Від Сергія Жадана я колись почула фразу: «Ви не розумієте поезію? — Ви просто мало стараєтесь. Розвивати сприйняття віршів важливо, бо це посилання до нашого древнього мозку, співів, псалмів, заклять». Саме тоді я усвідомила силу віршів. У нас, в українців, є що почитати і що послухати, ми — талановита і мудра нація.
Читати вірші, на мою думку, це приємне дозвілля і, водночас, складна праця для людини, яка вміє бачити серцем долі, відчувати душею емоції, аналізувати головою сюжет і рими. Хтось з цим даром народжується, хтось вчиться упродовж усього життя. Матуся з дитинства привчала мене читати вірші вголос, я спостерігала, як серцебиття підлаштовується під рими: воно то гучно калатало, то уповільнювалось, вгамовуючи бурю емоцій. Закохуючись, я бачила у віршах ніжність, пристрасть. Втрачаючи близьких людей, відчувала, як римовані рядки відлунюють мій сум, співчувають, заспокоюють.
Я завжди вважала, що Всесвіт обдаровує вмінням писати вірші глибоких, чуттєвих і сердечних людей. Коли я особисто познайомилася з поетесою Інна Гончар з Новодністровська, переконалась у цьому. Інна своїм щирим словом, упевненим голосом лагодить зламані крила, вкладає в долоні віру в себе, загоює болісні рани, відігріває заклякле серце безумовною любов’ю. Я ніколи в житті не подумала б, що доля зведе мене з авторкою віршів, яка присвятить тепле слово і мені, та ще й довірить написати передмову до своєї збірки «Вірші цієї війни». Це честь для мене і велика відповідальність. Складно підібрати слова, коли серце плаче.
Я вдячна Інні, українцям, всім людям світу, які роблять все можливе і надможливе, щоб Україна перемогла. Щиро співчуваю людям, які втратили своїх коханих, батьків, дітей, друзів, близьких, свій дім, мрію. Схиляю голову перед загиблими воїнами. Кланяюся до землі рятівникам, волонтерам, медикам, захисникам.
Вірю: разом ми — сила; і словом, і ділом — переможемо ворога, назавжди звільнимо нашу землю від російських вбивць, агресорів і терористів.
Слава Україні!
Героям Слава!
Тетяна Гунько
копірайтерка, письменниця, волонтерка, упорядниця проекту «Історії війни. Монологи»
м. Київ
Фрагмент розмислів…
«Поет для доконання (здійснення) сугестії (навіювання. – Б. Д.) мусить розворушити цілу свою духовну істоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву» (Іван Франко). Тож пропоную до уваги читачів фрагмент роздумів над текстом книжки Богдана Чепурка «Дивина»… Поет, пилинка пилинки, мислить категоріями безмежної любові до України – пилинки в безмежних просторах Всесвіту і насмілюється промовити:
Вкраїно моя, Україно –
Кровінко на Божих устах!
Божі уста й Україна… Пригадується: «Бог дививсь й іронічно мовчав»… «Ну й слава Богу! Очі повні», тобто з радості плачу й ридаю… Що ще? Бога не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО й кровінку (Кровінка – село на Теребовлянщині) на Його устах – Україну. Це, на мою думку, інтелектуальна поезія класичної ясності.
Поезія не є грою чи набором слів, чи просто римуванням, а глибинним осмисленням думки й почуття, єдністю слова і думки, вона є вихованням читача. Думки ж бо – живі й розумні істоти: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»). Герман Гессе називав поезію грою в бісер, хоча детального опису цієї гри в романі немає, відомо лише, що для її опанування потрібні ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Гра є синтезом мистецтв і наук, в якій людські цінності переплітаються, утворюючи складні асоціативні візерунки. Таку інформацію можна прочитати в роздумах про роман «Гра в бісер». «Верґілій (Публій Верґілій Марон [70 р. до н. е. – 19 р. до н. е.] – найвидатніший поет стародавнього Риму, автор “Енеїди”) не поринув у вир столичного життя… Зате віддався наукам: з особливим зацікавленням вивчав математику й астрономію, добре знався на нічних світилах, на шляхах, якими вони кружляють; цікавився й медициною» (Андрій Содомора, «Коли співав ще камінь». У кн. Верґілій, «Буколіки. Георгіки. Малі поеми»).