Стаття присвячена результатам археологічних обстежень території села Шманьківців Заводської ОТГ Чортківського району Тернопільської обл. Висвітлюються питання історії села, топоніміки, подаються матеріали стосовно дослідження замку XVII ст. і спростовуються безпідставні твердження істориків та краєзнавців про те, наче фортифікаційна споруда знаходилася у Чорнокінцях. Тому на підставі опрацьованих, вивчених і систематизованих археологічних, ономастичних, історичних, географічних та джерелознавчих студій доводиться, що місце знаходження замку у селі «Czernichow» (про який згадував Ульріх фон Вердум), було в селі Шманьківцях.
Ключові слова: трипільська культура, амфора, Заліщицька група трипільської культури, голіградська культура, черняхівська культура, княжа доба, замок, редут, польова фортифікація, топографічні карти, ономастика.
У краєзнавчих студіях досі зберігається дивна традиція, коли дослідник, опрацьовуючи джерелознавчі матеріали та наукову літературу з метою, щоб опублікувати статтю з історії окремого населеного пункту, зазвичай розглядає ті, що колись мали статус містечок або в минулому розташувалися на важливих комунікаційних торгових шляхах та пов’язані із визначними історичними подіями. Але на поселення, які знаходилися наче «осторонь» й були «віддалені від світу», історики звертають меншу увагу й не часто відображають у своїх наукових та краєзнавчих статтях. Таким несправедливо «забутим» і мало вивченим населеним пунктом на теренах Західного Поділля залишається село Шманьківці, яке розташоване на правому березі річки Нічлава за 12 км на схід від міста Чорткова Тернопільської области.
Тому головною темою й метою цієї статті поставлене завдання, щоб на підставі власних археологічних та ономастичних досліджень, детального вивчення писемних джерел, документів й наукових публікацій відобразити історію села Шманьківці із найдавніших часів. Також доводимо той факт, що у XVII ст. на території села Шманьківці знаходився оборонний замок й спростовуємо дані, наче ця фортифікаційна споруда локалізувалася в сусідньому селі – Чорнокінцях.
Отже, на території села Шманьківці заселення вирувало здавна, про що свідчать матеріали археологічних досліджень. Так, польський археолог Владислав Пшибиславський (1830-1908) подає інформацію, що місцевими жителями було знайдено три бляшки, які виготовлені з бронзи. Дві із них розміром 2,7х2,2 см мають штамповане зображення чотириногого звіра із піднесеним хвостом – можливо, то був собака. Третя розміром 2,9х3,3 см, на якій у центрі зображено геометричний орнамент хреста [32, s. 101; 38, s. 23]. Ці прикраси відносяться до деталей жіночого головного убору, які пов’язані до знищеного поховання давньоруського часу XII-XIII ст. [18, с. 165-166]. На жаль, але додаткових даних про місце знаходження цього поховання та обставин його виявлення не маємо.
Лише наприкінці 1980-х й на початку 1990-х років автором статті проводилися археологічні розвідки околиць села Шманьківці, завдяки яким були виявлені нові, невідомі досі старожитності. Обстеження території правої течії р. Нічлава вказали такі результати досліджень:
1. Під час археологічних розвідок у 1988 році, в північній околиці села, було виявлене багатошарове поселення Шманьківці I, на якому досліджено старожитності трипільської (IV-III тис. до н. е.), голіградської (XI-VII ст. до н. е.) та черняхівської (II-V ст. н. е) культур. Поселення розташоване в урочищі Парники – це є високий, подовгастий мисовий пагорб, який поступово і плавно звужується та врізається у правий берег ставу. Західне та південно-західне прясло урочища вклинюється у став, а протилежне – північно-східне – омивається потоком Ставки. Під час археологічного обстеження урочища встановлено, що культурний шар локалізується у східній та південно-західній частині площею завширшки 200 та довжиною 400 м.
2. У 1991 році в західній околиці села було обстежене поселення Шманьківці II. Воно розташоване на невисокому подовгастому пагорбі із похилими схилами, біля підніжжя якого із південної сторони витікає сильно напірне джерело – воно формує потік Самець. В минулому долина та верхів’я русла потоку Самець мали сильно заболочені береги. Під час археологічних розвідок в урочищі виявлені старожитності трипільської (IV-III тис. до н. е.), голіградської (XI-VII ст. до н. е.), черняхівської (II-V ст. до н. е.) культур та княжої доби XII-XIII ст. Під час археологічного обстеження пам’ятки встановлено, що культурний шар залягає на пологих схилах у районі південно-східного й південно-західного прясла завширшки 250-300 та завдовжки 500 м [2, с. 19].
Зазначаю, що до 1940-х років потік Самець був межею двох населених пунктів: Шманьківців та Струсівки, який з 1940-х рр. увійшов в склад Шманьківців. Стосовно етимології походження гідроніму Самець, то пояснення цій назві подає провідний фахівець у галузі ономастики, доцент Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, кандидат філологічних наук Ярослав Редьква. Він зазначає, що ця назва походить від *samьсь (форма жіночого роду *samica), від *samъ у значенні «головне (самостійне) русло річки (потоку)» [21, с. 139].
3. У 1993 році на протилежному, правому схилі яру (навпроти попередньої пам’ятки) виявлене друге поселення голіградської культури Шманьківці III.
4. Поселення голіградської культури Шманьківці IV обстежене в 1994 році. Воно також розміщене на правому березі потоку Самець між польовою дорогою та не діючим нині кар’єром – навпроти якого, на лівому схилі потоку Самець знаходиться церква святих Косми і Дем’яна [2, с. 19].
Виявилися плідними результати археологічних обстежень протилежного, лівого берега річки Нічлава – там виявлено нові, невідомі досі старожитності.
5. Так, восени 1989 року в східній околиці Шманьковець – це високий лівий берег ставу, відкрите і досліджене поселення Шманьківці V, яке розляглося на широкому полі між дорогою, яка веде від греблі ставу й неподалік невеликого гаю. Під час археологічної розвідки досліджено старожитності трипільської культури (IV-III тис. до н.е.) та княжої доби (XII-XIII ст.).
6. В південно-східній околиці села досліджувалося урочище Замкова Гора, яке знаходиться на невисокому рівнинному плато – це подовгастий мис, який врізається в округлий лівий вигин річки Нічлава. З північної та північно-східної частини урочище обмежене крутими схилами, які височіють над широкою й сильно заболоченою долиною Нічлави – цей мікротопонім носить назву Стависька. На сьогоднішній час західна частина пагорба зруйнована через те, що в 1960-х роках місцеве керівництво колгоспу заклало на цьому місці кар’єр, в якому добували пісок та камінь-пісковик.
Спочатку, в 1993 році, на орному полі урочища було виявлене і досліджене поселення трипільської культури Шманьківці VI. Згодом, в 1994-1995-х роках, обстежувалися залишки фортифікаційної споруди – це замок земляно-дерев’яної конструкції, який за аналізом знайденого тут керамічного матеріалу датується XVII ст. [7, 363-364]. Під час археологічного дослідження встановлено, що західна частина замку зруйнована кар’єром. Від замку зберігся лише дитинець у центрі /Рис. 1, А/, рештки рову та валу із південного боку /Рис. 1, Б./, апарель /Рис.1, В/, трикутний равелін із південного сходу /Рис. 1, Г/ та теналь на схилі зі сторони північного сходу /Рис. 1, Д/. У північному куті дитинця простежено залишки зруйнованого підвального приміщення. Біля його завалу, у стінці кар’єру знайдено невеличку неорнаментовану амфору, яка відноситься до Заліщицької локальної групи середнього періоду трипільської культури етапу ВI-ВII. Вона із зовнішньої сторони покрита жовто-червоною фарбою, її висота сягає 7,1 см, а загальна ширина на місці із вушками – 9 см. У неї невелике округле денце діаметром 3 см та роздуті боки завширшки 7 см. Амфора має широку горловину діаметром 5 см та випуклі назовні й загострені зверху вінця товщиною 0,2 см. Цю знахідку автор статті передав на зберігання в Археологічний музей Львівського національного університету ім. І.Франка, яка знаходиться в експозиції цієї установи /Рис. 2/ [5, с. 50-51; 6, с. 5; 7, с. 362; 8, с. 46-48; 9, с. 36-41].
7. На високому пагорбі південної околиці села, біля якого річка Нічлава різко повертає на південь в сторону села Колиндяни (урочище Гринжалівка), у 1995 році (поблизу уже не діючого кар’єру) відкрите і досліджене поселення черняхівської культури Шманьківці VII.
8. У 1980-х роках обстежувалася пам’ятка Шманьківці VIII – це печера Лисеня, яка розташована південніше села неподалік Колиндян. Загальна довжина печери 34 метри, а її площа 46 м кв. та об’єм 70 м куб. Ширина ходів становила 34, а висота від 0,5-1,8 метра. Печера була закладена в сірих неогенових пісковиках. За своїм формуванням печера Лисеня є лабіринтовою та віднесена до класу корозійно-ерозійних порожнин. Слід зазначити, що дослідження печери Лисеня дасть змогу не лише вирішити невідомі факти геологічного формування цього регіону, а й є перспективною в плані археологічних досліджень та обстежень. У першу чергу такі невеликі за обсягом печери були більш придатні для проживання та використання їх людьми в минулому [10, с. 5].
Отже, завдяки природним факторам та зручному географічному розташуванню, а саме: наявність родючих ґрунтів (чорноземи та сіро-опідзолені), сприятливий клімат, рельєф, наявність водних артерій та запасів сировини – територія сучасного села Шманьківці почала активно заселятися у добу мідно-кам’яного часу (енеоліту), потім в період раннього заліза (гальштат) та римський час. Княжа доба збігається з подіями, коли після розпаду Київської держави ця територія з 1084 року входила до Теребовлянського удільного князівства. Потім з 1141 року, коли княжі удільні міста Теребовля й Звенигород ввійшли на правах волостей (тобто окремих земель-князівств), належала до Теребовлянської землі Галицького князівства. З кінця XII ст. ця територія перебувала в складі Галицько-Волинського князівства, однієї із наймогутніших держав в Східній Европі, що проіснувала з 1199 по 1349 роки [12, с. 3].
На превеликий жаль, у нас надто обмежені можливості, щоб провести комплексні археологічні дослідження всієї території села, щоб простежити і визначити хронологічні етапи заселення Шманьківців від пізньосередньовічного до ранньомодерного часу.
У цій ситуації існують кілька об’єктивних причин: так, матеріали археологічних досліджень Західного Поділля засвідчують, що у давні часи переважно поселення розташовувалися на верхніх та похилих плато каньйоноподібних чи коритоподібних пологих схилах над долинами річок та їхніх заболочених заплав. Такі умови проживання були дуже зручними у той час, адже тодішнє населення отримувало кращу можливість й нагоду, щоб успішно розвивати сільське господарство, ремесла та вести торгівлю, а під час військової небезпеки чи загрози – завжди забезпечувало себе надійним захистом від ворога. Однак ситуація почала суттєво змінюватися з XIV ст., адже тогочасні економічні й політичні зміни поглиблювалися суспільними процесами феодалізації і приватизації усіх земель та угідь. З тих пір місцеве населення витіснялося зі своїх давніх місць проживання на пологі схили і широкі долини поблизу водних артерій річок та їхніх широких заплав. Оскільки ґрунти цих долин та прилеглих територій сформовані на геологічних відкладах алювію та перехідних горизонтів алювію-делювію – то вони не є кислими чи лужними, а мають нейтральну реакцію. Звісно, що за своєю продуктивністю і родючістю вони поступаються (скажімо, високопродуктивним чорноземам чи сіро-опідзоленим ґрунтам) – але також придатні для успішного ведення сільського господарства, як одного з основних напрямків господарювання.
Таким чином, життя на цих прирічкових терасах вирує досі уже багато століть. Тому на давніх культурних археологічних шарах та горизонтах тепер зведені індивідуальні житлові та господарські споруди, а земельні ділянки у більшості випадків приватизовані. Водночас недосконале вітчизняне законодавство щодо пам’яткоохоронної справи не забезпечує дотримання тих норм, щоб належно контролювати присадибне індивідуальне будівництво. Такі необдумані рішення на державному рівні (поряд із недосконалою правовою базою щодо посилення боротьби з копачами – чорними археологами) лише поглиблюють процеси подальшого руйнування і знищення старожитностей та давньої історії – національного надбання української нації.
Історичні події пізнього середньовіччя та раннього модерну свідчать, що за своє панування над теренами Західного Поділля точилися гострі сутички між Польщею, Литвою та Угорщиною. Після 1363 року землі південної частини Західного Поділля відійшли до володінь литовських князів Коріатовичів, які визнали свою васальну залежність від польських королів. З 1397 року навколишні землі й територія Шманьковець належали до Скальського округу, який переданий у приватне володіння Спиткові з Мельштина. Потім з початку XV ст., впродовж 30 років, ці землі перебували у складі Великого Князівства Литовського, а з 1434 року Західне Поділля остаточно приєднане до Польщі [12, с. 3].
На той час припадає перша писемна згадка про село Шманьківці. Згідно з документом, який складений у Теребовлі 16 липня 1449 року, зазначалося, що Грицько Кердей дарує своєму брату Зигмунду Кердею Шманьківці та сусідні села: Давидківці, Лопотівці, а також Чорнокінці. Свідками цього поділу були Дмитро Спикловський, Петро Романовський, Ян Бучацький та теребовлянський підстароста Лешко з Довгого [17, с. 185; 26, № CXV – s. 217-218]. У другій згадці про Шманьківці, яка датується 1469 роком вказувалося, село також належало Кердейовичам [39, s. 166]. Третю згадку про село знаходимо в документі, датованому 29 вересням 1485 року. У ньому ведеться мова, що польський король Казимир підтверджує продаж Яном Фредром маєтності у Скальському повіті братам Михайлу, Станіславу та Іоахиму Бучацьким на власність села Шманьківці та сусідніх Швайківців, які розташовувалися на річці Сарнек [4, 62-63]. В XIX томі збірника «Zrodla dziejowe» зазначалося, що в 1530 році частина Шманьківців й сусіднє село Залісся належали стольнику (1513), згодом підкормію (1530), а з 1536 року старості кам’янецькому Миколі Іскрицькому. У збірнику знаходимо запис, у якому наводиться перелік слуг, які в 1565 році сплатили побор за своїх патронів. Ними були Станіслав, писар замку у Скалі, та управитель маєтностей Героніма Лянцкоронського, який сплатив побор за Шманьківці, Швайківці, Росохач та Залісся. Також згадується Семен Івановський, слуга Творовського, – він сплатив побор за Шманьківці та Швайківці [17, с. 313; 41, s. 161, 183].
Доктор історичних наук, професор Київського університету ім. Б.Грінченка Віталій Михайловський на підставі вивчення архівних документів встановив, що у Подільському воєводстві разом із містами налічувалося близько 150 православних храмів. Згідно з поборовим реєстром приватних сіл 1563-1564 років, у Шманьківцях зазначено церкву, яка була у власності Героніма Лянцкоронського [16, с. 139].
Водночас існують різні версії етимології походження назви села Шманьківці. Але жодні народні версії чи інтерпретації краєзнавців не можуть дати правильної і ствердної відповіді на це запитання. Тому потрібно завжди звертати увагу на матеріали досліджень з ономастики. Ця наука є цінним джерелом інформації, на яку повинні покликатися археологи, які займаються питаннями дослідження старожитностей періоду середньовіччя та ранньомодерного часу, а також історики та краєзнавці. Тобто ономастика є спеціальною мовознавчо-лінгвістичною дисципліною, яка займається питаннями етимології походження власних назв (імена, прізвища, прізвиська) – тобто це галузь антропонімії. Інший напрямок ономастики – це вивчення й дослідження етимології походження географічних назв.
Тому покликаємося на монографію «Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів (відантропонімні утворення)» провідного в Україні фахівця із ономастики, професора Львівського національного університету ім. І.Франка, доктора філологічних наук М.Худаша (1925-2011). Науковець зазначив, що наведена фіксація Szmankowce слід було читати як Szmanukowce, що очевидно було писарською помилкою. На його думку, первісна назва звучала Шмайковці з паралельним секундарним фонетичним варіантом Шманьковці із перезвуком й / нь за уподібненням. Варіант Шмань- міг виникнути внаслідок етимологізації твірної основи. Тому вважається, що первісний варіант ойконім Шмайковци – це патронімна назва із значенням на –овци (> -івці) від особової назви Шмайко, що означав «рід (або підданці) Шмайка» [25, с. 402].
Поряд зі Шманьківцівцями, на початку XVII ст. виникло нове село – Шманьківчики. Професор Львівського університету, доктор історичних наук Микола Крикун вказує, що в 1610 р. село фігурує під назвою Шманьківці Старі або Малі або Підлісні (Szmankowce Stare alias Male alias Podlesne), в 1678 р. Шманьківчики (Szmankowszyki), з 1683 – це Шманьківці Маленькі (Simakofce Malenki) [15, с. 199]. Згідно з Йосифінською (1785-1788) та Францисканською (1819-1820) метриками, Шманьківчики (Szmankowczyki) були приналежні до села, громади Шманьківчики, деканату Шманьківчики, циркулу Заліщики – з 1816 року, циркулу Чортків [14, с. 333]. Микола Крикун зазначав, що в XVII ст. населені пункти почали ділитися на одночленні й кількачленні. Останні мали два і більше складників-топонімів, тобто вони були варіантними, які мали від одного до кількох відповідників [15, с. 179-180].
З огляду на ці дані стверджуємо, що частина населення села Шманьковець переселилася у сусідній масив поблизу лісу та старого битого шляху, який вів в сторону Скали та Кам’янця. Тому нове поселення отримало співзвучну назву, назва якого походила від Шманьківців. Про це однозначно підтвердив Михайло Худаш, науковець зазначив, що ця назва означає «ті, що переселилися з села Шманьковець» [25, с. 402].
Знаменними і насиченими подіями в історії Шманьківців було XVII ст. Польські історики XIX ст. Михайло Балінський (1794-1864), Тадеуш Ліпінський (1797-1856) та вірменин, монах-домініканець та історик Садок Баронч (1814-1892) зазначали, що 22 лютого 1610 р. Станіслав Гольський (близько 1553-1612), воєвода руський і староста барський, заклав у Чорткові домініканський кляштор і костел Найсвятішої Панни Марії і святого Станіслава. Для конвенту ордену отців-домініканців, в 1610 р. він записав частину своїх маєтків у Шманьківцях [27, s. 738; 28, s. 413]. Цінну для нас інформацію подає Садок Баронч: 26 листопада 1624 р. домініканці вирішили разом із сусідом Шманьковець Павлом Кельпинським збудувати у селі замок, який був валами оточений для оборони місцевих жителів від нападів татар, але в наступному столітті його розібрами на матеріал, який використали для побудови кляштору і костелу у Чорткові [28, s. 414].
Отже, причиною побудови замку у Шманьківцях послужили постійні напади татар на Поділля. Але обставини, що спонукали остаточно збудувати тут замок, стали нещодавні події. Зокрема на початку 1624 року на Придністер’я рушила орда кримсько-ногайського загону Сармаш-мурзи. Проти ординців вирушило військо С.Конецпольського, у склад якого входило 3500 кварцярних жовнірів і 1500 добровольців. У Скалі сформувалося 7 хорунгв, яких очолив С.Хмелецький. Однак під час бою з ординцями неподалік села Залісся коло Шманьковець – він отримав важке поранення, тому передав командування Я.Дзіку. Наступні події розгорнулися 4-6 лютого: Я.Дзік завдав нищівної поразки ординцям під Шманьківцями і остаточно їх розгромив біля лісу села Оришківці [24, с. 13-19; 30, s. 45; 33, s. 186; 35, s. 219].
Хоча інформація Садока Баронча про замок у Шманьківцях надто коротка, але вона доповнюється новими даними, які потрібно добре аналізувати й співставляти різні події та факти. Згідно з подорожніми нотатками шпигуна Ульріха фон Вердума (1632-1681) – співробітника та таємного агента французького уряду абата Пом’є, який з 11 липня до 30 серпня 1671 р. в складі військової експедиції здійснив третю подорож по Україні через Галичину та Поділля [8, с. 46-47]. Користуючись його повідомленнями, які надруковані в монографії польського історика Ксавелія Ліске (1838-1891) «Cudzoziemce w Polsce», дізнаємося, що під час подорожі 26 липня 1671 р. Ульріх фон Вердум вирушив попри Теребовлю, Янів та Яблунів до Копичинців. Далі «через зарослі кущами і кам’янисті гори … через урожайну рівнину» за дві милі дістався до Черниховець. Тут Ульріх фон Вердум зустрівся з польською армією, яка розташовувалася обозом на схилі. Він розклав свій намет біля бічного полку драгунів, яким командував пан сеньйор де Бохан, люксембурзький шляхтич. Чернихів, як писав мандрівник, «є село з замком, яке кілька днів тому, після тривалої оборони, татари взяли штурмом і вбили всіх людей, не пошкодувавши жінок і дітей, які там переховувалися. Наші люди бачили їх тіла, які були ще не похованими» [36, s. 137].
Ксавелій Ліске у коментарях своєї монографії висловив припущення, що село Чернихів може бути Чорнокінцями [36, s. 322]. Не розібравшись у всіх деталях можливого місця розташування невідомого і загадкового населеного пункту «Czernichow», його також локалізували і вказували, що це Чорнокінці, інші історики – Тадеуш Корзон [34, s. 26], Леонід Соневицький [23, c.146], Іван Сварник [22, c. 87], тощо.
Водночас зазначаємо, що в своїх подорожніх нотатках Ульріх фон Вердум допускав багато помилок й неточностей стосовно опису й місця розташування багатьох населених пунктів. Наприклад, Руслан Підставка вказав на писемні неточності Ульріха фон Вердума, коли перебував у Збаражі [19, с. 45-47]. Це не дивина, адже цей авантюрист, мандрівник та шпигун значну частину інформації отримував з усних оповідей очевидців або інформаторів, які не були підтверджені документальними свідченнями. В даному випадку була допущена помилка Ульріха фон Вердума, який із не відомих нам причин назвав населений пункт Чернихів. До речі, на карті Поділля, яку склав французький інженер-картограф Боплан, село Шманьківці також фігурують під однозвучною із Чорнокінцями назвою – це Чермінківці (Czerminkofce) [13, c. 3].
Сумнівно, щоб місце розташування вище згаданого замку було у Чорнокінцях. Постає риторичне запитання: у яких саме? Адже в районі Чорнокінецького куща знаходяться три села, які компактно розміщені одне коло другого, – це Малі Чорнокінці, Великі Чорнокінці та Воля Чорнокінецька.
Зокрема автором статті у цьому районі неодноразово проводилися археологічні обстеження місцевостей. У зв’язку з цим хочу зазначити: так, цей мікрорегіон є справжнім Клондайком для подальших, майбутніх археологічних досліджень і обстежень. Там було виявлено унікальні старожитності доби енеоліту (трипільська культура), бронзи (комарівська та культура Ноа), гальштату (голіградська культура і скіфського часу), римського часу (черняхівська культура), ранніх слов’ян (Лука-Райковецька) та княжої доби XII-XIII ст. В одних лише Великих Чорнокінцях, у межах лише одного населеного пункту, було виявлено вісім одночасових поселень черняхівської культури, які свідчать про велику густоту заселення в добу римського часу! Таких аналогій годі віднайти на сучасній археологічній мапі України – при тім зазначаю, що деякі поселення не були такими собі, звичайними. Адже на поселеннях зустрічаємо велику чисельність парадної кераміки, а їх велика площа, яка сягає до 10 га, – яскраво свідчать про те, що вони були елітними.
Але власною честю, совістю та відповідальністю дослідника категорично заявляю: за винятком двох незначних фортифікаційних елементів, які вдалося простежити у компактно розміщених поряд дрінонімах – це Чехів та Лісок, що розміщені на східній околиці Великих Чорнокінців – жодних укріплень, городищ чи пізньосередньовічних або ранньомодерного часу земляно-деревних замків чи невеликих «замочків» виявлено не було – їх в реальності не існує.
Навіть збираючи усю наявну мікропонімію, не зафіксовано жодної назви, як «замок», «підзамочок», «замчище», «городище», «вал», «за валом», «шанець», «шанці», «окіп», «окоп», «окопи», «окописька», «обоз» чи «обозисько», котрі можуть свідчити про якесь укріплення у тому мікрорегіоні.
Щоправда, у південній частині Чорнокінецького куща колись знаходилося невелике поселення Заваликут (Zawalikat), назва якого може асоціюватися із якимось оборонним укріпленням. Перші писемні згадки про поселення Заваликут датуються 1765 роком [1, с. 150]. Також Заваликут позначений на воєнно-топографічних картах фон Міга під назвою Zawalikont. Цей хутір колись належав до села Малі Чорнокінці, потім – після Другої Світової війни, у 1970-х роках, припинив своє існування. На перший погляд може виникнути оманлива думка про те, наче коренева основа ойконіма -вал із займенником -за вказує на розміщення за межами ойконіма (позаду нього) оборонної споруди у вигляді подовгастого земляного насипу. Насправді ні. Походження ойконіма виникло семантичним способом від «завал» (близьке за значенням цього слова – «провал»), котре вказує на географічно-топографічну та орографічну особливість рельєфу місцевості. Тому назва ойконіма виникла на двочленній основі: завали (у множині) та кут. Тобто це є подовгастий трикутний мис, який з обох сторін оточений крутими спадистими берегами, та кут –вузький перешийок, на якому знаходився хутір.
Першу згадку про село Чорнокінці знаходимо у статті Михайла Грушевського «Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України. Серія перша (ч. 1-80) (1361-1530)», яка надрукована в 15 томі Наукових записок НТШ. Там український історик подає документ, датований 17 липня 1413 року, згідно з яким польський король Ягайло надає шляхтичу Андрію з Бапшина село Чорнокінці та Криве в Скальськім повіті. У ньому вказано, що Андрій з Бапшина повинен служити з одним копійником і двома стрільцями та ходити в загальні походи [3, c. 187-188].
У монографії доктора історичних наук, професора Київського університету ім. Б.Грінченка Віталія Михайловського «Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV – 70-х роках XVI ст.» наводився документ від 20 квітня 1440 року, у якому зазначалося, що Янушу Кердею, який протягом 1436-1448 років був кам’янецьким підкормієм, надається привілей – йому записує 150 гривень на села Чорнокінці і Давидківці Скальського повіту. Після його смерті (десь наприкінці 1448-го або на початку 1449 років) діти поділили батьківський маєток. Тому на підставі дільчого акту від 16 липня 1449 року, зробленого у Теребовлі подільським воєводою Грицьком Кердеєм, його син Зигмунд отримав Чорнокінці разом з Давидківцями, Шманьківцями, Лопотівкою й Савелівкою [17, с. 184-185].
Опрацьовуючи матеріали справ у Київському Центральному архіві, польський історик Леон Бялковський виявив цікаві дані, які опубліковані у монографії «Podolie w XVI wieku». Історик наводить факти, що дідичі Чорнокінців в 1578-1579 роках доказували королівському інструктору, що на засвідченому документі, датованому 1430 роком, село було не королівським, а шляхетським [29, s. 37].
Щодо документа за 1430 рік: по-перше, такий документ взагалі не відомий. По-друге, це були останні роки, коли цією територією володів литовський князь Вітовт – тому дуже сумнівно, що він міг існувати. По всій ймовірності, він спеціально сфальсифікований тодішніми дідичами Чорнокінців, аби засвідчити і доказати, що село було шляхетське, і вони мають власні привілеї і права щодо спадку. По-третє: щодо першої половини XVI століття – то з номера реґеста 22701 Коронної метрики за 1547 рік зазначалося, що «Advitalitas super bonis regiis Czarnokvncze in fluvio Noczlawa sitis, Ioannis Richcziczki, capitaneo in Camionka…». Отже, згадуваний каменський староста Рихницький лише отримує це королівське (!) село (bonis regis) [37, s. 283].
Також Леон Бялковський наводить дані, що до Чорнокінців у 1539 році втекла родина з Милівців, дві родини з Бариша, «два хлопа і жінка» з Костільник і чоловік з Соколова. В 1540 році із Чорнокінців до Скали втік один підданий [29, s. 70]. Згідно з переліком польських шляхетських родів XVI століття, у 1539 році власником був Ян Рихніцький, «posiadacz miastcz. Czarnokunce» [29, s. 164]. Згідно з кам’янецькими актами XVI століття знаходимо дані, що в Чорнокінцях в 1599 році проживали поляки – це вдова Марта та Підставка Гончар [29, s. 177].
Цікаві факти про Чорнокінці в XVII столітті подає Микола Крикун: серед шляхетських маєтків Червоногородського повіту Подільського воєводства про село є згадки у Кам’янецькій земській книзі за 1625, 1647; Поборовому реєстрі – 1629, 1650, 1661, 1667 та Поголовому реєстрі за 1662 роки. У них населений пункт фігурує із одночленною назвою – Чорнокінці (Czarnokonce), але в Кам’янецькому дефтенті за 1681 рік він двочленний – це Чорнокінці Великі (Cornokofci Veliki). За 1681 рік у Кам’янецькому дефтенті подається новозасвідчене село під назвою Czarnokofci, яке згідно з Подимним реєстром 1728 року отримало здрібнілу назву Czarnokonczyki. Також Кам’янецький дефтент подає третє, нове поселення – це Oslobodka, яке із XVIII століття фігурує під назвою Воля Чорнокінецька [15, с. 178].
Згідно з Йосифінською (1785-1788) метрикою, у цьому районі існували поселення, які відносилися до Заліщицького циркулу, – це Навоставці (Nowostawce) – cело, громада Чорнокінці Малі, деканат Чорнокінці Великі [14, c. 215]; Cлобідка (Slobódka) – cело, громада Слобідка, деканат Чорнокінці Великі [14, с. 281]; Чорнокінці Великі (Czarnokońce Wielki) – село, громада Чорнокінці Великі; Чорнокінці Малі (Czarnokońce Male) – село, громада Чорнокінці Малі, деканат Чорнокінці Великі; Чорноконецька Воля (Wola Czarnokoniecka) – село, громада Слобідка, деканат Чорнокінці Великі [с. 330].
Перший том «Slownik geograficzny…» за 1880 рік, було, зазначав, що «Czarnokonce male i wielke z Nowostawcami i Slobodka…wies to ogromna podolska w doskonalej ziemi… jest to jedna z najwiekszych wsi na calem Podolu galicyjskiem» [40, s. 758]. Цей факт наочно подає відповідь на те, чому впродовж XVI століття село було королівським – тобто землі перебували у державній власності, і чому його дідичі намагалися різними спекуляціями, підробками і фальшивими документами доказати, що воно шляхетське. В першу чергу – це великі прибутки від землі. Також Чорнокінці не були малим селом на той час. Наприклад, зі всіх повітів Подільського воєводства – Червоногородський вважався найбільш залюдненим. Зокрема, згідно з ревізіями, в містечку Ягільниця знаходилося 50 домів, Хартонівцях 20, Більче 17, Милівцях 20, Усті Біскупському 17, Васильківцях 20, а в Чорнокінцях – 28 [31, s. 323].
Оскільки на теренах Чорнокінецького куща знаходяться великі запаси родючих ґрунтів, то в економічному розвитку тутешнього населення переважав сільськогосподарський напрямок виробництва. Щодо якості землі: важливе значення в ґрунтовому покрові відіграють материнські гірські породи, рельєф та рослинний покрив. Тому материнською породою для ґрунтів у цьому районі становлять четвертинні леси та суглинки, на яких залягають опідзолені чорноземи, що розміщені на вододільних плато більш низького рівня і пологих схилах. Оскільки хімічна реакція опідзолених чорноземів є слабо кисла або нейтральна, то вони мають достатню кількість поживних речовин. Глибина гумусного горизонту у цьому мікрорайоні сягає 80-90 см, а вміст гумусу – 3,6-3,9%. Тому ці опідзолені чорноземи за своєю родючістю мало поступаються чорноземам глибоким, а для вирощування деяких культур (наприклад, зернових) навіть сприятливіші [20, c. 125-126].
Тому вигідне і зручне географічне розташування та наявність родючих ґрунтів сприяли успішному розвитку сільськогосподарського напрямку господарства, завдяки чому динамічно й постійно зростала чисельність тутешнього населення, виникали нові поселення. Також природний фактор забезпечував тутешньому населенню відносний мир та спокій під час навали ординців, адже у пізнє середньовіччя та ранній модерн землі Подільського та Руського воєводств щорічно страждали від нападів татар. Тут зіграв такий фактор, що довколишня місцевість була наче «відділена від світу цього». Інакше досі у народі жартома говорять, що ці села знаходяться там, де «сам чорт каже «на добраніч». Дотепний жарт відповідає дійсності: територія Чорнокінецького куща наскільки прорізана смугами ярів та глибоких балок із похилими та урвистими берегами, які паралельно витягнулися по лінії північ – південний захід, північний схід – південний схід.
Навіть походження назви села – Чорнокінці яскраво свідчить про це. Щоправда, серед фахівців з ономастики немає поки що узгодженої думки про етимологію виникнення цього ойконіма. Зокрема доктор філологічних наук, професор Д.М.Бучко вважав, що «утворення назви не ясне». За його версією, ойкoнім може походити від назви людей за місцем проживання: чорнокінці – «ті, що живуть на чорних кінцях» або ж від родинної назви *Чорнокінці з первісним значенням «родина *Чорнокінця»[3, c. 289].
Враховуючи геоприродні фактори розташування Чорнокінців, стверджуємо, що ойконім двочленний. Він виник від апелятива чорний, який характеризує колірну ознаку довкілля – це чорноземні високопродуктивні ґрунти, а також кінці – асоціюються у значенні край (кінець, околиця), окраїна, межа, кордон, обмежена природна місцевість від інших (сусідніх) територій.
Тепер повернемося щодо місця локалізації «загадкового» замку у «загадковому», нікому не відомому селі під назвою «Czernichow». Польський історик Ксавелій Ліске, не маючи жодних даних стосовно точного місця локалізації замку, лише посилався на повідомлення історика, патріарха краєзнавства та археології на теренах Галичини – Антоні Шнайдера (1825-1880), який подав кротку інформацію про знаходження поблизу сучасного села Малі Чорнокінці «обозиська». Ксавелій Ліске лише висловив припущення, що Чернихів «to pewne Czarnokonce, gdzie sie na polach znajduja jesczcze slady obozowiska» [36, s. 322].
В цьому полягала головна помилка польського історика, який не ототожнював таких понять, що таке замок, фортеця, форт, котрі відносяться до постійної (довготривалої) фортифікації, та значення терміну «обозисько» (обоз) або інакше табір, редут, тощо – це вже польова фортифікація. Тобто призначення і використання таких фортифікаційних об’єктів різне.
Тому розв’язкою такого «Гордієвого вузла» стали військові топографічні карти Австро-Угорщини, які складалися в 70-80-х XIX ст. На відміну від попередніх карт, їх почали складати від дрібного масштабу (1:2500) і більше, на яких із німецькою точністю та педантичністю позначали всі дрібні деталі рельєфу. Важливо те, що на ці карти наносили навіть давні фортифікації. Ретельно вивчаючи їх, встановлено, що неподалік старого битого шляху, який веде від Колиндян до Пробіжної, проходить польова дорога до села Малі Чорнокінці. Неподалік роздоріжжя (праворуч головної дороги, яка веде з Колиндян до Пробіжної, та ліворуч бічної, направленої до Малих Чорнокінець), на широкому і розлогому полі із пересічною місцевістю австрійські картографи позначили давнє військове укріплення у вигляді чотирикутника – це був редут, який з’єднаний із п’ятикутним бастіоном /Рис. 3/. Аналогічний об’єкт польової фортифікації XVII ст. виявлений та обстежений автором статті в 3-4 км південно-західніше Шманьківець – він знаходиться в лісі поблизу селища Заводське [11, с. 87-91], нещодавно були виявлені та обстежені у лісі поблизу села Шманьківчики й на східній околиці Угриня. Аналогічний об’єкт польової фортифікації колись знаходився у Шманьківцях. Це був чотирикутний редут, який розміщувався в самому куті устя злиття правої течії потоку Ставки та лівого берега річки Нічлава, біля якого сформоване водне плесо ставу /Мал. 4/.
Тому дуже сильно розчарую істориків та краєзнавців: таке укріплення не є замком, воно відноситься до іншого типу оборонних споруд – це об’єкт так званої польової або короткотривалої фортифікації. Перш за все, ці споруди зводилися під час або напередодні бойових дій. Оскільки їхнє зведення і встановлення відбувалося на сільськогосподарських угіддях, поблизу населених пунктів або поряд з об’єктами довготривалої фортифікації, то з плином часу їх засипали. Нині їх виявити і локалізувати надзвичайно важко, лише іноді під час археологічних розвідок місцевостей (якщо пощастить), то можна простежити лише окремі елементи.
У цій ситуації потрібно розібратися з тим, яким шляхом Ульріх фон Вердум долав свій шлях з Копичинець до Збрижа, проїзджаючи поз «загадковий» «Чернихів» з замком. Перш за все для широкого загалу в Інтернеті виставлені «карти Фредеріка фон Міга». Вони складалися воєнними топографами для військового відомства Австрійської корони, на яких чітко, ясно і конкретно зазначені відомості воєнного характеру:
а) природні фактори;
б) шляхи та комунікації;
в) об’єкти військового призначення.
Надзвичайно велика цінність «карт Фредеріка фон Міга» полягає в тому, що зазначені давні шляхи, які функціонували з княжої доби й використовувалися у XVIII cт. На цих картах також позначені тодішні головні шляхи, які вели з Копичинець до Збрижа. Правда, після Першого та Другого поділу Польщі 1772 і 1775-х років (коли Галичина відійшла до Австрійської корони), з кінця XVIII і впродовж XIX століття, почали будуватися нові стратегічні дороги та шляхи, а багато старих транспортних комунікацій втрачали своє значення. Тому проаналізуємо давні транспортні сполучення.
Отже, перший шлях проходив з Копичинець до Коцюбинчик, далі він проходив на південь до Товстенького – збоку, праворуч якого знаходилося містечко Пробіжна. Далі з Товстенького шлях звертав на південний схід попри Коцюбинчики, а потім дорогою (вздовж правого берега Збруча) можна дістатися до Босир та, подолавши водну артерію, дістатися до містечка Збриж. Звісно, що цей маршрут був короткий, але довелося б його долати не головними дорогами, а другорядними, які вповільнювали та ускладнювали пересування.
Був інший, зручніший – другий шлях. З Копичинців потрібно їхати на південь, вздовж лівої течії річки Нічлава повз Котівку (знаходилася на протилежній, лівій стороні цієї річки) і дістатися до Гадинковець. Далі дорога вела на південний схід до містечка Пробіжна, потім на Товстеньке й різко повернути дорогою на південь поміж Волю-Чорнокінецьку і Коцюбинчики до Дубівки. Проїхавши Дубівку, дорогою треба звернути на схід і нею дістатися до містечка Збриж. Але цією дорогою Ульріх фон Вердум однозначно не скористався, бо в своїх щоденникових записах в обов’язковому порядку згадав би добре уфортифіковане містечко Пробіжна, яке на той час було важливим стратегічним пунктом часів Першої Речі Посполитої.
Третій шлях був набагато довший, котрий довелося долати обхідними шляхами. Він також проходив з Копичинець (як і другий шлях) до Гадинковець, потім проходив на південь вздовж лівої течії Нічлави повз Швайківці, потім Шманьківці. Від Шманьківців дорога різко повертала на південний схід до Малих Чорнокінців. Проїзджаючи цей населений пункт, пологою коритоподібною долиною дорога повертала різко вправо, на південь, до вершини схилу. Звідти дорога знову повертала на південний схід повз дрінонім Лісок, який знаходиться справа, а зліва – урочище Горби. Далі повз урочище Вигін, потім Глуха Долина, які знаходяться справа-зліва, повз Ксьондзів Ланок й дрінонім Чехів, долався шлях до Волі-Чорнокінецької.
Щоправда, з Малих Чорнокінців головний шлях не проходив повз Великі Чорнокінці. Вони залишалися десь там, позаду, на кінці і скраю. Пояснення такому дивному анахронізму залишається одне – дороги. Адже не тільки тепер тут катастрофічний стан доріг – про минуле говорити годі. Оскільки головні розгалуження доріг проходили вздовж пологих схилів, то постійно у час весняних відлиг, злив та дощів, вони повсякчас вимивалися водою і ніяк не могли залишатися в задовільному стані. Потім з Волі Чорнокінецької можна дістатися до Дубівки, від якої на схід вів шлях до Збрижа.
Власне цим, третім маршрутом долав свій шлях Ульріх фон Вердум, який добирався з Копичинець до Збрижа. Хоча він не вказував, повз які населені пункти долав свій маршрут, але його щоденниковий запис, що «через зарослі кущами і кам’янисті гори … через урожайну рівнину», найбільш характеризує топографічний ландшафт басейн річки Нічлава у порівнянні із двома вище зазначеними. Адже попередні території характеризуються більш рівнинною, пересічною місцевістю – це по-перше. По-друге, цей шлях з Копичинець до Шманьківців приблизно складає 20 кілометрів, що повністю збігаються з повідомленням Ульріха фон Вердума, який вказав, що за дві милі дістався до Чернихова, селом із замком, – а насправді це є Шманьківці із замком.
Оскільки в XVII столітті Шманьківці було селом із замком – це не було звичайне рядове поселення, яке десь загубилося у «за світах» і «закутках» тодішньої цивілізації. Це була доволі самодостатня і значна поселенська структура, яка в силу географічного розташування була розміщена на одному із стратегічних шляхів, які вели до тодішніх міст та містечок Руського і Подільських воєводств. Серед них були: на півночі Теребовля, Янів, Копичинці; зі східної сторони – Пробіжна, Гусятин, Скала, Збриж, Сатанів; із заходу і південного-заходу – Чортків, Ягільниця, Товсте, Червоногород, Бучач, Язлівець; півдня та південного сходу – Борщів, Кривче, Кам’янець тощо.
Таким чином, на підставі археологічних, джерелознавчих, ономастичних та картографічних матеріалів доводимо той факт, що нікому не відомий населений пункт «Чернихів» був власне селом Шманьківцями. Неправильно і помилково назвавши цей населений пункт, Ульріх фон Вердум ввів в оману істориків та краєзнавців. Тому потрібно більш ретельно перевіряти давні документи, щоденники, нотатки. Виявлений і досліджений автором статті замок деревно-земляної конструкції XVII століття є тією оборонною фортифікаційною спорудою, про яку згадував у своїй монографії історик Садок Баронч та мандрівник і шпигун Ульріх фон Вердум у 1671 році. Потрібно, щоб органи місцевого самоврядування на місцях прийняли першочергові рішення щодо встановлення охоронної зони, аби ця унікальна пам’ятка оборонно-фортифікаційного зодчества залишалася законсервованою, й унеможливити сучасним мародерам-копачам незаконно металодетекторами грабувати її, відповідно до статей Кримінального Кодексу України.
Список використаних джерел та літератури:
1. Архивъ юго-западной Россіи. – Т. 11(Ч. 5). – Кіевъ, 1890. – 1045 +IV c.
2. Бандрівський М., Добрянський В. Меч з Угриня біля Чорткова і проблема поширення пам’яток голіградської культури на півдні Тернопільщини. //Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології (Збірник наукових праць). – Т. 2 (32). – Чернівці-Вижниця: «Черемош», 2011. – с. 16-22.
3. Бучко Д., Котович В. Походження назв населених пунктів Тернопільщини. – Дрогобич: Посвіт, 2017. – 316 с.
4. Грушевський М. Матеріали до історії суспільно-політичних і екномічних відносин західньої України //Записки Наукового Товариства ім. Т.Г. Шевченка. Т. 15. – 1905 – с. 47-94.
5. Добрянський В.К. Нові археологічні відкриття городищ XIV та XVII ст. і фортифікаційних споруд на Західному Поділлі. //Замковий туризм Тернопільської області: проблеми та перспективи розвитку. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (4 травня 2012 року). – Тернопіль: ТНПУ, 2012. – с. 47-52.
6. Добрянський В. Дерев’яний замок у Шманьківцях «родом» з XVII століття. // Голос народу. – 2013. – № 52 (20 груд.). – С. 5.
7. Добрянський В. Нові дані про городища та фортифікаційні споруди на Західному Поділлі. //Археологічні студії. – Вип. 5. – Київ-Чернівці: «Черемош», 2014. – с. 354-364.
8. Добрянський В. Про археологічне обстеження дерев’яного замку XVII ст. в селі Шманьківцях на Тернопільщині //«Воєнна історія України. Галичина та Закарпаття». Науковий збірник. Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної заочної конференції. 5-6 червня 2014 р. – Київ: НВІМУ, 2014. – с. 46-48.
9. Добрянський В. Про археологічне обстеження залишків оборонних споруд дерев’яного замку XVII ст. в селі Шманьківці на Тернопільщині. //Нові дослідження козацької доби. – Вип. 24. – Київ, 2015. – с. 36-41.
10. Добрянський В. Печера Лисеня поблизу Шманьківців: пошук невідомого. // Голос народу. — № 5 (3 лютого), 2017.— c. 5.
11. Добрянський В. Обстеження оборонного табору поблизу селища Заводське біля Чорткова та питання виявлення та дослідження об’єктів польової фортифікації козацької доби.//Наукові записки Національного заповідника «Замки Тернопілля». – Збараж: ВІК. – № 9, 2019. – с. 87-91.
12. Добрянський В. Матеріали давньої історії Шманьковець та замку. //Свобода. . – № 31(227), 23 квітня 2021 року. – с. 3.
13. Добрянський В. Матеріали давньої історії Шманьковець та замку. //Свобода. . – № 34(230), 7 травня 2021 року. – с. 3.
14. Йосифінська (1785-1788) і Францисканська (1819-1820) метрики. Перші поземельні кадастри Галичини. Покажчик населених пунктів. – Київ: «Наукова думка», 198 – 356 с.
15. Крикун М. Подільське воєводство у XV-XVII століттях: Статті і матеріали. – Львів, 2011. – 733 с.
16. Михайловський В. Православні парафії Подільського воєводства згідно поборових реєстрів 1560-х р.р. //Український істричний журнал. – 2012. – № 6. – с. 130-144.
17. Михайловський В. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV – 70-х роках XVI ст. – Київ: Темпора, 2012. – XXII + 450 с.
18. Петегирич В. Про одне поховання княжої доби з Волині. //Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – Вип. 15. – 2011. – с. 162-172.
19. Підставка Р. Новий Збараж: до питання історії виникнення, вивчення, топоніміки та клонів // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Тернопіль і Тернопілля в історії та культурі України і світу (від найдавніших часів до сьогодення)». – Тернопіль: ТНПУ, 2012 (частина I). – С. 45–47.
20. Природа Тернопільської області. – Львів: «Вища школа», 1979. – 168 с.
21.Редьква Я.П. Гідроніми басейну Верхньо-Середнього Дністра з форматами –иця/-ець. //Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 6. – Ужгород: Ужгородський ун-т, 2002. – с. 135-140.
22. Сварник І. Україна очима іноземця. Ульріх фон Вердум. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672 … через королівство польське …// Жовтень. — 1983. — № 9 (467) — С. 84-100.
23. Соневицький Л. Студії з історії України. – Париж – Ню Йорк – Сидней – Торонто, 1982. – 310 с.
24. Тимів І. Напад татар на Поділля і Прикарпаття взимку 1624 р. //Наукові записки з історії України: збірник наукових статей. – Переяслав-Хмельницький, 2015. – Вип. 37. – с. 13-19.
25. Худаш М. Л. Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (утворення від відапелятивних антропонімів). – Львів, 2004. – 536 с.
26. Akta grodzkie i zemskie czasow Rzeczpospolitej Polskiey z Arhiwum tak zwanego Bernardynskiego we Lwowie – T. XII. – Lwow, 1887. – 552 s.
27. Balinski M., Lipinski T. Starozytna Polska pod wzgledem historycznym, jeograficznym i statystycznym. – T. II. – Warszawa, 1845. – 341 s.
28. Baracz S. Rys dziejow zakony kaznodziejskiego w Polsce. W dwoch tomah. – Lwow, 1861. – 530 s.
29. Bialkowski L. Podolie XVI wieku. Rysy Spoleczne i gospodarcze. – Warszawa, 1920. – 227 s.
30. Horn M. Chronologia zasieg najazdow tatarskich na ziemie Rzeczy-pospolitej Polskiej w latacz 1600-1647 //Studia i materialy do historii wojskoosci. – VIII/1/ – Bialostok, 1962. – s. 1-70.
31. Jabłonowski А. Pisma. – T. IV (Wołyń, Podole i Ruś Czerwona). – Warszawa. 1911. – 533 s.
32. Janusz B. Zabutki przedhistoryczne Galicyi Wschodniej. – Lwow, 1918. – 310 s.
33. Hupert W. Historia wojenna Polska w zarysie. – Lwow-Warszawa, 1919. – 292 s.
34. Korzon T. Dola i nedola Jana Sobieskiego 1629-1674. – T. III. – Krakow: Nakładem Akademii Umiejetnosći, 1898. – 544 s.
35. Korzon T. Dzieje wojen wojskowosci w Polsce. Epoka przedrozbiarowa. – T. II. – Warszawa-Krakow-Lwow, 1923. – 522 s.
36. Liske X. Cudzoziemcy w Polsce. – Lwow, 1876. – 341 s.
37. Matricularum Regni Poloniae Summaria. – Parts IV. Sigismundi I regis temporacomplectens (1507-1548). Volumen 3-um. Akta vicecancellariorum, 1533-1548. – Varsoviae, MCMXV
38. Przybyslawski W. Repertoryum zabytkow przedhistorycznych Galiciy Wschodniej. – Lwow, 190. – 77 s.
39. Szyszka J. Dobra pomorzańskie Kierdejów (Kierdejowiczów) w ziemi Lwowskiej w XV wieku. //Średniowiecze Polskie i Powszechne”. – T. 12 (16), 2020. – s. 161-207.
40. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T. I. – Warszawa, 1880. – 960 s.
41. Źródła dziejowe. – T. XIX (VIII. Ziemie Ruske. Wołyń i Podole) – Warszawa, 1889. – 397 +XLVI s.
археолог, спелеолог, дослідник старожитностей,
фортифікацій і топонімії краю,
Тернопільське відділення НТШ ім. Т.Г. Шевченка
ДЖЕРЕЛО: Володимир ДОБРЯНСЬКИЙ СТАРОЖИТНОСТІ СЕЛА ШМАНЬКІВЦІ НА ЧОРТКІВЩИНІ ТА ПИТАННЯ ЛОКАЛІЗАЦІЇ «ЗАГАДКОВОГО» ЗАМКУ «CZERNICHOW»: ОНОМАСТИКА, АРХЕОЛОГІЯ, ІСТОРІЯ, ГЕОПРИРОДНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ТА ФОРТИФІКАЦІЯ // «Музейний простір: діалог історії та сучасності». Матеріали XIII наукової конференції. м. Бережани, 18 вересня 2025 р. – Бережани: Бережанський краєзнавчий музей, 2025. – с. 145-159.
Leave a Reply