(Будчик Олексій. Остання війна: Поезії. – Луцьк, 2025. – 172 с.)
До земляків у мене було особливе ставлення ще з того часу, коли я відбував військову службу у далекому Забайкаллі, де був зі мною лише один українець – прапорщик із Сум. Отож, найбільше передмов написав аз многогрішний до книг письменників-земляків із рідної колискової моєї Волині. Ось і нині доля звела мене із волинянином із майже сусіднього з моєю Ужовою села Навіз – Олексієм Будчиком, який викладає фізкультуру у школі і пише вірші, які друкує окремими книжками. Чи стане хоч один його текст народною піснею – не передбачить ніхто, як не передбачали кобзарі, лірники, народні віршарі минулих епох долі своїх творів. Тому легше всього поету-професіоналу назвати пана Олексія поетом-любителем, поблажливо поплескуючи його по спортивному плечі у наш час, коли свобода творчості нарешті прийшла… За вірші не платять, але й не цензурують їх. Кожен віршар може надрукувати власну книжку і мати свого читача, а кожне село може мати свого поета… Тобто я не пропоную номінувати наразі творчість Олексія Будчика на Букер, але відчуваю космічну вібрацію його волинської співочої душі… Бо ж він із болючою любов’ю, як і кожен поет, пише про Кохання, Бога, Батьківщину… чи про них у гармонійній єдності. «І хоча майже 30 років викладає у школі фізичну культуру, втім кожної вільної хвилини народжує поезію», – каже про нього «Волинська газета» 18 лютого 2016 року. Притому, як кожен поет, він має органічну потребу бути разом зі своїм народом і на весіллях, і на барикадах (недавньому Майдані), і на війні… і похоронах, про що зокрема каже-співає услід, приміром, за жінкою-плакальницею, донькою уже покійного, на жаль, друга мого дитинства Надією Стрельченко, яка «створила уже дві книги «віршів про бійців», у вірші «На щиті»:
Він повертався «на щиті».
Ставали люди на коліна.
Де ж ви були, усі святі?
Чому загинув цей хлопчина?,
екзистенційно поєднуючи архетипну, артезіанську правду народу нашого із кодами, знаками, міфологічними формулами болотяно-мохового, криваво-іскристого, сьогодення:
Хто йде з мечем, той від меча погине.
А палка завжди має два кінці.
ЛЮБОВ і ПРАВДА жадібність поглине,
Тиран побачить попіл на вінці,
яке у своїх калинових гніздах ховає-вирощує Любов, Віру, Надію, як-от:
Наш батько – БОГ, а мати – УКРАЇНА,
І не залишать чад своїх в біді.
Музикальні вірші Олексія Будника, який закономірно успішно творить пісні, світяться болючою любов’ю, коли автор поєднує два метафізично-алхімічно несумісних енергії: кохання і війну: дивися строфи із його вірша «Прийди у сни»:
Прийди, кохана, в мої сни
І забери мене з собою.
А я ще встигну до війни,
Вернусь до вранішнього бою.
Ти поведи мене у сад,
Де медом пахнуть стиглі груші.
Де лиш безшумний зорепад
І автомат плеча не душить.
…або один із найдосконаліших у своїй формозмістовій єдності творів книги – «На Колінах. Моторошно. Щемно», який хочеться привести повністю і заспівати, адже навіть заради нього вже варто потиснути панові Олексію руку і благословити на друк цю його книгу:
На колінах. Моторошно. Щемно.
Спить герой на ратному щиті.
Світ його без сонця, лише темно.
Він уже у іншому житті.
Він іде у вічності безодню,
Звідки вже не буде вороття.
Він загинув, щоби ми сьогодні
Мали гідне, мирне майбуття.
Сіре небо сліз не пошкодує.
Плакатиме разом із людьми.
Він не бачить, він уже не чує.
Бо вже ангел обійняв його крильми.
Батьківщину він закрив собою.
Не дозволив ворогу пройти.
Рвався він від бою і до бою,
Щоби нашу незалежність зберегти.
І таких, як він, уже багато,
Воїнів захмарених полків.
Хтось – дідусь, сестра, чи брат, чи тато,
Хтось лише єдиний син в батьків.
Проведуть. Хай що на горизонті.
Не зважатимуть на спеку, сніг, дощі.
А у тих, у кого син на фронті, –
Втричі камінь важчий на душі.
Хто загинув, – всі вони ГЕРОЇ.
Бо їм дякуючи, – ми іще живем.
Не убити нас, нам треба лише зброї
І ми ворога за межі проженем.
На колінах. Моторошно. Щемно.
Серед абсолютно вдалих, на мою думку, також іноритмові, але спільнотонові, вірші «У шпиталі» («У шпиталі дні в печалі. Всі поранені – тяжкі»), «Закрийте, ангели / Своїми, Ангели, крильми / Закрийте небо. / Бо настраждались вдосталь ми… / Більше не треба»…
* * *
Тобто у цій пісенній, наскрізно воєнній книзі мого близького земляка Олексія Будчика є слова для втіхи, є слова для бою і є для вічного спокою… Бо таке життя і таке його живе дзеркало – творчість поета із народу і для народу…
Будьмо і тримаймося!
Щиро наш лауреат Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), лауреат Британського ПЕН-клубу Ігор Павлюк.