Наталія Близнюк. Печать Іоанна. Вибране: поезії. – Тернопіль: «ZAZAPRINT», 2017. – 84 с.
Дуже рідко вже перша поетична збірка подивовує сформованою системою образів із персоніфікацією, алегоричністю і метафорикою простору, динамікою розкриття настроїв, філософським світоглядом і навіть символікою та пошуком духовного. Усе це знаходимо у збірці Наталії Близнюк «Печать Іоанна».
Її перша поетична збірка є вибраним із декількох поетичних книжок, які ще у процесі підготовки до видання. Кожна з них вже має певну кількість написаних віршів. Це свідчить про те, що авторка цілісно охоплює одразу великий пласт художньої інформації, яку подає живою образністю і яскравою символікою. Поезія авторки – це складне, рухливе і майстерне сплетіння переважно краєвидів і міських пейзажів, фрагментарних сюжетних ліній у світлі чи тіні почуттів і настроїв. Її поетична мова має декілька рівнів сприйняття (фізичні образи, емоційне забарвлення, ментальні висновки, інтуїтивні духовні відкриття) і захопивши красою й майстерністю слова, залишає свій слід у пам’яті читача, який часто осягає нові відкриття і ракурси сприйняття: «Це, можливо, є перебільшенням – / Та дерева щоночі знаки / Залишають на склі, / Мов записку про власне рішення». Або: «І на тлі погаслої води – / Смужка світла сонячної дольки, / І авто проковзують туди, / Наче в вушко голки».
Авторка прозріває домінування часу над простором, які явлені світові для духовного росту людини, а над усіма – вогненної звістки від неї (людини, та й авторки) до Сотворителя: «Над рікою / Спорожнілі тумани, / Тіні семи століть / І волхви, що дивляться у багаття. / Розгортається звістка-полум’я, / Прагне зійти на хмару, / Як відлуння усіх часів – / На призахідне сонце-жертовник».
Обкладинка цієї поетичної збірки – теж творіння Наталії Близнюк, яке має свою символіку. На ній призахідний обрій розділяє більшу частину неба із забарвленими у жовтизну і багрянець хмарами і меншу – землі. Сутінки згущуються. Сонце, що вже частково зайшло за лінію горизонту, суміщається з полум’ям свічі і голівкою кульбаби, чиї парашутики здуває вітер. На передньому плані до свічки-кульбабки примикають п’ять прозорих кубиків – символ чотирьохвимірного простору людини. «Сонце на свічці – вечірня кульбаба, / Вітер підносить пил над шляхами земними. / Сонце в четвертий вимір / Падає раптом» – читаємо перші слова вірша, що започатковує збірку.
Сонце – Той, Хто породив світи, без чийого подиху неможливе життя, свічка – душа самої поетеси, яка горить у світі. Кульбаба – земне життя душі, одягнутої у тимчасову тендітну тілесність, яка вразливо сприймає кожен подув вітру. Людина-кульбаба, яка живе на землі, щоразу чомусь випадає у четвертий вимір (совість) на відміну від трьохвимірного (довжина, ширина і висота) світу, – туди, де є Сонце. «Досить безкрайнього блиску – / Темрява впала і ніч надходить, / Хмари нависли. / Іскри летять і летять за обрій» – передбачає авторка нові часи.
Печать Іоанна (назва книжки) – це і є апокаліптична сьома печать Івана Богослова з біблійного Одкровення, даного наймолодшому апостолові Христа. Сьома печать зірвана, «і третій ангел посурмив», і зайнялася зоря велика, ім’я якій Полин (Чорнобиль), «і четвертий ангел посурмив», і на третину скоротився час, «горе, горе, горе тим, які живуть на землі, від решти голосів сурмних – трьох ангелів, котрі зараз посурмлять» (Од. 8, 10-13). Душа поетеси, настроєна на її Сонце, тонко прозріває ці часи сутінків, що стрімко насуваються на землю. І лякається того, що стається. «Заснув у хмарах Бог. Час випив самоту. / На спалені поля тече по краплі ртуть. / Сумують полини в степах під небом тьмяним / І граються вітри годинником піщаним. / … / З тернового куща зірвали календарик. / На скатерті небес одна німа свіча / Звістила снам землі, що вичерпався час. / Це сталося тоді, як Бог заснув у хмарах».
Поетеса бачить, що «до згасання дня ведеться відлік», що «світ подібний на крик душі», що хоча і «сонця образ постав / наче останній захист», усе ж «падає тінь хреста / крізь незворушний захід». І вибухає плачем Страждальної Матері: «Зникло сяйво незбагненне, світло гасне. / Заховався Ти від мене, сонце ясне. / Світ земний – притулок зради, тінь холодна, / Світ небесний зміст утратив, зник в безодні. / … / І не бачу вже нічого в світу й неба, / Крім хреста, який Тебе підніс на себе. / Від хреста на кілька кроків далі темно. / Оповила тінь глибока небо й землю». Тому світ для неї – тьмяний, без розради. Та не зупиняється у своїх болях, а, розуміючи важливість дії, однією із рицарів Круглого столу вирушає на пошуки містичного Грааля: «Ми ішли за Граалем водночас на схід і на захід, / Піднімалося сонце й сідало в одній нерухомій точці / (Чи земля обертатись втомилась, мов м’ячик на площі), / Тож постійно, постійно наші тіні були позаду». Щоби знайти місто щасливої єдності, треба постійно йти за сонцем, не відриваючи від нього своїх очей. І це велике одкровення відкрилося молодому перу.
Час приносить розуміння, що «сходження … над усе, що здавалось». Що «Спиняється вечір і дивиться / На тих, що проходять мимо, / І бачить він тіні, свічки, / Запалені в небі зарані, / Стовпи, що освітлюють грані, / Стовпи-сірники». Бо хоча «спішать херувими / по червоній доріжці за сонцем», усе ж залишаються свічі і стовпи, запалені в небі, що освітлюють дорогу тим, хто на землі.
Та все ж іноді проривається дитинна безвихідь і навіть невпевненість щодо Батька: «Зойки вікон у передсутінь / Передбачили ніч велику, / І згасаючий день заплутавсь / У безмежжі німого крику», «А що буде завтра, вгадає хіба / Сум’яття прийдешніх днів. / Не знає цього ні моя доба, / Ні Той, Хто мене створив».
Авторка шукає «небесні причини» того, що бачить, ті «неясні сторінки неявного тексту», заглядає в історію. І розуміючи зв’язок причини і наслідку для багатьох поколінь, засуджує темні язичницькі віки воєн і страждань, де «вічне чекання брязкоту зброї» … «в ім’я згадки і княжих боліт», … «де шлях … веде до примарної цілі – зачерпнути води шоломом».
За почуттями слідує розум, але це ще той розум, який іде за почуттями, а не той, який наступає на п’яти духу. Тому й проривається бунт. Сюжет вірша «Чужі» змальовує застрашеного фільмами жахів власника «одинокої корчомки в полі на дорозі далекобійників». І коли врешті «над полем зависла тарілка» і перед ним з’явилися страхітливі безликі постаті з очима без білизни, він не зрозумів, «що вони прийшли з єдиною ціллю – випити чашку кави». Розумно стримувати себе від зайвого страху. Але іноді так хочеться заспокоїтися в оманливому почутті безтурботності, дивлячись в очі реальної загрози.
«Притча про козу» – теж поезія бунту розуму, що не хоче приймати несправедливої, на його думку, реальности, дитяча надія на те, що коза як символ пітьми є казкою, яка «не варта старих рукавиць». І що носій цього символу «з лісу не вийде ніколи». Символіку води (вода – основна сполука організму людини) авторка виводить у трьох значеннях: як духовність, як свободу і як інформацію. І по своєму їх інтерпретує: протестує проти підняття духовності одних за рахунок страждань інших («Наливши у склянку води, він пив по краплині, / Допоки його персонаж помирав на картині…»), попереджує про свободу як можливість відповісти крайністю на крайність і про небезпеку вседозволеності інформації, яка, однозначно, викривить правду. У цьому – її протест проти недосконалих законів земного світу. Так не повинно бути! – наче чуємо її голос. Одначе ті закони є відображенням досконалих Законів Творця у нашому недосконалому світі і мусимо їх приймати, виправляючи не їх, а себе, свою недосконалість. Тільки тоді ситуація зміниться на краще.
Диптих «Львів довоєнний. Персонажі» можна віднести до поезії інтелектуальної. У ньому відображений суб’єктивний світ відомих постатей (Андрея Шептицького і Богдана-Ігоря Антонича) у передчутті невідворотного. Подібно написаний і вірш «Юні таланти»: відвідуючи Італію, поетеса захоплюється творчим генієм найвідоміших митців пензля і різця, благоговіє перед красою. І її розум знову бунтує: «Світ зірветься в один момент / І потоне, неначе в морі. / І вивчатимуть феномен / Самовбивства безцінних творів. / Десь у цьому трагічна суть – / І довершиться повна міра. / Як же важко. Останній суд. / Мікеланджело. Прірва». Та за задумом Творця людина не повинна абсолютизувати предметний світ, навіть досконалий, бо той, який приходить йому на зміну – ще досконаліший. А весь духовно-інтелектуальний і мистецький доробок цивілізації передається наступній так, як передаються знання і навики від батьків до дітей.
«Вечір, наче юрист, / Бачив сонце крізь призму закону» – фраза, яка показує зріле мислення і бачення зверху, Божим поглядом, деяких людських діянь, які люди видають за законні й істинні. «Сонце в хмару сховалось – на жаль, / Ніч прийде у призначену пору / І засудить його за підпал / Небосхилу й собору» – прийдуть люди темряви і будуть судити іменем закону – попереджує молода поетеса, і дивуєшся її прозірливості. Її розум починає впевнено і беземоційно робити точні висновки з побаченого: «Світло було знеособлене. / Хтось із посохом намагався / Перевірити / Обсяг безодні», «Розщеплені тіні до змісту, хиткі події – / Архів інквізиції»… Справді, важко повірити, що вчитуєшся у першу поетичну збірку молодої людини.
Значну частину книжки займає поема «Середньовічна фантазія» – із чіткою сюжетною лінією, можливо, не дуже чітко поданою, з драматичною розв’язкою, з показом звичних у світі огріхів можновладців, які за майно убивають і вдаються до неправди. А ще – з переважно вечірніми чи нічними вулицями засніженого середньовічного міста, ратушею і площею біля ринку, котом – улюбленцем головної героїні, з Ангелом і Богоматір’ю. Трагічна історія, змальована у цій поемі, показує читачеві, що в світі часто перемагає сила зла. Але може перемогти світла сила добра, якщо воно відразу займає позицію боротьби і об’єднується зі собі подібними.
У поезії Наталії Близнюк раз за разом постають релігійні образи. Проте не можна сказати, що її твори насичені релігійною тематикою – вони порушують насамперед духовні теми, що тісно переплетені з релігійними. Духовні процеси, які відбуваються у світі, релігійні чи світські? Некоректне запитання, бо є духовність, яка одягається то в світську, то в релігійну форму. І в цій книжці можемо говорити саме про дух, а не лише про форму духу, за якою його іноді й не видно.
Очікуватимемо на нові твори молодої талановитої поетеси. Бо її тонке відчуття світу і краса образності віршів захоплюють читача, а їхній зміст – робить його кращим і людянішим. А головне – авторка повідомляє своєму читачеві про найголовніше, яке незабаром стане всепоглинаючим, аби воно не застало його зненацька.
18.02. 2020 р.
Анна-Віталія Палій.
