Коли Чеслав був малий, то батько водив його до Богоявленського собору. Сонце стояло в зеніті, мрякою сповита Бона текла темно-голубою барвою, сонячні промені пробиралися крізь вітражі на вікнах, цідилися до середини, тремтіли на стінах, іконах, підсвічниках.
Він це добре запам′ятав, бо, будучи гнучким і міцно збудованим, міг стрибати по золотих тінях на підлозі, допоки священик, чиї груди, шия і руки сяяли срібними й мосяжними ланцюгами та великим хрестом, про щось говорив з прихожанами.
Чи він чув тоді і розумів величну красу соборного хоралу? Він звик до величного вигляду Бони, до шумливого плину Ікви. Але до цього часу його зір ніколи не блукав по іконах на стінах, на яких коливалися хвилі золотого світла і зливалися з церковними оздобами в дивовижну гармонію.
– Дивися сюди, показував йому батько на невеличкий трикутник на одній із ікон, в який було вписано людське око. – Це всевидяще око, символ християнства.
Він намагався зосередити свою увагу на цьому трикутнику, але по іконі, по трикутнику одна за одною стрибали золоті тіні, не надто швидко, але й не помалу, а їх змінювали все нові й нові, що маєстатично забирали його увагу.
А тато продовжував:
– Досконала людина бачить цим третім, всевидящим оком. Воно всюдисуще, зв′язане з Провидінням.
Чеслав, про якого ми почали розповідати, народився 31 грудня 1894 року в Кременці, і виростав у сім′ї лікарів – батька, Міхала Ястшембця-Козловського, і його дружини Зоф′ї (із Зеленаїв). У 1897 році сім′я переїхала до Києва, де на той час було дуже багато зелені і вона видавалася хлопцеві особливо живою та інтенсивною.
Через кілька років, у 1904-му, з хлопцем трапився нещасний випадок: він упав з коня, після чого вже не міг іти до собору, не міг стрибати по золотих тінях на підлозі і вдивлятися в обриси ікон. Він тепер годинами лежав у ліжку, вслухався у щебет птахів за вікном, у дзюрчання коників і плакав, допоки з утоми не засинав. Потім прокидався, сумовиті широко відкриті очі впивалися у далечінь за вікном, а на пам′ять спливали батькові слова про всевидяще око. Він намагався порівняти його з оком циклопа, про якого щойно прочитав у давньогрецьких казках, але останнє видавалося йому вибалушеним і нерухомим.
Чорно-сині ластівки, що колами літали над землею за вікном, купаючи в просині рожево-білі груди, ніби підкреслювали, як одноманітно минали роки: Чеслав екстерном закінчив гімназію, самотужки вивчав чужі мови, філософію, психологію, теологію, лінгвістику, антропологію. Лячно стугоніло хлоп′яче серце, з нього виривалися на волю поетичні твори. Вони увійшли до його першої збірки «Petaloj», що вийшла мовою есперанто в Парижі, у 1912-му році. Крім того, його переклади та статті раз-по-раз з′являлися у київських польських часописах «Pióro», «Sznur Rubinów», «Przedświt», «Przegląd Polski».
У 1919 році сім′я Чеслава перебралася до села Влохи, передмістя Варшави, де перед його вікном постав один із найчудовіших приміських краєвидів: невелика заліснена гора, що верхівками хат зносилася до небозводу, а біля неї вузький яр, заколисаний безперервним шумом сосен, чиї зелені хвилі нагадували море. І якнайбільше сонця, в яке він впивався очима, впирався кожним нервом, відчуваючи, що природні сили збурюють його душу. На тлі цієї чарівної природи постали його поетичні збірки «Gałązka zza płotu» («Галузка із-за плоту»), що вийшла у 1926 році у Львові, і «Błękitna brama» («Блакитна брама»), яка з передмовою Леопольда Стаффа побачила світ у Варшаві, у 1934-му.
Ще у 1918 році, у Варшаві було засновано Інститут месіанізму, завдання якого – поширювати ідеї і твори видатного польського філософа-містика Юзефа Ґоене-Вронського (1778-1853
Найбільшою метаморфозою, яка під впливом Юзефа Ґоене-Вронського у ці роки відбулася з юнаком, стала вироблена і глибоко пережита ним містична концепція творчості, згідно з якою він висував на передній план пріоритет інтуїції над розумом і досвідом, уподібнював творчий екстаз до стихійного спалаху таланту. Він так і творив у пориві божественного безуму і психологічного автоматизму. Його осіняв геніальний задум, «дар богів», животворний подих несвідомого, і він викладав його на папері. У кожному творчому акті він був живим організмом, його об′єднувала з ним несвідома творча стихія. Він навчився інтуїтивно проникати в явища і предмети, бачити їх «всевидящим оком», про яке у роки дитинства говорив йому батько.
Ірраціональна і непізнавана творча стихія духу особливо виявлялася у його перекладах, він перекладав з латини, англійської, французької, провансальської, сербської, хорватської, російської та інших мов.
З російської на польську Чеслав переклав окремі билини, які, на думку Дмитра Чижевського, є пам’ятником як української, так і російської художньої думки. Вони вийшли у збірнику «Byliny. Wybrał M.Jakóbiec» (Вроцлав, 1955). Він витлумачив на польську також повісті Миколи Гоголя «Страшна помста» («Straszna zemsta», у книзі: Gogol N. Wybór pism, Варшава, 1954); «Сорочинська ярмарка» («Jarmark w Soroczyńcach», там же); оповідання («Opowiadania», у книзі: Gogol N. Pisma wybrane, Варшава, 1956, т.1).
Чеслав Ястшембець-Козловський – один із найталановитіших, конгеніальних перекладачів творів Тараса Шевченка. Він переклав його 68 віршів і поем.
Як відомо, Тарас Шевченко у багатьох своїх творах наводить заголовки народних пісень, цілі їхні строфи вплітає у тексти («Гайдамаки», «Мар’яна-черниця», «Тарасова ніч», «Невольник», «Відьма», «Марина», драма «Назар Стодоля» та ін.), інколи сам стилізує під народні пісні.
У вірші «Чернець» є такі рядки:
В червоних штанях оксамитних
Матнею улицю мете.
Іде козак. – Ох, літа! літа!
Що ви творите? – На тоте ж
Старий ударив в закаблуки,
Аж встала курява! Отак!
Та ще й приспівує козак:
– По дорозі рак, рак,
Нехай буде так, так.
Якби таки молодиці
Посіяти мак, мак.
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам,
Останеться й передам.
А вже ж тії закаблуки
Набралися лиха й муки!
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам,
Останеться й передам!
Чеслав Ястшембець-Козловський з дивовижною проникливістю відтворює це пісенне багатство оригіналу:
Strojny w czerwone szarawary,
Których aksamit kurz zamiata,
Ulicą sunie Kozak stary.
Coście sprawiły, lata, lata!
I tu w dodatku jeszcze sobie
Wyciął w obcasy na rozgrzewkę
I wyhukuje taką śpiewkę:
«Hej, na drodze rak, rak,
Niechaj będzie tak, tak!
Jakby kraśne mołodycie
Posiały nam mak, mak!
Hej, podeszwy, dam ja wam!
Obcas też dostanie sam,
A i noskom szkołę dam,
W skórę raz za wszystkie czasy!
Oj, podeszwy, dam ja wam!
Obcas też dostanie sam,
A i noskom szkołę dam!»
Цю пісню Тарас Шевченко склав за взірцем народної чабарашки «По дорозі жук, жук». Дальше її рядки майже дослівно запозичені з народної пісні «Од Києва до Лубен». Перекладачеві хіба-що можна дорікнути, що неточно передано іронічні слова: «Якби таки молодиці / Посіяти мак, мак». У перекладі: «Jakby kraśne mołodycie / Posiały nam mak, mak!». Виходить, що не козак, а молодиці (хоча в оригіналі – одна молодиця) «посіяли мак».
Важливе місце в творчості поета займають біблійні образи. Адже в Академії художеств, де навчався Тарас Шевченко, обов’язковим було використання біблійних образів, про це він говорить у повісті «Художник».
Ось «Подражаніє 11 псалму»:
Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло них
Поставлю слово. І пониче,
Неначе стоптана трава,
І думка ваша і слова –
Неначе срібло куте, бите
І семикрати перелите
Огнем в горнилі, словеса
Твої, о Господи, такії.
Розкинь же їх, твої святиє,
По всій землі. І чудесам
Твоїм увірують на світі
Твої малі убогі діти!
У перекладі:
Wielowładnie
Podniosę słabych i nędzarzy!
Zasię postawię na ich straży
Wcielone Słowo… I opadnie,
Jakoby stratowana trawa,
I wasza myśł, i chęć nieprawa.
Albowiem, Panie, Twoja mowa
Jak srebro jest, które się kowa
I siedmkroć w ogniu się doświadcza.
Więc na zgorszoną grzechem ziemię
Swych świętych słów racz rzucić siemię!
A ujrzą wszyscy, jako władcza
Twa moc; i w sprawy Twoje błogie
Uwierzą dzieca Twe ubogie.
(«Naśladowanie Psalmu ХІ»).
Тарас Шевченко у своїх творах використовує історичну лексику і військову термінологію. Перекладач, усвідомлюючи значущість цієї термінології для відтворення історичного колориту, цілковито зберігає її, напр., у вірші «Нащо мені женитися»:
На весілля товариство
Вийде погуляти
Та винесе самопали,
Викотить гармату.
Як понесуть товариша
В новую світлицю,
Загомонять самопали,
Гукнуть гаківниці.
Як положать отамана
В новій хаті спати,
Заголосить, як та мати,
Голосна гармата.
У перекладі:
Na wesele towarzystwo
przybędzie ochoczo;
wezmą z sobą samopały,
armatę wytoczą.
Gdy poniosą towarzysza
do nowej świetlicy –
zapukają z samopałów,
huknąz hakownicy.
Kiedy do snu w nowej chacie
złożą atamana,
głośne działo się rozszlocha
by matka stroskana…
(«Poco miłbym się ożenić?»).
Окремо слід сказати про фольклорні виражальні засоби Тараса Шевченка, їх глибокий народний характер. Поет створив численні образи відповідно до тих, що виступають у фольклорі навколо певних слів-назв. Таких опоетизованих слів багато. Вони сплітаються в цілу систему і стають органічними складниками як фольклору, так і Шевченкової лексики. Серед них, напр., луг, степ, хата, кінь, верба, тополя, калина, орел, соловейко, голуб та ін. Ось як вони виступають на фоні Шевченкових контекстів.
В оригіналі:
Давно стоїть, виглядає
Запорожця з лугу.
(«Сон. Гори мої високії…»).
У перекладі:
Dawno stoi tak, wygląda
Zaporożca z Łuhu.
(«Sen. Góry me wysokoszczytne»).
В оригіналі:
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ…
(«Іржавець»).
У перекладі:
Gdy naszych dotknął klęski bicz,
Gdy opuszczali zaporoską
Ziemicę – Wielki Łuh i Sicz…
(«Rzawiec»).
Чеслав переклав з української на польську збірку Євгена Маланюка «Hellada stepowa» («Степова Еллада» Варшава, 1936, бібліотека часопису «Zet»). Великої майстерності вимагав переклад циклу «Krąg życia» («Коло життєве») Юрія Клена. Так, перший вірш цього циклу «Niemowlę» («Немовлятко») оригінальний тим, що його «я» (ліричний суб’єкт) відчуває своє тіло, хоча до ХХ століття майже вся поезія була безтілесною і безіменною. Фізичне «я» у творі, тобто плоть (сома) змальовані в анатомічній диференціації основних «каналів» зв’язку зі світом, «змислів» (за Іваном Франком): Дотик, Нюх, Зрок, Слух, Смак:
Всі почуття завили враз, мов звірі.
Накинулись на мене Дотик, Нюх,
і шматували мозок Зрок і Слух.
Мене на часті рвали всі чотири,
і тільки Смак, з яким я жив у мирі,
мене за рученьку, мов добрий друг,
вів у життя, як на широкий луг.
Перекладач, збагачений ідеями Юзефа Гоене-Вронського, легко вловив ідею підміни «каналів» зв’язку зі світом, «змислів», «внутрішнім слухом» і «внутрішнім зором». Саме вони здатні осягнути «химерний світ, де дива і страхіття / чигають тут і там, і кожен жук / щасливим скарбом сам повзе до рук; / де кільчиться, мов змії, звисле віття».
Ryknęły wszystkie zmysły wraz, jak zwierze…
Wzrok, Słuch i Dotyk na mnie się rzuciły
I z Powonieniem wespół – mózg drażyły.
Wszystkie mię czery darły mierze.
Tylko ze Smakiem zawarłem przymierze;
on mię za rączkę, jak przyjaciel miły,
prowadził w życia kołowrót zawiły.
Адже, за Юзефом Гоене-Вронським, мета людського буття, його skopos – дослухання до Бога і прагнення з’єднатися з ним. Людина лише креатура, залежна від спокус тварного світу. Тому вона має постійно оновлювати свої інтенції, щоб вони були здатні сприймати божественне. Не випадково в циклі підлягають заміні саме органи комунікації, «змисли». Вони надто «земні», щоб сприйняти і зрозуміти суть речей, тобто божественну істину. Тому треба активізувати внутрішній зір і слух. Таким є лейтмотив усієї перекладацької діяльності нашого земляка – бачити «всевидящим оком».
Після перекладача залишилося близько трьохсот оповідань, есе, статей, фейлетонів, нарисів, які друкувалися на сторінках періодики. Йому також належить переклад повісті «Таврія» («Tauria») Олеся Гончара (Варшава, 1955).
Олександр Астаф’єв,
м.Київ.