Небо впало на землю. Разом з хмарою диму ген за кар’єрами обірвалося з тріскотом і прокльонами. На землю летіли уламки російських дронів. Вони – камікадзе, отже запрограмовані на знищення “об’єкта”, на який націлені, але також і самих себе. Забрати чиєсь життя у дронів то за виграшку. Для того вони й створені. Страшно, коли бездушні машини вирішують долю людини! Отієї самої, у котрої і душа є, і сотворив її Всевишній аж ніяк не для того, аби якийсь нащадок Каїна звершував свої чорні задуми.
Я, Віктор Мозговий – родом з Мелітополя. Мені трішки за п’ятдесят, проте чуюсь молодим та бадьорим. Працюю науковцем у заповіднику “Кам’яна Могила”. Це неподалік від Мелітополя, кілька кілометрів на південний схід від міста. Там протікає річка Молочна. Ну, про “Кам’яну Могилу” особливо не буду розпускатись. Вона вартує уваги уже хоча б тому, що ось так посеред степу враз виростає таке собі плато зі скель та нагромадженого каміння, утворюючи гроти і печери. А усередині гротів на стінах – графіті давніх людей. Декому видається, що це письмена ще дошумерської епохи. Але облишім цю тему. Схоже, дискусіям не буде кінця краю. Я про інше хочу оповісти. У п’ятдесяті роки минулого століття мій дід Григорій Мозговий, ще тоді зовсім не старий і дужий, виявив бажання спорудити власну хатину. Тоді якраз пішла полегша, і влада почала навіть сприяти трударям будівельними матеріалами. Ось чому без проблем на північно-західній околиці Мелітополя, фактично у степу було виділено територію, яка згодом перетворилась у вулицю Першотравневу.
Дім Григорія Мозгового отримав номер 43. Усе наче гаразд і навіть пристойно! Можна далі жити та існувати, як партія накаже. Та ось виникло бажання у мого діда викопати ще й погрібець. Річ необхідна! Холодильників для простого люду ще не існувало. Взявся Григорій за лопату. І де було знати чоловікові, що він насправді розкопує давній курган. У наших сторонах курганами нікого не здивуєш. Їх там безліч. Усі добряче поруйновані. Так ось, почав Григорій Мозговий копати яму для погребу. І раптом – що це? Провал землі! І відкривається пустка… Схоже на підземелля. А між глиною враз щось зблиснуло. Придивляється Григорій, а то щось за формою схоже на прямокутні пластинки. Розгріб землю, почав підбирати знахідки і роздивляти їх на сонці. Золото! Як мав реагувати мій дід? Що мав робити? Як діяти? Він же законослухняний радянський громадянин! Ото й звернувся куди слід. Згодом прибули люди, представились науковцями-археологами і засипали дідову яму. Погріб так і не відбувся. Зате на тому місці розпочались розкопки. І з’ясувалось, що у кургані спершу поховано вельможну скіф’янку, а згодом – знатного воїна. Ось куди втрапив мій дід Григорій! А ті археологи нарили чимало! Важко то вповісти, але тільки золотих прикрас від вбрання нарахували чотири тисячі фрагментів. Сказано – дуже вельможна скіф’янка! Та найбільш коштовною знахідкою став горит із великим золотим окуттям, на якому майстерно зображено сцени, взяті з міфа про Ахілла. У розчищених схованках знайдено чимало ще золота та срібла. Як згодом писали у газетах, Мелітопольський горит став першою справді коштовною знахідкою “радянських скіфознавців”.
Отаке накопав мій дід Григорій! З оцінки того скарбу йому нічого не перепало. І чи варто про той “погрібець” згадувати, але ось життя “підкинуло” мені сюрприз. Не можу назвати його приємним.
Війна увірвалась в наш дім якось зненацька і неочікувано. Не стану описувати той відчай, який опанував нашими душами. Маю на увазі тих справжніх українців, которі не зрадили і не кинулись цілувати танки путіна. Московська гідра надто швидкими темпами почала підступати під Мелітополь. Для мене існував лишень один вихід із ситуації – евакуація. Не уявляю свого існування під владою цих вилупків.
Зібратися в дорогу у невідь куди мені було не складно. Я давно проводжу життя самітником. Маю єдиного друга – собаку на ймення Арзак. Здається, то вівчарка з домішками невстановлених порід. Можливо, долучені тут навіть дворняги. А що – дворняги не собаки? Трапляється, що у відданості вони перевершують усіх, у тім числі і людей!
Отож, в дорогу! Геть від русні! Геть від Москви! Здається таким було колись гасло українських патріотів?! До евакуації готові я, Арзак і мій наплечник, туго набитий різними предметами “першої” необхідності. Замикаю на ключ вхідні двері. А мешкаю я у будинку, який спорудив дід мій Григорій Мозговий. Тут нічого не змінилося від самих початків. Усе таж вулиця Першотравнева, той же номер будинку – 43. Кажуть, вулицю будуть перейменовувати, бо ця назва “дихає комунізмом”. Що ж, я не проти. Повернусь, певно з евакуації на вулицю з новою назвою. Чому б її не назвати на честь мого діда? Адже його зусиллями відкрито небувалий курган з великою кількістю золота. Та інший на місці діда тихцем спровадив би усе чорним археологам. І копійка була б – ого-го! Дід не спокусився. Проявив, так би мовити, свідомість радянської людини. Чом би владі не віддячити хоча б у такий спосіб? Але то усе зі світу фантазії. Як уявлю собі протести бабусь проти зміни назви вулиці, то вже краще не ворохобити спокій дідуся.
Ключ у кишені. Я наївний ще сподіваюсь, що замкнені двері врятують будинок від погрому, завадять бурятам, а чи чеченцям вдертися досередини. Навпаки. тільки додадуть хіті усе зламати і спаплюжити.
Кидаю скорботний погляд на рідну домівку, на деревця у саду, на он позалишений мангал, дровітню, на літню кухню і альтанку, обвиту виноградом. “Прощавай, доме! Сподіваюсь, війна тебе не зачепить! А мене ось зачепила. Переходжу у ранг тимчасово переміщеної особи. Арзак при мені. На нього жодні соціальні пільги не розповсюджуються. Йому і компенсація бодай у вигляді голої костомахи не передбачена.
Жалісливо скрипнула хвіртка. Прощавай, доме! Тут усе моє життя. Я уже третій Мозговий з цього подвір’я. Щоправда, мене звідсіля не виносять ногами уперед як дідуся та батька. Виношу себе сам. Стараюсь утекти від пекла. Он як гупає десь за Молочною.
На сусідній вулиці притих білий бусик. Усе як обіцяно – евакуація. Двері до автобуса відчинені. При вході – троє. Один курить. Ми з Арзаком поспішаємо. Нам сюди!
-Зі собакою? – цікавиться один з тих троїх. Усі вони у цивільному. Певно – волонтери.
– А що – ніззя? – зумисне калічу мову У тому “ніззя” – суцільний сарказм.
– Собака ваша дуже крупна. Місця малувато.
-І що накажете робити? Кидати друга? Ні, без Арзака я нікуди.
Тут з салону виходить жіночка. У камуфляжі. Симпатична така, аж навіть дуже.
-Нехай! – не то наказує, не то робить таке собі припущення-виняток жіночка. Дякую тобі, сонечко! Ех, запросити б тебе кудись посидіти! Але куди? Гупає он за Молочною.
Арзак нервово смикає за повідок і скавулить тихо, але для мене і цього досить.
-Усе гаразд! Заспокійся! – гладжу собаку по голові.
-Дякую вам! – це до молодиці.
Вона посміхається. Яка чарівність!
Рушили у напрямку Запоріжжя. Інших доріг уже не існує. Ворог суне від півдня, звідтіля, де Бердянськ. Зрозуміло, що купальний сезон на Азовському морі нам цьогоріч не “світить”.
Запоріжжя? А куди далі? Буде видно. Пасажири в автобусі мирно куняють. Арзак улігся біля моїх ніг. Ми їхали, їхали.. І недоїхали! Дуже небавом, здолавши може половину шляху, наш бусик посеред степу несподівано загарчав перевтомленим двигуном. Машиною. кілька разів смикнуло і вона завмерла. Наступила тиша, якій ніхто не радий.
-Усе! – розводить руками водій. – Приїхали! Бобік здох!
Який дотеп! А що далі?
– Пересаджу вас на інший автобус.
-Який інший?
-Той, який за нами!
-А коли за нами не буде?
Водій знову безпорадно розводить руками.
Ніхто у салоні, а назбиралось нас чоловік з тридцять, особливо не обурювався і не нарікав. Було зрозуміло – якщо цей “бобік” здох, то слід виходити на трасу і вичікувати на іншого “бобіка”. Так і вчинили. Нас багатенько зібралось на краю дороги. Кожен переймався своїм. Плакали діти, ойкали бабусі…Я зиркаав на чорнявку. А вона про мене геть забула. Уся “потонула” у своєму смартфоні. Хвилин через сорок визирнув здалека автобус. Ми радісно і тривожно водночас замахали руками. Автобус загальмував. Чудасія! Дивина! Салон напівпорожній. Отже, вмістимось усі та щей з певним комфортом. Я галантно пропускааю наперед себе дідусів та бабусь, а ще кількох матусь з дітлахами. Нарешті ми з Арзаком.
-А з животними ніззя! – кривиться дядько-водій.
От тобі – сарказм!
-Чому не можна?
-Ніззя, бо ніззя!
-І що накажете? Що мені робити?
-Залишайте собаку! Так усі чинять. Собака не пропаде.
Може, і справді Арзак дасть собі раду. Не пропаде! Тільки без нього пропаду я!
Схоже, Арзак усе второпав. Дивиться на мене благально і скавулить – аж за душу бере.
-Без друга я не поїду!
-Тоді як знаєте! Звиняйте!
І у мене перед носом затраскуються двері автобуса. “Стій!” – кричу. Ага! Бус вирушив на Запоріжжя. А куди нам? Спльовую люто і з презирством. “Сволота!”
Сонце уже нахилилось до обрію. Де ми перебуваємо? У якій точці степу? І як далеко до Запоріжжя? Хто скаже? Довкруж ні душі. Але є дорога. Вона точно допровадить до міста. Йдемо, крокуємо услід автобусові. Про водія, цього принципового ідіота, думати не хочеться. Ех, набити б йому морду! Зректися Арзака? Скажуть таке! Та нізащо у світі! Друзів не кидають напризволяще! У противному випадку – це не друг, або ти негідник викінчений!
Крокуємо! А дорога стелиться рівно-рівно. Десь там попереду вгадується зміна ланшафту – розпочинаються байраки. Але до них ще треба дістатись. Там, у яругах ми, певно і заночуємо. Нас двоє – я та Арзак! А ще – наплечник! Там смачно пахне ковбасою. Арзак натякає, що уже й час підкріпитися. Він тицькає мордою у рюкзак.
-Не зараз, друже – потерпи! Спершу визначимося, як нам бути.
О! Блокпост! Синьо-жовтий стяг і двійко вояк з автоматами. Свої! Але тут же береться сміх. Двійко з автоматами – і нічого більше? Що не кажіть – грізна пересторога для путінських танків.
-Хлопці, на Запоріжжя… Ми правильно йдемо?
– Правильно! Але то ще далекувато буде! Сто з гаком кілометрів.
-Ага! Зрозуміло! А транспорт на сьогодні якийсь передбачений?
-Сьогодні – ні! Тільки завтра зранку. І то без гарантій. Усе залежить від обстановки.
-І що нам робити?
Розводять руками. Арзак скавулить. Я його заспокоюю:
-Не переживай, друже! Усе буде гаразд! Ось відшукаємо затишне місце.
Та з нервової поведінки собаки можна зробити висновок, що Арзака уже не тішить перспектива ночівлі під відкритим небом навіть з умовою гарної вечері зі чималим шматком смачної ковбаси. Ох, і розлінився ти, приятелю! Усе тобі вигоди подавай!
Я зупинився і озирнувся. Степ і степ довкруж, куди сягає зір. Тиша висла густою повстю. Та її враз обірвали цвіркуни. Як хороше стало на душі! Бо хіба я не дитя степу? Та півжиття затрачено на розкопки курганів! А розпочиналось усе ще там – з істфаку. Улітку нас неодмінно залучали до археологічних розкопок. Це зараховувалось як “виробнича практика”. А на днищах курганів завжди залишалось чимало незасипаних заглибин. Там ми частенько ночували. Ось куди нам зараз потрібно! Відшукати розритий курган, а там розмістимось у одній з таких заглибин. Вона захистить нас від нічного холоду, від цікавих очей і навіть від випадкового звіра.
-Звертаємо з дороги у степ!
Арзак весело заметав хвостом. Розумна же собацюра! Усе розуміє!
Від призахідного сонця степ позолотів. Під ногами м’яко пружилися перій та тирса. Я пришвидшив крок. Арзак, звісно, не відставав. Починаю пильно вдивлятись в усе навкруги. І, здається, мій зір відшукав те, що бажав. Он курган! Горує над рівною паляницею степу. Хуткіш туди!
Через хвилин п’ятнадцять ми вже стояли у підніжжя цього колись багато віків тому штучно насипаного пагорба. Міркую собі – якщо його розкопували, то нагорі мають залишатися ложбинки. Отож, слід дістатися верха і розміститись в одній з уголовинок. Там буде навіть зручно перебути цю ніч. Ноги наче самі виносили по схилу. Курган чималенький. У висоту десь до вісімнадцяти метрів. Розміри свідчили, що тут було поховано знатну особу.
Я не помилився – верхів’я кургану помережено чисельними виямками. То було щось схоже на напівзасипані шанці минулих воєн. О, удача! Скрізь валяються сухі гілки. Їх поналамували вітри з найближчих кущів глоду, акацій та диких маслин.
-Будемо розводити вогнище! – кажу Арзакові.
Собака на радощах ще дужче завертів своїм хвостом.
Роздобуваю з рюкзака усе необхідне. У флязі булькає вода – ага, заваримо чай. Арзакові чай не цікавий. Йому би ковбаси і побільше. Ненажера! Що вдієш, коли “великому кораблю велике плавання”, то великій собаці – велику порцію!
-На споживай на здоров’я!
Зі здоров’ям у мого друга все гаразд. Клацнув зубами, поводив щелепами туди-сюди – і шматка м’яса як не було.
-Пережовувати треба! Ех, ти ненажера!
Знаю, що докори мої нічого не дадуть. Не навчився змалку – не будеш знати у зрілості! Певно собак це не стосується – ретельно пережовувати їжу. Он крокодили! Ковтають усе цілими шматками. І, дивись, не подавляться. Ну, крокодили, здається, собакам не рідня.
Заварюю чай та нашміровую бутерброди. Більшу частину їжі проковтне Арзак. Відверто кажучи, потерпаю щодо його подальшого прогодування. Там у Мелітополі доводилось комбінувати. Завжди у м’ясних рядах міського ринку у знайомих продавців щось та залишалось для собаки. Тепер ми у дорозі. Як прогодувати друга? Ет, пощо журитися? Буде усе так, як буде!
Арзака цуценям я придбав у чоловіка зі злими колючими очима. У нас за стадіоном є такий собі базарчик, де можна купити різноманітну живність. Зиркнув я на продавця, затим на цуценя. Мда, очі собачки світились куди лагідніше, аніж у людини. Не торгуючись, заплатив затребувану суму і тут же вирішив: бути йому Арзаком. Зі скіфської – ведмідь!
-Як назвете його? – наздогін навіщось поцікавився чоловік зі злими очима.
-Барсиком! – навіщось збрехав я.
-Гарна назва!
Гарна, гарна… Хто заперечує? Але ти, чоловіче, наступним разом вдягни чорні окуляри, аби погляд свій сховати. Собак не доводь до переляку.
Ніч підкрадалась непомітно. Тихо так, навіть лякливо, але наполегливо і неминучо. Наче нізвідки виплив мідно-червонястий окраєць місяця. Увесь степовий простір заглушили цвіркуни. Їхні хори було чутно звідусіль. Десь збоку озвалась нічна птаха. Спершу попелясто-рожеве небо геть потемніло. Купол неба дуже небавом засіявся міріадами блискітливих скелець. Одне з них зірвалось і полинуло кудись у темінь, де причаїлися ненажерливі збирачі зірок, цих недосвідчених та таких довірливих дочок небесних.
Мене поступово почала діймати втома. Сон, цей тихий і сумирний дідусь, силоміць сплющував мої повіки. Арзак на когось з теміні загарчав. Хто там? Блимнув ліхтариком. У колі світла засуєтилась миша.
– Не займай її! – наказую товаришеві. – Ми у неї в гостях! Можливо, у неї маленькі діти.
Я задрімав. Сон був тихим і спокійним. Наче не війна і у нас з Арзаком усе гаразд. Стабільно як завжди. На планеті мир та злагода, ніхто ні у кого не стріляє і не вбиває. Людство існує у цілковитій злагоді, повне процвітання та щастя!
І враз крізь дрімоту вбачаю щось неймовірне! Що це? Довкола нас розлилося світло. Воно не таке вже й яскраве, але достатнє, аби розпізнати усі деталі. І постать! Вона випливла з темряви. Різні думки починають діймати. Чи бува це не ворожі диверсанти проникли аж сюди? А що їм? Перебили тих двох на блок-посту і шастають, де їм заманеться!
Придивляюсь до постаті! Ні, на теперішнього вояку не схоже. Хто ти?
– Я Іданфірс! Син Савлія!
Серце у мене тривожно загупало у грудях, у скроні хтось застукав молоточком.
Я знаю це ім’я! Ну, я все-таки науковець, археолог. Але що за жарти? Іданфірс – “володар води”. Переможець царя Дарія Першого Гістаспа! Але коли це було? Кілька тисячоліть тому!
-Іданфірс?
-Тобі знане моє ім’я?
-Так, я історик, причетний до розкопок скіфських могил…
І осікся. Що ти верзеш? За такі слова він зараз у цю мить своїм акінаком відсіче тобі голову. І не забуде скальп твій зняти. Такий у них звичай.
-Ти варвар, як і усі ви варвари – нікчеми та ниці духом! – обізвався Іданфірс. – Ви сплюндрували наші усипальниці, порушили спокій мертвих. А втім, ти там був не найголовнішим. Ті, головні, давно покарані. Ти – живи!
-Дякую! А ви? Ви що – живі?
Іданфірс зайшовся сміхом.
-Дух не вмирає! Він вічний! Але слухай сюди! У степах, бачу, знову війна. Новітній “дарій” суне на вас на своїх залізних машинах і металевих птицях.
Образ у сяйві вмовк на якусь мить. Він зробив паузу, підшуковучи слова? Схоже на те. Було чутно, як він важко зітхнув і продовжив:
-Перси, а їх було сімсот тисяч війська, рушили на Скіфію якраз у час похорону великого царя скіфів, а мого батька – Савлія. А тобі треба знати, що процес похорону у нас був тривалим у часі.
-Я знаю…
-Не перебивай, а слухай! – гаркнув на мене Іданфірс. – З царем розмовляєш! Так от – сорок днів забальзований Великий Покійник мав об’їхати усі наші стійбища. Ми уже зібрались в дорогу, аби віддати честь Володарю, що покидає нас. А тут звістка про перську навалу. Ото як у вас тепер. Ми змушені були скоротити дні жалоби. Савілій разом зі своєю жоною Гундою, яку за нашим звичаєм задушили, відправились у царство мертвих. Належало також умертвити і прислугу. Що й було також зроблено. Завершивши увесь церемоніал, ми вирушили проти персів. Нас підтримали сусідні племена – гелони, савромати, будими… Я скликав їх! Ми зібралися у сакральному для скіфів місці – біля священного Меча. Нас було вісім вождів. Колом ходив кубок-рітон, виготовлений з рогу тура у золотистій тисненій оправі. Та втесався посеред нас молодий вождь неврів. Оте щеня! Він єхидно посміхався. І усе запитував: “Чи давно скіфи стали остерігатись чужої зброї?” Бачив би ти його обличчя! Бліде, рихле… Усе його тіло у татуванні. І згодом він нас усіх зрадив!
А тоді я відповів йому, твердо дивлячись в його очі:
-Ми не боїмося чужої зброї! Але нас, скіфів, жменька, а персів – гора! Малому велике не здолати. Гора жменю розчавить. Я не вважав за потрібне встрягати у суперечки. Зрештою, я не мав на те права. Адже ми там були усі рівні. Я лишень сказав: “Перси розчавлять нас, за вас візьмуться! Чи впораєтесь ви з ними наодинці?”
Вождь будимів відреагував належно:
-Разом ми сила! Поодинці – ніщо! Перси прийшли завоювати увесь степ. Будими натягнуть луки разом зі скіфами!
А цей недоумок, вождь неврів почав патякати:
-Нехай тільки перси насміляться напасти на неврів! Неври дадуть їм відсіч. За скіфів битися неври не будуть.
Тут вождь меланхленів взяв слово:
– Неврів перси розчавлять і не помітять!
Мудро сказав!
Дикі таври також нас не підтримали. Ну, таври – зрозуміло!Але зрада меланхленів… Болить і досі.
Тричі дмухнувши на бобровий комір, аби відігнати злого духа, вождь гелонів оголосив про підтримку скіфів.
Вожді-відступники гукнули своїх дружинників і не попрощавшись з нами, не побажавши одне одному довголіття, роз’їхались у різні боки.
Нас залишилось четверо: будими, скіфи, гелони і сармати. Ми поклялись битись насмерть. Але я запропонував замість битви западню. Відступаючи, заманюємо ворога, тримаючись від нього на віддалі одного переходу. При цім – спалювати траву, засипати криниці.
-Чи погоджуєтесь з цим, вожді? – запитав я.
Вожді опустили на груди підборіддя.
Мій план спрацював! Дарій пропонував зійтись у битві. Гора проти чотирьох жменьок! Через посередника-пастуха Дарій пропонував мені таке: “Диваче! Навіщо ти увесь час утікаєш? Тобі наданий вибір! Якщо ти вважаєш себе здатним протиставлятись моїй силі, то зупинись, припини своє скитання і поборись зі мною. Якщо ж визнаєш себе надто слабким, то тобі належить також зупинити втечу і, несучи в дар своєму володареві землю і воду, вступити у перемовини”.
Вмикаю пам’ять… Здається так зараз модно спілкуватись серед молоді. А ще я десь чув цей вислів і в рекламному ролику. Отож, вмикаю… Перський цар Дарій Перший Гістасп напав на Скіфію року 514-го до нашої ери. У війську володаря персів налічувалось 700 тисяч воїнів. Скіфи почали відступати, відганяючи худобу, засипаючи джерела й колодязі та випалюючи траву. І хто тоді правив Скіфією? Цар Іданфірс! Морозець проміг у мене за плечима. Усе збігається. Ось він – переді мною! Себто – його дух. Але чи таке можливе? Ми, археологи, маючи справу з мерцями, не дуже віримо у різні забабонні штучки. Але тут зримо! Ось він – стоїть.
-Ваша величносте, Володарю Води, царю над Скіфами, дозвольте запитати!
Я почав грати своєрідну роль. У мені наче все перевернулось. Прислуховуюсь до слів, які вилітають з моїх вуст. Що це? Що це за мова? Я ніколи раніше нею не користувався! Здогад викликає трем мого тіла. Скіфська! Так, це мова скіфів, отого народу, що прийшов у південноукраїнські степи з азійських просторів, витіснив звідтіля кімерійців і понад тисячу років став володарем наших степів. О, я міг би чимало розповісти про цей народ! Скіфія – тема мого наукового пошуку. Вони вірили, що Всесвіт складається із трьох сфер. Там проживають верховна скіфська богиня Табіті. Поряд з нею – верховний бог Папай. Були ще менш значущі боги – Ані, Гайтосір, Аргімпас, Фагімасад…. Так, я пам’ятаю з історичних джерел, що об’єднав усі скіфські племена в єдину державу цар Атей.
Усе їхнє життя – на коні. Біг коня уособлювався з рухом сонця. Що ще: Ні, постривай! Годі здогадів! Он перед тобою стоїть сам Іданфірс. Нечемно нехтувати увагою спілкування з володарем. Ще невідомо чим таке нехтування може для тебе завершитися?
-Володарю, даруйте! У відповідь Дарієві ви надіслали птаха, мишу, жабу і п’ять стріл? Так?
-Усе так!
-А що це мало означати?
Я добре пам’ятав текст, який інтерпретував Дарієві його радник Гобрій. Але праглось почути трактування і з вуст так би мовити – автора.
-Дарій вважав, що у такий спосіб ми визнаємо над собою його владу і підносимо йому землю і воду. То мали символізувати миша та жаба. Здаємось на милість персів разом з кіннотою. Символ – птах! Милостині просить уся армія – стріли. Наївний! Отой Гобрій – єдиний, хто правильно потрактував послані нами символи. Він переказав Дарієві: “Коли ви, перси, не злетите в небо, як птахи, або не зариєтесь в землю, як миші, або не поскачете у болото, як жаби, то не повернетесь назад, уражені цими стрілами.”
-Так, ваші луки щось значили! За далекобійністю та прицільністю і вбивчою силою вони не мали собі рівних!
Іданфірс пильно звів на мене свій погляд. Від його очей мене почав переймати острах. Я щось не те сказав? Не про те пролепотів? Піди – довідайся, що у тих володарів на помислі?!
-Ти, бачу, дещо обізнаний з нашого життя!
-Та у мене монографія на скіфську тему! – вирвалось з моїх грудей.
Що таке “монографія” – Іданфірс не знав. Розминувся він у часі з добою монографій.
-Дозвольте запитати! – користаю з мовчанки, яка наступила.
-Говори!
-Скажіть, ми ото зараз перебуваємо у геррі?
-Саме так! У моїй геррі!
Господи, куди ми з Арзаком втрапили! Герра – це царська могила. Виходячи з усього, у цьому кургані поховано Іданфірса! А ось і він! Себто – привид. Його душа, а чи ще щось? Тут душ покладено чимало. Мені то добре знано. Тут ще має лежати попередньо задушена наложниця покійника. А ще – виночерпій, кухар, конюх, охоронець, вістовий. З тварин – коні та усілякі інші світські тварини. Мені було відомо, що між Олександрополем, Солохою та Чортомлином зосереджено сотні скіфських курганів. І треба ж – втрапити на могилу одного з найвпливовіших вельмож. Як- не-як – переможець самого Дарія!
-Володарю, пробачте, що потурбували ваш спокій!
-Нічого! – зімітував посмішку Іданфірс. – Траплялось і гірше. А втім, сама доля привела тебе сюди. Ти нагадуєш нашого мудреця Анахарсіса. О, то був дуже вчений муж! Його навіть греки визнавали. А греки – сам знаєш які… Так ось, завтра як встане сонце і прудконогим конем побіжить по небу – вставай та іди. Дістанься до вашої столиці і оповіш вашому цареві усе, що чув ти від мене. Скажи таке: он Іданфірс, володар води, переміг могутнього Дарія Гістаспа з його величезним військом. То чи не можете ви, нащадки славних козаків, побити оту орду, що суне на ваші степи, аби зробити з вас навічно рабами. Перекажи цареві, що це останній шанс вирватись вам з неволі! Повідай про усе, що тут бачив і чув!
Я було схопився на рівні, аби віддати поклін Іданфірсові. Та намарне! Видіння зникло. Я наче зірвався зі сну. На мене пильно, не зводячи погляду, вдивлявся Арзак.
-Що: – гладжу собаку по голові. -Ти теж усе бачив? А чи то тільки мені відкрилося?
Набіг вітер, настояний на полині. П”янкі безсмертники задурманювали. Степ німував наче пустеля. Чому спало на згадку таке порівняння? Адже я ніколи не бував у пустелі. І не знаю, яка вона насправді.
-Рушаймо! – кажу Арзакові.
Собака весело метляє своїм хвостом. Йому – що? Аби господар був поруч. Буду, Арзаку, буду! Ми навічно тепер разом!
-А знаєш, друже, ми поїдемо куди далі Запоріжжя. Прямісінько у столицю! Не певен, чи втрапимо до найвищого, проте прес-конференцію організувати можна. Маю знайомих там посеред журналістів.
-Що таке прес-конференція? – запитуєш: – Бачиш, у скіфській мові таке слово не вписане.
Ігор Гургула
Leave a Reply