Смартфон

Олена померла рівно на півпершу дня. Вона знала, що помирає. Про свій стан, треба визнати – таки безнадійний, вона майже жартома оповідала подругам, коли ті час від часу телефонували.

-Я в лікарні!

– У якій? Ми тебе провідаємо!

-Не потрібно провідувати! Лікарня ця… Звідси живими не виходять. І навідуватись сюди не варто…

Щодо “живими не виходять” – суща правда. Госпіс – це для невиліковних. Тут не існує “завтра”, тут вмирають усі сподівання. Олена у свої шістдесят якось несподівано втрапила до цієї сумної когорти, де блідо-сірими буквами викарбувано: “невиліковні”.

Власне, усе розпочалося значно раніше – років зо три тому. На правій сисці у неї однієї дуже не чудової днини вискочила гулька.

-Ой, що це?

А втім,  гулька не боліла, не створювала дискомфорту. Наче її і не існувало зовсім. І подумала Олена: “Мабуть – жировичок? А чи така собі папілома?”

-Ну, з цим жити можна! – сама себе заспокоювала.

Вона і не  звертала зовсім на гульку увагу, і таки забувала про її існування. Якби тільки вона знала, що це за гулька на її правій сисці! І Олена помилилась. Рівно настільки, скільки вартує людське життя Гулька виявилась злою провісницею онкозахворювання. Така собі – онкогулька! Коли Олена спохопилась – було вже запізно.

Вирок зустріла з посмішкою на вустах. Що ж… Пожила вона непогано. Можна сказати – доволі непогано! Красиво пожила! Мала усього вдосталь! І нагулялась, і налюбилась, і насміялась, і навеселилась… Усі кращі ресторани міста були її. Що ще треба кобіті? А помирати? Відійде у засвіти не дуже старою. Молодухою відійде! І ніколи не знатиме безпомічної деменційної старості! Отак! Бо як воно невесело котитися з горба на розбитому возі…

Помирала у спокої.  Нікого не бажала бачити. Хіба що Леську. Ну, та подруга давня, ще з університету. Вважай – майже сестра. А решта? Що решта? Були різні подружайки! Траплялись і друзі серед чоловіків! Чого тут втаювати? Були! Були і загули! Тепер он зостались вона зі своєю гулькою на правій цицті. Та зараза своє і зробила! Пустила метастази та настільки глибоко і по усьому тілу, що лікаарі тільки безпорадно   розводили руками. Пізно! Усе пізно! Скрізь і в усьому треба вчасно. Або вона цього не знає?  Але що про це гомоніти із таким запізненням? А їй шкода свого тіла. Навіть у шістдесят воно не втратило своєї привабливості. Ех, скільки спокус було!  Ото один хлопчик чіплявся. А вона йому: “Та я тобі за віком у матері годжуся!” А він такий настирливий.. І усе заради  тіла та насолоди. А ота гулька на правій цицті – наче нагорода. Такий собі орден за вислугу… Але що воно таке? І навіщо? Якась гулька і її життя? Чи співрозмірно? І у чому тоді сенс нашого існування? Якщо за солодощі ви отримуєте гульку?!

Щодня до неї навідується тільки син. О, він любить свою матусю! Бач, який засмучений! Щиро. Ой, синочку… Леська навідалась два чи три рази. Якраз стояли спекотні серпневі дні. Душно зробилось у лікарняній палаті. попросила у подруги придбати кондиціонера. Наступної днини уже був привезений. Проте гуркотів наче трактор.

“Забери  його!”

Леська свій подарунок забрала. І до сина Олени:

-Може, відкупиш у мене того кондиціонера? Дорогий до холєри.

“І це краща подруга мами? Майже сестра!” – з гіркотою подумав син.

З колишнім чоловіком теж бачитись не бажала. Не бажала – і усе тут!  Він пішов – і хай собі! Справжньою дружиною  вона й не була! Це коли за усіма вимогами сімейного існування. Він пішов – і правильно вчинив. Вона б на його місці діяла аналогічно. Хіба не досить тих випадків, коли вона появлялась у їхньому помешкані не раніше дванадцятої ночі? А траплялось – і о третій ночі. Пояснювала – засиділась з дівчатами. І здебільшого так воно й було насправді. Але не завжди з дівчатами… Кавалєри також траплялись. Ох, і траплялись!

А Віктор усе відмовчувався. Усе  бачив і розумів, проте тлумив усе в собі. Гаразд, поодинокі нічні загули.  А відлучення у “відрядження”? Які там відрядження? Гуляла з коханцями! Що не зрозуміло?  Не буває відряджень у скромних музейних працівників.

Якось вона спитала у Віктора:

-Ти б зумів ощасливити жінку тижневою поїздкою у Прагу? Не зумів би… Я так і знала!

А якийсь Валєра зумів! І де той Вадєра тепер? І що таке Прага? І навіть Мальдіви – острів посеред теплого Індійського океану. Мальдіви – смушки суші посеред безкрайого водяного простору. Нудно там! Розвернутись ніде після нічних посиденьок!

Господи, як усе швидко проминає!

А щодо Віктора…Якось вона випалила: “Ото зістаріємось, і я усе тобі розкажу…”

Не встигла. Більше того – не забажала побачитись востаннє.

… Поховали Олену якось поспіхом. Кладовище елітне,  вільного місця зовсім мало. Вважай – його немає. Довелось підзахоронювати до рідної тітки Валентини. Інших варіантів не існувало. Інший варіант – далеке заміське кладовище, де хоронять усіх, і де уже виріс ліс хрестів з однаковим написом: “Невідомий”.

Через кілька днів після похорону Вікторові зателефонував син:

-Хочу тобі дещо передати.

-Заходь!

Син появився вчасно, як і домовились. У руках щось тримав.

-У тебе, здається й досі немає смартфона?! На ось – мамин. Він дуже дорогий.

Син у  Віктора діловий такий.  Він ніяк не може втямити, як сучасній людині існувати без власного автомобіля. Про смартфон тут і мови не може бути. І неодмінно дорогий та наворочений! Але ж його батько Віктор он існує. Ну, батько у нього з минулого. Він не те що без смартфона, але й книги читає.

Смартфон… Плескатий такий наче млинець. Золотистої барви корпус.

-І скільки, скільки?

-Дорогий…

О, тепер Віктор – крутий пацан. Викидуй свою “Нокію” і навіть не дивись, у яку канаву вона полетить.

Взяв до рук подарунок сина. А чи Олени? Він пам”ятає як дружинонька стрімголов бігла з ванної, коли у її кімнаті лунав дзвінок із мобільного. Як при тім тряскали-закривались двері. Інтим мав бути в усьому. Навіть у розмові.  Останнім часом нателефоновував якийсь Гена. Віктор вирішив, що з нього досить. Він пішов з дому. Жити Олені ще залишалось сім років. Скільки ще таких генеків перебувало у її обіймах? Вона так прагнула  промарнувати свої дні “красиво”.

Річ лягла на полицю. Віктор навіть і призабув про існування  смартфону від Олени. Аж ось майже випадково  впав телефон у поле його зору. Взяв до рук. Що має робити? Вмикати? І зупинився. Що він там побачить? Буде підглядати за життям колишньої дружини?! Десь там у нутрощах цієї скриньки заховані усі таємниці Олени. Навіщо то йому здалось? Чи потрібно йому це? Ні, він прагне запам”ятати Олену юною, чистою і незайманою. Оте дівчисько, що перепало йому наче доля. Незаймана і цнотлива. Воно сприймалось як диво.

Проблеми у них розпочались тоді, коли усе стало доступним через гроші. Жодних тобі перешкод, черг чи блатів. Маєш гроші, краще коли доляри, бери і користуйся:  Олена з головою поринула у бізнес. А він? Що він! Інтелігентик зі скромною зарплатою. Якогось  разу Олена “зірвалась”. Вільна торгівля, як і вільне кохання – заохочують і засмокчують. Там багато чого непривабливого, але гроші… І вже на тобі норкова шубка, на ногах – італійське взуття, золоті прикраси обвивають твої руки і випинаються з вух. Ти за кермом автівки. Нехай поки що не дуже престижної. Але далі буде… Тисни на газ і вперед до красивого життя! А Віктор так і залишився у майже совковому минулому зі своїми книгами та злиднями.

“Він навіть не спроможний завести коханку і подарувати їй прогулянку у Прагу!”

Однієї пречудової днини Віктор таки відважився і пішов. Забрав тільки книги і картини.  Не усі і не все, бо на нього очікували доволі скромні за площею апартаменти.

А Олена? Вона наче й не помітила такої “утрати”. Це ж тепер – гуляй, душа, скільки заманеться! Красиве життя – воно ж в усьому красиве! І ніхто не сміє стояти на перешкоді.

Смартфон відлежується на полиці. Увімкнути? Що там усередині? Які таємниці приховані?

Увійти куди? У життя людини, яку кохав колись і яка стала тобі абсолютно чужою? Навіщо? Він знає – там нічого аж такого немає. Там одні “красивості”. Ті “красивості”, які ним, Віктором, ніколи не сприймались. То навіщо?

Лежить смартфон на полиці. Німує! Але ні! Іноді йому видається, що скринька оживає і обзивається тихим голосом. Наче хтось кличе його на розмову. Але він добре знає, що у склеєному глечику воду надовго не втримати. Неодмінно витече…

Ігор Гургула