Згадувати Петра Сороку легко і просто, проте, водночас, важко і сумно. Сумно і важко тому, що проминуло вже кілька років, а шок від його несподіваного відходу дотепер ранить душу й серце. А легко і просто тому, що він був один із нас – багатолітній колега, побратим, із яким часто перетиналися мої життєві й літературні стежини. Я свідома того, що розповідаючи про Петра, буду говорити й про себе, адже найкраще характеризують людину саме стосунки з оточенням.
Січень 2006 року. Засідання літературного об’єднання рухається повним ходом. І раптом відчиняються вхідні двері й в хмарині морозного повітря (чомусь в той раз ми засідали в спілчанському коридорі) стрімко з’являється Петро – очі блищать, на вустах радісна усмішка, рухливий, енергійний, жвавий. Ясна річ, моментально вся увага скерувалася на нього. Він одразу активно заговорив, бо у нього для нас було приготовано кілька важливих пропозицій. Одна з них – організація власного видавництва «Сорока», і відразу «посипалися» запрошення надсилати рукописи своїх «шедеврів», таким чином сприяти роботі видавництва і брати активну участь у літературному процесі краю. Саме з цієї дати, а Петрові щойно виповнилося 50 років, почалося моє відродження спочатку як поетеси, а згодом – літературного критика.
За сприяння Петра вийшли друком у його видавництві збірки поезій «Тетянин день» та «Удвох із тишею», книжки відгуків і рецензій: «Книжкові імпресії», «Метроном», «Кубик Рубіка». Згодом, за активної підтримки та допомоги Петра Сороки й тодішнього очільника тернопільських письменників Богдана Бастюка, я отримала членський квиток Національної спілки письменників України. Наші людські й літературні стосунки не припинялися й надалі. Петро полюбляв друкувати мої вірші, де тільки мав можливість. У моєму сімейному архіві знайшовся навіть примірник тоненького жовтенького часопису «Лемківська ватра» з моїми тогочасними медитаціями.
У Петра було багато друзів. І дуже багатьом він, уже маючи за собою вагомі літературні твори, всеукраїнське визнання, допомагав утвердитися в письменстві, і я тут не становлю якогось помітного винятку, я завжди це розуміла. І тим не менше, моя вдячність Петрові, даруйте за пафос, не має ознак забуття. Для мене він був і залишається у високому звання літературного побратима, істинного й правдивого.
Вельми пам’ятними для мене стали останні роки його життя. Петро полюбляв раптом (завжди раптом!) зателефонувати й сказати приблизно таке: ти можеш підійти до «Обнови»? у мене там є справи, заодно поспілкуємося, і додавав – бо я трохи за тим скучив. І я кидала все і бігла на ту здибанку, бо, якщо чесно, теж скучила за Петровими промовами про все і про всіх. Зазвичай, влітку, він приїздив велосипедом зі своїх Петриків, і ми довго гуляли. І говорили! Щоправда, я більше слухала, бо він, коли мав настрій, був надзвичайно цікавий оповідач. Добре пам’ятаю нашу зустріч у парку Сопільче. Я була в жалобі за сином і вперше йти на зустріч не мала бажання. Але Петро наполіг і я прийшла. Його дуже цікавив один момент: чи я спілкуюся зі своїм сином, можливо, син якимось чином мені сповіщає, як там йому ведеться. І був вельми розчарований моєю відповіддю: не спілкуюся, не сповіщає, нічого не знаю. Довго Петро мене наставляв і «мучив» тими питаннями, і напевно, мені не повірив.
Я любила книги Петра, багато про них писала, останніми роками він сам звертався до мене: Таня, напиши в «Літературну Україну», хай читають! Якось я попросила трохи підправити рецензію на його черговий денник, і він дещо злякано замахав на мене руками і промовив: твою оригінальну стилістику правити не можна, відразу будуть стирчати чужі вуха! Якось отак, але влучно, як завжди, коли він висловлювався, ні кого не оглядаючись!
Дві мої рецензії на останні збірки поезій «Духовний рубаят» і «Катарський рубаят» отримали Петрове схвалення. Він відгукнувся рецензією «Рухома естетика Тетяни Дігай», ще встиг надіслати текст до «Української літературної газети». А мені, на електронну пошту, додав: цілую твої талановиті лапки! Так, ніби прощався, бо дата цього листа – травень 2018 року!
У моєму житті було не дуже багато друзів. Так склалося, і я ні за ким не жалкую. Але Петро Сорока має статус незамінного, незабутнього. У січні 2026 йому мало би виповнитися 70! То ж хай ці мої короткі, але щирі спогади, займуть місце біля ювілейного букета Петра Сороки! Пам’ятаємо!
Тетяна Дігай, м. Тернопіль
Leave a Reply