Українські класики про рідне слово

Наші письменники завше зі щирою повагою ставилися та ставляться до рідної мови, до слова – єдиного й універсального засобу вираження сокровенних і найпотаємніших людських почуттів.

Як майстри слова вони вбачали в ньому всю палітру суто мовних, суспільно-громадських, психологічно-філософських і педагогічних аспектів. Парадигма розмаїтого навантаження слова письменниками розширювалася, поглиблювалося його семантичне навантаження тощо.
На ці приховані нюанси звертали свої погляди Панас Мирний, Максим Рильський, Олесь Гончар, Оксана Забужко, неперевершений гранослов Іван Огієнко.
“Мова – далеко не тільки “засіб спілкування”, тобто передачі “вже готових думок”, як нас усіх учили в імперській школі. Куди серйозніша її місія – бути способом народження тих думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”” (Оксана Забужко). “Найбiльше i найдорожче добро кожного народу – це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя i своï сподiванки, розум, досвiд, почування” (Панас Мирний). “Мова – втiлення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любiмо ïï, вивчаймо ïï, розвиваймо ïï! Борiмося за красу мови, за правильнiсть мови, за приступнiсть мови, за багатство мови…” (Максим Рильський). “Мова – це не просто спосiб спiлкування, а щось бiльш значуще. Мова – це всi глибиннi пласти духовного життя народу, його iсторична пам’ять, найцiннiше надбання вiкiв, мова – це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна, художня, iнтелектуальна i мисленнєва дiяльнiсть народу” (Олесь Гончар). “Людина, яка втратила свою мову, – неповноцiнна, вона другорядна в порiвняннi з носiєм рiдноï мови” (Павло Мовчан). “Рiдна мова на чужині ще милiшою стає” (Павло Грабовський). А на москалiв не вважайте, нехай вони собi пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У ïх народ i слово, i у нас народ i слово. А чиє краще, нехай судять люди” (Тарас Шевченко).
Митрополит Іван Огієнко підмічає у слові оригінальну тріаду: думка – мислення – слово. Думка впливає на слово, а слово – на дію. Наші дії формують наше життя. Ми є тими людьми, про що думаємо та що творимо. Іван Огієнко нам залишив цілу низку пасіонарних міркувань: “Мова вдосконалює серце і розум народу, розвиває їх.”; “Кожен із нас має гордитися своєю чудовою мовою, адже вона того варта.”; “Доля нашої мови залежить і від того, як відгукнеться на рідне слово наша душа, як рідне слово бринітиме в цій душі, як воно житиме в ній.”; “Навіть така сувора наука, як кібернетика, і та знайшла в українській мові свою першодомівку, адже маємо факт унікальний – енциклопедія кібернетики вперше в світі вийшла українською мовою в Києві.”; “Мова – душа кожної національності, її святості, її найцінніший скарб.”; “Мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я… “; “Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, сутність нашої свідомості.”; “Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування.”; “Поки живе мова – житиме й народ, яко національність … От чому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, от чому ставлять її на перше почесне місце серед головних наших питань.”
Отже, наша мова таїть у собі ДНК нації, національний генетичний код, безсмертні змисли фольклору, психологічно-образні напрацювання багатьох поколінь українців, струнку понятійно-термінологічну систему, всі тропи конотацій.

Зиновій Бичко, мовознавець
місто Львів