Іващук М. Як летіти втомиться крило: поетична збірка і не тільки. – Тернопіль: Підручники і посібники. – 2024. – 416 с.
–
Закономірне
Згадалася веселинка півстолітньої давності. Під час лекцій на факультеті журналістики Львівського держуніверситету одна доцентка поцікавилася у сімдесяти моїх однокурсників: чи є серед них такі, хто не віршував би? Тільки один студент заявив, що він не римував. Чесно кажучи, мене це водномить розсмішило і навіть обурило, бо перед тим читав добірку його віршів в одній із газет… Пізніше однокурсник пояснив, що своїм вчинком хотів виділитися на фоні інших.
У декого, звісно, може виникнути запитання: а навіщо цей спомин з літ давноминулих? Відповім: для підкреслення того, що журналістика і література – два крила однієї пташини на вітрищі долі. Закономірно, що чимало журналістів поповнюють письменницькі лави, видаючи прозові, поетичні чи публіцистичні книги.
Підтверджують це приклади. Та згадаю тільки про ті, які пов’язані з газетою “Свобода», в якій я працював разом з автором книги «Як летіти втомиться крило». В різні роки тут газетярували Михайло Левицький і Ганна Костів-Гуска, вірші яких є в цій книзі. Членами Національної спілки письменників стали Марія Баліцька, Арсен Паламар, Василь Савчук, Василь Тракало і автор цих рядків. Книгу віршів «А соняхи квітнуть…» видала Галина Вандзеляк. Авторами і співавторами культурологічних та краєзнавчих видань стали Володимир Сушкевич, Богдан Новосядлий, Влада Собуцька. Свого часу оприлюднювала вірші Тетяна Савків. Пригадується, що ще в студентські роки гумористичними творами відзначився Василь Томин.
–
Потреба душі
Цей «свободівський» перелік неможливо уявити без Михайла Іващука. Вже хоча б через те, що у доробку мого колеги є шість книг. Про найостаннішу з них «Як летіти втомиться крило» уже мовлено. А ще ж були «День лише вдосвіта досконалий», «Сюжети про людські стосунки», «Все повертається», «Мене кликала романтика, але майже скрізь чекала людська печаль», «Мамині листи і літа».
Про що вони? Якщо коротко говорити, то під обкладинками цих видань зібрано різножанрові тексти, коли мати на увазі взорування на них з літературознавчої «дзвіниці». Хоч і можна було б розпросторювати думкування з цього приводу, але… Мене більше цікавить інше: чи вдалося автору так відтворити замислене, щоб словострій знайшов відгук в іншому серці? І тішуся від думки, що Михайлу Іващуку це вдалося . «Мої книжки – то рятівні плоти На бистрині і весняній стихії. Вони мені – на краю скель борти, В які вчепились руки, аж німіють». Як там не було б, а саме увага автора до найменших проблем особистості осонцює ці книги. Такий аспект приваблював і вабить у Михайлових газетних публікаціях.
…Знову і знову замислююся над цим. І подумки повертаюся до поетичних рядків автора. Адже вони напрочуд точно передають стан душі сприймача тексту. «Почуття не живуть під оплески, Сплять в колисці, як дитинча. І чужі їм відзнаки доблесні, Як піджак з чужого плеча».
Порівняння, яке змушує увійти в поетичну ріку Михайла Іващука, що «тече» сторінками його книги «Як летіти втомиться крило».
–
Оджерелення віршами
Можна «потанцювати» словами навколо тематики віршів. Тим паче, що вистачає підстав говорити про громадянськість, філософічність та пейзажність лірики. Не бачу необхідності і у побіжній деталізації цих темарійних пластів.
Адже усі рядки пронизані любов’ю. Звичайне для нинішнього поезомовлення переплетення мотивів. Це – з одного боку. А з другого? Автор присвятив книгу золотому весіллю з дружиною Любов’ю. Родинне видання? Так! Але воно має об’ємніше суспільне значення і вже давно стало своєрідною візитівкою часу. Скажімо, письменник і журналіст Сергій Дзюба з Чернігова усі свої книги присвячує дружині Тетяні.(Це – лише один приклад, а їх вистачає. Тому не буде перебільшенням твердження про те, що краянин підтримує традицію).
Тепер давайте подивимося, як автор виражає почуття. І тут чи не найпомітнішими стають літературні тропи. Приміром, приваблюють метафори на кшталт: «Вже осінь за вікном картає тепле літо», «Ввечері втома стікає світлом неоновим». Причаровують й такі епітети, як «гіпноз столиць», «перемальовані дощі», «прірва розлуки», «казка серпня». Цю образність доповнюють порівняння типу: «місяцем хизуюся, як цяцькою», «сторінки – листки опалі», «як непотрібне – підсумок розмови».
Словочарівності з барвами образності існують також у згадках про «населення» книги, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «Славу лущить, як білка горішки», «ласує словами, як огірками», «я холодним місяцем надламаним марно в твої двері гамселив», «селом бабусі йдуть, мов каченята».
Заслуговують на увагу кольорові екстраполяції , присутність богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів. «Примагнічують» також слововияви і формотворчість. Впевнений, що без них, як й без літературних тропів та без згадок про «населення» книги, не було б оригінального висловлення думки у віршах.
–
Знову про «про поезію»
Але цього разу поговоримо не про вірші Михайла Іващука, а про його сприймання творчості інших поетів. Бо у виданні «Як летіти втомиться крило» маємо роздумування про Ірину Дем’янову, Івана Потія, Валентину Семеняк, Тетяну Дігай, Ганну Костів –Гуску, Богдана Мельничука…
Якщо дивитися на перелік цих імен з так званого «вікового пагорба», то виникає думка, що автор фокусує свою увагу на творчості тих, хто близький до нього прожитими літами (цілком зрозумілий крок, який він, себто Михайло Іващук, пояснює так: «Поетів читають два-три покоління»).
Та водночас книга «Як летіти втомиться крило» вказує, що вік автора, твори якого сподобалися, не має особливого значення. Принаймні до такого бачення спонукають роздуми про творчість Мар’яни Савки (набагато молодшої). Приємно, що це стало постійністю. Пригадується, що недавно «Свобода» вмістила Михайлові розмисли про доробок Любові Малецької (представниці молодшого літературного покоління).
Ще одне питання, яке вважаю важливим. Значною мірою видання, яке відкривається другою поетичною збіркою Михайла Іващука (перша – «День лише вдосвіта досконалий»), в цілому нагадує поетичну антологію, бо читачі книги мають змогу ознайомитися з віршами не тільки автора, а й інших поетів – Богдана Бастюка, Степана Будного, Галини Вандзеляк, Бориса Демківа, Михайла Левицького, Степана Лисого… (Перелік можна продовжити й за рахунок інших імен). Але є тут й одна заковика. Інколи лунають думки, що такі антології – особистісне явище, яке немає помітного впливу на літературний процес. Згодімося, є раціональне зерно в подібних міркуваннях, що певною мірою натякають на рівень літературної майстерності і суб’єктивізм підходу. Але ж це характерно й для антологій, укладених маститими літераторами. То ж, напевно, правильніше зробити мірилом таких друків почуттєвість того, хто творить антологію. А вона у книзі «Як летіти втомиться крило» є!
–
Слово і душа
Голослівне твердження наприкінці попереднього міні-розділу цього відгуку? Не думаю. Адже у процитованому в книзі є чимало цікавинок, які, безумовно, прикрасили б не одну антологію.
Звісно, дехто спробує балакати про «містечковість» взорування на ужинок того чи іншого письмака. Та це – найлегший шлях, який нерідко призводить до зумисного ігнорування справді вартісного.
А в даному випадку воно таки є. Вчитаймося: «Окрайцем неба вміє вмиватись» (Ігор Ґерета). «Скільки атомів слів розщеплю у ячанні дум» (Борис Демків). «Мені в дитинстві з деревця крутого нетлінний тато вистругав дорогу» (Ярослав Павуляк). Вдатності існують також у представлених в поетичній антології творах Богдана Бастюка, Євгена Безкоровайного, Михайла Левицького, Мар’яни Савки, Тетяни Савків… (І знову мушу стверджувати, що перелік можна продовжити).
Впадає в око й таке. Говоримо, що цікаві поетичні рядки – відсвіти душ авторів. Й закономірно, що вони відгукуються у серцях читачів. Але в даному випадку, мабуть, слід враховувати два нюансики. По-перше, – антологічність, про яку уже мовлено. По-друге, можемо стверджувати про підсвідомий вплив душевних поривань і поетичної образності на власний доробок – доробку антологійників.
Агітують за це рядки з віршів Михайла Іващука: «…Нитка бабиного літа торкнеться постамента в осінь». «Вірші писати мають люди сміливі». «Пристрасть качкою пролопотіла»… (І вкотре картаю себе за те, що доводиться крапкувати, аби не збільшувати обсяг написаного).
–
Навколо відгуків
Питання, яке закономірно випливає на поверхню розмірковувань після знайомства з книгою. Але давайте поділимо його на дві частини, виходячи з того, що маємо думкування автора про книги інших і відгуки на книги самого Михайла Іващука.
В обох випадках побутує ословлення цікавих міркувань. Наведу окремі з них. «…Ірина Дем’янова через слово вволю віддається своїм почуттям, а Іван Потій, котрий «пише історію людини, у якій живе його душа», охочий філософствувати» ( з відгуку на книгу «Ловитва вітру»). «Часто вони схожі на короткий імпульс, згусток думки, у якій авторка прагне вмістити усе вичерпно ( з роздумів про творчість Тетяни Дігай). «Скажімо, Богдан Мельничук завжди спішить, тому слово на папері не «в’ялить», а пише експресивно, рвучко, динамічно» (з думок про книгу прози і поезії «Проти течії»).
Родзинкою таких розмірковувань є те, що Михайло Іващук майже не торкається питань літературознавчих оцінювань, а розмірковує про написане на основі життєйських вражень. Адже це народжує більшу читацьку довіру до написанного і додає йому шарму.
Щось таке панує у почуттях й тоді, коли читаю відгуки на книги колеги по перу. Чимало неперебутніх думок висловили Богдан Бастюк, Галина Вандзеляк, Тетяна Дігай, Галина Фесюк…
Питання полягає в іншому. Нерідко дехто з осторогою ставиться до оприлюднення таких рецензій у книгах. Мовляв, це вияв самопрославляння. Та углибимося у проблему. Нині, на жаль, часто-густо ніде надрукувати відгук через обмежену кількість ЗМІ. Смішно радуватися, що текст опублікував якийсь всеукраїнський журнал, якщо його наклад…100 – 400 примірників. Отже, оприлюднення відгуку у книзі – це спроба зберегти написане, й поганого у цьому немає.
–
Публіцистичні одкровення
Коли говорити про прозотексти з цієї книги (зокрема, про рецензії), то їх пронизують публіцистичні нотки, які, як не дивно, дехто плутає з низькопробною газетярщиною.
Та не тільки для висловлення думок про книги вони (публіцистичні акценти) є характерними. Щемлива небайдужість серця залишається помітною у творах Михайла Іващука «Як вгробили Меморіал…» та «Ірина Фаріон – сучасний провідник української нації». (Між іншим, на основі останнього вже з рубрики «Коли книжка була готова до друку» є підстава зауважити, що через актуальність теми «заговорила» журналістська душа).
Хочеться згадати ще про таке. Мені стаття про вгроблений Меморіал запам’яталася настільки, що про неї згадав у телефонній розмові з кандидатом фізико-математичних наук з Львівського університету – уродженцем Тернопілля. (А мені запам’ятовуються не всі публікації у періодиці).
–
Розмисли наприкінці
…Перегорнуто останню сторінку книги «Як летіти втомиться крило». Що буде далі? Сумніваюся, що й Михайло Іващук точно відповість на це запитання, ще й конкретизує відтінки. Але він переконаний, що й наступне видання буде доторком до душевних струн, яким продовжить своє мандрування планетою слів.
Ігор ФАРИНА.
смт Шумськ.
–
Вірші із книжки Михайла Іващука «Як летіти втомиться крило»
ххх
Хтось простить, а хтось мені пробачить,
Хтось провини на плече завдасть.
Хтось злукавить, скаже, що незрячий,
І мене, як яблука, продасть.
Хтось про мене розповість крикливо,
Хтось розкаже мовчки, як було.
Хтось до неба спорудить перила,
Як летіти втомиться крило…
Хтось дощі, а хтось позичить зливи,
Хтось м’ячі, а хтось заб’є голи.
Хтось спитає: «Чи ти був щасливий?»
— Як хмарки, що бігли в бік гори…
Михайло ІВАЩУК.
19 лютого 1999 року.
(Із поетичної збірки «День лише вдосвіта досконалий», 2003 р.)
ххх
Поети пишуть вірші не однакові.
Така в поетів є прерогатива –
Одні напишуть значуще і знаково,
А інші так: для втіхи і для чтива.
Однак віддайте кожному за риму,
Нехай просту чи зовсім не до ладу,
Бо, як ведуть дороги всі до Риму,
Так і до слова йдуть, немов до центру влади.
Воно коли тихенько озоветься,
Коли кричить, аж тріскають перетинки.
Приходить до поета вдень, вночі чи ввечері,
Але в думки, де чисто і заметено.
Михайло ІВАЩУК.
11. 11. 2023 р.
( Із поетичної збірки «Як летіти втомиться крило», 2024 р.)
ххх
Це був не гріх, а тільки намір
Зірвати сповіді бинти.
Оголосити, що між нами
Тепер вже й кішці не пройти.
Це був не гріх, а тільки дотик,
Була така солодка мить.
І ми удвох, і цей наш плотик,
Що в прірву скоро полетить.
Це був не гріх, а тільки опір.
З вогнем зливалося єство.
І залишився тільки попіл –
Інакше й бути не могло.
Михайло ІВАЩУК.
20 квітня 2023 р.
( Із поетичної збірки «Як летіти втомиться крило», 2024 р.)
ххх
Я не люблю старих блокнотів:
Вони нагадують дровітню,
Де не лишають дров на потім,
А палять все, що може гріти.
Я не люблю старих блокнотів,
В яких немає про болюче,
Нема про те, що взято потом,
А не даровано під «ключик».
Я не люблю старих блокнотів,
В яких нема про наболіле,
А є події, які всоте
Були повтором і згоріли.
Я не люблю старих блокнотів,
Де сторінки – листки опалі,
І де, за поспіхом скорочень,
Назавжди втрачено деталі.
Михайло ІВАЩУК.
17. 03. 2003 р. – 4. 03. 2023 р.
( Із поетичної збірки «Як летіти втомиться крило», 2024 р.)
ххх
Десь, буває, ви навіть засмучені –
Та, однак, не відводьте погляд від жінки,
Якщо ваші роки ще вас не замучили
І збережено поклик пружинки.
То не конче одразу в наступ.
Може, справді горить не дуже.
Але має жінка побачити,
Що до неї хтось не байдужий.
А вона розбереться з поглядом –
Чи миттєво, чи навіть згодом,
Як серденько, що вірністю сповнене,
Враз заниє на зміну погоди.
Михайло ІВАЩУК.
30. 10. 2023 р.
( Із поетичної збірки «Як летіти втомиться крило», 2024 р.)
Leave a Reply