Проза Володимира Даниленка належить до літератури українського постмодернізму, що підтверджують дисертації Наталії Яблонської «Постмодерністський дискурс художньої прози Володимира Даниленка», Наталії Гудованої «Поетика жіночого портретування у прозовій творчості Володимира Даниленка», статті Людмили Ромас «Деякі особливості поетичної ономастики роману Володимира Даниленка „Клуб „Старий Пегас”», Світлани Журби «Мала проза Володимира Даниленка і Милорада Павича: містичне як елемент наративної стратегії тексту», Тетяни Урись «Екзистенційна проблематика оповідань збірки „Сон із дзьоба стрижа”», Оксани Корнієнко і Наталії Гудованої «Художнє відображення історичних постатей у романі Володимира Даниленка „Кохання в стилі бароко”», Ірини Захарчук «Постать Бориса Тена в романі Володимира Даниленка „Клітка для вивільги”», Ірини Бабич «Стихія гумору в творчості Володимира Даниленка».
Тому ключ до структури роману «Та, що тримає небо» треба шукати в естетиці постмодернізму, яка використовує в якості будівельного матеріалу елементи інших культурних текстів, іронічно їх переосмислюючи, для створення художньої матриці, що стає основою постмодерного сюжету.
Класичним взірцем українського літературного постмодернізму є роман Володимира Даниленка «Кохання в стилі бароко», написаний у формі кросворду, в якому кожна клітинка – це окремий сюжет, який треба розгадати.
У романі «Та, що тримає небо» структура продиктована вертепною драмою з його історією народження Ісуса Христа та сатирично-побутовою інтермедією, в якій за допомогою стихії народного гумору висміюються вади людського характеру.
Вже в першому розділі роману сконцентровано основні персонажі різдвяної інтермедії, до яких додаються невластиві для вертепу образи, що з’являються в сюжетних розгалуженнях твору.
Роман починається з повітряної тривоги на станції метро «Дорогожичі», коли з’являється жінка невизначеного віку в пуховику блошиного кольору, що пропонує дітям, які нудьгують під землею, гру у вертеп. Діти розбирають ролі, додаючи до вертепного дійства невластиві для вертепу ролі Антігони та дебелої дівчинки Дарки Підіпринебо, що хоче зіграти у вертепі сама себе. Жінка невизначеного віку, яка затіяла цю гру, у вертепі обирає собі роль Смерті. За допомогою магічних жестів руками вона створює велику прозору кулю, в яку запрошує дітей, і гра розпочинається.
Перед читачами з’являється галерея відомих вертепних персонажів: Ангела, Смерті, Ірода, воїнів царя Ірода, Баби, Діда, Цигана, Мошка, Пастушка.
Та при цьому різноманітті образів, у романі три основні сюжетні лінії.
Ключовим сюжетом є історія життя Дарки Підіпринебо – молодої жінки, наділеної нежіночою фізичною силою. У її роду по лінії матері через кілька поколінь народжувалися могутні жінки, яких боялися чоловіки. У романі показано, як в дитинстві Дарка вперше виявила в собі надзвичайну силу, коли наткнулася на розправу з однокласником Жориком Чмихуном, якого у шкільному дворі било троє хлопчиків. Її так обурила наруга, яку чинили шкільні хулігани, що вона легко розправляється з ними, замотує в пуховик побитого однокласника, який не міг іти, і приносить його додому. Вчитель фізкультури, що одного разу побачив силу дівчинки, відвів її на секцію дзюдо, після якої Дарка перепробувала багато силових видів спорту. З того, як дорослішала і набиралася вона сили, можна було здогадатися, що в романі ця молода фізично сильна жінка обов’язково проявить свою силу. І вона проявляє її в кульмінації роману, коли під час окупації Бучі Дарка визволяє свою матір і зведену молодшу сестру, яку мати народила від іншого чоловіка, розправляючись з трьома російськими вояками. З цієї сюжетної лінії роману «Та, що тримає небо» з’являється назва роману, утворена від прізвища Дарки Підіпринебо. Адже на таких, як Дарка, людях тримається Україна і весь світ. Під час спроб російської армії захопити Київ вона створює притулок для покинутих домашніх тварин, яких люди, тікаючи від війни, з різних причин не могли забрати з собою.
У другій сюжетній лінії перед читачами постає галерея образів російських солдатів зі спеціального підрозділу ФСБ на чолі з капітаном Іваном Мозгоєдовим, які шукають за вказаними їм адресами в будинках чорних археологів і колекціонерів історичних реліквій київської агломерації міфічну книгу племені деревлян, вирізану невідомим письмом на дощечках із мореного дуба. Цю книгу російські спецслужби шукають понад 200 років, витративши на її пошуки значні суми з державної казни. У ФСБ була інформація, що в книзі деревлян розкривається таємниця походження російського народу, який насправді не має нічого спільного зі слов’янами. І це руйнувало міф, на якому трималася Російська імперія, Радянський Союз і тримається нинішня осія. Російська Федерація.
Відгалуженням від цієї сюжетної лініє є історія московської родини Івана Мозгоєдова, його матері, баби, діда та молодшого брата, що боявся йти на війну і від страху напивався до втрати свідомості. Протягом усього роману баба і мати не відходять від телевізора, сподіваючись побачити переможний парад російської армії в Києві на Хрещатику. Ненависть, якою вони щодня отруюють себе з телевізора одного разу руйнує в них усе людське, вони перетворюються на зарослих шерстю хвостатих потвор, вибігають на вулицю і розчиняються в юрбі, ілюструючи образ масової свідомості російського суспільства, враженого ненавистю і агресією до всього світу.
Мозгоєдови в романі показані типовою московською родиною, зазомбованою російською пропагандою. З усієї сім’ї Мозгоєдових тільки молодший син Мішаня сподівається, що його не зачепить держава. Його не заберуть на війну, з якої він найбільше боїться повернутися інвалідом. Весь його спротив системі полягає в щоденному ритуалі, коли він вранці заходить у газетний кіоск, купує газету, щоб побачити на першій сторінці траурну фотографію людини, яка розв’язала війну, сподіваючись, що ця російська проблема розсмокчеться сама по собі, повернеться з війни його старший брат Іван, і вони знову будуть жити щасливо, як в дитинстві. Але не можна повернутись у минуле, яким би чарівним воно не здавалося. Капітан підрозділу «Есенція» Іван Мозгоєдов, який убиває в Україні людей, у фіналі роману, коли зрозумів, що його використали генерали, які вкрали, списавши на його секретну експедицію, значні гроші, розчаровується у війні і, тікаючи з-під Києва, в телефонній розмові з молодшим братом зізнається, що його військова кар’єра закінчилася, він подає рапорт на звільнення і займеться охоронним бізнесом.
З окремими персонажами пов’язані короткі історії про традиційних вертепних образів Пастушка, Цигана, Мошка.
Колоритним у романі є образ Антігони – молодої народної месниці, що перед тим, як знищити ворогів, влаштовувала їм розважальне вуличне видовище. Одного разу бронетранспортер, у якому їхав підрозділ капітана Мозгоєдова, зупинився, побачивши дивну жінку в жалобній сукні, що тягнула труну на колесах. Вона зіграла їм сцену з трагедії Софокла, а потім ногою відкинула віко труни, з ручного кулемета розстріляла російського бійця, що намагався її розпитати, куди вона тягне труну, і втекла на мотоциклі.
Попри веселий характер вертепної драми, у ній є обов’язкова морально-етична складова. У романі «Та, що тримає небо» художній підтекст закладено в епіграфі українського педагога Василя Сухомлинського: «У грі немає серйозніших людей, ніж діти». Цей епіграф повертає читачів до першого розділу, коли під час тривоги на підземній станції метро «Дорогожичі» незнайома жінка невизначеного віку запропонувала дітям зіграти у вертепну виставу, в якій кожен обрав собі ту роль, яка йому найбільше подобалася. І кожна дитина зіграла свою роль, переносячи власні страхи і комплекси в доросле життя. Граючи у вертеп, цю стародавню театралізовану виставу про народження Спасителя, діти перетворюються в дорослих і опиняються у вирі війни. Їхнє перетворення в дорослих тривало, доки тривала повітряна тривога. Після цього дорослі знову стали дітьми і розійшлися зі своїми батьками по домівках, але при цьому кожна дитина зрозуміла, що, контролюючи свій страх, можна стати сильнішим, а значить стати господарем свого життя.
Вікторія Волинець
Leave a Reply