Мойсей Фішбейн уважав себе за українського месію, а своє повернення в Україну з вигнання – за пришестя. Два десятиліття минуло, відколи він повернувся з вигнання, щоб сповнити високу місію: порятувати українську мову від русифікації, асиміляції та упослідження. Мойсей, єврей із Чернівців, бачив у собі заступника і спасителя приниженої, зґвалтованої і священної української мови.
26 травня 2020 року український месія Мойсей Фішбейн відійшов. Тих, хто зрозумів значення цієї події, – мала щопта, а тих, хто його оплакує, – ще менше. Мойсей сходив Чернівці, Новосибірськ, Одесу, Єрусалим, Мюнхен і Київ, однак сам належав іншому світові. Там, у тім іншім світі, він бачив Тараса Шевченка у снах і снив сни Шевченка. Говорив із Лесею Українкою як пророк із пророчицею. Микола Бажан благословив його на творчість, порівняв із «талановитим і сумним» Євгеном Плужником і ввів до українського літературного середовища. У тім піднесенім світі Леонід Первомайський сказав Фішбейнові: «Ви ще нічого не знаєте, молодий чоловіче, ви ще нічого не знаєте», – натякаючи на страсті, які Фішбейн незабаром спізнав.
Шлях Скорботи Мойсея Фішбейна розпочався тієї миті, коли він, студент кібернетики Новосибірського університету, в поезії перейшов із російської на українську й вирішив стати українським поетом. Він ішов слідами Леоніда Кисельова – згодом цей шлях пройде Борис Херсонський. Попри завзяття месії-неофіта, його не арештовували й не кидали за ґрати, і, якщо не рахувати вигнання, найчорнішою сторінкою в його особистій історії залишилася армійська служба в окремому будівельному батальйоні на Далекому Сході. Для українського поета служба в радянському війську, навчання в університеті в Новосибірську, життя в Альтенердинґу, робота в Мюнхені на «Радіо Свобода» (яке називав «брехалівкою») і навіть життя в Єрусалимі були гірким вигнанням.
Вигнання означало мовчання. Так, він творив: перекладав Максиміліана Волошина на прохання українського філолога Юрія Шевельова. Ігор Качуровський, один із чільних українських перекладачів ХХ століття, попросив поета скласти буриме для своєї монографії з версифікації. Для українського єврейського дисидента й журналіста-еміґранта Ізраїля Клейнера Фішбейн перекладав уривки творів Владіміра Жаботинського. Він пояснював:
А поза тим нічого не писав. Мене питали: «Чому?» Я відповідав: «А нащо? Кому це треба? Хто це побачить в Україні?» Й тільки коли в Україні стало розвиднятись, Богдан Бойчук сказав мені: «Мойсею, пиши. Твої вірші сягнуть України».
Фішбейн відгукнувся на цей заклик. На початку лютого 1989 року він у Німеччині написав програмовий вірш, у якому Київ римується з Єрусалимом, Йордан – із Дніпром, Стіна плачу – з весняними київськими пагорбами, українці – з євреями, а Україна – із землею Ізраїлю.
…І вже вуста судомою звело,
І прийняла душа неопалима
Розпечені горби Єрусалима
І Києва обпалене зело.
О крапелько, промінчику, бджоло,
Перлинко, доле, о напівнезрима, –
Мого буття недоторканна рима, –
Солодке і розвогнене жало, –
Благослови, хай лишаться мені
Юга понад скорботною Стіною
Й понад Рікою схили весняні.
Благослови, хай лишаться зі мною,
Допоки йти дорогою земною,
Допоки є ще спогади земні.
Цей симбіоз був і залишався його надією, його молитвою, його вірою, і саме він повернув поета до України. Фішбейн повернувся напередодні Помаранчевої революції, що стала для нього особистим апотеозом, а згодом і трагедією. Фішбейн опинився серед захисників України irredenta – мирного, ненасильницького, але рішуче антиімперського протесту. Його, автора лаконічних пророцтв із незабутнім низьким голосом і невідпорною українською, спробували використати зі своєю метою провідники Помаранчевої революції, які не заслуговували його месіянського завзяття.
Під час Помаранчевої революції Фішбейн опинився у вирі події. Цілком зрозуміло, що для нього означала ця подія. Байрон не ввійшов до Атен, звільнених від турків, Міцкевічу не випало піднести польський стяг над барикадами у Варшаві 1863 року, а Леся Українка не дожила до спроб Центральної Ради створити незалежну Українську державу. Водночас їм пощастило: вони не стали свідками трагічних наслідків цих революційних подій.
Однак те, що не судилося Байронові, Міцкевічу й Лесі Українці, випало на долю Фішбейнові. Події грудня 2004 року винесли його на Майдан і на трибуну, з якої «очільники» Помаранчевої революції промовляли до сотень тисяч протестувальників і мільйонів громадян по всій країні. Фішбейн, який щойно одужував від недавнього інсульту, вийшов разом із протестувальниками на морозні вулиці Києва. Не мав ані найменших сумнівів: його пророцтва збулися. Його приголомшили стотисячні натовпи, напруга тижнів, коли тогочасний президент намагався залишитися при владі, атмосфера солідарности між людьми різних релігій, політичних амбіцій і етнічних груп, та й незвично доброзичлива для Києва атмосфера.
У переддень цієї хибно витлумаченої, швидкоплинної і вже призабутої революції Фішбейн вів активну аґітацію за опозиційного кандидата Віктора Ющенка, очільника блоку «Наша Україна». Фішбейн підтримував його не лише тому, що Ющенко походив із сільської інтеліґенції Сумської области, яка рятувала євреїв під час Голокосту, а й тому, що Ющенкові погляди на українське відродження збігалися з поетовими сценаріями порятунку української мови та культури. Звертаючись до євреїв на шпальтах однієї з найвпливовіших українських єврейських газет, Фішбейн заплющував очі на політичне безсилля Ющенка й натомість зображав його як толерантного політика, зацікавленого в потеплінні українсько-єврейських стосунків. Він відважно закликав українське єврейство – переважно російськомовне, консервативне і прихильне до Януковича – голосувати за Ющенка, справжню українську незалежність і українське відродження, а також проти російського втручання в українські справи. Фішбейн доводив:
Україна не може лишатися аморфним сегментом пост-комуністичної держави, про який кажуть «на Україні». Мусить постати українська Україна, так само, як Франція французька, а Німеччина німецька.
Попри вплив корумпованих політиків, які його оточували, Фішбейн рішуче відкидав дешеву пропаґанду і щедрі гонорари. Його фінансове становище стрімко погіршувалося, а умови життя жахали (у 2003–2005 роках він жив у крихітній однокімнатній квартирі з далекими родичами), однак Фішбейн не втрачав харизми, аристократичних манер і завзяття. Він не йшов на співпрацю з прихильниками нових форм українського колоніялізму. Коли одна з найпопулярніших телепередач на проурядовому каналі запросила Фішбейна на розлоге інтерв’ю, він відмовився. Не хотів мати нічого спільного з тележурналістами, які прислужували проросійським політикам. «Так і скажіть, – казав він мені, – що Фішбейн радше з’явиться у “Völkischer Beobachter”, ніж на медведчуківському каналі». «Völkischer Beobachter» – це, звичайно, головна газета нацистів (обіч «Der Stürmer»).
Фішбейн не просто повернувся додому: його рідний дім ставав саме таким, як мріялося поетові. Таким щасливим, як у ті дні, він не був ніколи доти – й більше ніколи не буде. Побачене позначилося навіть на його безпосередніх стосунках: Фішбейн, сумновідомий нездатністю спілкуватися, шукав співрозмовників і знаходив їх. На початку осені 2004 року Фішбейн заприятелював із Ярославом Лесюком, колишнім психіятром і автором емблеми помаранчевої стрічечки, що стала символом революції. Фішбейнові згадалася відома російська дитяча пісенька «Оранжевое небо», що здобула масову популярність у 1970-х. Юна героїня пісні розмальовує весь світ у свій улюблений помаранчевий колір: і сама стає помаранчевою, і її мати співає помаранчевих пісень. Коли з нею береться сперечатися скептик, який засуджує її світогляд за нереалістичність, сходить сонце, а весь світ забарвлюється помаранчевим, на подив раціонального й недовірливого зануди. Чом би не використати цю нібито невинну дитячу пісеньку з політичною метою? Чом би не взяти російську пісню авторства двох євреїв і поставити її на службу українському народові? Напередодні першого туру виборів Фішбейн обдзвонював радіостанції, що ставили пісні на замовлення, і так мільйони людей щодня слухали по радіо дитячу пісеньку, яка стала чарівним гімном «помаранчевої» демократичної опозиції. Фішбейн щиро тішився цій вигадці.
Ось як Фішбейн описував цю історію в листопаді 2004 року, коли революційні події тільки розгорталися:
Помаранчеве повсюди. Надягаю футболку й помаранчеву стрічку. Люди обв’язують дерева в місті помаранчевим: ціле місто залито кольором! Не знаю, хто зумів видряпатися на Монумент Незалежности на Майдані й повісити на вершечку величезний помаранчевий стяг з написом «Ющенко!». Прапор підсвічують знизу, і вночі, коли його ворушить вітер, складається фантастичне, неймовірне враження – над містом майорить гігантський помаранчевий стяг. «Бандюки» почали бити й різати шини в машин з помаранчевими стрічечками – бідолашні йолопи, невже вони думають, що це переконає громадян не голосувати за Ющенка? У київських крамницях не лишилося ні клаптика помаранчевої тканини: все розпродано.
Коли сповістили про перемогу Віктора Януковича (який нині переховується в Росії), сотні тисяч приголомшених громадян вийшли на вулиці Києва. Долучився до протестів і Фішбейн. У листопаді, одразу після виборів, він цілий тиждень провів на Майдані: повертався додому, щоб кілька годин поспати, а потім знову мчав із Лівого берега в центр. «Слава Богу, що я тут, у Києві, а не деінде. Я б собі не пробачив, якби був деінде», – казав він. Попри надзвичайну напругу тих днів і слабке здоров’я, Фішбейн пишався, що став учасником подій, хоча платити за участь довелося дорогою ціною. А він усе одно казав: «Шкода, що я повернувся тільки рік тому. Якби повернувся раніше, то, можливо, обійшлося би без інсульту». Однак його особистий внесок у революційні події не зводився до популярних пісень.
Фішбейнові спостереження восени 2004 року неймовірно чітко описують відчуття від народження нової української нації, що численні західні спостерігачі й українські громадяни могли пережити на вулицях Києва. Фішбейнові нариси вирізняються тим, що він спостерігав за подіями зблизька, проте не втрачав з поля зору цілої панорами, тож вводив усе – горезвісну «банду», олігархічну кліку, корумпованого Кучму, дискредитованого прем’єра Януковича – у ширшу візію постколоніяльної країни. Власне, цей досвід підштовхнув його до найважливішого висновку: Помаранчева революція поклала край українській покорі й німоті. Вона засвідчила постання нової багатоетнічної політичної нації, яка обстоює нові соціяльні та культурні цінності, долаючи лінґвістичні, релігійні й географічні відмінності. Фішбейн вітав дорослішання нації:
Хай як парадоксально це звучить, «бандюки» Януковича допомогли людям на вулицях відчути єднання. Допомогли триматися по-людськи. Ви чули, щоб у Києві, наступивши на ногу, казали «Вибачте, перепрошую»? Та це просто нечувано! А зараз Київ докорінно змінився. Усі дуже виховані. А йдеться про мільйон людей на вулицях! Коли хтось випадково штовхне, одразу чуєш: «Ой, вибачте, пан/пані, перепрошую!» Люди стали зразком люб’язности й добрих европейських манер. На вулицях немає злочинности! Ми так боялися провокаторів! Вони справді покрутилися навколо, але їхні плани провалилися! Ресторани працюють, крамниці відчинено. Ніде в місті немає жодних погромів, жодних заворушень, жодних революційних експропріацій. Власник найдорожчого ресторану на Подолі, мій далекий знайомий, приходить на Майдан, збирає десятки людей і годує у своєму дорогому вишуканому ресторані. Що за їжа – борщ, гаряча каша, м’ясо! А ще, буває, бачиш пані в дорогій шубі, яка тягне санчата з каструлями гарячої їжі для протестувальників. Російськомовні, україномовні, євреї, грузини, східняки, західняки – тут панує п’янке відчуття єдности. Цю любов і єдність просто не описати. Усі всміхаються, обличчя сяють радістю. Їх таких зібралося сотні тисяч, мільйони. Це – не натовп. Це – народ.
Фішбейн радів народженню нації і, як і тисячі громадян навколо, не усвідомлював, якою вона виявиться слабкою, вразливою та непевною. Тоді Фішбейн був серед протестувальників, які мирно зайняли Будинок профспілок на Майдані. Гумор не полишав його навіть посеред революційного сум’яття. Він зауважив, як голова Будинку профспілок нажахано втікає зі свого кабінету, прихопивши тільки найцінніший скарб – портрет Януковича. Поета зацікавила юна студентка, яка приїхала до Києва з Кіровоградської области й, замість того, щоб зупинитися у своєї тітки, спала на Майдані. Він чекав на інавґурацію свого улюбленого політика, й навіть настрої пересічних поліцейських-спецпризначенців його тішили. Він відчував спорідненість з усіма довкола, бо на грудневих вулицях «помаранчевого» Києва всі були месіянськими постатями й Фішбейн почувався своїм серед своїх. Тоді він сказав мені:
Не можу передати, що це значить – говорити зі стількома людьми й бути почутим. А я говорив – голосно, але стисло, не як ті політики…
Він, що зображав своє повернення як один із екзистенційних моментів свого життя, не потребував нічого, крім такого досвіду:
У цій весні, навальній та зухвалій,
Бузкова злива, літепло конвалій,
Повеликодня злагода, зітри
Чужі слова з Парижа, з Відня, з Вільна,
Коли згори в аорту рине звільна:
«…гроза… Дніпро… вертаннячко… вітри…»
Він підготував і видав велику поетичну збірку – «Ранній рай». Утім, уже незабаром виявилося, що про рай говорити рано – і йому самому, і всій країні.
Попереду чекали занепад і внутрішнє вигнання. Із вершин помаранчевих подій Фішбейн провалиться в прірву спершу блакитної, а потім і зеленої реакції. На зміну завзяттю прийшла апатія. Політики, яких Фішбейн підтримував, його покинули, щойно дорвалися до влади. Через розпач він став дратівливим; відштовхував людей, які його любили й допомагали йому. Безумовна підтримка всіх проявів українського відродження, включно з УНА–УНСО, віддалила його від російськомовних співвітчизників, а непохитна відданість українській мові зробила персоною нон ґрата серед численних русифікованих представників homo sovieticus єврейського походження.
Фішбейн, зраджений пророк, зостався на самоті, проте не полишав спроб захистити українську мову від українофобії в усіх її проявах. Він висміював ідіотичного міністра освіти Табачника та його прибічників, в нечисленних інтерв’ю наголошував рятівну місію української мови, цієї sine qua non української незалежности, і виправляв українську морфологію своїх співрозмовників, кількість яких постійно зменшувалася. Русизми безмірно дратували його: він нагадував мені, що правильно казати «західняк», а не «западенець». Фішбейн повернувся до своїх буковинських австро-угорських мітів, експериментів у високій українській метафізичній поезії у стилі Жозе-Марія де Ередія і перекладів із Райнера Марії Рильке. Скаржачись у приватному листі на київських інтелектуалів, які його уникають, він називав себе «віртуальним поетом». Коли вийшла друком його остання прижиттєва збірка – «Пророк», стало зрозуміло, що Фішбейн утілює до болю знайоме прислів’я: «Пророка нема без пошани, хіба тільки в вітчизні своїй, та в родині своїй, та в домі своїм» (Мр. 6, 4).
Мойсей Фішбейн залишився без пошани у своїй вітчизні та рідному домі. До того, як майже осліп, він розважався, граючи на комп’ютері в ігри в цілковитій самотності. Відволікався тільки на довгі розмови з людьми, яких дратували його зрозпачені монологи. Він знаходив в інтернеті фотографії й до тих, які йому сподобалися, приєднував свої вірші. Результати розсилав тим, хто ще міг терпіти його бідкання.
…І друг іще не мрець, і я
Ще не школяр, і ми
Ще тільки чули: Греція –
За вінцями зими,
А там іще Японія,
А там іще Перу,
Ще запряжу я поні, я
Ніколи не помру.
(«Дитинство», 23–24 березня 1997 року)
Якось Фішбейн, ґуґлячи згадки про себе і свої вірші, знайшов на одному українському медіяресурсі відгук на виставку документів про Другу світову війну з п’яти головних архівів України. Експонували «чернетки віршів Мойсея Фішбейна, розстріляного у Бабиному Яру, прозаїка Юрія Яновського та поета і драматурга Сави Голованівського».
В одному вірші Мойсей Фішбейн справді писав, що його вбито в погромі 1916 року, однак насправді його замордували не знавіснілі імперські російські загони в Чернівцях і не розстрільна команда в Бабиному Яру. Поет відійшов, коли три чверти населення країни, яку він любив, вирішили спинити її націєтворчі зусилля. Поразка Майдану наклалася на Фішбейнові проблеми зі здоров’ям, а карантин у зв’язку з коронавірусом не дав використати зібрані шанувальниками кошти на необхідну операцію за кордоном. Його смерть настала радше з неприродних причин, аніж із природних. За нею стоять люди. Народ, який не потребує месіянських постатей, дає мовчазну згоду на їх убивство. Ті, хто беруть інтерв’ю в убивць україномовних хлопців і дівчат зі східних реґіонів, нищать слабкі демократичні інститути української культури й ведуть розмови про замирення з північними вбивцями – і, назвімо речі своїми іменами, – ті, що зневажають події 2004 та 2014 років, навіть якщо ходять київськими вулицями й розмовляють українською, – всі вони (і всі ми) стали співучасниками повільної, але невблаганної страти одного з найвидатніших українських поетів сучасности. Його єдиним злочином була любов до української мови й уміння складати вірші українською.
Мойсей Фішбейн увійшов до пантеону українських класиків, де вестиме діялог із Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Євгеном Плужником, Миколою Бажаном і Леонідом Кисельовим. Однак без його голосу, його фізичної присутности і його візії того, ким ми є і куди слід скерувати зусилля, ми втратили відчуття національного спасіння.
Yohanan Petrovsky-Shtern, A Failed Redemption And Its Deceased Messiah: The Loss Of Moisei Fishbein (December 1, 1946 – May 26, 2020). Авторизований переклад з англійської Ярослави Стріхи.
