Знов окови клацнули,
Руки їх несуть.
Травень. День тринадцятий…
Я іду на суд.
Колись це був суд неправедний, що прирік зовсім ще юнака Григорія Барана з Радошівки на довгі роки неволі. І ось знову 13 травня, але минуло більше шістдесяти років. 2013-ий… Клацнули окови смерті, і пішов поет у засвіти, тепер уже на праведний суд, суд Божий. А Бог мудріший од людей – бачить праведників, бо знає їхнє земне життя, вартість якого вимірюється офірою, терпінням нести свій хрест.
Григорій Баран це робив з природною легкістю, зосереджуючи напругу тягаря у собі. Переважно усміхнений і привітний, він завжди гуртував довкола себе інших, будив їх до активної діяльності. У колі його друзів, таких же безкорисливих чорнотрудів громадської справи, був батько моєї дружини Петро Мацура. Полишивши домашні проблеми, завжди спішив до музею, якщо кликав Григорій Якович. Це для міста, для громади – треба! Так збережено для нащадків Білий Берег, заново насипано Козацьку могилу під Зборовом, споруджено у місті пам’ятник Тарасові Шевченку, відновлено Зборівську організацію товариства «Просвіта».
Серце поета було незгасним смолоскипом усі земні роки. Люди йшли за ним у вірі, надії і любові, які повсякчас випромінював у добрих справах, які постійно творив. Доля його – суцільні випробування, хоч не нарікав ніколи. Стійкий, цільний був чоловік, великої сили духу, що 83 роки попри всі негаразди тримала його в активному стані до останнього подиху. На робочому столі у музеї «Зборівська битва» залишилася недописаною стаття «Розстріляні просвітяни». Григорій Баран пам’ятав про всіх, колись і нині сущих, та найбільше піклувався про молодь. Якою вона зросте, яким духом житиме, чи буде берегти (цитую поета Г. Радошівського) «святощі поколінь»?
Я бачив екскурсії та шкільні уроки в музеї «Зборівська битва», тож пам’ятаю, як молодів обличчям Григорій Якович, як світилися любовˈю його очі, коли дивився на школярів, слухав пісні та вірші у їхньому виконанні, милувався розцвіченими вишиванками. Та найбільше прислухався до внутрішньої налаштованості молодих, дбав, щоб глибоко проростало коріння любові до України в їхніх серцях.
Хтось скаже, що Григорій Якович був насамперед громадським діячем, у чиїхось очах він – краєзнавець, комусь запам’ятався як журналіст. Для мене він передусім поет, митець оригінальний і не до кінця прочитаний сучасниками. Сила поезії не в гаслах, а в образах, які Григорій Радошівський творив ніжно-схвильовано, замилувано-гарно. Кожна його метафора проникливо мережить прекрасний світ, вириваючись птахом з найстрашніших тенет зла.
«Живу…» – так назвав Григорій Радошівський одну з останніх поетичних збірок. «Я буду тут, між вами, – сказав він, прощаючись, коли виходив з музею «Зборівська битва». – Ви тільки не бійтеся!» – і усміхнувся. Справді, такі люди не вмирають – надто багато зробили у цейбіччі і тому не можуть зникнути безслідно. «Твердим було життя, – написав поет у сповідному слові до збірки «Живу…», – роки пронизливих протягів свавілля. Роки в залишених по війні окопах коло рідної Радошівки, у каральних хащах тайги, на зчовганих порогах часописів… Дні могли сіріти, холоднішати, але ти, Поезіє, не могла мовчазно тупцювати. У витривалості духу відчувала Чесноти роду. Відчувала і зізнавалась на своїх сторінках».
Політики у зв’язку зі злочинами сталінсько-більшовицького режиму часто згадують Нюрнберзький процес, на якому засуджено німецьких нацистів, і при цьому акцентують увагу на необхідності провести такий суд і над червоним радянським режимом – за геноцид голодом селян, за нищення української інтелігенції, вивезення до Сибіру цілих родин, за масові розстріли і катування невинних. Несть числа кривавим вчинкам червоного сталінського режиму. І поки ведуться лиш розмови про засудження цих злочинів, Григорій Радошівський уже провів розслідування, навів факти і виніс вирок сталінському свавіллю у своїх віршах. Як забирали хліб у селянина, кривдили вдову, як вішали волеспраглого юнака, а його батька місили чоботами червонопогонники, як жбурляли на сани мирну родину і везли до білих ведмедів. ХХ століття – «ніченька Каїна», сталінські опричники – «душогуби», «гицліемведе». Село, сироти і лелеки – все, що лишилося від великого народу у тому нещадному нищенні? Все… Але ж є «Великдень… Сонце сходить», і є книжки, і є день, що «поклав бандуру неба на рамена ясенів», і є матері, їх «Світ Божий, материнський». Ми є! «Ой радуйся, земле!»
Пам’ять є. Тому й створив Григорій Якович історичний музей «Зборівська битва». Для однієї людини – це подвиг. Промовляли, мабуть, до нього козаки, що густо вросли у зборівську землю через криваву січу 1649 року. «Є Земля Козацька на планеті, є в ній поколінь жертовні стоси», і земля ця – Зборівщина. Тут відроджено козаками Богдана Хмельницького українську державність. Григорій Радошівський цим дуже пишався і вчив зборівчан любити і відчувати рідне місто та його історію від давнини до сучасності.
Читаю-перечитую збірку «Біль перебитого крила». Так хочеться поділитися цим словом з іншими!
Начебто річка, начебто камінь.
Начебто плюскіт і вітерці.
Кладка між нами, між берегами,
Синій букетик у теплій руці.
(«Начебто є ми»)
А були ж іще інші прижиттєві видання – «Підпалені присмерки», «В гучнім оркестрі завірюх», поема «Мальви прийдуть на поклін». І в кожній збірці – перлинні образи, що вражають мистецькою самородністю. Думаю, найбільше можна прислужитися пам’яті поета, коли читаєш та відкриваєш іншим його поезію – це Євангеліє Подвижника, скульптурно вирізьблене словом.
Візьму крицеві різці…
Ними в гранітній тверді
Викрешу лиця борців,
Постаті їх безсмертні.
Неба візьму з криниць…
Скільки вистачить хисту,
Змию втому їх лиць,
Наче вклонюсь Пречистій.
(«Візьму крицеві різці»)
Леонід Білик. м. Зборів