Змалку уявляв себе не інакше, як на полі битви (гетьманом), або в польотах у сні і наяву (льотчиком), або – в палаці, збудованому на аркодужній перекладині, що двома «ногами» твердо стояла на протилежних берегах Стрипи – естетом, який зливається у своєму побуті із красою природи та мистецтва. Ось такий етично-естетичний максималізм! Це вже згодом чи то доля, чи примирення із тимчасовою гостиною занизили ці високі критерії, хоча…
У 1963 році зголосився у Коропецьку середню школу-інтернат (тоді – Бучацького, тепер – Монастириського району Тернопільської області) – чув, що там культивують бокс. Як виявилось, чутки були перебільшені, але, забігаючи наперед, скажу, що ми після «відбою» у тильній кімнатці палацу графа Бадені, хоч і підпільно, а все ж лупцювали один одного справжніми боксерськими рукавичками. В інтернаті були свої „неписані правила” – свого роду «дідівщина», право сильнішого, і якщо не вдавалось перемогти чесно й відкрито, в рух ішли всілякі підступні штучки: часто підкидали карбід у страву, накривали коцами і влаштовували «темну» (били подушками по голові сплячого), доносили за інакшість, неблагонадійність і таке інше. Всі були якісь наче зурочені, пригноблені і пригнічені, затероризовані, згорблено-сірі, зацьковані зрівняйлівкою і тупим підкоренням дорослому начальству чи своєму однокласнику-«лідеру». Звісно ж, це не сприяло ні фізичному, ні духовному росту. Я ж прибув із країни пастушків, мрій, ігор і боротьби. Не відчував страху, не схиляв шиї, поводився вільно. У кожній групі був авторитет, перед яким запобігали, ревно шукали захисту, пак «прихильності», „всєгда готові” «лизати задницю» та вірнопіддано лузати «сємечкі». Все це я фіксував із слабо прихованою огидою та благородною зверхністю: у боксі перемагав, але нікого не принижував, бив рекорди у стрибках в довжину, з бігу на стометрівці і в марафоні, любив ігрові види спорту, добротно грав у волейбол та настільний теніс.
Коли ми пішли на співбесіду до директора Ксеника, той почав мене екзаменувати, я трохи розгубився, і він зробив висновок, що буду вчитись десь так на 3 – 4, але вже першу чверть і загалом восьмий клас я закінчив «на відмінно». Тут треба сказати, що касту «відмінниць», які сиділи на перших партах, дерли руки й доносили на однокласників, ми в душі й на позір зневажали. Я був якось окремо, ніколи не зголошувався до дошки чи «з місця», а як вже викликали, чітко відповідав на поставлені запитання. Така поведінка була дивною як на той час. Не боятися, не запобігати, не користати зі своїх тілесних чи розумових переваг – це було щось: клас непомітно розділився. Від стійких прислужників «старого» вожака відпало пару моїх скритих прихильників, які цього ніби й не виказували, однак зміни відчувались. „Авторитет” із нашого класу почав передавати через інших ділову пропозицію «дружити», паралельно пропонувала свою «дівочу» цноту чи пак прихильність комсорг, його «подруга». Я сміявся у живі очі, мовляв, що за дурниці: якщо вони хочуть дружити, нехай самі зголосяться, почуття – річ тонка, неформальна та знаково безпосередня. Тут у мене «своя» філософія. Що таке друг? Я перший, ти другий, отже, мені друг! З іншого боку: вже ти перший, а я другий – я тобі друг. Йдеться про паритет і взаємошанування. Таких друзів я мав: Славка Зубрика – ще з першого класу; Михайла Соловія із придністровських Горигляд; Зиновія Кафтана, який вже за України мотався по Іспанії, побудувався під Тернополем, ремонтує жінчину родинну садибу в Осівцях, колись пробував писати прозу. Був ще Богдан Кулина, односелець й старший брат Віри Кафтан (живе в Бучачі)… Так із тою-не-тою нав’язаною «дружбою» нічого й не вийшло, врешті „авторитет” прокрався, і його вигнали з інтернату.
Всі підлабузники перекинулись до мене: ієрархія! Якось інстинктивно я дав знати, що бандитські „правила” скасовуються. Однак, не всі це збагнули. Після зарядки в умивальнику найбільш запопадливий лакуза почав щось щебетати про свою вірність і готовність служити. Стало гидко. „Сказав” йому це поглядом, зиркнув люто, але той далі вився лекалом, і я не втримався: одним ударом звалив раба на бетонну долівку. Всі зрозуміли. Почалась „демократизація”. Клас розпався на групки чи партії, і в кожній з’явився „свій” лідер, а незалежний Бодлєр лишився збоку. До справжньої свободи було далеко, але всі якось розпрямили плечі: почали рости. Наш директор (пізніше йому дали якийсь орден) був особою небуденною і винахідливою. Тримав дисципліну, а все ж заохочував ініціативу: так би мовити, «творчі» пориви. Придворному поетові Зенькові Нищому „виділив” творчу майстерню-кабінет для регулярного віршописання, але десь цей писака „пропав” разом зі своїми талантами. Обдарування „абнаружівалісь” для скерування у відповідному напрямі: запрягти, приручити. Я творив більше підпільно. Пригадую листопадову ніч того ж 1963 року. Дме вітер, жене похмурі низькі хмари, мені здається, що з дому, сльози впереміж із дощем поливають лице («по лицю дощ, по лицю дощ») – ніхто не бачить, мокну і, як сльози на очі, навертаються живі рядки про маму: „Мені запахло хлібом свіжим. Вогонь у челюстях притих. І Ви мішаєте у діжі чи просто в нецках, у старих, пахуче тісто й неба ніжність… Мені запахло житнім збіжжям, мені запахло хлібом свіжим. Мені запахло ще й землею, живою скибою-ріллею і сіллю-потом над чолом. І мозолями, і руками, і розіп’ятими вітрами, і ніжним маминим теплом…” У березні 1964 року, а, може через рік я деб’ютував цією поезією у районній газеті „Перемога” (Бучач) – до того мене згадували в огляді як перспективного лірика Ці спомини надовго залишаться зі мною, хоча ніхто не бачив страждань юного Вертера. Всі знали рожевощокого забіяку, який, бач, такий, як усі. Стосовно режиму (радянського, колгоспного, інтернатського) не мав жодних ілюзій й вірші писав загалом „в шухляду”. Пригадую випускний. Урочиста „лінійка”. Зголошуюся і з почуттям „виспівую” свою поетичну „Прощальну…”
Очевидно, я читав з пафосом, ще б пак: визволення! Ксеник рвав рештки волосся на своїй кучерявій лисині, але я так думаю, що був «під мухою», мовляв, не догледів таланту. Цей недоглядач був людиною непоганою, привчав нас до праці. За кожним класом були закріплені 8-9 гектарів бульби, кукурудзи. Ми прибирали асфальтовану територію, школу, спальні, коридори, парк; рили траншеї і глибокі рови в давньому парку, чистили ідеально круглий ставок на рибу, доглядали й збирали врожай у багатогектарних садах і виноградниках, засвоювали навики будівельника, били дранку на літніх вакаціях, і за це навіть платили якісь копійки. Звичайно, то можна було трактувати як «чорну» експлуатацію, однак…
Політичним цензором і наглядачем прислужувала режиму секретар компартячейки Ларіса Семьоновна Пагарєлова, яка 1991 року виїхала в Московію: чи то боялась розплати за гріхи чи мо’ й не витримала краху русифікаторських ілюзій. Була це вгодована жирна особина із шовіністичним душком – її ми називали «льоха». Мала «штат» і позаштатних донощиків-стукачів, вистежувала найменше вольнодумствіє і проводила чітку шовіністичну політику денаціоналізації учителів та учнів. Я ж мав контакти із людьми незалежними. Пригадую, як школярі бойкотували з подачі Погорєлової Степана Мороза, викладача географії. Клас шумить, Степан Теодорович почервонів – неможливо щось розібрати. Співчутливо дивлюсь на вчителя, в душі засуджую цю «акцію», та зрештою, витягаю книжку, відключаюсь і читаю під партою, або малюю карикатури чи пишу епіграму. Звісно, для себе я зробив відповідні висновки з цього бойкоту: ми зійшлись із не набагато старшим Степаном, і він давав мені заборонену літературу, зокрема й збірку поезій „Правда кличе” Дмитра Павличка: її пустили під ніж, але якусь частину накладу встигли винести з друкарні.
Були в мене контакти також із молодою вчителькою української літератури, здається, Тамарою. Викладала вона в паралельному класі, але деколи заміняла Володимира Івановича Ялового, який, бувало, серед уроку читає мої описи пейзажів, біжить у бібліотеку перевіряти, чи раптом не списую в Коцюбинського й ставить мені сто балів із п’яти. Був це цікавий чоловік, але з надламаною психікою. Він ховався зі своїми думками, трохи естетствував, любив шахи, симпатизував класичній простоті та молодим дівчатам і потайки пописував… Тамара була не тільки вільнодумною, а й легковажною, схильною до повноти, високою особою жіночої статі. Я забігав деколи на її службову квартиру і тішився, яка вона велика! N. показувала мені книжкові раритети, давала читати заборонену літературу й переконувала, що не варто йти на філологію, мовляв, її Франківський тато-математик має велику бібліотеку художньої лектури. Він допоможе вступити на математичний, це безпечніше, а письменником ти станеш, бо маєш до того дар… „Цариця” Тамара мала рацію, але я чоловік впертий і… відповідальний. Професіоналу потрібна філологічна освіта! Журналістика, яка була надто радянізована чи й кагебізована, не мислилась й не обговорювалаь.
У восьмому класі перед поїздками додому Ваш оповідач добре „напихався” і дивився у дзеркало, чи поправився. Після „відбою” ми ще й викрадали дерев’яними списами через відкриті вікна у хліборізці, залишені там черговими, цеглини чорного чи сірого хліба і в затінку старого парку під сяйвом круглолицього доповнювали свою легеньку вечерю. Згодом приїжджаю до села, і всі дивуються, який симпатичний легінь та як йому «добре» в тому інтернаті. Чи не всі довколишні села делегували своїх висуванців, і наступного року на штурм Коропця ринули десятки новобранців, але згодом більшість із них повтікали під рідну стріху. В певному розумінні цей «показушний» інтернат був тюрмою. На щастя, не подався у Бучацьку середню школу мій добрий друг Славко Зубрик. Він це планував зробити, бо інтернатські „нрави” діяли на нерви. Про це я писав у школярському щоденнику, який через десятиліття оприлюднив у журналі „Перевал”. В останні роки „політехнік” Зубрик – найперший, дуже уважний читач моїх теперішніх творінь… Якось Славко посварився зі своїм однокласником: не то Наглєром, не то Беккером. Через вперту солідарність я не розмовляв із недругом мого друга вже й тоді, коли ті помирились. Друзів забагато не буває, все ж справжніх та незрадних можна полічити на пальцях одної руки. Тим часом, недруги – завжди в більшості, тому «всипати бобу», «набити ґуль», відлупцювати – було звичайною профілактичною процедурою наших буднів.
З-поміж недоброзичливців виділялись Арєхов (його „бабушка” була головним поваром інтернату), який розпізнав у мені противника московського інтернаціоналізму і наліплював синьо-жовті та коричневі ярлики; Дронь, прямий предок якого служив у „ястребках” (істребітєльних атрядах), його я прозивав „дрянь”; Бобик (пізніше він, ймовірно, нацькував на мене КГБ у 1970 році). Інші були ситуаційними та замовними опонентами (Черешнюк, Бінцаровський, Григор’єв), а назагал – нормальними хлопцями. Про останнього маю нейтральні спомини. Він малював карикатури. Я їх підписував сатиричними катренами. Нас єднала творчість, а все ж він був, здається, росіянином і слухав деколи кривого та лобастого шовініста Орєхова.
В інтернаті „крутились” різні люди. Коло персональної зачіски любив посидіти місцевий перукар, який зробив мою бунтівливу голову полігоном своїх мистецьких реалізацій, хоч і не фантазував надто, а стриг під «канадку»: робив рівнесенький, дуже гармонійний і низенький «їжачок», аби підсилити расову круглоголовість клієнта. По-своєму любило мене подружжя хіміків та біологів Батьківців: у них не було дітей. Якось над Дністром, здається, у 10 класі, я читав їм свої тодішні поезії та просив не говорити директору чи Погорєловій, що я віршую. Розпізнав мою душу мудрий вчитель німецької мови Середа, середнього росту, кругловидий та лисуватий із гітлерівськими вусиками й вдумливими, на відміну від одержимого єфрейтора, сірими очима. Як мені видавалось, уже літній чоловік. Лежу якось хворий у кімнаті. Температура під сорок градусів: щось «шварю» по-німецьки. Звісно ж, непритомний. Хлопці покликали нашого „німця”, і той вражено підтвердив: „Так, це чиста німецька”. Але перекладати не захотів. Може, й не цитував я «Mein kampf», а все ж інтрига залишається. Його син вчився зі мною в одному класі, а жив з батьком (чи з батьками) на квартирі: після уроків ми не спілкувались. Наші взаємини були дружньо специфічні: перед кожним заняттям по черзі (все швидше і швидше!) давали один одному ляпаси й розчервонілі заходили в клас. Всі дивувались, думали, що бійка, а ми весело реготали. Оці своєрідні масажні підзарядки мені запам’ятались неспроста: в той спосіб ми теж змінювали реальні правила й комплекси вуркаганячого толку.
Всі учні та вчителі мали прізвиська: мене прозивали „марафонець”, а Орєхов додавав «коричневий». У Міська Калабаньки саме прізвище було прозивним. Після сну в його постелі справді залишалась калабанька – бідолаха хворів на енурез чи щось подібне. Цибатого Бінцаровського із направду конячими щелепами, якими він старанно пережовував їжу, прозвали «кінь». Вихователька-математичка стала свійською «качкою». Погорєлова була «льохою», інакше кажучи, свинею. У паралельних старших класах були „Зеньо Вищий” і „Зеньо Нижчий”. Перший був справді високий, другий нижче середнього і мав прізвище Нищий. Цей нижчий Нищий римував одноденки на всі випадки життя – типовий графоман, хоч я не був би проти професійним оком глянути на його продукцію через понад чотири десятиліття: це ж прірва часу, а проблема таланту чи бездарності актуальна й сьогодні.
Скажу ще пару добрих слів про Степана Михайловича Підгірного, вчителя музики й співу та, хоч і самодіяльного, а все ж композитора. Мене він зразу розпізнав, спробував голос і на першій репетиції, коли я вже пішов, відверто заявив визнаним співакам і співачкам: „Є новий талант – ви проти нього сірі мишки…” Так я став солістом, співав „Дивлюсь я на небо”, „Рідна мати моя”, „Така її доля”, „Я бачив, як вітер березу зломив” та інші шедеври сольних репертуарів. Почались заздрощі, і я надумався зробити все, щоб не стати зіркою. Замість пити яйці й берегти горло їв сніг і крижинки, гасав парком простоволосий, одне слово, нищив талант. Певну роль у цьому зіграло й те, що Підгірний не став мене вчити нотної грамоти. Я ж хотів опанувати нотацію, може, Україна втратила композитора, зате надбала чи не письменника! Разом із директором пан Степан банально експлуатував мого «соловейка»: коли вже почалась мутація голосу й не можна було співати, вони вперто включали мене в концертні програми, лікар то забороняв, то дозволяв. Затикали мною діряві репертуари, аж поки я не зірвав голос і став звичайним хористом. Пізніше, з 29 вересня по 6 жовтня 1981 року, були ми в Подільській експедиції і крім планових сіл та районів я розширив географію: показав музейникам Зарваницю, мої Осівці й Білявинці та Коропець.
Тоді ще жило подружжя Ялових – у них ми ночували, а ввечері я завітав до Підгірного, записав у нього пару народних пісень, зокрема «Ой ти травко, ти муравко…»: справжній шедевр!
Коли зняли Хрущова, „качка” та інші навчителі казали нам, що він залишається почесним лідером і буде порадником Брежнєву. Тепер відомо, як це було насправді, але вже тоді я мав точнішу інформацію. „Відлига” закінчувалась…
Село Коропець має давні традиції опору. У 1902 – 08 рр., коли намісником Галичини був граф Андрій Потоцький, краєм прокотились селянські заворушення. За його кривавих виборів 1908 року загинув свідомий українець Марко Каганець. Коропецькі похорони стали народною маніфестацією. Згодом студент Мирослав Січинський помстився за Марка та весь український народ і вбив намісника.
Селище міського типу з околицями, які часто підтоплює бистроплинний Дністер із норовливими притоками, дуже мальовниче, і я теж поривався вийти за усталені межі з їх рівненькими каналами, які ми постійно чистили (зокрема й річку Коропець), кудись далі: до розгнузданих стихій та не прилизаних краєвидів. Бо така вже справжня природа чистої душі. Парк і палац мали свою красу, вони теж запали в душу, але звідтам їх витісняла драконівська дисципліна й рабська атмосфера „дєтдомовськой макаренковщіни”. Зі шкільного гучномовця тероризували свідомість радянські агітаційні шляґери, так звана „територія” була обведена муром і високою металевою огорожею, у місто вирватись було проблематично. Не дозволяли навіть самому відправити листа, у якому писалось якщо не відверто, то з натяками про все на світі, а „качка”, бач, перехоплювала (очевидно, були вказівки), читала – тому й чіплялась на кожному кроці.
Треба віддати належне системі підготовки й навчання. Уроки ґрунтовно готувались, якість знань строго й послідовно контролювали, але цей „контроль” був і над душею. Муштра та змагання проводились регулярно. Змагатись я любив у багатьох видах спорту, ну а далі всі йдуть до кінотеатру – я ж зліг: згодом вже й на операцію. Муштру ненавиджу: людина ж не заводна лялька чи машинка, проти таких підходів бунтує все моє єство. Тодішній бунт вгамовували, хоча й розпалювали, віршописання та… волейбол. У футбол та хокей грав теж, але після того, як мене (без захисних обладунків) грубо та не за правилами звалювали на лід чи спортмайданчик, я вже уникав зіткнень, бо відповідати „взаємністю” на грубість було супроти моїх принципів. Волейбол – гра інтелігентна, суперники розділені сіткою. Ось тут можна проявити ясний розум і ненасильну силу! Якось ми грали з одинадцятим класом. Я був на подачі і застосував авторське виконання: не просто зверху вниз (прямо чи збоку), а ще й різко, нижнім ребром долоні зрізаю: така „підсічка” рідкісно рикошетна: м’яч летить крученою траєкторією у бриючому польоті не торкаючись сітки, зверху вниз … І так 11 подач – жодної не могли взяти. Мертва тиша. Вболівальники вибухають емоціями, вчителька фізкультури, спортивна й сексуальна колєжанка теж стрункого й спортивного фізика (ми з ним таємно ловили рибу за відсутності Ксеника і розмовляли про се, про те), отож, висока із довгими ногами чорнявка біжить мене цілувати… Це було щось! І як я не втік?
Що ще запам’яталось? Інтернат був показовий на всю республіку. До нас приїжджали письменники, кіноактори та режисери: ось «лінійка», а перед нами Брондуков, Іллєнко, Степанков – щось не пригадую Миколайчука: напевно, ходив по селищі, вивчаючи природну чи пак жіночу натуру і не прийшов на збір, або ж рвонув у свою Гуцулію… Палаци й хороми моєї уяви набагато розкішніші за будівлю Бадені. Чи придався мені цей інтернатський досвід? Якщо він був, значить мав бути, отже, потрібний, отже, пригодився. Із будь-яких зиґзаґів та поворотів долі треба вилущувати якесь раціональне зерно і почуттєву магму – із неї (магми ж!) ростуть найвищі гори, а світле зерно впаде в найглибшу долину, найчорніший чорнозем і народить пшеницю пошанівку до тих, що відійшли, чи й жито життя для тих, що йдуть. Між цими святими координатами радіє і дбає людська душа.
Богдан Чепурко.