Весела Людмила. Горіхова пам’ять літа. Поезії. Київ, Український пріоритет, 2023 р.
Коли перед зором читача з’являється нова поетична книга, то він робить висновок про необхідність «пірнання» у словоморе, якщо натрапляє на неординарні рядки. Не став винятком і друк «Горіхова пам’ять літа» Людмили Веселої із Хмельниччини. Приміром, мені запам’яталися образи типу «осінь склювала зорі», «ці площі твої есемески тулили до щік», «тануть наші обійми, неначе сузір’я солоні».
Отже, виражальність? А чому б і ні, зрештою? Вже хоча б тому, що через літературні тропи, згадки про «мешканців» видання, кольорові екстраполяції, богошукальницькі мотиви, культурологічні акценти, слововияви можна ліпше збагнути поетичні поштовхи громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності.
Покрокуємо до пізнання темарійності через літературні тропи, серед яких помітні місця займають метафори, епітети і порівняння. Хіба про метафоричність поезомислення не промовляють фрази на кшталт «до дзеркала ніч підступає», «листопад мовчазний шкіряні повантажить валізи», «у міста терпнуть подихи й суглоби»? Навіть неозброєним оком видно поєднання реалу та уяви, без якого цей виражальний засіб неможливо зрозуміти.
А іноді трапляється так, що метафора успішно взаємодіє з епітетами: «танець вітру й води в синій чаші зими крижаніє», «одного дня ми забудемо колір болю», «на долонях у літа живе невгамовний цвіркун». Метафоричність та епітетність природно переплелися. Цікавий поворот у мові про виражальність. Правда? Але не менш цікавим є окремішнє існування авторських епітетів «цукрова вата туману», «серце світанку», «сум’яття дощів». Цей епітетний ряд могли б успішно продовжити такі словосполуки, як «гортані балкона і стель», «вибух фарб», «пилюга галактик» і т.п.
Такі висловлювання, зрозуміло, не програють епітетам, до яких уже звикло читацьке сприймання: «далекі сузір’я», «місто порожнє», «останній листок»… Та не спішімо оцінювати, бо все залежить від контексту написаного .Нерідко виходить так, що звичність епітетного плану допомагає створювати цікаві образи: «попроситься злива до твого вікна золотого», «цей березень сходить поволі із довгих дистанцій», «у зиму везу своє літо тропічне».
Між іншим, про метафори та епітети думається і тоді, коли з’являється ще один вид літературних тропів. Бо порівняння нерідко не обходяться без них, приваблюючи природністю використання у текстах: «ти стаєш як маяк понад світом, як вежа нічна», «яблунева галактика – сонного саду маяк», «ніжність твоя мовчазна, як сполоханий птах, – отак ще мовчати ніхто, окрім тебе, не зміг би».
Цих декілька цитувань вказують на різновидовість виражального засобу. Адже мирно співіснує порівняльність зі сполучниками «як», «мов», «наче», «ніби», так і без них. Органічним у текстах стало поєднання присутності і відсутності сполучників. Існують також підстави говорити про порівняння за рахунок несподіваної сув’язі двох іменників.
Наголос на цих питаннях не є випадковим. Адже підтверджується багатьма прикладами: «там слід янголяти, немов невагома печатка», «натягнуться дні, мов жили», «коли ти від’їжджаєш, вона дрібніє і в’яне, як проколений м’ячик». Цікавими залишаються й висловлювання без сполучників: «цей вечір – планетка, з якої уже не зійти», «світить вогник – твоя невловима присутність», «сад за вікном – безнадійно розмитий етюдник». По-своєму цю порівняльну різність доповнюють такі вислови, як «приймати цей сніг – наче жити у різних містах», «здіймається літо, мов хвиля – висока і голуба», «наче в травах вужі – так прийдешнє в ногах зачаїлось». Не буде тут зайвою розмова і про присутність і відсутність сполучників. Хіба не зацікавить так звана іменникова порівняльність: «незграби-секунди», «вітрило-пелюстка», «комети-графіті» «фаворити-круки», «кораблик-шкарлупка»?
Зауважу, що без літературотропності, мабуть, немає і згадок про «мешканців» видання, до яких належать рослини і дерева, птахи і звірі, зірки і небесні світила. Можна, звісно, велемовно балакати про важливість цього виражального засобу. Але, як мені здається, найліпша ілюстрація – цитування. Тому й вдамся до нього: «…за вибух фіалок, за світло в вікні, як маяк», «у нас в дворі незмінні кипариси, як вартові ранкової пітьми», «пірует голубів над самісінькою головою», «там одинокий лис мете хвостом чиюсь планетку золотисто-синю», «далеких сузір’їв невистиглі іконостаси», «молюся я острову в шумі спекотного дня» і т.д.
Маємо й випадки, коли різні «мешканці» діють в одному рядку чи строфі: «сонце осіннє, мов коржик – гостинець від зайця». Поєднуваність є характерною і для кольорових екстраполяцій: «рожевим по сірому, вітряним по голубому весна увірветься у місто».
Ніхто, либонь, не заперечить, що неординарності чи не кожному вдасться віднайти й у самотинності поетичних барвистостей: «синя чаша зими», «відгомін сірих депресій», «сутінків сизий пунктир», «чорний сум згодовує зима».
Образність різних рівнів можна також уздріти у наявності богошукальницьких мотивів: «Господу дивно від власних старечих химер», «Господь не боїться почати спочатку», «тут народиться січень, як Бог – із імли й позолоти». Тут на авансцену виходить природність звучання голосу віршорим.
Ота органічність пронизує і культурологічні акценти, котрі є такими однорідними. Приміром, тільки вірш «фонтани наповнено…» є епіграф з Дж. Кураса. А вірш «я живу у нижньому лівому кутику веселки» чомусь змусив згадати про роман Г. Маркеса «Сто років самотності». Певні асоціації культурологічного плану народила уява і тоді, коли перечитував тексти «лиш ми і літо в цьому місті», рожевим по сірому», «і прибудуть дощі»,
Заслуговує на увагу і лексична палітра авторки. Адже в поезіях Людмили Веселої іноді знаходимо слів’ята з познаками неологічності та рідковживаності. Згадаю, зокрема, окремі з них: «парфумити», «лавсторі», «акафіст» «треш», «дифтонг», «желейка», «часоплин», «предгроззя» і т.п.
Тему виражальності продовжує і різноформ’я, яким послуговується авторка. Адже поряд з римотворами у силабо-тонічному плині побутують верлібри. В заслугу поетці можна поставити і римогру.
Все це, безумовно, стосується способів висловлення поетичної думки. Але безсумнівним є те, що вони тісно пов’язані з тематичністю. Та не бачу потреби доводити це цитатами з текстів, виокремлюючи ті чи інші тематичні пласти. Адже віршована книга «Горіхова пам’ять літа» довела їх переплетення. Правда, не назвав би це «новинкою від Л. Веселої», оскільки подібна сув’язь – закономірність сучасної поезії. Зрештою, це було помітно і в попередній книзі Людмили «Між ріками і Богом», про яку свого часу писав.
Та не тільки це змушує повернутися до неї. Здається, що з часу її прочитання в моїй пам’яті закарбувалися образи «степ відпускає у вирій свої полини», «місяць начищений, наче дукат іграшковий», «соло жоржин». Тут, очевидно, слід зауважити і таке: окремі поезії, пам’ятні для мене, «перейшли» з попередньої книги. Але особисто я не бачу в цих повтореннях жодного негативу: по-перше, лише автор/авторка може вирішувати, які тексти увійдуть до новодруку; по-друге, хто з сучасних літераторів при нинішніх мізерних накладах скаже про їхню достатність?
Це – з одного боку. А з іншого – не буде правильним твердження про повторні кола думки. Радше треба балакати про словесну ощадливість у вираженні думки.
Традиційність поезомислення нова книга подолянки підтверджує. А ще поряд з прізвищем Л. Веселої хочеться згадати імена її краянок Оксани Почапської, Ольги Ткач, Альони Радецької, чиї твори, як і поезії Людмили, заслуговують на ширше визнання.
Можливо, майбутнє буде справедливішим? Бо ж і поетка Л. Весела стверджує: «голосу промінь – я буду триматись за нього» .
Ігор Фарина
селище ШУМСЬК на Тернопіллі
Leave a Reply