Письменник Василь Шкіря постійно у творчому пошуку. Він жодного дня не може прожити без рядка. Понад сорок років віддав іршавській районній газеті “Нове життя”. Обіймав майже всі посади – від кореспондента – до редактора, написав сотні цікавих і різноманітних публікацій, видав понад два десятки книжок для дітей, які вже стали надбанням читацького загалу, його ім’я вписано в Енциклопедію сучасної України.
А днями в ужгородському Всеукраїнському видавництві “Карпати” побачила світ його нова книжка “За тиждень до весни”. Тут вміщено п’єси, казки і есе. Звісно, під час російської збройної агресії проти України не міг оминути тему війни. Окупанти продовжують наносити по наших містах і селах авіаудари, майже не припиняються танкові та артилерійські обстріли, орки використовують стрілецьку зброю під час вуличних боїв, вбивають мирне населення. У однойменній п’єсі йдеться про перші дні війни. Активісти, волонтери, пенсіонери, вчителі, школярі, усі бажаючі активно включилися до виготовлення маскувальних сіток для наших захисників, щоб разом наближати Перемогу. Серед тих, хто не міг бути осторонь потрібної і важливої справи і головна героїня п’єси – бабуся Сара. Вона казала, що благословенна та людина, що має ремесло в руках. Бо майстрами не народжуються – ними стають завдяки наполегливої праці. Не ангели ліплять вареники. Розумний той, хто знає найпотрібніше для себе.
Бабуся із завзяттям взялася за в’язання теплих шкарпеток для воїнів. Вона організувала гурток, до якого залучила внучку Джуді, внука Серафима і сусідку Марію. Самотужки подбала про вовну і спиці. А в кожного вдома знаходиться чимало речей, із яких можна в’язати штрімфлі (так називають на місцевому діалекті шкарпетки). І всі дружно взялися за роботу.
А ось як розмірковує про напад росії на Україну один із героїв п’єси дідусь Йосип: “Я багато у своєму житті пережив, та ніколи б не подумав, що доведеться жити в час війни, що північний сусід піде на нас з війною. Таке б і в жахливому сні не наснилося… І хто знає, скільки триватиме клята війна. Скільки вже життів забрала. Скільки лиха завдали окупанти мирному населенню. Вони знищують все підряд – лікарні, школи, будинки культури, промислові, сільськогосподарські підприємства… Люди почали масово виїжджати за кордон. Особливо багато біженців з південних областей України.
Дідусь Йосип із дружиною Сарою уже давно пенсійного віку. Син Натан з невісткою Рахіль працюють в Італії. Усе добре було, якби не війна… Наразі мало хто думав, що окупація затягнеться на роки. Наші предки вважали, що війна – це велике болото: легко влізти, але важко вибратися. Відмити можна душу, вважає дідусь Йосип, а не душу. На жаль, московські фашисти скоро забули про це.
Війна стала несподіванкою для всіх. Сусідка Марія теж не знаходила собі місця:” Росія завжди називала себе сестрою… А вийшло… Ви подивіться, що у нас зараз почало творитися. Черги в магазинах, на заправках, біля банкоматів… На перших порах люди були розгублені, багатьох охопила паніка. Опустіли наші домівки. Наші земляки масово подалися на захід.”
Про свого сина Натана бабуся каже, що він завжди був патріотом! Брав активну участь в Революції Гідності! Коли почув про війну, одразу зателефонував, цікавився, як справи, що нового. Сказав, що неодмінно повернеться додому. Попри все прохав, щоб бабуся і дідусь дбали про онуків, щоб вони добре вчилися у школі.
І син Натан не забарився. Повернувся додому сам, дружина залишилась за кордоном. У розмові з батьками сказав: ” Та ви, мамо, не хвилюйтеся”. Усе буде добре! Хтось мусить із нас і на хліб насущний заробляти! Хіба не бачите: вашої з батьком пенсії ледь на ліки вистачає. А на столі хліб не росте. Працювати треба всюди. Ніколи не забуду ваші, тату, слова: “Без діла жить – тільки небо коптить”. Землю красить сонце, людину праця. Тому дружина й залишилася там. Не думайте, що на чужій землі легко жити. Там свої закони. Добре тому, хто у своїй хаті. А хто відривається від свого кореня, не вартий доброго слова. Через наше бездарне керівництво мільйони українців змушені були піти працювати за кордон, хоча й там не паска. Ми з Рахіль майже щовечора згадували про вас, а вона не одну сльозу пролила за Джуді і Серафимчиком”.
Натан уже наступного ранку подався до військкомату і пішов на війну.
Майже казкова оповідь “Серенчливий Андрій” – автобіографічна. Головний герой – Андрій Пилипко, дідусь автора книги. Йому розуму не позичати. Він, хоча великих шкіл не кінчав, однак жив безбідно. Заробляв тим, що – водив в Угорщину бригади земляків-заробітчан. Вони там трудилися з ранньої весни до пізньої осені. Займалися в основному сільськогосподарськими роботами – садівництвом, виноградарством, доглядали за худобою, орали, сіяли пшеницю, садили картоплю, косили, а з настанням осені збирали вирощений урожай. Дому здебільшого поверталися на коляди. А там на них уже з нетерпінням чекала малеча, за якою старанно доглядали турботливі бабусі і дідусі. Для дітей батьки приносили щедрі гостинці. Були там і смачні наїдки у гарних обгортках, іграшки, одяг, взуття.
У шестирічному віці він випадково знайшов на городі чотирилисткову конюшину, яка символізує різні позитивні аспекти життя, вважається, що приносить людям щастя, радість, віру, надію та успіх.
Дідуся називали просто – “серенчливий чоловік”. Він був першим менеджером на Підкарпатській Русі. Дбав про економічний розвиток села і рідного краю, турбувався, щоб у горян був хліб і до хліба. Знався з багатьма відомими особистостями Срібної Землі. У Чехії зустрічався із основоположником закарпатської школи живопису Адальбертом Ерделі та єпископом Теодором Ромжі.
Казкова оповідь скоріше нагадує детектив. На Закарпатті мало хто працює в такому жанрі. Андрій завжди знаходиться в потрібний час у потрібному місці і зустрічається з потрібними людьми. А це вже, за словами відомого американського кінорежисера і актора Вуді Аллену, 80 % успіху. Андрій Пилипко був успішною людиною, він створив себе сам.
У новій книжці закарпатського письменника Василя Шкірі вміщено також п’єсу на дві дії “Вихри часу розвіють хмари”. У ній мова про письменника Івана Чендея. Дія відбувається наприкінці 40-х років минулого століття. Майбутній Шевченківський лауреат працював тоді завідуючим відділом літератури і мистецтва газети “Закарпатська правда”. Він вирішив написати нарис про відомого білківського кукурудзовода Юрія Пітру. У новій п’єсі ви зустрінете також дружину Ю.Пітри Йоганку, всесвітньо-відомого силача Івана Фірцака – Кротона, відомих письменників Петра Скунця, Василя Вовчка, Антона Копинця.
Василь Шкіря вводить до п’єси і сина Юрія, Петра, який і розповів цю цікаву,правдиву і напрочуд захоплюючу історію. Сюжет не вигаданий, а подія – достовірна. У домашньому музеї двічі героя праці, лауреата Державної премії, заслуженого працівника сільського господарства України Ю.Пітри дотепер зберігаються книги, подаровані Іваном Чендеєм. Зокрема, “Чайки летять на схід” і “Березневий сніг”. Юрій Юрійович до кінця свого життя гордився тим, що дружив із відомим українським письменником, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка Іваном Чендеєм.
А маленький Петрик, себто син Ю.Ю.Пітри став відомою особистістю. Він тривалий час очоював Білківський навчально-виробничий комбінат, був головою Білківської сільради, видав дві книжки про рідне село – “Білки. На берегах долі” та “Білки. Славетне село, славетних родин”. А про ті зустрічі з Іваном Чендеєм, Василем Вовчком, Петром Скунцем та Антоном Копинцем у нього залишилися тільки хороші спогади, якими неодноразово ділився на сторінках районної газети “Нове життя”. Так що уроки Івана Чендея пішли на користь, не пропали намарно.
На одному подиху читаються притча “Кого найбільше любить господар” та казка “Де всі крадуть, там злодіїв немає”. У казковій оповіді хоча розповідається про старі радянські часи, однак вона напрочуд актуальна. У колгоспі крали всі. І секретар парткому, і завідуючий фермою, і навіть сам керівник господарства. Зважаючи на ситуацію, трохи хильнувши, сторож дозволив і собі прихопити мішок-другий борошна додому. Скинув крадене в комору і боязко розповів про все дружині. А та лише байдуже махнула рукою.
” – Не творися, Петрику! Все буде о’кей! У нашій країні крадуть усі. І міністри, і депутати, і олігархи… І не сотнями, а мільярдами. І не від кого небудь, а смикають з бюджету, лізуть в державну кишеню. Так що не хвилюйся. Усе буде добре. Не забувай: де всі крадуть, там злодіїв немає”.
Новизною у книжці є те, що Василь Шкіря чи не вперше взявся за написання есе. Розпочинається розділ із нарису-роздуму “Наодинці із Шевченком”. У ньому йдеться про Івана Бурлакова, який свого часу приїхав на Закарпаття із с.Горностайпіль Чорнобильського району Київської області. Його дитинство було важким і злиденним. У 20-х роках минулого століття служив у армії. У голодні 30-і роки довелося найважче. Працював у Києві і Харкові. Допомогло йому знаходити роботу те, що мав каліграфічний канцелярський почерк і непогано малював. Вечорами відвідував літературні читання, де виступали зі своїми творами Наталія Забіла, Володимир Сосюра, Петро Панч та інші.
Будучи у Івана Антоновича вдома, автор книги звернув увагу на “Кобзар Тараса Шевченка, який побачив світ у Державному видавництві художньої літератури в м.Києві 1952 року. Тираж – 100 тисяч примірників. Ізюменка в тому, що тут вміщено “Розриту могилу”, де поет зобразив зруйновану московськими загарбниками Україну, яка постає в образі матері.
Світе тихий, краю милий
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи то рано до схід сонця
Богу не молилась
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Тарас Григорович осуджував Богдана Хмельницького за підписану Переяславську угоду 1654 р. між Українською гетьманською державою і Московським царством.
У цьому есе ви знайдете ще чимало інших цікавих фактів, які розповідають про творчість геніального поета. Вони наочно говорять про те, що Шевченко був незвичайною людиною. Він любив рідну Україну, вболівав за долю простого народу, ненависть до гноблення тривожила його душу. Тарас Шевченко став духовним наставником нації, а його “Кобзар” – настільною книгою всього українського народу. Читаючи його, розумієш трагедію народу з його вічним прагненням до свободи. У кожному його творі відчуваєш часточку душі, вони містять вічний заклик до боротьби.
Заслуговують на увагу і есе “Потушняк у моєму житті”, “Брати Сідори із Колодного у 70-80-х були кумирами молоді”, “Юлія Драгун вчила дітей бути добрими і чесними”, “Він любив життя. Був великим працелюбом. Трудився до останнього свого подиху”, “Завдяки Антону Копинцю Кротон став українським прометеєм”, “Заповітні мрії поета, філософа, публіциста”, “Його творчість наче коштовний скарб”, “І поет, і прозаїк, і перекладач”, “Книжка, якій судилося довге життя”, “Коли багатство не в роках”…
У книжці вміщено також коротку розповідь “Про автора”. Василь Шкіря – знаний письменник у літературному світі. Він народився 21 травня 1958 року у мальовничому с. Загаття Іршавського району на Закарпатті. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Автор книг “Сльоза лелеки”, “Як Осел вогонь сховав”,”25 казочок для маленьких діточок”, “Розбиті серця”, “Три бажання”, “Візок казок”, Король жебраків”, “Небезпечна краса”, “Михайлик-Насміхайлик”, “Іван Сила і брати-розбійники”, “Майстер Нехай” “Пригоди поштарика”, “Чупакабра”, “Таємниця Смерекового замку”… Лауреат багатьох всеукраїнських і міжнародних літературних премій, дипломант конкурсу “Книжкова толока – 2014”. Нагороджений спільною відзнакою Закарпатської обласної державної адміністрації та Закарпатської обласної ради “За розвиток Закарпаття”.
Книжка “За тиждень до весни” – хороший подарунок Василя Шкірі своїм прихильникам і шанувальникам напередодні Нового року і Різдва Христового!
Ганна ГЛУШКО,
вчителька української мови і літератури Іршавського ліцею, Закарпатська область
Leave a Reply