Олю, Олю, я боюся болю,
Я боюся глянути вперед.
Розкажи, як задобрити долю,
В тебе є, мабуть, якийсь секрет.
Петро Сорока
Не знала я секрету, дорогий Петре, а долю ще, мабуть, не задобрив ніхто. Неймовірно важко втрачати близьких друзів, але на все – воля Божа.
Прощай, мій друже. Петриківський ліс
Тобі услід шумить зеленим листям.
Сосна самотня не ховає сліз,
І чорний сум витає над обійстям.
«Де свище овлур», проростає жаль,
Шука зорю забута лісничівка.
Прощай, мій друже. Замолю печаль.
Небесний світ тепер Твоя домівка.
Ольга Яворська..
Петро Сорока – головний редактор «Тернопільського оглядача»
Він не вмів бути чужим ні для друзів, ні для недоброзичливців, тому що володів межовою щирістю. Ховали Петра Сороку 6 червня. Якось повз увагу преси (навіть з огляду на День журналіста, 6 червня) проминув той факт, що Петро Сорока був головним редактором чудового ілюстрованого журналу «Тернопільський оглядач». Тішився, що мав нагоду творити щось інтригуюче, цікаве, попри рекламу (видання було комерційне). І це йому цілком вдалося. За короткий час (2008 рік) видання стало популярним у культурному просторі краю. Сповідність – провідний настрій статей цього культурологічного тижневика. Як визнав сам Петро Сорока, письменники приречені на привселюдну сповідь. Постійні рубрики мали такі митці слова, як Галина Пагутяк, Євген Баран; привертала увагу колонка головного редактора. Ось кілька фрагментів з передовиць Петра Сороки:
«Росія і фальсифікація – це майже синоніми. Вмикаєте телевізор – і у вашій кімнаті з’являється медоточивий і лицемірний москаль. Він зомбує вас, переконує, запускає в душу вірус, щоб той розірвав душу, а потім склав у тій конфігурації, в якій йому потрібно».
«Мій життєвий досвід, набуті знання і прочитані книги дають мені підстави зробити висновок, що доля має дуалістичне дно: тут воля Божа накладається на волю людини. Не вірити в долю – означає не вірити у Творця. Будьмо мудрими і слухаймо голос душі, бо мудрого доля веде, а дурного волочить».
«Ми намагаємося утверджувати любов і красу Божого світу, залишаючись в річищі Великого Стилю народної традиції» , – це про мету тижневика.
Справді, читати такий журнал завжди цікаво, бо правда, щирість і жива думка ніколи не приїдаються. На сторінках видання були представлені культурні постаті всієї України, а за різноманітністю матеріалів та їх рівнем журнал не поступався найрозрекламованішим виданням.
Петро Сорока любив журналістику, а ще любив футбол.
Образ з минулого
Це було у п’ятницю, 16 червня 2017 року. Я тихо йшла вулицею Карпенка, слухаючи Тернопіль. З ясенових крон злетіло за вітром: «Привіт, Петре!» Ти промчав на велосипеді повз церкву-каплицю теплого Миколи – і я пізнала твою молодість, хлоп’ячу рвійність давно забутої романтики, нерозтрачену силу сподівань і чисте серце, яке тримав на долоні попереду всіх вітрів і житейської суєти. Привіт, Петре! Тобі є куди спішити. Але головного таки не змарнував. І Галі – чистій, світлій квітці твого життя – привіт! Я вас люблю, сподіваюся, ненав’язливо. Ви мені чимось дуже й дуже близькі. Ось чому, виринувши з круговерті недавно пережитого, я так зраділа, побачивши – ні, не Драчів соняшник на велосипеді, а Петра Сороку. Це ж був ти, правда, Петре?
Так, це був Петро. Через рік він відплив від нас на човнику вічності.
Це Петро Сорока «побачив» мою повість «Всі дороги ведуть до Риму» й рекомендував видавцеві Василю Ванчурі надрукувати твір. Неоднораз наголошував, що писати серцем – особливий дар, цього не навчишся.
Рік тому Петро промчав повз мене на велосипеді нашого дитинства, і я не встигла зупинити його. «Той велосипед – таке «ретро», що я його трохи соромлюся, писав він у листі. – У мене був кращий, спортивний ровер, але залишив на два тижні сусідським хлопцям, бо сам поїхав на лікування (більше року був поза межею болю), а коли повернувся, з велосипеда залишилася тільки рама. Та я не ремствую… І людина помирає».
Він був мені братом – таке відчуття, він – Петро Сорока. І для нас усіх – це втрата, якої не заповнити.
Леся Білик.
Листок неопадимий,
або Мій Петро Сорока
Слава Ісусу Христу!
Спілкувався з паном Петром разів зо два.
Спершу на книжковому Форумі у Львові, де й познайомилися класично, з потиском руки (якраз оглянув розкладку його книжок і вибрав збірку афористичних повчань, бо й сам творчо цікавлюся лапідарностями). Після взаємних етикетних слів, завваживши гурт молоді біля своєї розкладки, перепросив – справа вимагала автора. Було це, гадаю, 2010-го. А торік надіслав йому свій «Альпінарій» (афоризми тощо), він мені – свого «Овлура» (вклав у книжку й листа на кільканадцять дуже приємних слів). Обмінялися ще й коротенькими телефонними розмовами.
Тоді подумав: мій візаві у взаєминах чуткий, яко птаха, і міцний, яко камінець…
Усе то – зовні, певний обрамок.
Пізнавати ж Петра Сороку почав задовго до зустрічі з ним, через слово. Й один із перших його денників стряс мене до основ. Прочитавши, написав автору вдячного читацько-письменницького листа. Лейтмотив – денник як чудовий експеримент. Не впевнений, що надіслав листа адресатові; тож цитата з нього: «Не кажу, що проковтнув Вашу книжку ˮРік подвійних райдугˮ (2003), бо ковтають або щось дуже звичне й безпечне, от як хліб чи прохолодний напій, або ж те, від чого можна сподіватися непередбачуваного, – як від отрути. А Ваше слово сприймаю по-іншому: спокійно, час від часу пригадуючи і його, і ще щось… Хоч і кручені його чуттєві й мисленні стежки, але всі вони – від і до прагнення рівноваги, гармонії, щастя. Тому, читаючи, пригадую схожі (сходжені) свої, і не кваплюся, і не відкладаю на довге потім, а переймаюся найбільше Ходою… Вона – Ваша».
Пригадую і яскравий спалах поетичного таланту Петра Сороки в «літукраїнській» добірці, поцінованій премією часопису. За духовно-естетичною силою – щось схоже на відомий дебют поетів-шістдесятників. Такий «випадок» і без книжок вписує поета в історію поезії!
Відтоді письменник був уже цілковито «моїм».
Про нього ще казатимуть: непрочитаний (чи не тому, що мав накинений собі жертовний обов’язок щоденно читати-перелопачувати писання своїх сучасників?..). Аякже, непрочитаний, і насамперед письменниками. Маю такий борг – борг читання його й чужих талановитих текстів – перед відійшлим.
У день його відходу записалося до творчого щоденника: «Листок осінній на початку червня…»
Навіки слава!
Богдан Смоляк
м. Кам’янка-Бузька на Львівщині,
12 червня 2018 р.
***
Його покликала Вічність. Несподівано для нас усіх. Немилосердно.
З болем пригадую його пророчі рядки:
Залишу денники на столі
І в останнім реченні три крапки…
Залишив нам Петро Сорока свої денники. Залишив останнє речення.
І сам став Вічністю…
Жанна Юзва.
Пам’яті друга
Так несподівано відійшов Петро Сорока за межу часу. Відійшов переповнений любов’ю до світу, життя й людей, відлетів до Бога з чистою душею. Завжди «був сповненим віри у вічне», із запоєм читав, захоплювався живописом, мандрував, обожнював природу, оспівував ліс і творив, творив… Жага творчості не давала спокою ні вдень ні вночі. Усе це дарувало справжнє щастя і наповнювало Петрове життя високим змістом. Ніколи не знав що таке заздрість, його письмо завжди випромінювало магічне світло, вперто протистояв моральному роздвоєнню, всіма силами боровся з бездуховною літературою, наповнюючи високим духом кожне написане слово.
У дружбі був утіленням щирості, вірності, саможертовності й чесності. Дуже важко писати про його смерть, бо він свято вірив, що її немає, а є Великий Перехід. Таким і залишиться назавжди у нашій пам’яті. Царство Небесне Твоїй світлій душі, дорогий друже.
Висловлюємо найщиріші співчуття дружині, дітям та всій родині покійного.
З глибоким сумом: Роман Горак, Ольга Яворська, Світлана Антонишин, Петро Шкрабюк, Юрій Николишин, Юрій Коваль, Богдан Дячишин, Роман Дідула, Левко Воловець.
Львівщина.
***
Вчора слухав в телевізії одного модного і розкрученого видавця, ще й поета незлого, і коли його запитали про письменників-стилістів, він назвав традиційно-кон”юнктурне, не сказав про Содомору, якого мав би знати, Лишегу (якого видавав) і Сороку (якого так і не спромігся прочитати). Зате хвалив “відоме”, хоче було й видно, що не читав. але ж – мода вимагає жертвувати мораллю.
Фрагмент з листівки Петра до мене від 24 вересня 2017 року (а знимка, то Чортків, грудень або січень 2010 або 2011 рік, поряд з нами ще Сашко Гордон):
“Ніщо мені не завдало стільки болю, як наше тимчасове відчуження.
Хотілося б, щоб це тільки скріпило майбутні стосунки. У мене і з Бастюком таке бувало.
Сварилися ні з того, ні з сього, потім довго обмінювалися листами, з”ясовували що і як. Письмаки! По-своєму хворі люди.
Але я ніколи не переставав цінувати і любити його. Те ж можу сказати й про тебе.
Петро”
Євген Баран.
***
Людина проходить дорогами життя, тримаючи жезл і посох. І душа ніколи не забуває про них. Навіть кружеляючи птахом болю у засвітному вирії. Бо вмирає лише тіло. А вона, покинувши оболонку, прошкує далі. Бо там,як і раніше, чекає невмирущість праці, котра облагороджує у Богом відведеному куточку неба. І нагадуватиме нам, що за непрогляддю роботи ми мусимо не забувати про ЖЕЗЛ та ПОСОХ.
Ігор Фарина.