Бондаренко В.В. Світ навколо мене: поезії. — Львів, Видавничий відділ Львівського музею історії релігії. 2024. – 168 с.
–
Припочаткове
Не бачу дивини в тому, що літературні критики у своїх рецензіях чи не завжди торкаються життєпису автора (чи авторки) книги. Забаганка? Та ні! По-перше, наклади багатьох нинішніх друків «радують» мізерними тиражами, часто-густо в такій ситуації це дає лиш місцеву розкрутку, а відомість у сусідніх регіонах залишається рожевою мрією.
По-друге, місце народження або проживання по-своєму впливає на творчість. Спонукає до таких розмірковувань і доробок Вікторії Бондаренко. Візьмемо хоча б останню у часовимірі книгу «Світ навколо мене». Тільки 200 примірників оприлюднено. Небагато, якщо врахувати кількість поціновувачів красного письменства. Вже не кажу чисельність носіїв мови. Про що вона пише? Та про навколишність, якщо узагальнити. А коли хоч трішки конкретизувати, то в свідомість постукують рядки про життєплин, про рідний Львів, про красу природи (“Сьогодні Львів, одягнутий в бузок» , «І лунає їх крилатий, хризантемний вальс”).
–
Темарійне
Можна висновувати, що в поле зору версифікаторки потрапляють громадянськість, філософічність, пейзажність та любовність. («Танцює благодатний дощ». «Я поділюся з тобою щастям своїм людським»)
Такі словосполуки і є у книзі. Та виокремлення будь-якого виду тематичності вважаю все ж неточністю через переплетення мотивів. І на цьому тлі, як мені здається, доцільним стає наголос на виражальності.
–
Образне
Чи не найпомітнішими тут стають літературні тропи. Адже на сторінках видання мирно співіснують метафори, епітети та порівняння.
Наведу окремі з них. Хіба немає принадності у метафорах типу: “стука в шибку хуртовина”, “Зливаються з піною ночі”, “Весна притуманила шлях”. Чарівність пронизує епітети на кшталт: «Засніжена втіха», «м’який блюз », «Небо густозірне». А порівняльність дивно зблискує у фразах на зразок: «дзвенить накрап, як пісня, ніжно», «Летіли ноти просто неба – промінці дружнього квартету», «І знов – нові, немов бруньки, а в них живі усі гілки» (про думки), «жінка-художниця». (Зауважу, що нерідко ці підвиди тропів зустрічаються в одному реченні. Це надає словосполукам додаткового шарму неповторності).
–
Барвисте
Літературні тропи в попередніх абзацах, в шатах самотинності характеризує віршарку. Але не менш цікавою є їхня присутність в кольорових екстраполяціях («туманом білим шле свої листи», «зажурились золотисті клени», «тане в небі ранкова зоря», «розчиняється в жовтому світлі», «збуваються мрії рожеві», «небо в синім тумані»).
Дехто запитає: а хіба ці цитати не свідчать про їхню самотинність у поезомовленні? Не беруся заперечувати цю очевидність. Та в одну мить скажу, що інколи маємо взірці множинності у поетичній барвистості: «у жовто-блакитному прапорі в’ється незламний дух», «магнолія біла і поруч рожева дарують нам злагоду», «біле і чорне – як є у житті, світло любові горить на путі».
–
«Мешканцеве»
Та не тільки кольорові екстраполяції вказують на важливість використання літературних тропів у поезомовленні. Значною мірою це стосується й згадок про мешканців друку, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. Це теотеризування потребує підтвердження цитатами з книги. Слава Богу, їх не треба довго шукати. «Цвісти і мати очі волошкові», «Калина горить не даремно», «Лелеки повертають нам натхненно любов святу», «Ясні зорі летять до мене в мої долоні, «Місять хмарку на себе поклав» … (Зауважу, що перелік цитувань у даному випадку можна продовжити, хоча, можливо, не всі вони позначені неординарністю поезомислення).
Між іншим, доводиться говорити не тільки про це. Іноді трапляється так, що читальники натрапляють на випадки, коли позначають “спільне мешкання” (саме так називають ті моменти, коли в одному рядку чи строфі уздріваємо різних «мешканців». Ця думка стає пріоритетною, коли зір натрапляє на словосполуки типу» І світ мій у сонці та зорях» «Горить калина біля ґанку, і чорнобривці ще палають». «Хочеться тепла, і світла, сонечка і пісні солов’я». (Хочу того чи ні, а все частіше з’являється думка, що деякі рядки цитувань набирають ваги в контексті написаного).
–
Богошукальне
Насамперед стверджу, що в даному випадку наявність богошукальних мотивів мене більше цікавить як важливий виражальний засіб, хоч вона і натякає на свою належність до філософської лірики у темарійному плані. (Можливо, ця подвійність стосується і культурологічних наголосів.)
Але давайте не будемо заглиблюватися у це питання, а повернемося до релігійних мелодій у віршованих рядках. Тим паче, що вони звучать постійно. «Уклінно Бога так ще не просили за кожний клаптик рідної землі». «Щомиті Богу я молюся», «Усе, що Бог створив, — красиве».
Тут маємо непростість. З одного боку наявність подібних акцентів стала ознакою сучасної поезії. Не буде, мабуть, перебільшенням, що на перших порах після проголошення незалежності України поетична релігійність окремих віршарів була силуваною. Нині ж бачимо припадання до природності, почувань. Помітно це і на прикладі версифікацій Вікторії Бондаренко. А з другого чи не час сміливіше переходити до індивідуальності думання у римах з богошукальними мотивами.
–
Культурологічне
Тут, очевидно, мають право на існування різні аспекти. Та зачеплю тільки один. Відчувається, що поетка прагне пірнути у фольклор рідного народу, по-своєму обігруючи знані ідіоматичні вислови. «Синичка кличе журавля», «Моцарт разом з Саль’єрі грають з нами в цю мить», «Неначе та чайка, лечу».
Невипадково роблю наголос на цьому питанні. Адже саме воно вказує, що фольклорна стихія в інтерпретації авторки призвела до появи крилатослів’я від неї, хоч і не завжди такого, що вражає яскравістю… «І стану, як хвиля нова». «Треба мені небагато: аби я в твоїм серці була», «Сонце – найкращий скарб із скарбів».
–
Пісенне
В окремому розділі зібрано поетичні доторки до найболючішої теми — героїзму і втратам рідного народу у боротьбі з московитською ордою на полях війни. Можна з «Пісень про війну» зробити висновок про непохитну віру в перемогу: “Прошу тебе я і Бога, щоб настала перемога” (зауважу, що тут знайшли своє місце й пісенні тексти). До речі, саме з цими творами, які омузичила, вона виступає.
Чи є щось надзвичайне у суміщенні жанрів? Сказав би, що це стало буденністю. Прозу і поезію поєднують Катерина Тихонова з Львівщини і Євгенія Юрченко з Житомира. Вірші і літературна критика характеризують доробки Надії Гаврилюк з Києва і Альони Радецької з Хмельницького. А киянки Катерина Міщук та Оляна Рута радують сув’яззю поезії і живопису…
Отже, на цьому тлі той факт, що Вікторія Бондаренко не лише віршує, а й музикує — ознака часу і веління душі. Але мене цікавить не це, а прагнення творчої особистості розповісти про час, у якому живе: «Дивлюся на райдугу. це добрий знак, надія на перемогу». Та не тільки «Сумна весна привернула мою увагу. Пісенністю пройняті також «Білий лебідь», «Велика любов», «Коли закінчиться війна».
Можна було б розділити пісенні тексти і твори, які не належать до них. Хоча, з другого боку, природність засвоєння читаного наряд чи «наполягала б» на цьому.
–
Неоднозначне
Та не тільки моменти з попереднього абзацу впадають у вічі. Неоднозначно, на жаль, можна трактувати і назву книги. «Світ навколо мене» — так назвала Вікторія Бондаренко своє нове видання. Традиційність. Можна навіть можна балакати про присутність присмаку банальності. Звичайно, лише авторка має право «хрестити своє видання», але… Мені, скажімо, більше подобаються: “Над місячною поверхнею душі” Олесі Сандиги, «Оголені русла» Мар’яни Савки і “Кленопис осені” Оксани Почапської… (Не думаю, що це є захцянкою рецензента. Вже хоча б через те, що в доробку авторки є образи, які могли б стати цікавими назвами: “Хризантемний вальс”, “Небо густозірне», «Осіння врода…»)
Чи таке. У деяких рядках зрінає банальність, а рядки могли б стати здобиччю пародійників… Але ще раз змушений повторити думку про суб’єктивність вражень, без якого не може обійтися жодне сприймання. Бо таким є плин нашого життя, говорив колись один славетний львів’янин.
–
Завтрашнє
Що далі? Сумніваюся, що і Вікторія Бондаренко детально відповість. Лишень зауважить, що все скаже нова книга. А що матимемо у ній? Інтрига, як і має бути у житті творця, який прагне передати своє уздрівання навколишнього світу.
Ігор Фарина
Leave a Reply