“Перед світанком осіння ніч стає ще темнішою. На небі зникають зорі, місяць ховається десь у лісі за верховіттям ялин, які міцно беруть його у свої м’які обійми…”
ГАРМОНІЯ
Із зеленої діброви несподівано вихопився вересень. Та ніхто його іще не чекав, і тому, знітившись, він зупинився на півкроці.
Серпень, який, кваплячись, наздоганяв літо, що вже минало, помітив зніяковілого вересня, зупинився на коротку мить і простягнув йому свою братню правицю
І далі вони пішли разом, пліч-о-пліч, роздаровуючи людям щедрі гостинці: серпень — високе сонце та синє небо, а вересень — медвяні гречки і рясну садовину.
ПЕРЕД СВІТАНКОМ
Перед світанком осіння ніч стає ще темнішою. На небі зникають зорі, місяць ховається десь у лісі за верховіттям ялин, які міцно беруть його у свої м’які обійми.
У нічному безгомінні чується лише монотонне бурмотіння неглибокого струмка, що, здається, ніяк не може взяти потрібної ноти у своїй нескінченній нехитрій пісеньці.
Аж ось у кущах щось шелеснуло. Мабуть, лис вийшов на ранкове полювання або лісовий кіт тихо скрадається по сухій траві у пошуках сніданку.
… І знову тихо. Лише легкий вітер дихає в обличчя осінньою свіжістю та ледь уловимим ароматом останніх у цьому році білих грибів.
ДОЩОВИЙ ДЕНЬ
Пізня осінь.
Дрібний дощ мелодійно шумить по ялиновому гіллі, інколи поодинокими нотками — соль, соль, ля! — озивається до камінців гравію, встеленого на подвір’ї.
Через якої чверть години краплі дощу більшають і важчають, а потім починають падати майже прямовисно, мовби натягують прозорі струни між небом і землею. Повітря поволі прибирає сірого відтінку, який м’яко поглинає скупе світло осіннього дня.
Мільйони крихітних бризок туманом піднімаються над вузькими садовими доріжками та дерев’яним містком через наш струмок. Він, улітку майже сухий, тепер перемінився на прудку річку, вкриту дощовим ряботинням. Великий кущ гортензії, нахилений над водою, рудими кошичками квітів намагається перепинити жваву течію і виловити з неї хоч би жменьку блискучих перлин, щоб якось підправити відцвілу красу.
Голі галузки калини під поривом вітру шкрябаються в заплакані шибки, просячись усередину, й несамохіть розсипають по блискучій доріжці та збляклій траві намистинки червоних ягід.
Навіть у домі відчувається насичений запах мокрої хвої та гіркої горіхової кори.
ВЕРЕСНЕВИЙ РАНОК
У вересні ранок у гори приходить неквапно, м’яко, нерішуче. Своєю зніяковілістю він чимось нагадує тиху, невпевнену в собі людину, яку не всі й не завжди помічають. І справді — ранок примандрував аж із-за виднокола, а земля ще ніяк не хоче будитися зі сну, охоплена дрімотою, таїть прохолодну вогкість ночі.
Навколо все дихає незворушним спокоєм. Невгамовне вдень лісове птаство не квапиться прокидатися. Золотисті берізки й оксамитові ялинки, солодко дрімаючи, не звертають уваги на ніжне залицяння вітру, що вихопився з якоїсь ущелини. Повновиді квіти в напівсні смиренно приймають холодний росяний трунок.
Ранок розгублено роззирається, не маючи жодної гадки, що чинити далі. Але небо, ніби благословляючи його, прихиляється обрієм аж до землі й починає змінювати свій колір. Наче за невидимим порухом чарівника, із-за гірського пасма вузеньким окрайчиком виглядає сонце. Воно повільно починає сіяти золотистий пил крізь голубувате марево туману, непомітно зігріває повітря, сушить на травах перлисту росу.
І тут звідкілясь лунає голосне «Ку-ку-рі-ку-у-у!» Його миттю підхоплюють в іншому кутку, потім — ще в іншому. І невдовзі півнячий переспів уже лунає майже по всьому розкиданому на гірському схилі селу.
Ранок веселіє, збадьорюється, мовби щойно збагнувши первозданну таємницю дня, який ось-ось має народитися.
СОНЦЕ І ЮНА ХМАРКА
Велике багрянисте сонце тремтіло ув осінньому досвітку. Воно вже сипнуло перші промені на гірські верхи. Невеличкий сонячний жмуток упав на землю, і легкий пил від нього зачервонівся на притемнених вікнах, заблищав на холодній краплистій росі, невагомо захитався на злегка підсвіченому гіллі дерев. Кілька золотих пилинок пирснули аж на юну хмарку, що несподівано вигулькнула з-за горизонту і, радісно піднявши тонкі брови, рожево заусміхалася до ще не знайомого їй небесного світила.
ОСІННЄ
Скупе тепло осінніх днів квапливо помандрувало у вирій з останніми птахами. Різкий вітер безжально зірвав із лісу його багрянисті шати, і той якось одразу потемнів, мовби від невтішної печалі. Обважнілі хмари поволі попливли одна за одною небесним простором, чіплялися за верхи гір, трохи перепочивали і знову пливли безкінечною дорогою за сірий виднокіл.
КОЛЬОРОВИЙ ВАЛЬС
Ув осінньому місті по алеях парку кружляє листя в кольоровому вальсі.
У парі з вітром воно піднімається аж до верхівок дерев. А вони мружать очі, щоб не розплакатись, і граційно похитують гіллям у такт листопадовій музиці.
Аделя Григорук