Національне і духовне відродження нині динамічно втілюється у наше життя. Духовні надбання, що віками нагромаджувалися, передавалися у спадок нащадкам, сучасні покоління чимало втратили в силу суб’єктивних і об’єктивних причин історичного процесу.
Так сталося з ім’ям українського письменника – нашим краянином Уласом Самчуком. Його дисидентський дух й поневіряння – це аналогія страждання українського народу. Отже, історія його життя – це частинка історії українського народу. Тому не може бути байдужим до його долі будь-який українець, у котрого є власне почуття національної гідності.
Письменники української діаспори називали Уласа Самчука «найвизначнішим українським письменником у вільному світі», «батьком української літератури». У 1951 році письменник О.Веретенченко нарік його «українським Гомером ХХ століття». А російський часопис «Современник» у 1980 році висував У.Самчука на здобуття Нобелівської премії.
Понад 20 романів і повістей У.Самчука було видано поза межами України. Окремі з них: романи «Марія», «Кулак», «Гори говорять», трилогії «Волинь» та «Оst», «Чого не гоїть огонь» та інші уже перевидавалися в Україні.
Старожили у Тилявці розповідали, як Уласа через село на руках несли. А було це у полум’яному 1941 році. Про це письменник згадує у своєму творі «На білому коні». Тут же поміщено фотознімок даного епізоду. Його родина, сусіди, односельці дуже добре запам’ятали зустріч із своїм славним земляком.
Для письменника було несподіванкою, коли сільські дівчата в національному вбранні зустріли письменника хлібом на вишитому рушнику і одягнули на нього вінок з пшеничних колосків. Того дня тилявчани святкували обжинки. Отець Палладій Дубицький, сільський священик, виголосив промову з нагоди шановного гостя, а сільські хлопці у вишиванках тут же підняли Уласа і на руках понесли центральною вулицею до сільської хати-читальні. Одним із учасників цього був його племінник – Микола Самчук.
Свою вітальну промову виголосив й Улас Самчук: «Любі мої краяни! Дорогі мої односельці! Я до глибини душі вдячний Вам за таку зворушливу зустріч. Зізнаюся Вам щиро, що я не сподівався на таку теплоту і ласку. У цей тривожний час ми всі повинні подбати про нашу неньку-Україну. Як Вам відомо, 30 червня 1941 року у Львові проголошено Українську самостійну державу на чолі з Ярославом Стецьком. Ініціювали цю акцію бандерівці. Але сучасне ідеологічне протиборство між бандерівцями і мельниківцями, що започатковане у 1940 році, розколює українську націю. Шлях боротьби єдиної, згуртованої нації, це вірний дороговказ до самостійної соборної Української держави, а вищезгадані ідеологічні чвари, це шлях вічної бездержавності. Скажіть, мої любі односельці, Ви вдовільняєтеся тим, аби і надалі нами правили чужинці, так? Із натовпу прозвучало одностайне: ні, ні… ніколи! Я звертаюсь до Вас, дорогі мої краяни: у цей вирішальний історичний час не будьте байдужими, гуртуйтеся, єднайтеся до всенародної боротьби за справедливість і свободу!
Нині під егідою Організації Українських Націоналістів – сотні тисяч українських патріотів борються за Суверенну Соборну Українську державу, за визволення, поневолених Москвою, народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії. ОУН продовжує власними силами революційну боротьбу за визволення українського народу, незважаючи на будь-які територіально-політичні зміни, які виникли на теренах Східної Європи. Єдиним шляхом до досягнення наших цілей є Українська революція в московській імперії (СРСР) у парі з визвольною боротьбою, поневолених Москвою, народів під гаслом «Воля народам і людині». Отже, ми вступаємо в складну історичну епоху, коли розгортається смертельна боротьба двох кривавих диктаторів – Й.Сталіна та А.Гітлера за світове панування.
Ми повинні завжди пам’ятати, що, відступаючи, червоні війська вчинили масу злочинів і насильства. Особливо криваві розправи відбувалися у Західноукраїнських тюрмах, переповнених безневинно арештованими людьми. В’язнів не просто розстрілювали, а мордували – одним виколювали очі, відрізали носи і вуха, іншим – розтинали животи, ще іншим – по лікті відрубували сокирою руки, а шкіру дерли пасмами і посипали сіллю, окремим вирізали язики. У Самбірській в’язниці з березня 1941 року в’язнів годували людським м’ясом. У Львівській тюрмі садисти з НКВС перед відступом розіп’яли на стіні священика і встромили в його розрізаний живіт мертву дитину. У Бібрці чекісти живцем зварили у великих казанах кількох мешканців цього міста. Загальна кількість жертв червоного терору на початку війни сягає близько 48-50 тисяч осіб, наших співвітчизників.
Отже, не дивно, що певна частина українського населення прихильно, навіть із симпатією, поставилися до німецької армії. Багатьом українцям Німеччина видається єдиною зовнішньою силою, при допомозі якої можна було б боротися з найбільшими ворогами України – більшовицькими і польськими поневолювачами. Але я змушений Вас застерегти, дорогі мої співвітчизники: не тіштеся німцями! Бо надіятися на їх допомогу – це лише ілюзія і самообман!
На Акт 30 червня 1941 року німецькі фашисти прореагували вороже. Гітлер вважає, що недоцільне співпрацювати з, поневоленими Москвою, народами. А Розенберг, який виконує у нацистському уряді обов’язки міністра «східних», тобто, окупованих територій, зокрема, писав: «Родюча і багата Україна повинна стати німецькою колонією, територією, заселеною німецькими селянами із Західної Німеччини та Саксонії».
Німці розпочали масові арешти і жорстокі розправи з українськими патріотами, членами ОУН. Уже чимало їх знищено. Влітку 1941 року гестапівці схопили С.Бандеру і Я.Стецька. Тоді ж було заарештовано близько 300 членів ОУН, 15 керівних діячів цієї організації розстріляно. Зараз С.Бандера і Я.Стецько являються в’язнями концентраційного табору Заксенгаузен.
Наступив благословенний час, аби зберегти українську націю. То ж будьте вірними синами отчої землі! Ставайте на захист матері-Вітчизни! Убережіть її від ворогів – супостатів!
Я також безмежно люблю свою неньку-Україну, свій отчий край. Краю мій! Розкішний і чудовий! Якими словами висловити твої болі? Якими ліками їх гоїти? Прийми мою палку любов і мою безмежну, аж до смерті, відданість!
Закінчую словами нашого світоча, великого Шевченка:
Борітеся, поборете, Вам Бог допоможе!
Я вклоняюся перед сивиною наших батьків і пам’яттю наших предків, що ніколи не зраджу свій народ!».
Промовець хреститься і цілує Національний прапор.
Слава Україні! Героям Слава!
20 лютого виповнюється 113 років від дня народження письменника-краянина, велета духу і слави Уласа Самчука. З цього приводу 21 лютого у Тилявці і в Шумську відбудуться урочистості та вручення нагороди лауреатові міжнародної літературної премії ім. У.Самчука. Отже, запрошуємо шанувальників творчості письменника на дану імпрезу.
Петро Панасюк, директор Тилявського музею У.Самчука