Володимир Кузик. Двоє: новели. – Львів: Каменяр, 2019. – 135 с.*
«Мої думки снувалися довгими скибами плодючої ріллі.
Ссали землю і годували мене самотою» (Василь Стефаник, «Моє слово»)
«Міняється все, та не гине…» (Овідій, «Метаморфози»)
Текст книжки спонукає до повільного, вдумливого читання, щоб осмислити сутність єдності (двоє), місце людини в природі, глибинність її думок, почуття любові: «Мої слова несказані, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний!» (Василь Стефаник, «Моє слово»). Хто ж допише, доплаче, бо сльоза, як весняна роса – короткочасна, хто досміється? Я мислив дитинно, любив сміятися причинно і безпричинно. Хто здатен осмислити це щастя? Прийшов час і я почав писати для загалу про тих, хто оре ниву-життя українськості, плаче очисною сльозою, сльозою слова волі, пам’яті, шукає дорогу пізнання Всесвіту, намагається осмислити сутність Того, що «усе Він прегарним зробив свого часу…» (Екклезіяста 3:11а). Тож, можливо в цій книжці я знайду дещицю того, що побільшує інтелект, духовність людини. Така загадкова назва книжки… Що автор приховав за цією назвою? «Бог непарному радий рахунку» (Вергілій, «Буколіки», VIII,75). Живемо в епоху комп’ютеризації усього нашого буття. Програмування – це оптична ілюзія руху (1 – є сигнал, 0 – відсутній), але тут мусить бути присутня форма, в якій цей рух здійснюється – комп’ютер підключений до живлення, щоб реалізувати рух 1 і 0. В офтальмології – бачу, не бачу, але мусить бути форма цього руху – людина, створена Творцем…
Пригадалася думка: «По світло йду до темного покою» (Андрій Содомора, «Фортеп’ян»), бо в ньому фортеп’ян – Форма, яка об’єднує світло і темряву, сльозу і усміх, журбу і радість… Форма – об’єднує, творить цілісність і допомагає людині позбутися стереотипів (стереотип – метафора, щодо мислення, що прийшло з друкарської справи. Усталене ставлення до події). Читаю новелу «Черемха поміж смерек» – гори в автора повногруді (двоє): «Гори, повногруді, утаємниченні загадковістю кожнісінької смеречини, ялинки, травинки, веселенького потічка, вдоволено сприймали жагу розкішного вранішнього сонця» (с. 7). Природа і людина – цілісність. Але чи так воно є? Можливо, тут присутня, діє інша невидима людському оку сила, енергія? Форма, яка об’єднує – Бог, Творець усього сущого. Сенс буття людини – плекання свого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом. Співпраця з Божими намірами – найвище щастя. Але не завжди вміємо їх відчитати. Видається, що на якомусь етапі нашого поступу відбувся збій. Андрій Содомора виснував вельми цікаву думку: «Навіки втрачена благословенна днина, / коли в роздвоєнні ще не була людина!» Був же такий момент у житті людства! Коли? Можливо, тоді, коли людина, не відаючи, що таке місто та його вигоди, по-справжньому ще була дитям природи. Це була природна єдність, освячена Божою ласкою і премудрістю: «О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого!» (Послання ап. Павла до Римлян 11:33а). Єдність нам потрібна всюди й у всьому! Працюймо… Дослухаймося до слова. Добротна книжка в руках – то наче притишена молитовна розмова з Богом. Таким уже є слово, яке промовляє зі сторінок не раз перечитуваної книжки. Життя ж людини, можливо, продовжується в інших часових і просторових вимірах уже без книжки, але з тим, що набула людина в земному житті (Екклезіяст 12:7).
Любов (кохання) приходить несподівано і неможливо пізнати його потаємну сутність: «Кохання – це все! І це все, що ми знаємо про нього» (Емілі Дікінсон). У світі так мало тепла, любові, кохання. Жоден мислитель, жодна наука не в змозі осмислити вічні істини кохання: «Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися…» (Робін Данбар, «Наука любові та зради»). Щаслива людина, коли зустрічає оте єдине дароване Богом кохання, бо любов (кохання) першою і останньою не буває – вона єдина і вічна. Зацитую фрагмент тексту, щоб спонукати читача обійняти думками незвідану глибину порухів душі і серця: «Чого не сподівалася, того не сподівалася… ми ж ходили одними коридорами… наш факультет поверхом вище…
– Може я вас поцілую?..
Мудра і цільна у своєму виношеному пориві, була свідома усієї повноти ілюзорності того, що чинить, на що готова пуститися. Нічого або все, – свідома була свого кроку, та ще більше – стримана, самовладна…
Годі сказати, що витворяло в ті хвилини серце… Тіло пройняла кволість опісля блискавки – її пекучого поцілунку та мовленого нею.
– Мушу йти, мушу…
– Люблю… – і зникла у тиші, у пітьмі ночі так нежданно, як і зявилася…
Першого вересня між учителів Лариси Іванівни не було» (с. 18–20).
Любов – це є справжнє, але форма (Бог), яка б мусіла їх об’єднати, не була на їхній стороні. Серцю не накажеш, але нехай наші вчинки керуються думкою серця. Оберігаймо своє серце («серце» – в біблійній мові часто «розум») від лихих і немічних тілесних думок, «Бо де скарб твій, – там буде і серце твоє!» (Євангеліє від Матвія 6:21). Така правда життя…
Ця новела потаємних, незбагненних стосунків, якою починається книжка, спонукала мене заглибитися у внутрішній, невидимий духовний світ героїв, щоб пізнати задум автора, а про недоспану ніч промовчу…
Новела «Книжкар» – єдність дітей із природою, книжкою – природа і діти, книжка і діти й невидима тонка енергія (Форма), яка їх єднає: «Ся запашна травиця милосердно воліла спеленати дітвору і передати снаги від землі малечі, яка в своїй безпосередності не помічала отої снаги, але ж таки відчувала її» (с. 21) і «Книжка… пахла! Ай, то певне, був її дух» (с. 23). Дух книжки побільшує духовність, знання читача. Діти (дорослі також), які не читають, то не здатні думати, творчо мислити і перетворюються на рабів чужих думок. Академік Олег Кришталь стверджує: «Без повної піраміди знань, експертизи знань – нема повноцінного життя нації». Повноцінне життя можливе за умови, що мозок кожної людини буде працювати за призначенням, наповнюватиметься добрими знаннями, а духовність зростатиме синхронно з логікою буття. Далі академік нагадує: мозок формує для нас навколишній світ, й не можна цей світ будувати «розумовим» станом одвічної проминальності телевізійних екранів та комп’ютерних моніторів, на яких усе поза простором духу, життєвої духовності. Читання наповнює людину сенсом, змушує її думати задля самозрозуміння, задля осягнення глибин прочитаного, а «Людина, що не підпускає до себе книжки, – страшна. Усі її природні здібності спрямовані на вивищення повсякденного примітивізму» (Богдан Смоляк).
«Придибачка» (звичка) – жили люди працею і піснею, у людові і праці ростили дітей, бо ж народжуємося для праці, щоб радіти ділами своїми. Отак жив Михайло з Парасею і з піснею закінчив свій земний шлях: «… пісня кудись зникла, чи то на доли, на гори, до лісу понесла її душа Михайла, бо тіло його непорушно лежало, і лиш цокання старенького годинника із тягарцем на ланцюжку відраховувало миттєвості буття…» (с. 34–35). Чому так голосно цокає годинник? «В сю мить, як дід помер, / Почув, / Як голосно іде годинник» (Михайло Саченко).
«Гороплян» (вертоліт) – читаймо спогади про прожите, пережите: «Це от зараз тримався старенького будзіка, ніяк не годен позбутися його, бо він, наче отой колишній, провисав тягарцем спогадів у давнє минуле…» (с. 36). «Бо речі – це не лише фізичні тіла, яких можемо торкнутися, це геть усе на світі: наші дії, наші помисли, наші почуття – то «речі», то реальність: res – річ; realis – речовий, реальний» (Андрій Содомора, «Усміх речей) адже ці речі мають душу, дух нашого життя, повертають нас в минуле, дитинство, в світ якому немає вороття, бо «Дитинність твого єства тримає тебе на плаву у свого Часу» (Мирослав Лазарук, «Ріка»).
«Двоє» – війна: «За себе мало що говорив, хіба знали, що жінка в нього найкраща від усіх. Ірина» (с. 47).
«Еврипід в уста свого персонажа Іона вложив слова: «Одними видаються речі (гадаю, також люди. – Б. Д.), коли дивитися на них зблизька, іншими – коли відійти далі»; а ще іншими – коли їх утрачаємо й дивимося на них через сльозу, бо вона, сльоза – як весняна роса, безголоса в журбі й дарує полегкість у стражданні («Плачуть і речі німі; все, що смертне, нам душу вражає», Верґілій): «Отої лихої години зауважив її стриману, мужню красу. Не лементувала, ні. У очах біль кипів і світилося щось, щось таке, ні, не озлобленість звичайна їдка жіноча і не жорстокість» (с. 51). Дружина замінила чоловіка… вони двоє поєднані Формою, невидимою енергією Творця, яка не щезає, не розчиняється у Всесвіті…
«Нуська, або короткий шлях до порога» – нема в мене бажання детально аналізувати текст цієї новели. Є потреба прочитати її самотужки, щоб не закамяніли наші серця. Тягар можна нести і знести, а втрату… Порушилась повнота, цілісність – він-вона… Не кожному дано побороти самотину, змиритися з нею: «Зосталася сама із собою, й пустку прийняла у пару» (с. 111). Життя прекрасне, але й жорстоке і підступне водночасі: «Згасав світ у пишній барві, заливаючи усе для неї непереборною сірою пеленою» (с. 118) і на завершення оповіді: «На дзвіниці глухо бамкнуло» (с. 126).
Інші новели: «Припливи – відпливи», «Колібрі», «Просто Микола», «Музика гір», «Сон», «Славко», «Знак», «У надвечір’ї» написані гарно, слова виграють високою струною скрипки і читач бажає обійняти і поцілувати текст так, як «виціловував смичок струни» (с. 80), автор щемливо оповідає про чарівний і ніжний світ єдності людини з природою і це подразнює наші смакові властивості, як запах свіжоспеченого селянського хліба. Саме так, але я не знайшов в цих новелах незвичайних подій, які б торкнулися глибин мого серця.
Атор книжки писав її серцем, яке наснажилося творчістю Василя Стефаника, Марка Черемшини і інших наших попередників, вибудувало своє, особисте письмо – письмо Володимира Кузика. Це опоетизована проза для вибагливого читача, який живе духовним життям у слові, чує слово. Я гадаю, що кожен вдумливий читач причаститься до прекрасного, вдумливо перечитуючи сторінку за сторінкою, бо українська мова – це мова любові, інтелектуалів, які на практиці сповідують кордоцентризм, яких можна назвати такими, що в них «Кожний ніжний рух сердечний» (Олександр Олесь).
Ми живемо в хаосі одиничок і нулів, забуваючи про свою ідентичність, а денаціоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками. Сучасна молодь схильна до читання строгих, спрощених текстів, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання високої прози, з надмірно деталізованими описами подій і обставин, яка вимагає надзусиль душі і серця. Хоча міняється все, та високе зостається навіки… Пам’ятаймо застереження Юрія Коваліва: «Амнезія історичної і етноментальної пам’яті неминуче приводить до втрати майбутнього». Тож нехай добротне слово автора освячує дорогу правди до вдумливого читача. Бо ж українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж краси, руху до єдності забагато не буває… Двоє… Високе зостається навіки…
___________________________________
*Лауреат міжнародної літературної премії імені Ірини Вільде 2019 року.
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів