Звичайна Олена. Страх: роман у двох томах. – Лондон: Українська видавнича спілка, І том – 1957. – 360 с.; ІІ том – 1958. – 420 с.
Олена Звичайна – письменниця української діаспори, чи, настав час сказати, – українська письменниця, одна з тих, які ціни собі не складають, зате виставляють об’єктивно високу оцінку чесности й патріотизму, глибоко усвідомивши долю Вітчизни – того безцінного (не знеціненого!) скарбу для кожного українця і загалом для будь-якої людини, що має родове коріння. Історією людства й долями багатьох осіб доведено, що цивілізаційний поступ народів світу неможливий без розвитку національних культур, а науково-технічний прогрес – без сповідування загальнолюдських цінностей як у приватному, так і в суспільному житті. Боже послуговується духом, сатанинське – страхом. Якщо держава обирає зброєю страх, то вона перемелює у своїх жорнах людей як біомасу, випльовуючи гомогній замість свідомого народу. Прикладом того з недавньої історії людства є радянська більшовицька держава під назвою СРСР. І про це розповіла Олена Звичайна у двотомнику «Страх» (Цитати з роману подаються за примірником Української Видавничої Спілки. Лондон, 1957 рік).
Авторка присвятила твір своєму чоловікові Михайлові, учаснику національно-визвольної боротьби. Його було репресовано й заслано як «ворога народу», а Олена емігрувала до Німеччини, потім опинилася в США (померла 8 січня 1985 року у Стейтен-Айленді – передмісті Нью-Йорка). Скупі джерела інтернетмережі подають такі факти з біографії письменниці: народилася Олена Дельгівська 24 квітня 1902 року у Проскурові (нині – м. Хмельницький) в родині адвоката й вчительки. Відмінно навчалася в Харківській гімназії, а потім у Київському інституті народної освіти; досконало знала кілька іноземних мов, що дуже допомогло їй у подальшому житті на еміграції. Одружилася з Михайлом Джулем. У присвяті називає його Михайлом Млаковим. «Роз’єднані в 1937 році його арештом і засланням до найтяжчих таборів невільничої праці на Колимі, відмежовані одне від одного ґратами, багнетами та віддаллю, що вимірювалася 14.000 кілометрів, ми обоє дружньо, уперто й відважно перепливали через криваве море Єжовщини. Перепливали, не раз потопаючи, і лише чудом переплили…» . Олена вбачала в тому знак Всевишнього, який поклав на неї обов’язок «правдивого показу доби й людей».
Передмову до роману Олени Звичайної «Страх» написав видатний учений-педагог Григорій Ващенко, теж емігрант. Саме тому він правильно розставив акценти у перипетіях напруженого сюжету, підготувавши читача до якнайповнішого осмислення картини тотального страху, що панував у чекістській державі. «Життя тварин в СССР щасливіше, ніж життя людини», – резюмує автор передмови й перелічує факти: неймовірні злидні громадян порівняно з народами вільного світу, нестача харчів, стояння, навіть ночами, в довжелезних чергах, постійна загроза арештів, одностайне «голосування» відповідно до сталінського конституції, арешти, тортури, ґвалтування у в’язницях, нечуваний садизм каральних органів, розстріли, каторжні табори, тотальна недовіра громадян одне до одного, стукацтво, доноси – все це поділило совєтське суспільство на терористів і на жертв терору. Були пасивні особи, що не чинили спротиву, пристосовувалися, животіли, а то й деградували, намагаючись через вислужництво, наклепи, підлабузництво потрапити до лав «недоторканих» партійних. Та чимала кількість жертв більшовицького терору в різний спосіб протистояла режиму, зберігаючи людську гідність навіть ціною життя.
Виразна подієвість основної сюжетної лінії роману вкупі з глибоким підтекстом (своєрідним кодом духовного рівня героїв) сприяє захопливому читанню, попри трагізм зображеного. Скажімо, трагізм, зумовлений жахом від «нечуваного ще в історії людства явища». Навіть німецький фашизм не викликав такого тотального паралічу, як прихований фашизм більшовиків. Перед червоною навалою люди тікали з рідного краю, а коли їх насильно хотіли повертати на «совєтську родіну», багато хто кінчав життя самогубством. Чому ні злидні, ні поневіряння чужиною не лякали так, як пекельний СРСР? Про це йдеться в романі «Страх». Якщо у попередніх творах письменниця розкривала окремі картини жахливого підсовєтського життя, то у романі «Страх» вона подала його у формі «широкого розгорнутого суцільного полотна». «Все це мусить бути наукою для цілого людства», – йдеться у передмові Г.Ващенка.
У творі задіяно більше шістдесяти персонажів. Головна героїня роману Маруся Ромашко, донька українського патріота, пройшла всі кола більшовицького пекла. Наділена артистичними здібностями, вона мусила працювати скромною кресляркою, щоб не привертати до себе уваги пильних ідеологів влади. Та її врода настільки виразна, що впала в очі самому Якову Бруху, начальникові спецсектора. За мірками здорового глузду, це моральний каліка, останній нікчема, що гидко вириґував сухотне мокротиння повсюди, де лиш ступав, але в ієрархії терору посів значне місце, тому був такий безкарний та караючий. Брух-дракон «розпльовує по всьому світі своє харкотиння, сіючи довкола заразливу, смертельну хворобу. Скрізь і всюди, по всьому світі». Йому допомагали численні лакузи й сексоти. Їх огидні вчинки не менш жахливі та позалогічні з точки зору гуманности, ніж прямі розстріли чи катування. Зла і заздрісна Серафима неприховано зловтішалася з того, що кати-енкаведисти ґвалтували красуню Марусю аж до божевілля. Вродлива, проте відразлива душею («є в ній щось і від гадюки, і від чорної пантери») колишня дружина інженера Павла Мещерського викрила перед енкаведистам свого чоловіка як колишнього офіцера Української Армії й потім відверто цим хизувалася перед Серафимою, а звістку про його розстріл сприйняла з «холодною цікавістю».
Особистостям при радянській владі не вдавалося сховатися в тінь. Вони мусили мімікрувати в таких же безликих гвинтиків репресивного маховика, гинути або рятуватися еміграцією. Для Павла Мещерського та його другої дружини Марусі кордон уже був закритий, а пригнітити в собі людяність та українськість на догоду режимові вони не хотіли, тому й загинули. Те, що не змогли окремі люди, стало метою збройної боротьби Української Повстанської Армії, яка воювала і проти коричневої, і проти червоної чуми. «Ця боротьба кінець кінцем спричиниться до розвалу більшовицької держави», – напророчив 1956-ого професор Г.Ващенко. Його статтю можна вважати сконцентрованим аналізом радянської репресивної системи на основі твору Олени Звичайної «Страх».
Сторінки роману то кривавлять ранами скривджених, то волають німим зрозпаченим криком загнаних у глухий кут, то вражають безоглядною сміливістю відчайдухів чи іронічним гумором сильних натур. Авторка, карикатурно зобразивши духовно покалічених осіб, підсвідомо налаштовує читача на пошуки людяного, Божого в їх зародку. Мимоволі виникає питання: чому вони стали такими? Адже, знищивши стільки невинних, насправді самі зазнали тотальної поразки, а перемогу здобули їхні жертви. На тлі часу знелюднені типи розпливаються хоч і жахкими, але невиразними плямами в пам’яті поколінь, а нескорені духом, переслідувані ними, навпаки, окреслюються все чіткіше і стають легендами, як і сама авторка – Олена Звичайна.
Леся Білик
м. Зборів