Цей вірш я написав саме 11 листопада 2011 року, коли ми відзначали 70-річчя від дня народження прекрасного українського поета Леоніда Талалая. А вчора я зателефонував до Раїси Харитонової-Талалай, поетеси і його дружини. Коли ж Ви саме відзначали день народження чоловіка?
– А ми це робили двічі і 10-у, і в 11-у роках. Бо Леонід Миколайович народився таки 1940-го, а в паспорті було записано 1941 року. То ж ми й завтра відзначатимемо його 80-річчя. Літа минають, а проблеми тільки зростають. Хто бував на Байковому цвинтарі – колумбарію, знає, як там важко навіть квіточку посадити. А якби ще й хоч скромний пам’ятник поставити. А як? Хіба що спробувати перезахоронити Шевченківського лауреата? А чи не заслужив на меморіальну дошку на будинку, де мешкав? Скільки вже там їх є. І з головою НСПУ Михайлом Сидоржевським спілкувалася і до мера сторлиці зверталася. Грошей не мають. А самотужки на власну пенсію не подужаю. Або ж чому не заснувати літературну премію, нехай при Харківській обласній організації НСПУ? Невже не заслужив? Якось вийшла його книжка публіцистики у видавництві Івана Багряного. Заледве одну випросила…
Пригадую, що Талалаєва книжка поезій вийшла саме в Чернівціях «Безпритульна течія» «Третє тисячооліття. Українська поезія» у видавництві «Букрек» під моєю редакцією з передмовою Василя Герасим’юка. Та було це десять років тому. Деякі твори таки з’являлися то в літературній пресі, то в часописах, зокрема, «Буковинському журналі» та інших. Зрештою, навіть фейсбуківська продукція інколи прочитується. Протее бракує книг. Та мало ще чого бракує. Тому завше злободенним залишається те, коли людина відходить у засвіти. Про це не втомлююся нагадувати, як і в своєму вірші:
ЛИСТ ДО БРАТА ЛЕОНІДА
Жити собі на острові
З водами, як з гаремом,
І на дзвінкому апострофі
Побудувати терем,
Співаючи, цвіте терен
Десь аж у Сан-Ремо…
Жити і не жалкувати,
Що лиш вітри – під вітрилами
Ще не втомилися стиха співати.
Це вже, брате, не трилери,
Коли замість очей – блавати.
Облишмо свої Травіати,
Бо що ти залишиш синові,
Якому – лиш два з половиною,
Острів, гарем чи апостроф –
Апендикс із пуповиною,
Що під серцем болить так гостро,
Не допомагає ні чай з калиною,
Ні з чебрецем і м’ятою.
Вітре, хоч ти озвися,
Порадь молодому татові,
Та вітер утік у пониззя,
Де води прозорі брижаться,
Бо ранні сніги відчувають.
І я вже чаї допиваю,
Хоч вони мені навіть бридяться…
Ну й нехай, знову собі заспіваю
Про терен і острів, і води,
Де так багато свободи,
Аж хочеться жити,
Світить під ранок маяк.
Та як?
Бо й справді «як»? Бо й карантинний холод і голод, що більше десяти осіб збиратися не можна. Вчора відзачали в Коломиї на Прикарпатті скромній юнацькій бібліотеці вручення Народної Шевченківської премії Василеві Рябому, прекрасному поетові, неперевершеному сонетяреві, який сотворив понад 1700 сонетів, що сплелися у тужаві вінки. Либонь, своїм подвигом заслужив не лише на всеукраїнське, а й світове визнання.
Можливо, наступного року, коли Леонідові Талалаю вдруге відзначатимемо вісімдесятиріччя за паспортними даними, нам, українцям поталанить більше і ми в столиці таки проведемо повноцінний ювілейний вечір. І ніхто наам не завадить ні влада, ні короновірус. Тому дочейкамовся й, основне, не забуваймо великий талант геніального поета і публіциста, життя без якого у нас постане ще сутужнішим, як це буває, коли в загоні поетичне слово, коли вже навіть деякі засоби масової комунікації гордо заявляють, а ми віршів не друкуємо.
Мирослав ЛАЗАРУК, м. Чернівці