації, дрібнотем’я, кон’юктури. Як письменник, він завше пам’ятав оте народне: у творця порох має бути сухим, і що не гнеться козак…
Либонь, пам’ятав і це, що книга – твій творчий доробок, який, по суті, є перепусткою у велику літературу. Зрештою, вона – екзамен на майстерну зрілість і мистецький досвід автора.
Даруючи мені свою останню книгу, Ю. Коваль підписав так: «Андрієві Грущаку – творцеві свого власного духовного світу з побажанням, аби той світ став часткою духовного світу нашого народу».
Ці напутні слова я переадресовую йому. Бо той духовний світ, який він собі створив, в якому він живе, – його і мій світ. Світ – честі, добра, любові. Любові до людей, любові до знекровленої, але невпокореної України.

Андрій ГРУЩАК,
член НСПУ
м. Борислав