На дорозі до Храму
Березневого сонячно-морозного ранку зміїстими вулицями та провулками великого українського міста впевнено ішов у неділю до храму сорокасемирічний колишній військовий інженер, а теперішній секретар Артілі Майстрів Слова Іван Якович Телесюк, якого називали Івасиком Телесиком, – як у казці:
«Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
– Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку… Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає: Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Буду тебе годувати. Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком».
.
* * *
Кого тільки не зустрічав Телесик дорогою до Храму…
Ось трепетна черга обшарпаних людей, переселенців за гарячим супом і шматком хлібчика у велику палатку. Ось місцеві алкаші на лавочці під деревом розпивають щось, збившись у купку, як підлітки-тінейджери, боязливо крутячи головами, як совенята, – чи то шукають партнерів, чи то стараються узріти, чи нема поблизу якоїсь ворожої їм нечистої сили…
Ось розкішні постмодерної архітектури храми різних конфесій, молитовні будинки…
Цілуються гумово-протяжно, матюкаючись, закохані… дівчата із хлопцями, хлопці із хлопцями, дівчата із дівчатами…
Молоді мами і татусі, дідусі, бабусі тягнуть за ручки до дитсадочків та шкіл діток…
Хитаються, мов водорості, серйозні наркомани.
Минув Телесик, розмовляючи із самим собою, камінь і стенд «Небесна сотня» із фотографіями загиблих, ще архітектурно радянський спортивний комплекс із оновленим басейном, будиночок із написом «Поліція», куди бігла жіночка із криком «Телефон вкрали!», зграї бродячих псів і бездомних котів, які виглядали із підвалів панельних будиночків…
Кривенький хлопець тусовався біля майстерні «Ремонт взуття», де працював знайомий Іванові колишній музикант, із яким він дуже любив душевно поговорити.
Жебракували на трамвайній зупинці чоловік і жінка у довгих тяжких темних плащах, яких Івасик обминув цього разу, бо минулої зустрічі цей чоловік попросив його купити йому їжі після того, як Телесик дав йому порядну суму грошей… Це спантеличило Івана, навіть розгнівало.
Біля автомобільної траси ріс біл-борд із фото грудної дитини і написом «Врятуйте дитинку від раку». Падший ангел – подумав про це Івасик…
«Очищення карми» − майорів напис на сусідньому плакаті.
.
У храмі
Телесик прийшов до дерев’яної маленької, подібної на дитячий гробик, церковці, яка ніби сиділа, як небесний птах на яйцях, на зарослому древнім бур’яном пустирі на околиці великого міста.
Перед ним зайшов до храму зі своєю мамою – доволі фізично потужною, добре вдягненою жінкою років тридцятип’яти – хлопчик років шести.
Перехрестилися.
Поцілували храмову ікону і ще кілька ікон на стінах.
Одягнений в акуратно підкладені джинсики, білий світерець і взутий у смішні, подібні на валяночки, чобітки, хлопчик кинувся ставити придбані його мамою тут же, у куточку храму, свічечки – на канон, Божій Матері, Ісусу Христу…
Серце Івана Яковича, який кожної суботи чи неділі старався спілкуватися із Небесним Батьком у церкві і був тут зараз, призупинилося, коли він помітив, що хлопчик цей ніс ці свічечки, притискаючи їх до своїх груденят єдиним пальчиком лівої культі, бо правої ручки у нього не було зовсім, лише подібний на гусячу лапку відросточок.
Цей хлопчик-калічка із сумними очима так схвилював Івана, що він не міг більше думати ні про що, кивав знайомим прихожанам храму на привітання «Слава Ісусу Христу», «Слава Богу» і… пишучи, як завжди, записки «За здоров’я» і «За упокій», ледь не переплутав їх між собою: тобто мертвих своїх «сродників» по крові і по духу уже вписав у записку «За здоров’я», а живих друзів, родичів, недоброзичливців – «За упокій» подав… Але помітив в останній момент і жирно виправив написи від руки, містично злякавшись ймовірної своєї помилки…
Хоча згадав високу істину, що у Бога нема мертвих і живих, а всі живі у Нього… Але в людей це могло стати ворожінням-проклятям: коли по-сатанинськи мстиві люди приписують своїх живих ворогів, недоброзичливців до фізично мертвих…
Усю Божественну Літургію поглядав на того хлопчину, що стояв біля дяка із мамою, яка тихенько підспівувала дякові, а той епізодично погладжував безрукого хлопчика по світлій голівці, від чого хлопчик ледь-ледь прогинався, ніби ще не звик до таких жестів доброти-жалості.
Вся базова світоглядна система Івана Яковича Телесика зависла, ніби комп’ютерна програма від надмірно важкого, комплексного, завдання, або кількох завдань одночасно. Хоча будучи вже вісім років оцерковленим християнином, Іван не мав би так тяжко переживати хвороби, каліцтво, чи навіть смерть близьких, смерть свою…
До того ж нахабно ліз зі свіжої пам’яті душі отой моложавий довгов’язий суб’єкт, який, зазивно трясучи біля дверей у церкву целофановим прозорим кульком, просив милостиню у прихожан, і з яким Іван дещо надривно побесідував сьогодні, перш ніж увійти в гості до свого Отця Небесного:
− Чого у храм не заходите? – дещо несподівано навіть для самого себе стримано викличним голосом запитав чорнявого молодика.
Але той мовчав, простягаючи двома руками пакет із кількома купюрами під ніс Телесикові. Але тільки-но Іван подумав, що, можливо, прохач німий чи й глухонімий (сусідами Івана у дитинстві була сім’я глухонімих, із чиїми дітьми він дружив, навчившись розуміти їх мову), як «статуя» заговорила:
− Мене батюшка благословив…
− Так зайдіть всередину!.. Помоліться… І Всевишній вас підтримає… Дасть вам не копійки, як люди дають, а багато – скільки треба!
Жебрак мовчав.
Івасик також уже вмів смиряти себе, тому, не сказавши більше нічого прохачеві, пішов спасатися – у храм, у гості до Бога, як до батька, діда, до кровно-духовної рідні…
Багатьох прихожан цього храму він уже знав ув очі, але майже нікого не знав глибше, хоча із багатьма із них їздив у паломницькі поїздки до святих місць, зустрічався на вулицях, у транспорті. Але ближче сходитися із браттями та сестрами «во Христі» не мав бажання, бо думки і почуття його все більше були із Всевишнім, який і вчив його, як, коли і з якими людьми, травинами, тваринами спілкуватися і на яких рівнях. Тому, як у дитинстві, Івасик все частіше відчував радість існування у цьому, земному, світі, як відчував її у лоні рано померлої своєї матері.
Киваючи простоволосою головою на ритуальні поклони-вітання свіжих прихожан, Телесик ніяк не міг зосередитися на молитві – безпосередньому спілкуванні із Отцем Небесним. Медово-кусючі думки роїлися у всесвіті його мозку: а що, якщо оцей прохач біля церкви – сам Христос, який випробовує його, Івана, на милість? Чи просто святий чоловік? Адже святому все одно, що про нього кажуть люди: сміються із нього, ігнорують його, б’ють, оббріхують, обпльовують… Бо ж він із Богом, тому все йому во благо на Божій Дорозі. Згадав, як убив комара на своїй руці, і стало шкода цю… комарицю і осиротілих голодних діток її комариних… Подивився на хлопчика-каліку із його культями – і невидимо заплакав, як плакали поставлені ним на каноні, перед іконою Божої Матері та іконою Спасителя свічі. Як плакали лампадки над свічниками, невидимі зорі над храмом святого князя Володимира, який хрестився сам і хрестив предків Івасикових…
Доки настоятель храму отець Володимир сповідав прихожан (когось довго, а когось коротко), Івасик перебирав у нейронних павутинках свого мозку тих, кого він вписав у подання «За здоров’я» та «За упокій», бо ж недавно прочитав у «писаніях» святих отців, що треба й самому добре молитися за тих, чиї імена ми подаємо у молитовних записках на святу Літургію. Старався осердечненим розумом зосередитися не так на їх біографіях-душах, відключившись від земного світу не сном, не горілкою, не думкою про смерть… а пристрасною (навіть не словесною, а логосною) молитвою – спілкуванням із Батьком-Всевишнім, при чому тема розмови не він сам, грішний, а оті люди, із ким його звела Доля, тобто сам Всевишній через Долю. Дехто із них, кого він знав-пам’ятав, були йому ріднею кровною (прадід, прабабуся, бабуся, її брат Миколай… дідусь – по маминій родовій лінії разом із мамою і батьком… дід, баба, дід Юхим − рідний брат діда – по батьковій лінії…
Усі вони виховували Телесика, хоча не всі були реально присутні у його житті. Так рідний брат бабусі Тетяни (маминої мами) загинув під річкою Одер у Німеччині як солдат радянської армії, а рідний брат діда Андрія (Юхим) був розстріляний тією ж радянською владою як член Української Повстанської Армії відразу після закінчення Другої Світової війни… А мама з татом поєдналися – і народили Іванка, хоча їхні дядьки, хоч і належали, до одного народу, реально ворогували між собою на полях битв… Отака історія нашого народу, роду, родини…
Маючи фотографії своїх рідних і серцем пам’ятаючи розповіді про них людей, які ще їх знали-пам’ятали, Телесик, стоячи перед дзеркалом, шукав на своєму тілі й у душі своїй спільні, подібні риси – реальний прояв творчості ДНК… І найбільше схожості, здається, було у нього із прадідом Герасимом (мамина родова лінія) і дідом Андрієм (батькова родова лінія). Обидва чоловіки були виразні, харизматичні. Рід Герасима на його корінній батьківщині (історичній українській Холмщині) неспроста називали королями, а рід діда Андрія – серйозні землевласники на Волині. Сам же прадід Герасим був зовні дуже подібним на Ернеста Хемінгвея, а дід Андрій – на всіх співочих і вусатих козаків відразу.
Допоки ці кровні предки промайнули у сердечній пам’ятливій думці Івасика Телесика, який вписував їх у грамотки – щоби допомогти у спасінні їхніх душ, то старенька монахиня Серафима, яка стояла за церковною касою, заговорила до Телесика:
− Ху, душно… Тяжко стало… Церкву нашу знову обписали, – почала, обмахуючись від спеки якимось листочком.
− Бачив я, − відповів Івасик, − «Covid-19» фарбою на лівій стіні храму нашрайбали. Може, дітлашня?..
− Та де дітлашня? То бандіти.
Іван задумливо закивав.
− От гади! Не можна їм таке прощати! – дивлячись в очі Івасика, впевнено-твердо наполягала, ніби ще переконуючи саму себе, черниця. – Щоб вони виздихали!
І вже тоді, коли Телесик дещо здивувався такому, м’яко кажучи, нехристиянському формулюванню глибинно оцерковленої, зграбненької іще старшої жінки, вона ще більше здивувала колишнього майора-інженера Івана Яковича Телесюка.
А матушка продовжувала:
− Як і моя сестра – гадина! Все у мене забрала. Все. Я з однією подушкою із батьківської хати мусила піти. Нічого не дала мені взяти! Така сестра! Не прощу! Бог усе бачить! Нехай і мене покарає! Але її не прощу! На Страшному Суді скажу!..
Спантеличений Іван, який ще не так давно лише зрозумів, чому потрібно прощати і навіть любити своїх ворогів, навіть вписувати їх у літургійну записку-«грамотку» «За здоров’я» чи й «За упокій», якщо вони вже вмерли, дещо завагався: змовчати чи щось сказати монахині-касирші, адже настоятеля храму – отця Йосипа – досить поважав за його добру службу Божу, Богові, його мудрі, інформативно насичені, хоча із кількома словами-паразитами на кшталт «як кажуть»… Але захоплено набравши повітря у ще не розроблені після нічного сну легені, продихав словами:
− Прощайте, прощайте ворогів своїх – учить Син Божий.
Хтось у цей час підійшов до касирки купити щось… і Телесик так і не почув її реакції на його щиросердне, християнське зауваження, до якого він глибинно доріс, коли потягнувся до Батька Небесного – як до мами рідної, коли здалося, що всі люди покинули його… Івасик Телесик відчув, як Отець Небесний простягнув йому свою теплу-теплу, хоч і фізично не видиму, але метафізично реальну, руку. А ті люди, які хотіли вбити, знищити Телесика, як колись Баба Яга його прототипа (Івасика Телесика), виявилися найбільшими благодійниками для Івасикової душі, бо ж саме вони реально штовхнули його в обійми Творця-Діда, у яких чоловікові стало затишно-безстрашно. Тому й молився колишній майор тепер за своїх ворогів, які стали благодійниками…
«Невже старенька монахиня так практично і не зрозуміла головного у духовному житті?! – мов куля в тіло, вп’ялася у душу його оця запитальна думка, яку він мусив відігнати, бо скоро… через двадцять три хвилини як показував його смартфон, який він ставив на «пілотний» режим, мала розпочатись Літургія… А він же іще не дописав «грамотки» червоним чорнилом на білих у лінієчку листочках, не поставив три свічки… Бо сповідь відклав до наступної неділі. А тепер вирішив зосередитися на молитві за тих, кого вписав «За здоров’я», «За упокой» − тобто духовно найближчими на цей час йому людьми.
Отож, «За здоров’я» стояли такі імена:
− Хвора Людмила
− Дитина Данило
− Надія
− Олександра
− Йосип
− Віктор
− Остап
− Софія
− Юрій
− Тетяна
− Віталій
− Володимир
− Володимир
− Дмитрій
− Ліна
− Іван
− Оксана
− Микола
− Дмитро
− Володимир
і всіх сродників…
Тобто усіх вписаних Іваном для духовного спілкування можна було поділити на три основні категорії: браття по крові, браття по духу, діти, похресники, хворі, вороги…
До «братів по крові» належали члени сім’ї (дружина, доньки, внук, зяті…).
Сестра, брат, швагрі… До братів по духу – друзі, до ворогів – ті, хто свідомо убивали, труїли різними способами телесикові душу й тіло, або ж їх разом, гартуючи дух. До речі, після читання розмаїтих брудних пасквілів на себе, Іван відчував таке ж отруєння, як після вживання неякісного алкоголю: похмілля душевне і тілесне пов’язані між собою тонко і міцно, мов зшиті найсучаснішим рибальським волосінням чи хірургічними невидимими нитками.
Такий-от заміс із добрих і злих кровних і духовних благодійників і недоброзичливців подав у святу молитовну піч колишній військовий інженер Іван Якович Телесюк (Івасик Телесик у простонародді), не забувши цього разу вписати і своє ім’я після імен своїх доньок, серед імен своїх зятів і швагрів, яких уже зараховував ближче до кровних, аніж до духовних братів і сестер, і лампадно радів, коли дехто із кровних був і духовним…
Дав собі слово уважно молитися протягом Літургії за них усіх і сам, в унісон молитві Церкви. Увага його підчас Служби Божої адаптовувалася настільки, що він ставав святою музикою, запахом ладану та воском, магічним відблиском ікон, люстр, вогненних сльозин свічок. Тому коли він почав свідомо ходити до церкви, то майже перестав відвідувати театр, який нині видавався йому вторинним, а то й блюзнірським, грішним, нікчемним, занадто людським у порівнянні із Літургією, яка була Театром Божим! Ритуалом Жертвоприношення – із причастям до тіла і крові Божої через символічні вино і хліб – до Вічної Правди, а до людських пристрастей, марнот марнот і ловитви вітру…
На іншому (чомусь довшому) листочку Івасик вписав імена людей, із якими звела його Доля, але які вже померли, тобто душі яких уже розсталися із їхніми тілами. Спочатку – імена найрідніших по крові (родичів), потім – рідних по духу: друзів, колег… а вже потім – тих людей, які свідомо робили Телесикові боляче у земному житті, тим самим підштовхуючи його шукати спасіння в Отця Небесного, адже якщо людина з Богом – то хто проти людини?..
Вписав сюди червоним чорнилом прадіда Герасима, якого пам’ятав добре, бо той помер, коли Івасикові було вже вісім років, чоловіка бабусиної двоюрідної сестри набожного діда Йосипа, який був старостою у церкві сусіднього села і завжди допомагав сирітсько-вдовиній телесиковій родині сіяти-садити город і збирати нехитрий врожай із п’ятидесятисоткової ділянки землі біля хати, що однозначно було шляхетним, богоугодним, душеспасенним чином. Тому й Івасик ніколи не забував «нагадати» Всевишньому про добру душу діда Йосипа, про якого ще жартували земляки, що під час посту він закушував самогонку «грушечкою», коли мужики спокушували його на гріх «винопитія» і який (Телесик вірив у це) давно простився цьому правильному чоловікові, деякі онуки якого тепер чомусь страшно поспивалися і попропивали усе нажите добропорядним дідом Йосипом майно…
Дописав Телесик на листочку ще одного діда Йосипа і його дружину – бабу Надію (також двоюрідну сестру своєї бабусі) – доньку сестри його одіозного, харизматичного прадіда Герасима, які, самі не маючи власних діток, підтримували також удову і сироту: дід Йосип косив «лонку» (сіно для корови), дарували малому сорочечки та шкарпетки, дитячі штанці. Нехай спасуться їх добрі душі.
Чим старшим ставав Івасик Телесик, тим мудріше-ніжніше любив описаних у дві записки людей.
Достояв.
Поцілував хрест і пішов до Артілі Майстрів Слова, де секретарював, творячи свої «Мемуари» і меми…
Голова Артілі відразу запросив Телесика попрощатися зі старим членом Артілі, який помирав, нащо той погодився як на святе діло.
.
Артільне
У кутку старого чорного дерев’яного будинку, під зелено абажурною старомодною увімкненою лампою, лежав жовто-блідий, як давно не прана постіль, старенький письменник-прозаїк, ветеран Другої світової війни, Володимир Вініамінович Щетой, який навідріз відмовлявся називати цю війну якось інше, ніж Великою Вітчизняною… але при самій згадці про війну, а особливо, коли його називали визволителем Столиці, робився сентиментальним, дитинів, схлипно плакав.
Дружина його – бабця-кульбабка – померла ще кілька років тому, а він, вісімдесятисемирічний, доживав отут сам. Єдина донька жила в Санкт-Петербурзі і рідко приїжджала до батька, найнявши для його догляду студентку, яка приводила у сусідню кімнату, де й квартирувала, хлопця… Причому кожного вечора іншого. Дід слухав музику гарячих стогонів за стіною і мрійливо усміхався.
– То як ся маєте? – запитував дідуся Михайло Абрамович Рим, зблискуючи своїми прокуреними фарфоровими зубами, водночас тайком міряючи товстим і великим пальцями довжину самого ветерана, адже відповідав у Артілі творців за ритуал похорону: так визначав довжину майбутньої труни…
Натренованим оком «могильника літератури» він безпомилково визначав, скільки зоставалося бути на цьому світі тому чи іншому «інженеру людських душ». Фізично дрібненькому Щетому він давав від сили два тижні, забиваючи у артільному кафе «Хортиця» навіть час і місце на жалобний обід за покійником, тризну…
А ще він зареєстрував на свого сина Романа фірму «Ритуал» – товари для похорону, – яка містилася у великому, лабіринтному якомусь за формою, підвалі будинку Артілі, який до 1934 року – часу організації організації самих письменників у такий собі творчий колгосп для легшого контролю за ними, належав купцю Аксельроду, пихатий пам’ятник батька якого ще зберігся на столичному цвинтарі.
Сам же молодший Генріх Аксельрод утік від більшовиків десь у Францію, залишивши (подейкують) цілий скарб десь у цьому своєму будинкові. Тому кожен правдами і неправдами вибраний новий голова Артілі тайно надіявся знайти той скарб. І, як подейкують злі язики, щось уже та й знаходив…
Основне ж «золото Аксельрода», за яким він планував вернутися, десь іще сонно жаріло у стінах чи під паркетом замкоподібного особняка.
Тому ртутно жвавий Рим не на жарт зайнявся ремонтами артільного приміщення, надіючись під час реконструкції знайти заповітний спадок роду Аксельродів, нащадки якого ще жили в Австралії. І, що найбільше насторожило сьогоднішніх керманичів Артілі, що один із них (вісімдесятирічний Едвард Аксельрод) недавно приїжджав в Україну, заходив у будинок свого предка і запропонував заснувати літературну премію імені родини Аксельродів.
А оскільки зробив це він на українському радіо «Воля» публічно, то відмовитися зніченому керівництву від такої ініціативи не випадало, і воно «радо» погодилося, висунувши на цю премію одного зі своїх секретарів коханку Голови Артілі – юну Маріанну Рум′яну.
Правда, коли Аксельрод у другому своєму інтерв′ю озвучив суму премії – аж один мільйон євро, то керівництво Артілі бистро передумало і висунуло на премію першого заступника голови Артілі, демонстративного націонал-патріота Микиту Маскова – закадичного корєша самого Голови… Оскільки висувати самого Голову було би занадто.
Мар’яна Рум’яна затаїла образу.
Президія Артілі трохи покипіла, але погодилася…
Бо ж загалом розгублена після розвалу Великого Колгоспу (СРСР) письменницька братія різних рангів, орієнтацій пліткувала навіть, що Рим щось підсипає старим письменникам, щоби пришвидшити збільшення ритуальних прибутків свого сина.
Як і розграбовані їх колишніми головами колгоспи, усі радянські структури початку ХХІ століття тріщали по швах, диміли…
І під цими димовими завісами останні керівники цих творчих структур обкрадали артільне майно, як тільки могли, під обурливе шушукання пінистої ядовитої братії, частина якої латентно ностальгувала за колишніми порядками, коли письменники значилися серед найбагатших людей країни і коли можна було вибирати: бути героєм-дисидентом, чи просто «чесним комуністом».
Тобто були відомі правила Гри і Битви.
Принаймні у сімдесятих роках ХХ століття, коли лояльні до режиму письменники їздили творити в елітні Будинки творчості, а бунтарі, сповнені загальнолюдської гідності, втішалися тюремною похльобкою, суворим різкоконтинентальним кліматом, латентною чи й відкритою підтримкою діаспори й надією на світове ще прижиттєве, чи на худий кінець смертне, визнання, любов, розуміння…
Органічні творчі люди, як і після громадянської війни у 20-х роках ХХ століття, розгублено металися, шукаючи свою творчу долю, реалізацію у цій мутній воді сучасся.
Хтось подався за кордон, хтось у депутати різних рівнів, хтось викладачем у вузах, вчителем у школах, хтось прислуговувачем панівної влади, хтось у журналістиці здобував свій хліб насущний… А хтось просто спивався у численних корчмах, зоставивши своїх рідних матусь чи просто рідних напризволяще, або й живучи за їхню мізерну пенсію…
Кілька п’ятдесятирічних уже віддали Богові душу… Дехто ще тримався, готувався. Пересварені між собою і з державою митці ділили часопростір, якого для людства могло й не бути.
.
* * *
Із будинку Артілі митці любили собі виходити «на пиво» у центр міста біля базару «Добробут», де зустрічалися не лише село і місто, модерні околиці міста із його історичним центром, але навіть тварини і рослини з людьми: базар мав тваринний та рослинний куточки, де пропонували купити (чи й просто осиновити) братів наших менших, серед яких були розмаїті хом’ячки… мишки, папужки, котики, песики, навіть мавпочки та (з-під поли) страшна і смішна екзотика: вужі, гадюки, полози; черепахи, навіть крокодили, левчики та тигрики… Чимало було й рослинного місцевого та заморського краму – від насіння – до садівництва.
Тут, у дерев’яному клітчастому вольєрі і збиралися типажі… Взимку було холоднувато, тому ще приємніше пилася запітніла горілочка, а влітку – дещо душно, якщо не було вітру. Але вже навіть легенький вітерець ворушив зелененькі листочки на гілляччях липи, товстий стовбур якої ріс посередині забігайлівки, а крона його, як у казкового дуба чи біблійного Дерева Знання, парасольково над солом’яно-очеретяною стріхою.
Серед типажів, які пекельно раювали тут, були чи не всі західноукраїнські, українські, ба навіть загальнолюдські моделі душ, тіл… душ-тіл, тіл-душ… Поети, артисти, музиканти, журналісти, юристи… платні і безплатні (творчі) повії… Навіть один фермер, який жив на природі за містом і видавав свої книжки за свої ж гроші під псевдонімом Любомир, буваючи тут, на Добробуті, лише наїздами і привозячи для частування товариства домашнє молоде вино та домашній (свій) печений у печі хліб. Випивав грам двісті вина сам, занюхував хлібом, решту – пускав по колу «братві», з якої найбільше любив колишніх першокласних журналістів місцевих газет Борис Кренділь та Лесь Натощак, які нині жили на утриманні своїх дружин і дітей, роками нічого не роблячи окрім активних пошуків халявної чарки в центрі міста чи деінде, куди заводив їх витончений за рахунок атрофування інших чуттів, даних людині природою, паразитичний нюх.
І коли Натощак на перших чарках був тихо-смиренний, якийсь навіть пасхально здобний, зі своїми… вусами, солом’яним капелюхом, завжди чистенькою вишиванкою, то Борис Кренділь був неймовірно балакучий, тарахтливий, уже з першими ковтками алкоголю, і зоставався таким нав’язливо активним аж до того рівня, коли різко засинав.
Лесь же після стадії прогладжування вусів і якоїсь сором’язливої демонстрації своїх наївних книжечок для дітей ішов до «ляди» замовляти «ще і ще», розплачуватися за що мусив уже хтось інший, каючись, але уже наступного ранку великодушно прощаючи смішному і доброму Лису такі-от дивності.
Ще фермер особливо жалував також колишнього журналіста, а тепер відомого поета, книги якого вже почали перекладати і видавати у світі, «вічного романтика» Андрія Наюка.
Кілька разів Любомир запрошував їх усіх до себе «в гори», і вони гуляли там так, що Добробутові і не снилося: їздили верхи, купалися разом з коровами у лісовому ставок, стріляли з хазяйського карабіна по зорях… смажили м’ясо «із кров’ю» і пили, пили… Співали. Фермерова донька моргала Наюкові, але була для нього застара… навіть після доброї кварти настояної на чортзна яких коріннях самогонівки, яку товариство називало після душевного вживання «чемергесом»… Сон, уява, дійсність перепліталися так, що виходити із цього плетива не хотілося нікому, та й довго ніхто не міг…
Фермерова дружина гасала тоді по луках на тракторі, ловко розплітала косу і роздягалася, а найближчі сусіди фермерів старалися не виходити з будинків.
А фермерський, вічно не добудований замок, на таких оргіях цнотливо, але вперто, відкривав свої, здавалося, ще якісь середньовічні, таємниці: так воїн знімає обладунки, так черниця – ризи, а осінній ліс – листя…
.
* * *
– Ти колись просив у Бога смерті? – запитав Андрій Наюк Телесика після довгої паузи, коли чути було лише містичні крики нічних пташок, плескання золотої риби у річці, ще якісь звуки, запахи, мерехтіння.
– Глупо просити такої розкоші у наш вік, – відповів він.
Телесик дивився на Андрія, як би дивився на великих поетів минулого, такого байронічного, загубленого у нашому часопросторі – із пишним мідно-золотим волоссям, чеканним профілем, білою шкірою, синьо-сивими очима, вольовим оямненим підборіддям, ще дитячими веснянками і дитячими ямками на щоках, хоча у волоссі вже сумно світилися перші сором’язливі ниточки бабиного літа.
Відчувалося, що поет багато і глибоко пережив у цьому світі, і душа його іноді хотіла спати, а часом широко і безтурботно, якось по-дитячому, гуляти…
Тому й шукав такої-от компанії, скучаючи серед різних міністрів, дипломатів, академіків… та інших кар’єристів, пінгвінистих панків, немудрих пань, заздрісних письменників-ровесників…Релігія, як він сам казав, була світоглядною, а не обрядово-ритуальною… релігією його була його поезія, а сам він, як і всі справжні поети, ставав міфотворцем, для чого, як вважав і писав у своїх віршах, потрібно було не лише красиво і світло прожити, але й померти – і воскреснути. Аристократизм його був не естетичний, навіть не етичний, а духовний.
Наюк інколи на прохання друзяк писав епіграми й епітафії…
.
Артільне продовження
Письменник-ветеран Володимир Вініамінович Щетой сьогодні вночі заснув вічним сном, свідомо відмовившись перед тим від сповіді у священика не московського патріархату, бо московського не могли знайти…
Похованим Щетой хотів бути лише на елітному Байковому цвинтарі, мотивуючи це останнім заповітом покійного: «Невже я не заслужив?..» «А якщо ні – то біля мами тоді моєї»…
Нічого дивного. Адже усопший старичок, із яким не так давно пили чарку сноби і графомани у тому ж артільному кафе «Хортиця», був чоловік добрий, ощадливий, «рідкобородий і носом вологий» – тобто ласий до халявної чарки, компаній тощо. Як письменник ще той, ідеологічно кон’юнктурний, одне слово, трагікокомічний.
Проклятий рак з’їв його ізсередини якраз тоді, коли він написав кілька національно-патріотичних віршів, а у старих комсомольсько-бравих, ентузіастично прорадянських повиправляв усі «совєтські» символи на патріотично-національні. Так «партизани» стали «упівцями», «соколами», «німці» – «совєтами», енкаведистами тощо.
Знайомий художник видавництва показав мені його жовтуватий рукопис із замальованими звичайною ручкою словами і надписаними зверху антонімами. Автор пожалів навіть кілька «грубників» на передрук… А попів не любив тому, що сам хотів колись стати священиком, але його вигнали із семінарії за якусь дрібну кражу… у товарища.
.
***
На похорон Володимира Вініаміновича Щетого прибула різношерста письменницька шушера разом із окремими художниками, скульпторами, композиторами, більшість із яких зі скорбними лицями слухали похоронний марш, виконуваний під духовий оркестр, замовлений ще живим покійником.
Молодих літераторів-артільників навколо дубової труни невпізнавано зміненого під клешнями раку письменника-методиста майже не було. Телесик із Наюком були чи не наймолодшими на цьому пронизливому вечірньому святі небуття.
Ні Телесик, ні Андрій не любили виступати взагалі, як не любило пафосу їх «втрачене покоління», а виступати на похороні не бажали особливо, тим більше, що розпивати покійника не було за що, а говорити не щиро ні Наюкові, ні Телесикові не випадало: Заратустра не дозволяв… Тому ми стояли похиливши голови, бо рідкобородий дрібний демагог-кон’юнктурник усе-таки смішний і незлий репрезентант гомосапієнс, який з агрономічною освітою став радянським письменником, як у далеких 1920-х ставали членами колгоспу бідняки-лінивці, алкоголіки, жебраки… адже середняки старалися триматися окремо, як зовсім самітниками стояли куркулі. Так само зараз було із творчими людьми, найталановитіші з яких – «куркулі» – давно не сприймали серйозно якусь колгоспну Артіль, середняки хитливо сумнівалися, а трималися її, як вош кожуха, в основному бездарності… різних ґатунків і штибів…
– І ти прийшов? – тихо і довірливо запитав уже сивіючий, роздобрілий Наюк, якого Телесик як одного з кращих поетів сучасності.
– Пишу роман про мистецьке життя України, – відповів Іван Якович. – Збираю матеріал, типажі, – відповів йому ще тихіше я і додав: – Знали б ви, з якого сміття народжуються романи…
– А ти?
– Також пишу роман.
– У віршах?
– У них рідних, у них…
– Ліро-епос?
– Ліро-драмо-епос…
– Ясно. То ми удвох романісти.
– Романтики…
– Ром і їсти…
Телесик знав, що Андрія вже перекладають і видають окремими книгами його лірику за кордоном, що він уже має багато заздрісників, латентних і відкритих. Відкриті не вітаються з ним, не подають йому руки, а латентні сруть поза очі. Особливо дволикість і єзуїтство демонструють жінки, найвитонченіше – колись закохані в нього. Розповнілі, нервово-печальні, вони у безсиллі приписували йому своїх дітей, вимагаючи від нього аліментів, погрожуючи судами і різними карами небесними.
«Я спочатку переживав глибоко, – сповідався Івасикові Наюк на «козі», яку вони водили після офіційних поминок за письменником, А потім раптом настав перелом – і я засміявся… Сміюся з того всього досі…».
Відчуваючи чутливу і світлу душу Андрія, Телесик не побачив тут цинізму, а лише здорову іронію, збудовану ієрархію житейських, життєвих пріоритетів поета, який, як і всі справжні поети, любив жінок, вогненну воду, свободу, славу і… смерть…
Сам Андрій палив іноді люльку, яких у нього назбиралося ціла колекція, любив пити самогонку, настояну на калгані, любив їсти морепродукти, тому при таких екзотичних замашках здавався аристократом, який останнім часом і зовні, і внутрішньо, ставав елегантним, чим також накликав таємну нелюбов у його кострубатих колег по перу і чорнилу, компіках та інших гаджетах та ШІ…
.
* * *
Але так було завжди – подумав собі Іван Телесик.
Час покаже, що буде із цим ніжним, як дівчинка, і сильним, як воїн, чоловіком.
В останній кнайпі, яку побратими відвідали, Наюк висповідався Телесику із такою відвертістю, з якою мало хто сповідається у церквах.
Тому різні корчми – таверни, бари, забігайлівки – замінювали поетам усіх часів і народів сІм’ї, церкви… а друзі-суботильники – священників-сповідників.
«Кілька разів я хотів уже добровільно піти із цього світу, із цього життя, – ніби сам до себе, – говорив Наюк, відводячи Івасику роль запітнілого, засидженого мухами, дзеркала, принаймні так йому моментами здавалося. – Так мені було хреново і безвихідно на душі, у тому, що називаємо душею… Рівновага коли втрачалася… Велика дірка навиліт коли виникала – і не затягувалась, довгезно не затягувалась… Допомагала християнська філософія, природа, плавання… Хотілося ридати і ригати душею. Здавалося, що винен у всіх гріхах усього людства, у болі всього живого… Як там у надламаного класика:
«Зі смутком на серці,
З вінком на чолі,
Скажу своє слово –
І зникну в імлі».
Андрій подав на прощання руку Телесикові і, щось далі наспівуючи собі, побрів до себе… викликав таксі і також поїхав додому.
.
Грози навколо Артілі Майстрів Слова
У столиці несподівано, без попереднього затишшя, без штурмового попередження, почалася осіння вечірня гроза.
Золоте листя літало над Дніпром, як голодні оси, і десь містично пропадало.
На Площі Героїв у цей же час хтось усю ніч грав на жовто-синьому піаніно. Хтось смішно плакав. Хтось схлипно сміявся.
Не так давно тут відшуміла гроза суспільна, і машини довго змивали із асфальту та бруківки димну людську кров, але так і не змогли змити запаху смерті із цієї Площі і з вулиць, що вели від неї, як ноги страшного павука Чорної вдови, яка поїдає свого чоловіка після вибухового акту кохання, як революція-павучиха поїдає своїх дітей.
Природна гроза і гроза суспільна були пов’язані між собою інформаційно-енергетичними потоками, як пов’язані сіамські близнюки чи мама з дитиною.
Ріка Дніпро нагадував пуповину, яка пов’язувала часи й народи, вертикалі й горизонталі, береги й обереги, святе і грішне, світло й тіні, інь і янь, усе контрастне, полюсне… плюс і мінус… Добро і Зло… завдяки якому за інтимним задумом Всевишнього пульсує Життя на різних рівнях рівноваг-балансів, втрата яких веде органічні форми життя до деградацій або росту через біль… а неорганічні до темені – відсутності світла.
Усе живе ховалося від грози: під одіяла, в дупла, в нори, в себе, адже й саме буття наше тут – у космічній лабораторії «Земля» – просто затяжний стрибок з материнського лона до могили, які подібні між собою, де, можливо, людський мозок – ретранслятор, вловлювач тонкої матерії, а не джерело, з якого з’являються думки.
«Попри страх, який гроза породжує в живих серцях, дехто любить грозу, адже вона, як депресія, очищує, слабких ламає, убиває, а сильних робить іще сильнішими, переформатовуючи, виносячи на інший інформаційно-енергетичний рівень, ба навіть убиваючи, веде до вічного буття через воскресіння… адже ніхто і ніщо не безсмертний, доки не помер. Лише смерть дає воскресіння, а значить – життя… Лише у материнському лоні людина дозріває фізично, а вже в Лоні цього світу, на Землі, – душевно, щоби перейти (чи не перейти…) в інший – третій – вимір», – накляцав на своєму комп’ютері Іван Якович, який саме зайшов у Артіль творців, щоб перечекати грозу.
У цей же час у Артілі з’явився суховидний лисуватий чоловік – завгосп цієї організації…
.
* * *
У цей же час до просяклої розмаїтими (від дорогих віскі до смердючих самогонок із різних регіонів України) запахами кімнати Приймальної Комісії Артілі впевнено-плавно зайшла жінка сорокап’ятирічного віку – Віра Олександрівна Омріянчук, чиє ім’я в артільній ієрархії цінилося досить високо, адже вона вже видала кілька доволі талановитих книг лірики, працювала журналістом залізничної газети, мала сина і чоловіка…
– Є пан Петро? – запитала вона секретарку Любу – пампулясту жіночку її віку.
– Миє руки, – відповіла та, загадково усміхнувшись, натякаючи, пан Петро у туалеті.
Голова Приймальної Комісії прийшов через хвилин десять, поправляючи пасок на ходу.
Привітався з Вірою Олександрівною.
– Принесла письменницький квиток, – зразу випалила поетеса.
– Навіщо? – ні то з іронією, ні то серйозно сказав Голова.
– Іду в монастир, до Бога… – відповіла впевнено настояним голосом Віра.
У секретарки Люби впали з носа на стіл окуляри.
– Я розумію, що Артіль, але ж… одне одному не заперечує, – опам’ятавшись, заперечив Вірі ще один «ще той» діяч пера й чорнила, поет-адміністратор, поет-чиновник.
– Оце від мене на прощання. – Рішучим жестом Віра дістала із кулька пляшку горілки «Немірофф. Медова з перцем», шмат сала, кільце ковбаси, банку огірків, банку помідорів, твердий сир, велику хлібину, оливки. – Відхідне, так би мовити.
Петро Петрович нутряно відчув, що торгу тут не буде. Що жінка уже зробила свій вибір, та ще й так шляхетно й ритуально.
Як старий апаратник він швиденько організував інших секретарів Артілі «на поляну».
Прийшли секретарі Артілі творців: сексуально стурбована завідувач відділу міжнародних зв’язків Сюзанна Похмільська, відомий прозаїк і бабій Мойсей Гольберт, латентний кар’єрист-графоман Володимир Пипка…
Петро Петрович покликав, звичайно, й Телесика, який у цей час розмовляв «про все» із стареньким вахтером, бо любив стареньких, хоча не любив вахтерів за духом.
Спонтанна церемонія прощання із письменницьким світом відбувалася якось неурочисто, моргово.
Усі настільки були зосереджено-паралізовані, що не хотіли чи й не мали духовної, душевної чи й фізичної сили, за щось яро боротися, щось пропонувати, заперечувати…
– То, може, не треба?.. – якось по-жіночому мимоволі вирвалося у секретарки Люби.
– Треба-треба. Я довго до цього йшла, – ще раз, упевнено сказала Віра, поінформовані вже «на вухо» про суть справи самим Петром Петровичем секретарі Артілі не знали, що й сказати. Адже такого тут іще ніхто не пам’ятає: щоби з письменників – у монастир…
– Отож, – взяла ініціативу сама Віра Омріянчук. – Я вирішила піти в жіночий монастир, тому принесла керівництву Артілі свій членський квиток, щоб сказати письменникам: «Дякую за товариство. Простіть – якщо не так щось. Забудьте про мене».
Усіх пройняло психофізичним струмом.
Пауза була довгою – як у народних артистів.
– А яка у вас конфесія? – по-комсомольськи бадьоро видав Петро Петрович.
– Православна. Канонічна, – з гідністю відповіла Віра. – Ви розливайте, закушуйте, – зробила доцільний жест рукою.
Петро професійно відкрив пляшку і розлив усім у пластянки золотистого напою.
Випила, закусивши, грам тридцять і сама Віра.
Хтось розсипав мокру сіль…
– А якась причина у вас є, конкретна? – запитав її Одуренко. – Хтось образив?
– У монастир я не від людей утікаю, а до Бога йду. Кличе Він мене.
– А як то?.. – запитала, ще дожовуючи щось, Люба.
– Я б не хотіла всує згадувати Всевишнього. – Дала зрозуміти присутнім Віра, що вона не грішитиме марнослів’ям, як не хоче грішити марнослав’ям.
Мойсей пив мовчки.
Петро Петрович лише сказав: «Якщо надумаєте повернутися, – приймемо».
Віра подивилася на нього так, що він винувато закихикав, а вона ще додала на прощання:
– Найбільше штовхає до Господа Сатана, коли спокушує нас… – Дістала із сумочки членський квиток № 1121 і подала Голові приймальної Комісії. – До побачення. Забудьте про такого письменника – Віру Олександрівну Омріянчук. – І пішла на вихід.
Німа сцена тривала довго.
Іван також випив п’ятдесят грам «з того всього», хоча вже з рік практично не пив, коли поміняв свій світогляд з метафізичного на релігійний. При тому потреба у спиртному відпала сама собою, а з’явилася потреба молитися, читати духовну літературу, сповідатися, причащатися. Тому його цей вчинок Віри потряс. Він навіть хотів було кинутися доганяти новопосвячену, але стримався, згадавши, як вона відсікла запитання на цю тему. Бо що запитаєш? Духовні висоти іноді не виразиш словами. Іван згадав, коли він залишав мореходне училище, яким колись марив, але зрозумівши, що реальність і романтика інколи зовсім інші речі, твердо вирішив піти за іншою мрією – стати науковцем, дослідником.
Тоді увесь світ, здавалося йому, був проти нього.
Всі – від друзів до родичів – переконували його не робити цього.
Але його внутрішній голос був категоричним.
І він пішов за Внутрішнім Голосом, тому й став самим собою і дожив до нового переломного періоду, коли тепер, у його сорок дев’ять років, знову втратилася рівновага душі, яка знову шукала великої роботи…
На вулиці страшно загриміло.
Гроза у місті розгорялася з новою силою.
Але Івану треба було йти на зустріч зі своїм другом – молодим астрофізиком Дмитром Орловським, який чекав у Будинку президії Академії наук, як у казці: Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
«– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть – і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
– Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!»
Ігор ПАВЛЮК