… Про цю книжку я довідався нещодавно від Михайла Гнатюка, професора Львівського Національного університету імені Івана Франка. Це наша спільна alma mater. Коли 1966 року я вступив на перший курс філологічного факультету, Михайло вже був на другому. Після закінчення студій ми зустрічалися дуже рідко. Останній раз кілька років тому – на львівському книжковому форумі… І ось – цей несподіваний для мене дзвінок від Михайла.
– Богдане, в Івано-Франківську, у видавництві «Місто НВ», торік вийшов збірник «Франкова Кузня» доби дисидентів-шістдесятників». Упорядкував його й відредагував Дмитро Юсип. У книжці є велика стаття-спогад Григора Мовчанюка. У ній він багато розповідає й про тебе як тодішнього голову університетської літстудії «Франкова Кузня»… Думаю, тобі буде цікаво прочитати. Зв’яжися з Дмитром. Ти маєш його телефон? Не маєш? То запиши… І ще: хотів би зустрітися з тобою. Є про що поговорити, що згадати…
Подякувавши Михайлові за цю книжкову новинку, я сказав, що зразу ж зателефоную Дмитрові. А щодо нашої зустрічі, то найкраща нагода – вересневий книжковий форум у Львові…
… І ось книжка в мене на письмовому столі. Незвичайна книжка, яка відкривається історичним листом Максима Рильського «Студійцям Львівського університету». Книжка, яка повернула мене в університетські роки, нагадала про нашу «Франкову Кузню», друзів студентських літ. Прочитавши її «від дошки й до дошки», вважаю за свій обов’язок як тодішній очільник нашого франківського літературного братства продовжити розпочату Дмитром розмову…
…Здається, такого часу, як у мої студентські роки, що випали на кінець 60-их років минулого століття, більше вже не буде… Чому? Насамперед спитаю: а ви можете в наш час уявити собі таку картинку? Скромна кімната на чотирьох спудеїв в університетському гуртожитку. Вечір. Сидячи на ліжку, філолог-першокурсник спостерігає, як його старший на курс товариш ( в майці, чорночубий) витягає з-під свого залізного ліжка валізу, а з неї – грубий зошит у клітинку. А на сторінках цього зошита наклеєні пожовклі вирізки віршів, що були надруковані в газетах. Його вірші! Він не розлучався з цим зошитом навіть у армії! І ось «старичок» (так жартома чорночубий по-армійськи себе називає), поправляючи на засмаглому обличчі масивні окуляри, читає… А першокурсник, який у школі щось там дописував тільки до стінгазети, очам і вухам своїм не вірить: невже перед ним поет, живий поет, який надруковані вірші має? І слухає, затамувавши подих, і дивиться зачудовано на цього чарівника, володаря слова…
Тим першокурсником, як ти, читачу, легко можеш здогадатись, був автор цих рядків. А той другокурсник – це Роман Качурівський, голова університетської літстудії «Франкова Кузня», у майбутньому секретар львівської обласної організації Спілки письменників, талановитий поет і перекладач. Йому в збірнику Дмитро Юсип присвятив свій теплий нарис «Галичина шумить листочком кожним…». У ньому читаємо: «Роман Качурівський… Той, хто його знав особисто, бачив у ньому людину порядну, широкого творчого мислення, з вродженим чуттям шляхетності, інтелігентності».
…З перших днів ми з Романом потоваришували. Він розказав мені, що родом , як і я, з Тернопілля. Вчився в Струсівській середній школі. Українську мові та літературу викладав у нього поет Степан Будний. «У мене й досі вдома лежать зошити, які перевіряв Степан Будний»,- з якимсь особливим сумом говорив мені Роман. – Рано, дуже рано мій учитель помер… Була в нього якась бородавка на тілі. Соромився купатися в людних місцях. Попросив місцевого фельдшера, щоби вирізав. Той це зробив невміло. Почався рак шкіри… В ліриці його, Богдане, є мужні строфи, що нагадують інтонації Лесі Українки…
Так, саме Роман Качурівський першим ознайомив мене з поезією Степана Будного. Від нього я вперше почув про великого іспанця Ф.- Ґ. Лорку. Саме Роман Качурівський редагував мої перші вірші, які я читав на університетських літературних вечорах, зокрема, вірш «Десь гриміли дощі…», що увійшов у мою першу книжку «Маєстат слова». Разом з Романом ми випускали в нашій кімнаті гумористичну стінну газету «Кістка», в якій поміщали різні смішні історії, які траплялися з нашими студентами. Я зберіг на пам’ять вивіску «Вожді «Кістки» і редакція», на якій фото Романа Качурівського, Андрія Черняка і автора цих рядків. Вона досі в мене за склом у книжковій шафі, хоча з тої пори минуло більше півстоліття…
А ще Роман читав мені уривки із своєї тоді ще не завершеної юнацької повісті «За плетивом доріг». Не знаю, чи він її завершив і опублікував, чи ні… А вже коли працював у «Ленінській молоді», попросив мене написати щось про мандри Карпатами ( було одного літа, що я разом із своїми однокурсниками Романом Кісем та Володимиром Пахомовим збирав там фольклор). Так з’явилася на шпальтах цієї молодіжної газети моя перша кореспонденція «Карби Довбушевого краю», що потім була передрукована в газеті «Вісті з України».
… Коли у своїй статті-спомині Григір Мовчанюк пише, що після того, як Роман Качурівський перевівся на заочне відділення й перейшов працювати в «Ленінську молодь», він попросив мене дати згоду очолити «Франкову Кузню», то саме так і було. При цьому Григір зауважує, що це був для літстудії трудний час, бо з приходом на пост Генсека Л. І. Брежнєва повіяло вітрами неосталінізму і «могли за якісь провини на деякий час припинити засідання, хоч студія носила таку авторитетну назву».
До речі, про Григора Мовчанюка, нині покійного, який так і не дочекався появи цього видання… Про нього у цьому збірнику також є розлога аналітична стаття (з аналізом поетичного стилю цього «деструктивіста», за тодішньою термінологією соцреалістичної критики) упорядника. Наголошуючи, що Григір Мовчанюк беззавітно любив Україну, Дмитро Юсип у кінці статті резюмує, що величний образ рідної землі у книзі поета «Сяйво» «спалахнув дивовижними гранями художнього слова , яке творить диво-поезію.
Поезію, яка за своєю ускладненістю образно-виражальних обертонів сягає початків української бароковості і яка дає нам повне право говорити про художній феномен Григора Мвчанюка як про явище самобутнє і унікальне у нашій літературі».
Продовжуючи розмову, хотів би додати кілька штрихів до образу Григора Мовчанюка як свого студентського старшого товариша. Вище середнього зросту, стрункий, рвійний, з майже голубими красивими очима, цей блондин був красуном, а ще – лицарем-джентльменом у ставленні до дівчат. Навчався на чеському відділенні слов’янської філології. Родом із села Чеснівка, що на Вінничині. Від нього я вперше почув про голодомор в Україні. «Мої батьки, Богдане, – розповідав Григір, – вижили. Варили лободу, кропиву. А ті, хто в селі був багатшим, не звик бідувати, повмирали…».
Григір майже не мав матеріальної підтримки з дому – я знав з його слів, що батьки самі ледве зводили кінці з кінцями. Жив тільки на скромну стипендію, але при цьому не було дня, щоби він після лекцій не обходив книгарні в центрі міста у пошуках літературних новинок. Як зараз бачу: відчиняються двері нашої кімнати (ми з ним мешкали разом), рвучко заходить Григір, тримаючи під пахвою щойно куплені книжки, аж світиться від радості… Саме Григір відкривав нам модерну поезію Європи… Сен-Поль Ру, Петр Безруч, Поль Валері, Райнер Марія Рільке, Макс Жакоб, Оскар Венцеслав Любіч Мілош, Ендре Аді, Гійом Аполлінер, Юліан Тувім, Їржі Волькер… Читали, обговорювали, дискутували…Це був наш другий університет літератури, а його ректором – Григір Мовчанюк. На день народження ми дарували один одному гарні книжки…
Як зараз бачу: Григір сидить на ліжку, столиком йому служить крісло, на якому – листки паперу…І він своїм бісерним, дуже акуратним почерком виводить поетичні рядки… Це було для нього щось на взірець священнодійства… До речі, у своєму духовному романі-есеї «HOMESICK. Той що сумує за домом» я написав про Григора як про дуже цілісну особистість, під впливом якої в молодості формувались мої духовні орієнтири… І не тільки мої…
Отже, мене обрали головою «Франкової Кузні». Куратором був мій викладач В. В. Лесик. Пригадую, як ми виступали в медінституті, робили творчий звіт в обласній організації Спілки письменників, на якому був присутній Михайло Рудницький – львівська літературна легенда … На засіданнях читали свої нові твори, обговорювали їх… Хто із студійців запам’ятався? Роман Кісь, Надія Рибак, Ліда Ланько, Богдан Чепурко, Теодозія Зарівна, Неля Шейко-Медведєва, Василь Стефак, Ярослава Павличко, Галина Турелик… Це справді була школа літературної майстерності…
А як же із тими холодними вітрами сталінізму? Їхній крижаний подих відчув я на собі також… Мало бути в нас чергове засідання. Я вивісив оголошення. Готуюся, нагадую літстудійцям при зустрічах … Аж раптом мене викликають у партком. Чого б це? Заходжу в кабінет секретаря – величезний кабінет, такого ще в житті не бачив. Секретар парткому (за терміном давності не буду називати його імені) запитує мене, чому я без дозволу вивісив оголошення. Я відповідаю, що не знав ні про який дозвіл… Цю, його величності, крижану фразу, прокарбовану з-за державного партійного величезного стола, я запам’ятав на все життя: «Якщо ви ще раз без нашого дозволу повісите оголошення, то ми вас виженемо з університету!». Прямо врізав бонза, без усякої там церемонії…
… Ще такий «крижаний» епізод. Через якихось п’ять хвилин має відбутися чергове засідання. Я стою під дверима аудиторії, в якій збираються літстудійці. Підходить до мене Богдан Залізняк із факультету журналістики й просить, щоби я надав можливість прочитати свої вірші гостеві студії Грицькові Чубаю. Де Чубай? Ось він тут, у коридорі. Грицька Чубая я знав. Він недавно з’явився в нашому сьомому гуртожитку на Пасічній. Жив у когось там із хлопців «зайцем». Чув, що він талановитий молодий поет. Але більше нічого певного не відав… Я дав згоду, мовляв, оголошу про його виступ…
І ось цей момент настав. Грицько Чубай почав читати уривки з поеми «Вертеп»… Процитую окремі і строфи, які перечитував не раз пізніше:
Диктатори, диктатори, диктатори –
погоничі великі: «цоб-цабе».
Диктатори, диктатори, диктатори
щодня диктують світові себе.
О, скільки їх возноситься і падає!
І скільки їх плює у наш Дніпро!
І прославляє світ своєю владою,
І одягає у своє добро.
…Все продиктовано і все перефарбовано,
і удостоєно належної ціни:
за сумніви, за мислі – закатовано!
І за холуйство – вбрано в ордени!
… В аудиторії – мертва тиша. Кожне слово, що злітає з уст Грицька Чубая, – це як удар кайлом по камені. У кого я чув такі ритми? В Євгена Плужника, в його поемі «Галілео Галілей»… Я дивлюся на Василя Васильовича… Поблід. У нього нервово сіпається ліве плече… Але я Грицька Чубая не зупинив. Він прочитав усе, що хотів…
… А на наступний день мене викликали в деканат. Секретарка в приймальні дивилася на мене так, ніби вперше побачила… Я помітив у її очах щось налякане, вона ледве вимовила:
– Ідіть у відділ кадрів. Там на вас чекають…
Я не спитав, хто… Здогадався. Насамперед отой, що чекав, показав мені своє посвідчення офіцера КДБ. Спитав, що відбулося на засіданні літстудії. Я відповів, що все пройшло, як належить. «А що читав Грицько Чубай?» – цього питання я чекав і був готовий. Я пояснив, що гість читав уривки з поеми «Вертеп». З тривалої паузи, яка настала після цього, я зрозумів, що від мене чекають реакції на цей твір. Відповідь моя була така: «Нічого антирадянського в цій поемі не було».
А потім представник « контори глибокого буріння» почав мене виховувати. Мовляв, ми вам дали можливість безплатно навчатися в університеті, а ви ось чим займаєтеся… І т. д.
А через день-два мене запросив на кафедру української літератури В. В. Лесик (він мені повністю довіряв) й попросив передати Грицькові Чубаю, що він під ковпаком КДБ… І щоб на засідання літстудії більше не приходив, бо це дуже погано для багатьох може закінчитися… Я Грицькові це передав. Правда, не назвавши прізвища В. В. Лесика. Грицько Чубай на засідання літстудії більше не приходив…
…Ще б щось, читачу, про ці «крижані вітри» (ах, як легко дехто про них забуває!)… Василь Рудковський (про нього також написав у збірнику Дмитро) навчався факультативно на курсах з вивчення перської та арабської мов, які вів син Ірини Вільде, відомий сходознавець Ярема Полотнюк. Після закінчення університету Василь попросив скерування на роботу … в Таджикистан. У школу, викладати там російську мову та літературу. Звичайно, з метою увійти у світ східних мов… Здається, влада мала б такий крок тільки привітати. Але який переполох в університеті здійнявся! Що це за вибрик такий?! Що він надумав?! Словом, крику було багато й питань не менше… Василь розповідав мені, як йому влаштували були навіть іспит з російської мови! Але він таки настояв на своєму, поїхав у Таджикистан… Пробув там досить тривалий час. Як нагадує нам Дмитро Юсип у нарисі «Благословила Ірина Вільде», Василь Рудковський «озвучив рідною мовою С. Регімова, Анвара Олімова, Муаззаму Ахмадову , Нозира Йодгорі» та інших співців Паміру. На жаль, Василь Рудковський так рано покинув моє творче покоління дисидентів-шістдесятників…
…Говорити, продовжувати розмову можна далі й далі. Але пора ставити крапку. Раджу всім, хто цікавиться львівською течією цього літературного руху, прочитати цей збірник. Це книга про молодих людей, які пішли у світ з печаттю Франкового духа. Назавжди. До кінця.
Богдан Береза,
містечко Підволочиськ на Тернопільщині.