У ХІХ ст. польські романтики зацікавилися темою України, її красою, природою, ландшафтом, народними звичаями, пам’ятками історії, піснями, хоча, звісно, вони були потрактовані в контексті ягеллонської Польщі (разом з Україною, Литвою і Поділлям). Олександр Тишинський, який у романі «Американка у Польщі» вперше вжив термін «українська школа», відзначав, що її стиль характеризують «похмурість», дикість, криваві образи, вбивства». Україна асоціювалася з дикими степами, де жили козаки («воєнний люд»), свободою і безмежжям степових просторів, легендарною історією. Ці мотиви панували в українських піснях і думах, які польські перекладачі намагалися донести до своїх читачів. На жаль, переклади українських пісень і дум – не найкращі.
У статті «Про деякі переклади українських народних дум» Євген Рихлик аналізує польські переклади народних дум, які завдяки своїй образності слова, красі музичного вислову і глибині думки здобули заслужену світову славу. Проте в окремих перекладах він добачає не лише спробу перекладачів донести до польського читача велич української думи і забезпечити міжмовну комунікацію, а характерні риси того явища, яке Юзеф Ігнаци Крашевський назвав «україноманією», «chorobą moralną». Свою думку вчений ілюструє на матеріалі перекладі кількох дум, які увійшли до альманаху «Bojan», що вийшов за редакцією Адама Пенькевича у Вільні 1838 року. Вчений вважає, що і за назвою, і за змістом цей альманах є одним із виявів україноманії.
Збірник «Малороссийские песни» (М., 1827), який видав Михайло Максимович, справді відкрив для світу невідомі духовні скарби українського народу, багатство його генія. Цей збірник, писав Федір Савченко, «утворив культ народности, виявив назовні українську народну стихію, дай їй помітне й поважне місце, звернув увагу на її красу, сердечність і щирість, уникнувши сухого теоретично-філологічного опрацювання української мови й абстрактних доказів про права на її існування. Це мало величезне значення для дальшого розвитку української ідеї, дало напрямок і динаміку для розвитку наукових інтересів і широкої громадської роботи на українському ґрунті, надало нової ваги і вартости її змаганням і досягненням. Це був перший етап перенесення місцевого українського побуту з його сумно-оригінальними кольорами й ласкаво-меланхолійними звуками на ширшу, перш за все – слов’янську арену, а потім і на арену загальнолюдського світового значення» [Савченко Ф. Перший збірник українських пісень Максимовича // Україна. – 1927. – Кн.6. – C.26].
Як сприйняв збірник пісень Михайла Максимовича польський критик Міхал Грабовський ми не знаємо, проте у своїй розвідці «O piesniach ukraińskich», полемізуючи із статею Ю.І.Крашевського «Choroby moralne XIX wieku. Ukrainomańija», він, на думку Володимира Гнатюка, розглядає кілька гострих проблем, що стосуються впливу збірника пісень Михайла Максимовича на польську культуру: 1) що значить козаччина?; 2) пісні Максимовича 1834 року; 3) про елементи української поезії в польській; 4) чи можна в теперішньому часі мати народну епопею? [Гнатюк В. Впливи Максимовича на польсько-українську школу // Україна. – 1927. – Кн.6. – С.102].
Міхал Грабовський погоджується з тим, що в польській літературі справді чимало поверхового українофільства, спекулятивного ставлення до українських тем і сюжетів. Звісно, був такий час, коли військові поляки та шляхта брали участь у складанні українських народних пісень. Хоча письменники золотого віку польської літератури зневажливо ставились до народної творчості взагалі, а до української особливо, бо вона була просякнута польською кров’ю: на Україну вони дивились, як на збунтоване хлопство. Тепер у поляків такої упередженості нема, і ті поети, що народилися на Україні, виявляють природний потяг до української народної пісні, вони зачаровані її щирістю, емоційністю. Вміле, талановите використання місцевих поетичних джерел притаманне кращим творам Антоні Мальчевського, Богдана Залеського, Северина Ґощинського, Тимка Падури. Українські пісні, на думку, Міхала Грабовського, можна порівняти з піснями Оссіана (тони, образи), він висловлює думку, що в майбутньому пісенне багатство українського народу дасть чимало матеріалу для поетичних переробок.
Основним джерелом українського пісенного матеріалу для поетів «української школи» були збірники «Малороссийские песни» (М., 1827), «Украинские народные песни» ( М., 1834. Ч.І), ; «Сборник украинских песен» (К., 1849) Михайла Максимовича, а згодом – «Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego» (1833) В.М.Залеського (Вацлава з Олеська)]. Адам Пенькевич також посилається на «Малороссийские песни» (1827) Михайла Максимовича. Однак Адам Пенькевич, порівняно з поетами «української школи», які були ознайомлені з українською народною творчістю безпосередньо з уст народу, а також знали і варіанти, надруковані у пісенних збірниках, від народної традиції відособлений, він користає лише з відомих друкованих текстів дум і обробляє їх не найкращим чином.
В одних випадках він перекладає їх точно, дослівно, а в інших – значно відступає від тексту, вважаючи, що він або малохудожній, або не піддається художньому перекладові. Помітно, що художня практика Адама Пенькевича іде в розріз із вимогою Юзефа Ігнацу Крашевського про те, що народну поезію треба залишати такою, якою вона є, не міняти її, а самостійно творити в її дусі. Євген Рихлик узагальнює: «Пенькевич вважав, навпаки, що можна й треба оброблювати та переробляти народну пісню» Рихлик Є. Про деякі переклади українських народних дум // Ювілейний збірник на пошану акад. М.С.Грушевського. – К., 1928. – T.2. – С.55]. І показує, як він це робить. До слова сказати, в 1838 році, в Празі, вийшли «Dumki» Августа Бєловського і Луц’яна Семенського, це були почасти переклади українських народних дум та пісень, а почасти їх парафрази. Міхал Грабовський у статті «O gminnych ukraińskich podaniach» виступив проти манії переробляти народну поезію: «Kilku pasarzy, kilkunastu poetów, kilkudzięciu podrzeżniaczy, ciąle mają na ustach poezję gminną… Przedmiotem tym jesteśmy wszyscy przesyceni aż do niesmaku» [Grabowski M. O gminnych ukraińskich podaniach // Rubon. – Wilno, 1845. – T.VI. S.146].
Адам Пенькевич переклав три думи: 1) «O wyprawie Bohdana Chmielnickiego na Mołdawią. Duma ludu Ukraińskiego»; 2) «Czarnomorska burza. Duma ludu Ukraińskiego»; 3) «O Chwedorze Bezrodnym Kurennym Atamanie. Duma Ukraińska».
Євген Рихлик підкреслює, що перекладач усі три думи «втиснув у рамки одноманітного розміру з певною строфічною будовою й тим позбавив їх найоригінальнішої їхньої прикмети» [Рихлик Є. Про деякі переклади українських народних дум. – С.56]. На той час це була мода серед польських романтиків. Захоплюючись українськими думами, вони не вникали в специфіку цього жанру, їх мало обходило, що творцями дум були козаки, козацькі співці-бандуристи, і що дума, хоч і не була ізольована від інших жанрів народної поезії, але, мабуть, єдина, найменше піддалася асиміляції та зовнішньому впливу, зберегла свої традиційні риси та жанрове обличчя. Григорій Нудьга писав: «Найтісніше дума стикається з піснями, зокрема з баладними, з якими розробляє подібні сюжети, але від пісень вона відрізняється, в першу чергу, вільним ритмом, відсутністю строф, а в зв’язку з цим і своєрідністю музичної форми… В музичному відношенні думи є найвищою, найпоетичнішою формою народного речитативу» [Народний поетичний епос України // Думи. – К., 1969. – С. 23-24]. Адам Пенькевич, як і інші перекладачі, вирішив «ушляхетнити» думу певною метрично-строфічною нормою.
Думу «O wyprawie Bohdana Chmielnickiego na Mołdawią» і «Czarnomorsku burzu» він переклав десятискладовим віршем з цезурою після 5-го складу, строфами по 4 рядки, з римою abab. «O Chwedorze Bezrodnym Kurennym Atamanie» він переклав восьмискладовим віршем з такою ж таки строфічною будовою:
Na Czarném Morzu, na skale,
Sokół nastrzępiwszy pióro,
Niesie wzrok na morskie tale,
I wykwila pieśń ponurą.
Тут Євген Рихлик проводить цікаву паралель між перекладами Адама Пенькевича і творами ще одного представника «української школи» Тимка Падури, який писав і українською, і польською мовами і не без впливу народних дум. У його вірші «Козак» перша строфа має розмір 8+7+8+7, друга 8+8+8+8, третя 7+7+7+7; характерно, що Адам Пенькевич, перекладаючи цього вірша, також надав йому метричної одноманітності: 8+7+8+7, він надрукував його під назвою «Duma Ukraińska».
У польських письменників першої половини ХІХ ст. стосовно України виробилася певна фразеологія, шаблони, стереотипи. В.Ліппманн пояснює, що стереотипи – це автоматичні «картинки світу», що виникають у свідомості людини, вони не вимагають від індивіда жодних сил для прийняття складної інформації і в той же час наперед визначають набір певних асоціацій. Адам Пенькевич, і більшість тодішніх польських письменників, йде усталеною стежкою, цілковито віддавши себе на поталу стереотипів. Візьмемо для прикладу думу «O wyprawie Bohdana Chmielnickiego na Mołdawią». В її основі лежить дума, взята із збірника Михайла Максимовича «Украинские народные песни». Водночас із Адамом Пенькевичем цю думу почасти переробив Лукіан Семеновський, під назвою «Wyprawa Chmielnickiego na Multany». Адам Пенькевич 40 рядків думи розтягнув на 15 строф (60 рядків), деталізуючи окремі образи, додаючи подробиць відповідно до трафарету «української школи».
Перший рядок думи:
Із низу Дніпра тихий вітер віє, повіває…
У перекладі:
Zaledwie mały dzionek rozświta,
Poranny wietryk chwieje bajraki.
«Оці байраки, що їх тут додав Пенькевич, є одна з обов’язкових частин реквізиту «польсько-української школи», – підкреслює Євген Рихлик [Рихлик Є. Про деякі переклади українських народних дум. – С.57]. У подальших описах козаків замість повнокровних образів знову з’являються кліше, мінімізовані уявлення, певний інваріант з «обов’язковими» валентними зв’язками та передбачуваними асоціаціями.
Для того, щоб відтворити один рядок –
Військо козацьке в похід виступає –
Адам Пенькевич подає цілу картину:
Hufszą sie sotnie, tętnią kopyta:
Chvura kozaków zalega szaki.
Z stérczacym wąsem, z tą miną djablą
Jak nasz huf zbrojny wyglął chwacko!
Każdy z janczarką, śpisą i szablą,
Po wierzchu odzian burką kozacką.
Бачимо, що явище оцінене з позиції «наївної», повсякденної свідомості. За кожним словом стоїть шаблон, а вся асоціативно-вербальна сітка є стереотипним полем, що навмисне вип’ячує негативні риси козака. «Вуса насторч, диявольська міна, лицарський вигляд, янчарка, спис, шабля, козацька бурка – це обов’язковий шаблон. Поодинокі риси його маємо у Мальчевського, Залеського, Чайковського, також і у Словацького та інших, як нібито найхарактерніші для змалювання козака-запорожця» [Там же. – С.57].
Подібна фразеологія визначає набір певних асоціацій і мовну форму їх вираження. Її поповнює додаток перекладача у четвертій строфі:
Posępne dumy dziko zapieli,
Ścisna tabóńce – tętnią kopyta.
Євген Рихлик іронізує: «Дума мовляв, проминула важливу рису – козаки повинні співати думи» [Там же]. Так, Антоні Мальчевський у «Marii» пише про козака: «nucąc żałosną dumkę, lecicz niecierpliwy». Перекладач додав цю рису, щоб наблизити опис до традиційного в польській літературі портретування козаків і змалювання козацького походу.
Думу «Czarnomorska burza» Адам Пенькевич дослівно запозичає із збірника Михайла Максимовича «Украинские народные песни» [Максимович 1834: 1, 180-182]. Її також переклав і переробив Луціан Семенський у першій частині («Burza czarnomorska») своєї поеми «Samuel Zborowski» – «Dumki», 1838.
Твір дослівно перекладений за текстом Михайла Максимовича, проте в нього чимало стереотипів, відсутніх у першотексті, проте дуже поширених у практиці української школи. Початок думи:
При тій часті був Грицько Зборовський,
Отаман козацький запорозький…
Адам Пенькевич перекладає так:
Przy téj był Zborowski Hrycko,
Co Mołojce wiół Siczow;
Choć panieńskie mial on licko,
Atamanską nosił głowe.
Запорозьке «панове молодці» стало суперстабільним у творчості української школи.
В оригіналі:
Нехай буду один погибати,
Козацького війська не збавляти.
А ні одного козака з межи війська не втеряти
От тим би то, панове, треба…
У перекладі:
Niech ja keden tracę życie,
Kwiat mołojców niech nie ginie (строфа 14).
Ni mołojca nie stracili (строфа 29).
Widzicie, bracia mołojcy! (строфа 31) і т.д.
Отже, предметно-референтна ситуація думи аж ніяк не збігається з перекладом, слово «mołojcy» перекладач повторює 4 рази, хоча в тому варіанті думи, яким він користувався, його зовсім нема. Луціан Семенський у першій частині («Burza czarnomorska») вживає «mołojcy» 2 рази, а Богдан Залеський у творі «Z mogiły Sawor» усю козацьку країну характеризує так: «Mołojecki kraj hula wesoło». У думі «O Chwedorze Bezrodnym Kurennym Atamanie» перекладач теж вжив це слово два рази там, де в першотворі його нема: «Długo na czele żwawych mołojców, na karkach wrogów tępiłem miecze», – каже Хведір; «Byłeś nam zawsze chrobrym mołojcem», – кажуть козаки про Хведора.
Інформація про козаччину в польських романтиків часто організована у формі повторення лексеми «czajka» – так називалося судно запорожців. Вона, очевидно, покликана заповнити пробіли в знанні історії, так що читачеві важко відрізнити інформацію об’єктивну, передану думами, від вставок перекладача. Євген Рихлик наголошує: «Похід козаків на чайках – це обов’язковий мотив при змалюванні побуту запорожців» [Там же. – С.58). Тут можна згадати популярний вірш Богдана Залеського «Czajki» (1830), який, на думку Юзефа Третяка, вплинув на «Гамалію» та «Івана Підкову» Тараса Шевченка, хоча Михайло Мочульський стверджує, що тут про таке наслідування «не може бути й мови». Цей же образ, вважає Юзеф Третяк, інспірував образ «czajki» в поемі «Żmija» Юліуша Словацького та в інших творах представників «української школи». Адам Пенькевич знак «czajki» звісно, бере не з української думи, а з літературної традиції польських романтиків і маркує ним українські реалії, полегшуючи собі роботу перекладача. У думі «Czarnomorska burza» є образ «судна козацькі», що адекватно відтворено у Луціана Семенського («sudna kozackie»), а «czajek» нема, проте перекладач вживає їх двічі.
В оригіналі:
Судна козацькі до гори як руками
підіймала,
До Тетерева острова прибивала.
У перекладі:
Czajki pną się na fal piętry,
Jakby ręka je wznosiła!
Do ostrowu wyspy Tentry
Wiodła czajki dzawna siła.
У думі «O Chwedorze Bezrodnym Kurennym Atamanie» Адам Пенькевич замість слова «човни» двічі вживає «czajki».
В оригіналі:
Нехай вони човни до берега привертають.
У перекладі:
Niech z czajek skoczą, do mnie przybędą (строфа 5).
В оригіналі:
То козаки теє зачували, до берега привертали.
У перекладі:
Już chmura czajek u brzegu staje.
У згаданій думі, окрім «czajek», «mołojców», є кілька стереотипних виразів. Відступаючи від першотвору, перекладач вносить у думу ще кілька кліше: «bujny step» і «tysiączne mogiły».
В оригіналі:
Понад Дніпровою сагою…
У перекладі:
Sród bujnych stepów, kędy Dniepr płynie,
Gdzie się tysiączne wznoszą mogiły…
«Bujny step» повторюється ще й у 12 строфі:
Nie dla was bujny step Ukrainy.
Звісно, образy «bujnego stepu» в думі нема. Чи не першим у такому значенні цей епітет застосував Антоні Мальчевський у поемі «Maria» (1825 р.), де є відомий рефрен: «I pusto, smutno, tęskno w bujnej Ukrainie», вжито тут цей термін і в інших випадках. Часто використовує цей термін і Богдан Юзеф Залеський: «U nas inaczej! І bujniej i miło» («U nas inaczej!») – z tych bujnych bezdroży – bujnie oto zielono, wesoło («Z mogiły Sawor») та ін.
Без кінця-краю вживають представники української школи образи могил і курганів.
Перекладач також титулує козаків «синами степів». У польських козакофілів це один із найбільш ходячих виразів. Ця традиція знову ж таки йде від «Marii» Антоні Мальчевського: «Bo ci synowie stepu twoją sól roztrącą». Адам Пенькевич тричі вживає цей стереотип: «Was na tom zwołał, stepowe dzieci» (9 строфа); «Pod waszą spisą, kozackie syny» (строфа 12), козаки самі себе називають: «Niesiem`ć przysięgę my, stepów syny» (строфа 19). Також у думі читаємо: «Wówczas syn stepów nie znał się z strachem».
Серед штампів – і порівняння козака із соколом, у думі його нема, та Адам Пенькевич у перекладі вживає його двічі:
Orlik się puścił lotem sokoła (строфа 6).
Czyś rzucił na nas sokole (строфа 18).
Серед інших стереотипів Євген Рихлик називає епітет Дніпро-батько: «Czyś na bój morski szedł Dnieprem ojcem» (строфа 17). У тексті Михайла Максимовича він відсутній, проте в примітці до слів «Понад сагою Дніпровою» там наведено запорозьку приказку: «Січ – мати, Великий луг –батько», на яку спирається Адам Пенькевич, коментуючи слова «szedł Dnieprem ojcem»: «Zaporożce Dniepr zwali ojcem, a Ukrainę matką». Часто вживає цей образ Богдан Залеський: «Ojciec Dniepr nas przytulił w ostrowy» («Z mogiły Sawor»); «Step ojciec, Sicz matka» («Zozulicz»).
На думку Євгена Рихлика, перелічені стилістичні явища є результатом впливу національної мовної культури. Оптимальні засоби вираження думок і емоцій (словотвірні, синтаксичні, фразеологічні і т.д.) – складають основу стилістичної структури поезії української школи, де важливе місце займають події і образи героїв. Кожен твір має свій «емоційний тембр», «асоціативний ореол», де важливе місце займають стилістичні характеристики героїв. Яку роль відіграють в образі інтелектуальні та емоційні барви, як у ньому «вживаються» стилістичні засоби вражальності, спробуємо простежити на прикладі образу Богдана Хмельницького. У думах Хмельницький є патріотом, предметом гордощів і символом лицарської слави. Він тілом і духом пов’язаний з епохою, з реальною історією, із соціальною і політичною проблематикою тодішнього суспільства. Дивує пластичність зображення обставин його вчинків, довершеність характеристики, поєднання загального й індивідуального в його психології. Мистецький такт художнього і психологічного портрета героя, колоритність і незвичайна поетичність, філософське вирішення проблемних питань – все це дивувало і буде дивувати читачів дум. Через образ гетьмана утверджено історію подвигів українського народу і пафос піднесення патріотичних сил, віру у власну гідність і необхідність перемоги над ворогом.
Для поляків Богдан Хмельницький – розбишака, бунтівник, дикун, що проливає людську кров. Саме таким його змальовує Адам Пенькевич, наголошуючи на його безсердечності, безжальності й кровожадності.
В оригіналі:
Вже почав він землю кінськими копитами
орати,
Кров’ю молдавською поливати.
У перекладі:
Niech klęsk naszych przestraszy brzemię;
Bohdan krwi pragnie – a krwi niesyty,
Z chmurą kozaków juz naszą ziemię.
Począł końskiemi orać kopyty (строфа 9).
Перекладач не шкодує тонів і нюансів для зображення жорстокості героя, хоча ані цієї риси, ані відповідних слів в першотворі нема:
W Moldawii potok popłął krwawy,
Pełno już trupów po polach, szlakach (строфа 1).
Як відомо, наприкінці думи звучить похвала Богдану Хмельницькому:
То пан Хмельницький добре учинив: Польщу засмутив,
Волощину побідив, Гетьманщину звеселив.
Як ці рядки відтворив перекладач? Євген Рихлик пояснює: «Він переніс вихваляння з Хмельницького на козаків, а це ж «наші хлопці» («Tak się to nasi sprawili chłopcy»), їм належиться слава за те, що вони по-молодецьки з ворогами билися, хоч іноді зачіпали й «гордого» ляха» («Casem się z hardym poczubił Lachem») [Там же. – С.60].
Ще один перекладацький стереотип – змалювання ролі Польщі як захисниці скривджених, висування її маєстату. Так, герой думи Василь Молдавський у своєму розпачливому стані останню надію покладає на опіку Польщі.
Począł rospaczaż Wasil, lecz jeszcze
W opiece Lachów kładzie nadzieję.
«Цю «опіку поляків» Пенькевич додав у перекладі від себе – дума про неї нічого не каже» [Рихлик 1928: 2, 60].
Окрім «констатуючих повідомлень» у тексті думи є слова, які можуть сприйнятися як образливі для польського національного почуття. Згадаймо глузливу характеристику Потоцького: «Гетьмане Потоцький, що в тебе розум жіноцький!». Цей рядок перекладено так: «Panie Potocki! Bieda nas nęka».
Луціан Семенський цих слів не обминув, зате пом’ягшив за рахунок риторичного запитання:
Czy Hetmanie masz rozum niewieści,
Czyć gorzałka w drzemocie kołysze?
Czyć pancerne spoił towarzysze?
Że dopuszczasz Chmielnickiemu broić…
У перекладі думи «O Chwedorze Bezrodnym Kurennym Atamanie» допущено фактичну помилку.
В оригіналі:
В семип’ядні піщалі гремали,
У суремки жалібно вихваляли.
У перекладі:
Zajęczał odgłos surem załobny;
W siedmiopiędziowe dudki kwilili.
На думку Євгена Рихлика, в перекладачів надто багато невиправданих замін: «замість «з рушниць стріляти» («в семип’ядні піщалі гремали») – «на дуду грати».
У тексті перекладу, як і в оригінальних творах Адама Панькевича, багато моралізаторства:
Pomnią mnięj o własnym bycie,
O swych bliżnich dbajcie życie («Duch Bojana»).
У думі «Czarnomorska burza», де Олексій Попович виголошує цілу промову: «треба людей поважати, пан-отця й пані-матку добре шанувати», бо «отцева й матчина молитва зо дна моря виймає», там перекладач подає від себе ціле сказання, вигадуючи дві нові строфи (32 і 33):
I naukę tę widzicie:
Krzywdy chrońmy sie zadawać;
Za swych braci nieśmy życie;
Bogu mamy pokłon dawać!
Kto serdeczną skruchę czyni,
Nosi Boga w swojem łonie,
Ocaleje śród pustyni,
Śród płomieni on nie spłonie!
Знову ж таки, часто перекладач прагне «виправити» народні думи з погляду логічності й художнього викладу. Візьмемо, для прикладу, думу «O Chwedorze Bezrodnym Kurennym Atamanie». Євген Рихлик підкреслює: «У самому початку маємо в перекладі іншу ситуацію, ніж у первотворі: ушкалі нападають на одного лише отамана, джури з ними нема – він приїздить уже після того, як зникли ушкалі; цим Пенькевич хоче, очевидно, зробити ситуацію яснішою в порівнянні з думою, де «малий чура до казака прибуває, хоч і раніше він був з ним» [Там же. – С.61].
У строфі 7, замість простого повідомлення: «Тогди козак чуру вихваляє, словами промовляє», перекладач подає картину смерті козака, чого, звісно, нема в оригіналі:
Chociaż z żył jego krew już docieka,
Chociaż bladością twarz się powleka,
Choć ciało stygnie… lecz głos grobowy,
Témi sie jeszcze odezwie słowy.
Замість слів «То теє промовляв, опрощеньє зо всіми брав, милосердому богу душу отдав» перекладач вигадує велику промову (строфи 9-13) Хведора Безрідного до козаків:
Was na tom zwołał, stepowe dzieci!
Bym was czułemi pożegnał łzami і т.д.
У цих авторських відступах найбільше стереотипів: stepowe dzieci, żwawych mołojców, bujny step Ukraine, kozackie syny, między kurhany, kraczą kruki тощо. Цих загальників чимало і в 4 останніх строфах думи, які автор придумав замість двох рядків: «То ще добре козацька голова знала, що без війська козацького не вмирала». Це знову ж таки, ціле «казання» – промова козаків до отамана, спроба «вдосконалити» думу за рахунок цілої низки стереотипів (Dnieprem ojciem, chrobrym mołojcem, oko sokole, tańczyć z Tatary, stepów syny).
Євген Рихлик узагальнює: переклад Адама Пенькевича «відкриває нам цікаві риси польського літературного захоплення Україною й допомагає виявити канонізовану в польській «україноманії» літературно-стилістичну традицію» [Там же. – С.63].
Олександр Астаф’єв, м.Київ.