Величезна відповідальність лежить на сім’ї.
В ній твориться майбутнє.
Сім’я дає дитині уявлення про те,
Який же той світ навколо і яким він має бути…
Щоб не казали знавці людських доль і таланти психології – але людям важко визначити, що насправді діється навколо них. Ще важче зрозуміти, що коїться у головах інших людей та інших сім’ях. Чужа сім’я – темний ліс.
Хоч усі ми товаришуємо з кимось, ходимо в гості і часто дозволяємо собі бути спеціалістами з чужих життів – все ж, ми нічогісінько не знаємо про устрій і внутрішні настрої людей, що мешкають поруч. Багато в чому це пов’язано із байдужістю – нам дійсно глибоко всеодно – у нас завжди є свої проблеми. Усі, вдавані, жваві обговорення, перемивання кісточок і плітки лише для того, щоб відчути свою важність, навіть якусь верховенність над іншими, або ж, просто, від нічого робити потрібно зайняти свій розум і язик.
Кожного дня, кожної години хтось десь торочить про правильне чи неправильне чиєсь життя. Звичайно ж, вкрай рідко люди дозволяють обговорити іншим своє власне. Усі так добре знають хто щасливий, а хто нещасний і кому чого бракує у тому важкому житті. Та чомусь, нам, отаким знавцям доль-сердець рідко коли хочеться допомогти комусь, особливо якщо ідеться про сімейні негаразди.
Тут палка з двома кінцями – втручатися в чужі справи, особливо сімейні – негоже… так як і негоже розмосолювати і переводити чиїсь проблеми в ранг всенародного референдуму. З іншої сторони – будь-яка навіть незначна увага з боку громади до обговорюванної особи чи сім’ї рідко сприймається схвально. Самі ж, сімейні, незважаючи на всі колкості їх життя, прагнуть приховати все, навіть жахливе і кричуще про допомогу, від посторонніх очей. Усім показується лише те, що варто показати, а решта уже суто сімейна справа.
Ситуація, в будь-якому разі, важка і двозначна. Мабуть тому, більшість і не воліють лізти у чужі сім’ї. Мабуть, в тому є багато правдивого вибору. Та, все ж, найбільше така політика невтручання підтверджує один факт – ніхто насправді не знає, що відбувається у чужій сім’ї.
Якщо серйозно придивитись, то кожна родина – це таємниця за сімома замками, розкрити яку можна лише ставши її частиною. І якщо відкинути людську байдужість, звичайний розум, не навчений, ловити певні сигнали поведінки ніколи не зможе побачити справжню суть сусідської сім’ї чи свого ж друга.
Розуміння людей підпорядковано когнітивним та емпатичним здібностям особистості. Для більшості із нас друзі і сусіди постають у придуманному, часто фіктивному, недооціненному, або ж переоціненному світлі. От і виходить, що в переважній більшості, люди не мають ні найменшого уявлення про те, хто знаходиться навколо них.
P.S.
І що з усім цим, не вельми втішним, кожному з нас робити…
Варіантів, як завжди, всього лиш два.
Можна жити спокійним життям незнання і фантазійного сприйняття; наш світ не похитнеться, проблем не додасться, все і надалі буде так як ми звикли.
Або ж, почати придивлятись; проявляти, практично, до всіх оточуючих непритворну небайдужіть і співучасть.
Так, усе зміниться – з’явиться дуже багато нових питань, на які майже ніколи не буде відповідей. Люди щораз більше здаватимуться нерозумними у безвихідній пропасті. Стануть очевидними, сховані досі, проблеми. І що ще важливіше, спокою не просто не буде, ви катастрофічно його не хотітимете, прагнучи щось змінити, хоча б на крихточку.
Що ж… вибирати другий варіант важко, навіть самовідказно, і зовсім нерезонно для більшості, не пов’язанних з психологією чи філософією людей. Але хочеться надіятись, що його виберуть хоча б рідні у кожній родині, пам’ятаючи, що саме від них залежить світ тих за кого вони відповідають перед законом, Богом і совістю.
Адже, сім’я – це таємниця за сімома замками для всіх, але не для тих, хто є її частиною.
Світлана Кучпилюк