Не спеціалізуюсь на рецензіях, проте буває, инколи пишуться. Це тоді, коли книга або творчість загалом вражають, і тоді з 18-годинного робочого дня вишукуєш час, аби передати й иншим реакцію своєї душі, відкрити ще для когось творчу особистість. Як відкрила для себе цього року гарного поета, та ще й чудового художника: Миколу Івановича Панасюка з Кам’янця-Подільського. А звела нас одна знакова для Хмельниччини подія: цьогорічне, перше на Хмельниччині, преміювання імени Лесі Українки. Зізнаюся, до цього я знала Миколу Панасюка лише віртуально (з фейсбука) і лише як художника. Тому його збірка «Кам’янецькі чари» (Офорти і малюнки у віршованому супроводі. – Кам’янець-Подільський: Видавець ПП Зволейко Д. Г., 2013. – 96 с.) стала для мене приємним дарунком і відкрила мені автора-художника ще й як поета, що мені ще ближче за станом душі.
«Кам’янецькі чари» – це своєрідна спонука й для инших кам’янчан: любити «місто на камені». Позаяк Кам’янець-Подільський неможливо не любити: це місто фортець-твердинь, місто високих мостів і стрімких каньйонів, місто музеїв і заповідників, фестивалів і турнірів, свят і феєрверків. І – поетів та художників, до когорти яких входить Микола Панасюк.
Народився М. І. Панасюк 22 вересня 1948 р. в селі Олексіївка Кіровоградської области. Закінчив факультет станкової графіки Харківського художньо-промислового інституту (1981 – 86), де отримав фах художника-графіка.
Як повідомляє Вікіпедія, навчаючись у техучилищі в Олександрії, «Микола Панасюк познайомився з Володимиром Шевченком, який працював рекламістом у рекламному цеху при кінотеатрах міста. Той узяв до себе юнака як учня, навчив його малювати рекламу». З цього й почалася його художницька стезя. Під час служби в армії був художником у клубі військової частини, навчався в Одеському художньому училищі ім. М. Б. Грекова, учителем малювання на Закарпатті. 2000 року М. Панасюк переїхав у місто на Смотричі. 23 червня 2006 р. у виставковій залі на Соборній відкрилася його персональна виставка станкової графіки, живопису й офорту.
Із деякими картинами художника можна помилуватись і в інтернеті.
Основні художні твори автора: «Диво Всесвіту» (1999), «Грицю, Грицю, до роботи…» (1999), «Через дорогу там дівча живе…» (2000), «Мудрість природи» (2000), «Сонячна фортеця» (2004), «Сказання про Кам’янець» (2007)…
Образне мислення художника М. Панасюка рече не лише на картинах, а й словесних творах, якими він супроводжує портрети, пейзажі, малюнки, натюрморти, склографи, ретуш, монотипії, пастелі, офорти… А ще він створює екслібриси, плакати, літографії, ілюструє власні й авторські книжки…
Про його поезію поговоримо на основі видання «Кам’янецькі чари». Це своєрідна, художньо-поетична, мандрівка містом, у якій гідом – сам автор книжки. Читаю – і наче знову побувала у місті моєї студентської юности, через стільки літ… Бо неможливо забути 177 його історичних пам’яток. Сам же автор на початку збірки розмірковує про це і пояснює так:
Звідкіля те все і про що воно –
В цій книжині з графічним статусом?
Я не поет, але… віршовано
Офорти розвогнюю пафосом.
(«Авторський заспів», с. 5).
У кожній строфі – сила слова, подивування. В кількох поетичних рядках, поєднано одсердечні почуття, враження й емоції. І коли вони торкаються паперу – народжуються чисті й щирі рядочки з ненав’язливою мораллю і висновками:
Є хліб духовний. Є хліб насущний.
Ці два поняття уклав Бог тісно:
Здобудеш перше – матимеш учнів,
Надбаєш друге – створиш і пісню
(«Хлібина перед Богом», с. 7).
В одних – філософські роздуми, в инших – душевні одкровення і сердечні зізнання-освідчення:
Прогортаю століття пензлями,
В часі рухаюсь між епохами,
Супроводить мене претензія,
Що я з Кам’янцем в Русь закохані…
(«Авторський заспів», с. 5).
Хто не милувався кам’янецьким оленем над Смотричем! Про нього і про каньйонний водоспад автор пише в однойменному вірші (с. 40). Цитую, бо в захопленні навіть римою:
Як ним втішаються дерева і кущі,
Трава і мох, що прижились на камені.
А він біжить від них – до Смотрича! – мерщій,
Метнувши бісеринки на рукав мені.
Вражена чи не кожною строфою! Тому хочеться цитувати і цитувати. Й тому його рядки: «…до стільників офортних в книговулик // Я строф оцих нектарних наносив» («Кухлик медового настрою», с. 11) – щиро підтверджую й засвідчую. Строфи справді нектарні.
От уже навічним став чийсь вислів: «Якщо людина талановита, то вона талановита в усьому»! А ці два крила: поезія й живопис – це ж іще не всі Панасюкові таланти! Він ще й чудовий співрозмовник, прекрасна людина. Але, крім того й поміж тим, автор зізнається: «Якби я був не бард і не художник // То б кам’янецьким пасічником став» («Кухлик медового настрою», с. 11).
Звісно, як і чи не в кожного з нас, так і в Миколи Панасюка: не кожен вірш – поезія (точніше – не кожна строфа), але кожен – щирий, від душі, багатої і щедрої на здивування і бажання поділитися красою, а це – найголовніше, бо «хто подиву не звідав сам, той не зуміє здивувати» (Л. С.).
Читаю – як завше: з ручкою або олівцем, бо вчитель-мовник – це пожиттєво… Спершу позначала слабші місця, аби, можливо, повідомити авторові задля вдосконалення їх. Благо, таких не багато. А потім олівець зрадив учительській звичці і почав позначати лише сильні місця: вдалі епітети, метафори, влучні рими. Знову ж – аби наголосити авторові на них задля підтримки, бо добре розумію, як вона потрібна творчій людині.
Можливо, цей мій відгук – виплеск емоцій, може, навіть зайвий, бо автор вельми відомий (про це у післяслові мовить журналістка Тетяна Дорошенко), але спершу я (не до чести мені!) того не знала і мій допис – першовідкриття для самої себе, щирий відгук, який не може не залишитись у душі від прочитання його збірки, тому й захотілось ословити письмово. От так-от захотілося відгукнутись. І не суть важливо, відкриваєш ти Миколу Панасюка для когось чи для себе ти його відкрила. Ясна річ, спершу – для себе.
Вслухаюсь в переспів приземлено-грішний,
Дивлюсь на високі дива Кам’янеччини
І списую з неба осонцені вірші,
Що поруч з офортами стануть доречними.
(«Небесні вікна», с. 17).
20-річне перебування Миколи Панасюка у місті на камені – це теж двокрилля, про яке – й у вірші «Тріумфальна арка» (с. 45):
Я ж нещодавно в долю Кам’янця вписався,
В нім служу віддано новій мисткині-ері.
Її імператив – щоб ця свята краса вся
Достойно славилась в полотнах й на папері.
Він – багатогранний талант! Одначе нема у поета замилування самим собою, ані своїм словом, ані картинним доробком. Нема, бо про себе він мовить теж прямо: «Хоч до писання і не вельми здібний», «Зримовую у щось віршоподібне» (с. 46), «з моїми талантами // Тебе вкоськати зась» (с.50)… Бо «як подумав – чесно й прямо, – // Так про те і написав» («Хмаровиння над Руською брамою», с. 78).
Мимохіть звертаєш увагу й на рими. Вони, оригінальні, не можуть залишитися непоміченими: «сторожу я – загрожує»; «уже ти – сюжети»; «вписався – краса вся»; «шостого – та що з того!..»; «що воно – віршовано»; «політика – ліктиках»; «приречена – Кам’янеччина».
Не бідна збірка й тропами, з-поміж яких рясніють метафори, епітети, алегорії, образні звороти: «скульптурний привіт»; «джерельце веселки»; «тяжіє вечір до ультрамарину»; «вали гули як ті воли»; «осонцені вірші»; «сердечний камінь»; «посміхається сонячно»; «зоряний сон»; «фортеця зберегла фігуру»; «орел бронзокрилий»; «день променями відблищав»; «хмари загадкові»; «знов юний сивий січень»; «мрія зігріта»…
Одна з ознак поезії – новотвори. Їх, авторських слів, у Миколи Панасюка теж не бракує: «ошаблючені», «дівчинятко», «світотвір»…
Читаючи одну за одною поезії М. Панасюка у супроводі картин (чи, радше, навпаки), упіймала себе на думці, що у моїх мислях – Тарас Шевченко. А пояснення не забарилось: у Великого Кобзаря таким же двокриллям було слово і барва. Не кожен художник – поет, а ще рідше, щоб поет – художник. Отже, є два таких. А хто ще – це вже треба подумати… А Шевченко таки присутній зримо у збірці! Бо який же Кам’янець без Тараса?! Тій знаковій події: відвіданню Т. Шевченком восени 1846 року міста на камені – і присвячено вірш «Гора-Предтеча», в якому М. Панасюк уміло поєднує Гору Кармалюкову у Кам’янці і Чернечу Гору в Каневі (с. 57). І, звісно ж, цю поезію теж супроводжує малюнок. Чи навпаки. Бо ж – два крила…
Кажучи висловом поета», збірка – «кипіння барв, відтінків, відчуттів». І так – кожна.
А в літературному доробку М. Панасюка – чотири збірки: «Мелодії графіки і слова», «Кам’янецькі чари», «Мистецький всесвіт і поезія душі Миколи Панасюка», «Поезія рідної землі». Друкується й у пресі, поетичних альманахах і збірниках, у соцмережах.
Отож друге крило – мистецьке. Понад 20 років М. І. Панасюк перебуває у Національній спілці художників України, входить до Всеукраїнського громадського об’єднання «Український клуб», зокрема, активний учасник місцевого міськ-районного осередку (прес-секретар, а голова – Ю. Лискун), до міського літоб’єднання «Джерела душі», до об’єднання кам’янецьких поетів «Ліра». Він – і світляр («фотограф») із поглядом художника, автор багатьох відео та публікацій до газет. За всю цю постійну наполегливу працю М. Панасюка відзначено багатьма подяками, грамотами, преміями, зокрема, й Хмельницькою крайовою премією імени Лесі Українки (2021). А ще ж – численні мистецькі премії й відзнаки!
Художник М. І. Панасюк брав участь у численних всесоюзних, республіканських, обласних та міжнародних художніх виставках: у США, Канаді, Норвегії, ФРН, Італії й инших країнах. Він – лавреат багатьох міжнародних і всеукраїнських конкурсів.
Споглядаю твори М. Панасюка – й уявляю поринання автора у минувшину, його замислення. І вже зі слова та з-під пензля оживає історія древнього, але вічно живого міста на камені: замки, твердині, каньйони, фільварки, Руська брама, міст «Лань, що біжить», Польська брама, ратуша, водоспад, Карвасари, Лаура, Смотрич, Замковий міст… Недарма М. Панасюка називають художнім літописцем Кам’янця-Подільського. У полі його зору – й инші міста і місця України та світу: Карпати, Вінниця, Слобожанщина, Одеса, Чорне море, Межибіж, Хотин, Мукачеве, Чебоксари, Венеція… Його картини манять у мандри! А сільські хати! А козаки! А україночки у барвистому національному вбранні! А мальви побіля тину, млини, тополі, польові ромашки!..
Гуаш, олія, акрил, акватинт… Акварель, живопис, колаж, офорт… Пензлик кам’янецького чарівника завів і мене у цей його дивовижно-чудовий світ барв! Його малюнки до збірок викликають щире захоплення, внутрішнє піднесення, захват, особливо – ілюстрації на українську тематику. Споглядаю їх у вже згаданій збірці «Мистецький всесвіт…». Крім своїх, ілюстрував книжки Г. Юркової, В. Барановського, Л. Дяченко та Г. Юркової… Пишаюся, що до обкладинки й моєї збірки «Таємниці двохсот місяців» Микола Іванович доклав своєї праці, прикрасивши її власними картинами пір року.
Про притягальну силу творчости М. І. Панасюка, словесної та художньої, писали Ю. Федорчук, М. Скала, Н. Гаврилова, Ю. Лискун, Т. Дорошенко, І. Березіна, О. Новіцька, В. Матеуш…
А кам’янецька журналістка й перекладачка Ю. Лискун так пише про колегу: «Він – художник із чистою та світлою душею. Вважаю, що ім’я Миколи Панасюка – вже символ нашого міста, бо прикрашає окрему часову епоху. Це художник, котрий має свій стиль, а головне – почуття жертовності, з яким він творить улюблену справу. І раз по раз поруч із полотнами в його душі народжуються чарівні слова». Поруч із полотнами – слова… Як два крила, які доповнюють одне одного, наснажують і підтримують… Як невід’ємний складник творчости митця М. Панасюка…
Його художні роботи сповнені внутрішнього світла, величі й водночас простоти. Його поезію називають філософською, зокрема, мініатюри-чотиривірші, навіть ліричні. Хтось зауважує й високу енергетику образного мислення митця, багатство образів і метафор. А я скажу, що все це – талант, і не один.
Фейсбуківська сторінка Миколи Панасюка теж тримається на цих двох крилах: поезії й живописі. Завітайте, знайомтесь, поширюйте красу його слова та барв!
Як «Новий рік усім дарує пензлі – щастя кожен сам собі малює»! («Новорічна», пісня на вірш М. Панасюка, музику Г. Юркової, с. 85), так вимальовує-ословлює собі своє щастя М. Панасюк. І нам. Тож хай буде вільно й затишно під його двокриллям шанувальникам поезії й мистецтва! І хай вершина творчого злету митця триває довго-довго!
Любов СЕРДУНИЧ,
НСПУ, НСЖУ, НСКУ, ВТ «Просвіта»
