Василь Шкіря з дитинства відчуває потяг до пера. Писав казки, новели, оповідання, надсилав до районної і обласних газет. Окремі з них час від часу з’являлися на сторінках періодичних видань. Першим, хто запримітив його творчі здобутки, був дитячий письменник лауреат Всеукраїнської премії імені Лесі Українки Степан Жупанин. Він і порадив молодому автору писати літературну казку. Мовляв, там неосвоєна царина, незаповнена ніша літератури для дітей. Казки пишуть усі, але талановитих творів мало. Так і взвяся він за улюблений жанр, а його казкові оповіді з’явилися навіть у всеукраїнських виданнях – “Молодь України”, “Народознавство”, “ХХ вік”.
Майбутній письменник плідно співпрацював із уже маститими майстрами пера Петром Скунцем, Юріжм Керекешом, Василем Густі, Василем Коханом, Василем Басарабом, Іваном Долгошом, Василем Кухтою, які не лише давали дружні поради, а й ділилися своїм багатим досвідом, вели його у світ літератури. По крупинці збирав знання, шукав свій шлях у дивосвіт. Так і побачили світ його перші книжки для дітей “Як Осел вогонь сховав” та “Сльоза лелеки”.
Книжка “За тиждень до весни”, яка днями побачила світ у Всеукраїнському видавництві “Карпати” – ювілейна, двадцять п’ята. Її видання ініціював колишній редактор видавництва Борис Кушнір, з яким автор співпрацював понад два десятки літ. Він був першим її читачем. Тут вміщено п’єсу, повість, казки та есе.
Однойменна п’єса писалася під час безперервних повітряних тривог, авіаударів, нашестя на українську землю російських дронів, танкових і артилерійських обстрілів наших міст і сіл. Василь Шкіря теж не може бути осторонь подій, які відбуваються в Україні. Він фіксує реалії життя, документує історію, подає голос спротиву, створює нові сенси, підтримує дух нації. Письменники разом із усіма кують Перемогу, бо слово має силу зміцнювати світогляд, дарує надію та утверджує українську націю.
Письменник намагається показати війну на прикладі звичайної сільської сім’ї. Закарпатську глибинку теж торкнулися воєнні дії. Син і невістка працюють за кордоном, внучку Джуді та внука Серафима виховують бабуся та дідусь. Із перших днів війни життя людей докорінно змінилося, почало переходити на воєнні рейки. Незважаючи на вік, бабуся взялася в’язати шкарпетки для воїнів, до цієї роботи залучила також внучку та сусідку Марію. У кожного із селян вдома чимало таких речей, із яких можна в’язати носки. Дідусь Йосип, безумовно, схвалив цю ідею:
“- Шкарпетки в армії ой як потрібні. У холодну пору без них просто не обійтися. Вони обов’язково знадобляться нашим воїнам. Вони не тільки теплі, а й практичні, у них не доведеться мерзнути. Тільки у верхній частині шкарпеток потрібно вставляти гумку, щоб не сповзали вниз. В’язані шкарпетки додадуть воїну снаги, а головне – відчуття домашнього тепла і затишку”.
Дідусь Йосип багато у своєму житті пережив, та ніколи б не подумав, що доведеться жити в такі лихі часи, коли північний сусід піде на Україну війною. Таке б у жахливому сні не наснилося…Масові вбивства цивільних у Бучі, Ірпіні, Маріуполі, знищення житлових будинків та об’єктів критичної інфраструктури, викрадення культурних цінностей, примусова депортація, масові тортури, сексуальне насильство та створення гуманітарної катастрофи, які кваліфікуються як воєнні злочини проти людяності. І хто знає, скільки триватиме ця клята війна.
Пройшло небагато часу, і син Натан покинув Італію. Він не міг залишатися за кордоном у той час, коли його рідна земля страждала від окупанта. Він уже найближчим часом повернувся додому, щоб стати на захист Батьківщини. Мати не сумнівалася в ньому, бо він завжди був патріотом! Свого часу брав активну участь в Революції Гідності.
Повернувшись додому, Натан одразу поспішив до райвійськкомату. Незабаром він вже був на сході України. Тепер він захищає Батьківщину від російського окупанта. Уже має першу бойову нагороду.
У майже казковій оповіді “Серенчливий Андрій” письменник порушує тему заробітчанства, яке серед закарпатців має глибоке коріння, пов’язане із малоземеллям та пошуком кращої долі, що змушувало їх їхати до Європи і Америки, а також у різні куточки срср. Це явище було традиційним і триває дотепер. Однак головний герой повісті Андрій Пилипко зумів знайти себе. При ньому завжди був гаманець з грошима. При ньому завжди був гаманець, наповнений угорськими форинтами, чеськими кронами і американськими доларами. І одягався він так, ніби міський житель. Ніколи не носив постоли, а залежно від сезону – весною, влітку і восени – елегантні черевики, зимою – чоботи. Завжди поголений, модно підстрижений, майже ніколи не розлучався із крисанею.
Наші земляки працювали на різних роботах. Та в основному займалися сільським господарством: садівництвом, виноградарством, доглядали за худобою, орали, сіяли, садили картоплю, косили, а з настанням осені збирали вирощений урожай.
Андрій був молодий, дужий, енергійний, десь потайки заздрив містянам, які самі створили себе. Намагався розгадати, як вони здобувають свої статки, за рахунок чого так зажили. Селяни люди старанні, працьовиті, але вони здебільшого не знають дати раду заробленим у муках грошам, часто-густо просто пускають їх на вітер. Ніби навмисне для тих, хто любить хильнути, відкривали корчми, де слабкодухі пропивали останню копійку. А хто п’є до дна, тому не бачити добра. Не дурний сказав: чарка вина не добавить ума.
Під час заробітчанства у Чехії він зустрівся із всесвітньовідомим силачем Іваном Фірцаком – Кротоном та основоположником закарпатської школи живопису Адальбертом Ерделі. Мав нагоду бачити в єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжі.
Вже вкінці повісті автор зізнається, що Андрій Пилипко – його дідусь. Про нього свого часу ходили різні чутки і легенди. Між собою заробітчани називали просто “серенчливим” Андрієм. Він був чи не першим менеджером на Підкарпатській Русі. Знався із багатьма відомими особистостями Срібної Землі.
У п’єсі “Вихри часу розвіють хмари” розповідається про майбутнього лауреата Шевченківської премії Івана Чендея. Тут читач зустрінеться також із відомими особистостями краю: Юрієм Пітрою – ланковим сільськогосподарської артілі “За нове життя” с. Білки, Іваном Фірцаком-Кротоном – найсильнішою людиною світу, Антоном Копинцем – журналістом, письменником, автором книги “Кротон”, Петром Скунцем і Василем Вовчком – відомими українськими письменниками, Василем Звонарем – колишнім редактором Іршавської районної газети “Нове життя”.
На той час Іван Чендей працював завідуючим відділом літератури і мистецтва газета “Закарпатська правда”. У Білках першими в районі, а може і області, створили сільськогосподарську артіль з багатообіцяючою назвою – “За нове життя”. А як кажуть у народі – добрий початок-половина діла.
Керівником ланки обрали Юрія Пітру. Ось білківчани і вирішили, що треба новоствореному колективу щось робити. Земля у долині швидкоплинної річки Боржави родюча, а пустує. Тут можна вирощувати і кукурудзу, і пшеницю, і картоплю, і кормовий буряк, і тютюн. А ще Іршавщину називають краєм садів і виноградників. Подумали, поговорили й вирішили… А що з того вийшло, побачили з часом. Про ланку Юрія Пітри заговорили не лише в області, Україні, колишньому радянському союзі, а й в Чехії, Угорщині, Румунії, Словаччині. А Юрій Пітра став двічі героєм праці, лауреатом Державної премії, заслуженим працівником сільського господарства України.
У домашньому музеї двічі героя праці Юрія Пітри дотепер зберігаються книги, подаровані Іваном Чендеєм. Зокрема, “Чайки летять на схід” і “Березневий сніг”. До кінця свого життя Юрій Юрійович гордився тим, що дружив із відомим українським письменником, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка Іваном Чендеєм.
Привернуть увагу читача також притча “Кого найбільше любить господар” та казка “Де всі крадуть, там злодіїв немає”. У казковій оповіді – ніби про день сьогоднішній. Наші можновладці у владі, попри боротьбу з корупцією, залишаються бути липкорукими. І крадуть у великих масштабах: мільйони і мільярди гривень. У той час як у телемарафоні “Єдині новини” люди на дрони скидаються по 20, 50, 100 гривень. І серед крадіїв не тільки відомі підприємці і бізнесмени, а й народні депутати, міністри, керівники підприємств, організацій і відомств. Вони наживаються при закупівлі зброї, бронежелетів, військової форми і продуктів харчування. І в той же час воїни за свої власні кошти купують спорядження. Втім, послухайте, що каже одна із героїнь казки дружина сторожа Петра Добри, коли той, трохи хильнувши, дозволив і собі прихопити з колгоспу мішок-другий борошна. “Не творися, Петрику! Все буде ок’ей! У нашій країні крадуть усі. І міністри, і депутати, і олігархи… І не кілограмами, а тоннами, і не сотнями, а мільярдами. І не від кого небудь, а смикають з бюджету, лізуть в державну кишеню. Так що не хвилюйся. Усе буде добре. Не забувай: де всі крадуть, там злодіїв немає”.
Останнім часом модним стало “есе”. Це художньо-публіцистичний жанр, який поєднує суб’єктивність, емоційність, образність та розмовну інтонацію з елементами аналізу. Відкривається розділ “Есе” розповіддю “Наодинці із Шевченком”. У нарисі розповідається про Івана Антоновича Бурлакова, який приїхав на Закарпаття із с. Горностайпіль Чорнобильського району Київської області. Його дитинство було важким і злиденним. У 20-х роках минулого століття служив у армії. У голодні 30-і роки довелося найважче. Працював у Києві й Харкові. Допомогло йому знаходити роботу те, що мав каліграфічний канцелярський почерк і непогано малювавав. Вечорами відвідував літературні читання, де виступали зі своїми творами Наталія Забіла, Володимир Сосюра, Петро Панч та ін.
У вітальні Івана Антоновича знаходилася домашня бібліотека. Тут були розкладені по поличках рідкісні видання з автографами відомих українських письменників. Тут знаходився і “Кобзар” Тараса Шевченка, який побачив світ у Державному видавництві художньої літератури в м. Києві 1952 року. Тираж – 100.00 примірників. Там автор есе вперше прочитав “Розриту могилу”, де поет зобразив зруйновану московськими загарбниками Україну, яка постає в образі матері.
Т. Шевченко гнівно картав Б. Хмельницького за переяславську угоду 1654 року між Українською гетьманською державою і московським царством, яку радянська історіографія завжди подавала, як одвічне прагнення до возз’єднання України з росією, як поштовх до її економічного й культурного розвитку.
Перечитуючи Кобзаря, Василь Шкіря доходить висновку: знищення українства, національного духу цілеспрямовано тривало за радянських часів. Але через архетиповість Т. Шевченка комуністичний режим так і не ризикнув за все своє існування викреслити його безсмертну поезію з історії, як це було зроблено із сотнями інших українських митців.
“Кобзар” у І. А. Бурлакова був настільною книгою.
Заслуговують на увагу також есе автора книги “Потушняк у моєму житті”, “Брати Сідори із Колодного у 70 – 80-х роках були кумирами молоді”, “Юлія Драгун вчила дітей бути добрими і чесними”, “Він любив життя. Був великим працелюбом. Трудився до останнього свого подиху”, “Петро Скунць навідався у поле до жниварів із “Розрив-травою”, “Завдяки Антону Копинцю Кротон став українським Прометеєм”, “Заповітні мрії поета, філософа, публіциста”, “Його творчість – наче коштовний скарб”, “Коли душа сягає Верховин” та ін.
Видання книжки Василя Шкірі ініціював свого часу головний редактор видавництва “Карпати” Борис Кушнір. Це ювілейна, двадцять п’ята книжка письменника. Їй передували “Сльоза лелеки”, “Як Осел вогонь сховав”,”25 казочок для маленьких діточок”, “Розбиті серця”, “Три бажання”, “Небезпечна краса”, “Пригоди Бджілки Джавелінки” та ін. У новій збірці, крім уже звичних казочок і п’єс для маленьких діточок, читач знайде есе. Це новий художньо-публіцистичний жанр, у якому наразі почав працювати письменник.
Сподіваємося, книжка припаде до душі прихильникам його творчості.
Василь КУЗАН,
голова Закарпатської обласної організації національної спілки письменників України.
Leave a Reply