Як знає ціла Україна і зарубіжний культурний світ, малою батьківщиною великого письменника, політичного і громадського діяча Івана Франка є село Нагу́євичі на Дрогобиччині. До речі, друге село з аналогічною назвою Нагуевічы існує в Слонімському районі Гродненської області Білорусі. На її ймовірне принесення з нашого краю туди вказує тамтешнє поблизьке село з промовистою назвою Львівщина. Триразові офіційні запрошення у 2017 р. дрогобицької районної влади, адресовані представникам білоруських Нагу́євичів і Слонімського району Білорусі, приїхати в гості до Франкових Нагу́євичів з нагоди 161-ї річниці від дня народження поета залишились без відповіді.
Щороку до Франкових Нагу́євичів приїжджають сотні українських і зарубіжних екскурсантів. Тут їм повторюють уже відоме, що поет народився в Нагу́євичах. Тоді село знаходилось приблизно за два кілометри від присілка Слободи (інші назви – Війтова Гора, Війтівська Гора, Нагуєвицька Слобода, яку за совєтських часів іноді називали Франківкою). Саме на цьому присілку проживали поетові батьки Яків і Марія з Кульчицьких Франко, де 27 серпня 1856 р. він побачив світ. Педагоги, екскурсоводи, жителі села допускають різнотлумачення в наголошуванні топоніма Нагу́євичі. Одні натискають на літеру «у», інші – на літеру «є». Скажете, дрібниця? Тоді уявіть, що хтось у вашому прізвищі, для прикладу, Зозуля, наголошує першу чи останню літеру, в імені Василь чи Михайло – аналогічно. Приємно? Звичайно, ні. Чому ж тоді Франкові Нагу́євичі наголошують і сяк, і так?
Українська мова не має усталеного традиційного наголосу на певний склад слова. Тобто він рухомий, хоча в більшості наголошує корінь слова. Існує великий пласт двонаголосних і навіть деяких тринаголосних слів. Ця варіантність робить її гнучкішою, багатшою, колоритнішою, образнішою. Не слід вважати помилкою, коли східні українці в словах «пишу́», «кажу́», «ношу́» і т.д. наголошують другий склад, а західні – перший. Така історична тяглість, традиція, діалектні особливості української мови. Вони не менш «літературні», «наукові» й «нормативні» від традиційних літературних, наукових і нормативних.
Виходячи зі своїх закономірностей, галузь мовознавчої науки топоніміка покликана фіксувати їх, а мовне законодавство – охороняти. Але передусім потрібно скрупульозно вивчити народно-етимологічну традицію як найбільшого та найавторитетнішого вчителя. Свого часу я опитав кілька десятків нагу́євицьких родаків, а також жителів сусідніх сіл, причому і простих селян, і людей з високою гуманітарною освітою. Простежилась чітка традиція. Старше покоління стійко наголошували в назві Нагу́євичі літеру «у», молодше – літеру «є». Це нагадує традицію найчастішого звертання нинішніх дітей до своїх батьків і батьків їхніх батьків не на «ви», як переважно колись, а на «ти», як переважно нині.
На жаль, питанню наголошення назви Франкового села не приділили уваги ні Микола Янко в «Топонімічному словнику-довіднику Української РСР» (Київ, 1973), ні збірник «Дрогобиччина – земля Івана Франка» (Ню-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1973), ні Михайло Худаш і Марія Демчук у монографії «Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів» (Київ, 1991), ні Ганна Гром у книжці «Нагуєвичі» (Дрогобич, 2002), ні інші автори. Аналогічно наші дослідники донедавна не звертали уваги на історичну вимову назви Шевченкової Керелівки з двома літерами «е», а не з двома літерами «и». Чи не перший з учених здогадався зафіксувати наголошування в назві Нагу́євичів літери «у» відомий мовознавець і педагог Василь Сімович у книжці «Іван Франко. Його життя та діяльність», що вийшла у Львові в 1941 р. і перевидана в Мюнхені (Німеччина) у 1966 р.
Неважко здогадатись, чим викликана двоваріантність наголосу в топонімі Нагу́євичі. Нагу́євицькі жителі, мешканці літнього віку із сусідніх сіл перейняли наголос літери «у» від попередніх поколінь у первісному, мовлячи по-сучасному, автентичному звучанні топоніма. Молодше ж покоління зазнало згубного впливу доморощених «поліпшувачів» рідної мови від лінгвістики, педагогіки, літератури, журналістики тощо, або просто невігласів у галузі топоніміки. Ця антинаукова тенденція має властивість усе більше засмічувати мізки людей, байдужих до вітчизняного назовництва. Ось чому вони зазвичай повторюють неправильне наголошування і вимову назви Франкового села. Втім, чи може бути в цьому питанні кращий і авторитетніший учитель, як сам народ? Як я спостеріг, мабуть, «найфранківськіший» український поет сучасності Дмитро Павличко в своєму виступі на засіданні за круглим столом у музеї Івана Франка в травні 2005 р. дотримувався якраз історичної традиції наголошення топоніма Нагу́євичі.
Щоб позбутись нічим не вмотивованої двоваріантності й свідомо дотримуватися народної традиції, вимагається зовсім нічого. При підготовці наступних видань, де згадуватимуться Нагу́євичі, автори чи літературні редактори мають вказувати наголос літери «у». Письменники, митці, наукові працівники музеїв Івана Франка, екскурсоводи, вчителі, журналісти, політичні та державні діячі тощо мимоволі звернуть увагу на цю «дрібницю» і поступово повернуть назві її правильне наголошування. На «таблицях залізних» з назвою села з обох боків Нагу́євичів теж ніяк не зайве наголосити літеру «у». Цим буде покладено ще одну тверду й непорушну цеглину в нашу франкіану зокрема і топоніміку взагалі.
Не було би потреби так «розжовувати» питання про наголошування назви Нагу́євичі, якби не ще важливіша обставина. За відсутності найдавніших писемних джерел, котрі безповоротно втрачені внаслідок воєн, стихійних бід або з інших причин, важко визначити час виникнення того чи іншого населеного пункту (НП). В історичній науці існує правило «відштовхуватися» саме від першої писемної згадки. Для зарубіжних дослідників це загальновідома аксіома Адже там збереглися такі згадки навіть зі старої ери, тому в них, як нині модно говорити, ноу проблем. За відсутності ж їх у нас правдоподібною підставою покликані служити другий і третій «кити». Йдеться про науку топоніміку і науку археологію. Відверте чи приховане ігнорування цих «китів» часто-густо призводить до великого штучного «омолодження» віку наших НП і volens-nolens робить не тільки їх, але й самих українців нібито значно «молодшими» від тих же москалів, дарма що все навпаки.
Точна чи хоча би приблизна дата заснування Нагу́євичів невідома. Перша писемна згадка про село належить до 1430 р. Не позбавленою вірогідності видається лише його первісна назва – Сольне, позаяк у давнину тут існували соляні джерела. Частина мешканців схильні вважати за найдавнішу назву села Башево чи Дашево, яке польський король подарував графові Нагуйовському, і вже нібито граф дав селу нинішню назву. Одначе історичні документи не підтверджують цього переказу. Натомість топоніміці добре відома зворотня практика набуття прізвищ власників від назви їхніх сіл, і прикладів – не перелічити.
Відомий франкознавець і письменник Роман Горак у біографічній книзі про Івана Франка «Бажав я для скованих волі…» (Львів, 2015) ствердив: «Першим документом, що фіксує назву Нагуєвичі, є декрет короля Сигізмунда І про призначення комісії для відмежування сіл Нагуєвичі, Медвежа Воля, Ясениця-Сільна від Дрогобича та Унятичів. Документ датується 1531 роком». Далі він послався на інвентарні книги від 1669 р. зі зводу ревізійних книг Перемишльської землі і процитував дарчу грамоту від 1244 р.: «Ми, князь Лев, син короля Данила.., дали два лани ріллі в селі Башево і чотири черени монастирю святого Миколая, ігуменові Іллі та тим богомольцям, які будуть після нього».
Отже, висновує франкознавець, свою нинішню назву село Нагу́євичі отримало о тій порі або ж у 1531 р. після згаданого розмежування його із сусідніми НП. Правда, дослідники сумніваються в достовірності згаданого привілею і навіть вважають підробленим. Чи дійсно первісні топоніми Сольне і Башево стосувались одного й того ж села? Чи були вони колись окремішно або разом протоНагу́євичами? Чи, можливо, вони існували тільки як частина села Нагу́євичів або як соляна жупа, саліна Башева (інша назва – Кругельніца), про яку писала Ганна Гром у згаданій книжці, і згодом стали складовою частиною Нагу́євичів? Запитання, запитання, запитання…
Львівські мовознавці Михайло Худаш і Марія Демчук, деякі інші пов’язують топонім Нагу́євичі як похідний від прізвиська чи імені Нагой. Однак учені визнали, що в наявних у них матеріалах зі слов’янської антропонімії це ім’я-композит не засвідчене. У дослідниці Віри Котович припущення її попередників чомусь набуло стверджувальної форми, хоча в підзаголовку назви на обкладинці авторка зазначила: «Наукові версії»: «Антропонім Нагой – слов’янська автохтонна відкомпозитна або й відапелятивна власна особова назва» (див. «Походження назв населених пунктів Дрогобиччини». – Дрогобич, Посвіт, 2012). На продовження: недосвідчені, слабо обізнані з предметом дослідження автори книжок про той чи інший НП через небажання заглянути до наукових видань з топоніміки нічтоже сумняшеся подають народноетимологічні версії про походження назв як наукові висновки, хоч вони в абсолютній більшості не збігаються. Потім їхні книжки читають і сприймають топонімічну мішанину за чисту монету.
Це спонукало до подальших пошуків походження відомого топоніма Нагу́євичі. Довелось перелопатити більше десятка видань різних авторів. Вони тільки розчаровували, бо їхні хитромудрі лінгвістичні «фантики» не давали переконливої відповіді. На моє переконання, лише фундаментальні праці видатного українського мовознавця і поліглота Костянтина Тищенка «Мовні контакти: свідки формування українців» (Київ, Аквілон-Плюс, 2006), «Етномовна історія прадавньої України» (Київ, Аквілон-Плюс, 2008), «Іншомовні топоніми України. Етимологічний словник-посібник» (Тернопіль, Мандрівець, 2010), «Халіфат і сівера: топонімічний слід в Україні» (Київ, Аквілон-Плюс, 2011), «Ключі з Астурії від минулого України» (Київ-Дрогобич, Посвіт, 2015), «Долітописна мовна історія українців» (Київ-Дрогобич, Посвіт, 2016), підсумкова «42 епохи українських мовних контактів» (Київ-Броди, Просвіта, 2020) нарешті привідкрили правдоподібне походження доти незрозумілих тисяч іншомовних українських топонімів. Чільне місце серед них займають Франкові Нагу́євичі.
Отже, послухаємо, що каже про них, даруйте мені власний умовивід, не наукоподібна, а таки наукова версія. Значна кількість топонімів з основою Наг- може свідчити на користь її пристосування чи навіть помилкового написання від якоїсь давнішої основи. Нею могла стати назва кельтського бога Ніга, близького за написанням до Нага. Протягом багатьох століть топонім міг зазнати слов’янського пристосування у вигляді Ніговичі-Наговичі-Нагойовичі-Нагу́євичі. Принагідно згадаймо давнє українське слово «нагой» або нагий».
Однак вірогіднішою видається версія про ймовірну пов’язаність топоніма з кавказьким народом агулами. Подібно до язичницьких віруючих зороастрійців ІІІ-VІІ ст., релігійний центр яких знаходився в сучасному Ірані, по-іншому – заратустріанців (від імені реформатора старих іранських культів Заратустри), їх спіткала сумна доля багатьох кавказьких народів, котрих знали як вогнепоклонників. У VІ-VІІІ ст. ці народи втікали від арабів, які силою зброї нав’язували їм іслам, і розсіялися на євразійськких просторах, дійшовши аж до Китаю, Японії, Швеції і Ла-Маншу. В багатьох місцевостях і краях проживання агулів збереглись їхні численні топоніми, генотипи, прізвища і навіть прізвиська. Зокрема, йдеться про НП Огульці (Харківщина), Огульчанськ (Луганщина), Огуївка (Полтавщина), Гуйва (Житомирщина), Гулівка (Волинь), Гулівці (Вінниччина, Хмельниччина), Гулянка (Житомирщина, Одещина), Гуляйгородок (Миколаївщина, Черкащина), Гуляйка (Черкащина), Гуляйполе (Дніпропетровщина, Запоріжчина, Полтавщина, Черкащина), Гуляєве (Сумщина), Гуляївка (Одещина, Сумщина), прізвища Гулик, Гулевич тощо.
Для більшого мотивування версії процитую зі словника-довідника «Іншомовні топоніми…» ще низку прикладів: абаза (згадайте НП Абазівка, Обозівка, Чуква (від абазького чікіуин – хлопець), прізвище Абазин і т.д.); адиге (згадайте НП Одаї, Одая, прізвище Чалий (від адизького чале – хлопець і т.д.); дарґинці (згадайте НП Дорогинка, Дороганівка, Дорогань, Дорогунь і т.д.); касоги (згадайте НП і прізвище Косів, Косаківка, р. Косогівка і т.д.); курах (діалект агульської мови, згадайте НП Курахове, Курахівка, прізвища Курах, Курас і т.д.); лази (згадайте НП Лоза, Лозанівка, Лузанівка, прізвище Ли(о)(у)занівський і т.д.); черкаси (згадайте НП Черкаси і похідні прізвища); Борщаг (аул у Дагестані, згадайте НП Борщагівка і т.д.); зани (згадайте НП Занки, Заньки, актрису Марію Заньковецьку і т.д.); Кабк (Кавказ), згадайте НП Кобаки, Капки, прізвище Кабацький і т.д.); кабарда (згадайте Ковердину Балку, р. Кабарту і т.д.); каратинці (згадайте НП і прізвище Коротич, Кратинь, Крачанівка і т.д.); Манич (річка в Хозарії, згадайте НП Маневичі, Манчичі, Манченки, Манцівка і т.д.); садзи (згадайте НП Саджава, Саджівка, прізвище Созанський і т.д.); хоста (група південних абазинів, згадайте НП Хуст, Хустянка, р. Хвостівка, Хвосниця і т.д.)…
На підставі сказаного Нагу́євичам можна «дати» приблизно півтори тисячі років або близько того. На користь даного припущення можуть також свідчити давні нагу́євицькі мікротопоніми Чертіж, Черемосник, Радичів, Гостиславле, Тросники, Панчужна, Кругельниця тощо. Перефразовуючи літописця Нестора, завдяки топоніміці отримаємо вірогідну відповідь на питання, звідки є і пішло Франкове село. Поза сумнівом, його коріння губиться в сивій глибині часу. Нову сторінку в дослідженні походження назви та історії Нагу́євичів можуть відкрити подальші мовознавчі студії та археологічні розкопки, що відбудуться там рано чи пізно. Адже науковий інтерес до одного з найвідоміших прикарпатських та українських сіл навряд чи зменшиться.
Питанням заснування і великої історії Нагу́євичів включно з періодом після проголошення незалежності України присвячено низку пресових публікацій і книжок різних авторів, доступних широкому читацькому загалові. Для прикладу подаю лише деякі: «Де все-таки народився Іван Франко?» (Трускавець, «Трускавецька здравниця», 1988, 23 грудня), «Де народився Іван Франко?» (Львів, «За вільну Україну», 1990, 25 серпня), «Нагу́євичі. Наголошувати слід літеру «у», а не «є» (Дрогобич, «Мій Дрогобич», 2005, 18 серпня), «Корона Данила Галицького». Вибрані статті, нариси, інтерв’ю, рецензії, есеї» (Дрогобич, «Коло», 2005), «Звідки походить назва Франкових Нагу́євичів» (Дрогобич, «Галицька зоря», 2009, 26 серпня) та інші авторства вашого покірного слуги; «Спогади про Івана Франка». (Львів, «Каменяр», 1997, доповнене перевидання, 2011), упорядника Михайла Гнатюка; «Нагуєвичі» (Дрогобич, «Відродження», 2002) Ганни Гром; «Пророк у своїй вітчизні» (Київ, «Критика», 2006) Ярослава Грицака; «Дрогобиччина: свідки епох». У двох книгах. Книга 1. «Міста і села». Книга 2. «Шляхами Франкового краю» (Дрогобич, «Коло», 2012 ) Романа Пастуха, Петра Сов’яка, Ігоря Шимка та ін.
Принагідно слід торкнутися важливого питання про повернення Нагу́євичам історичної назви, бо від 1952 р. воно носило ім’я Івана Франка. З плином часу ставала все очевиднішою недоречність його перейменування, адже виходило, ніби Іван Франко народився в… Селі Івана Франка. Кожного разу треба було нагадувати, що маються на увазі Нагу́євичі. Чи не перший ще за комуно-російської влади у статті «І колиска, і робітня» в газеті «Вільна Україна» від 6 лютого 1981 р. висловив думку про повернення назви Нагу́євичі дрогобицький письменник Борис Загорулько. Він писав: «Якщо батьківщині Франка повернути її давню назву, Каменярева слава од цього не померкне. Навпаки, в зв’язку з відродженням вітцівської садиби вона спалахне ще яскравіше, ще засяжніше. А в ній засяє і первородна назва помолоділого, перетвореного до невпізнання його села. Такі думки висловлюють чимало Франкових земляків».
До речі, за цю «крамольну» думку письменникові добряче дісталося від обласних компартійних ортодоксів. В автографі «Романові Пастуху на все добре в житті» на примірнику роману «Собор» в суперобкладинці (Київ, 1968) Олесь Гончар у день останніх відвідин поетового села теж поставив: «25.ХІ.86. Нагуєвичі». Аналогічне питання порушила внучка поета Зіновія Франко в статті «Це теж історія» в газеті «Літературна Україна» від 8 вересня 1988 р. Як стверджувала Ганна Гром, письменники Олесь Гончар, Дмитро Павличко та інші «у листах до учнів школи писали тільки Нагуєвичі». Крім них, на користь відновлення історичної назви висловлювались інші нащадки Івана Франка, письменники, вчені, діячі культури та мистецтва.
Ваш покірний слуга узагальнив їхні думки та пропозиції в згаданій статті «Де все-таки народився Іван Франко?» з наміром опублікувати в дрогобицькій міськрайонній газеті «Радянське слово», у якій працював. На моє здивування, зовсім небоязкий редактор Петро Китай ще хотів трохи покерувати, тому перед виходом на пенсію з міркувань, аби через цю статтю «його не пішли» і «как би чєво нє вишло», «зарубав» її. До честі редактора газети «Трускавецька здравниця» і колеги по спільній роботі в «Радянському слові» Ігоря Сусюка, він таки надрукував мою статтю. Від його солідарного професійного вчинку небо на землю не впало, і ніякої катастрофи навіть місцевого мірила не сталось.
Логіка правди продовжувала пробивати собі дорогу крізь усе крихкішу ідеологічну кригу в колишньому СССР. На святкуванні 133-ї річниці від дня народження поета в Нагу́євичах у серпні 1989 р. львівські письменники Роман Федорів, Роман Іваничук та Роман Лубківський, дрогобицький професор Михайло Шалата під схвальні оплески п’яти-шести тисяч присутніх людей ще раз запропонували повернути Нагу́євичам історичну назву. У вересні 1989 р. відбулися два сільські сходи жителів. На них навмисно не запросили авторитетних гостей з Дрогобича чи Львова, котрі могли пояснити присутнім потрібність і важливість питання. Тому підсумки голосування виявились прогнозованими.
Перший раз 390, а другий раз 562 учасники з 2 тис. 570 усіх жителів села висловились проти. Мовляв, не хочемо повернення селу історичної назви, бо вона нібито пов’язана з паном Нагуйовським. Це не завадило тодішній владі подати дані результати як рішення більшості. Однак завдяки наступній роз’яснювальній роботі осередків Народного руху України, просвітян, інших демократичних сил на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. понад три чверті сільських учасників голосування сказали історичній назві «так». Офіційно ж вона узаконена Постановою Верховної Ради України лише у 2009 р. Дивовижна оперативність з від’ємним значенням! Ось яким непростим виявився процес повернення Селу Івана Франка історичної назви – Нагу́євичі.
З огляду на перелічені вище книжки та пресові публікації про поетове село не вбачаю потреби заглиблюватись у питання про його розвиток протягом наступних століть. Натомість трохи зупинюся на монументальному тритомному збірнику «Галицько-руські народні приповідки» Івана Франка, що вийшов трьома випусками по дві книги кожний у 1901-1910 рр. і перевиданий у трьох книгах у 2006-2007 рр. Видавничим центром Львівського національного університету ім. І. Франка. З більш як 31 тисячі прислів’їв і приповідок цього збірника приблизно одну третю частину (спеціальний підрахунок може подати точнішу кількість) склали записані поетом у рідному селі. Це великий корпус перлин народної мудрості та гумору. Безумовно, він давно вартий дипломного, дисертаційного чи монографічного дослідження у повноті та всеохопності, які, сподіюсь, ще попереду.
Серед «золотих розсипів» збірника мене зацікавили тільки ті, які він чув у Нагу́євичах і які стосуються його села. Ось ці прислів’я: «Буде тобі обливаний понеділок» – і пояснення: звичайно обливаються у Великодній понеділок. Оскільки в Нагу́євичах на цей день припадав храмовий празник, куди сходилися багато чужосільних людей, то звичаєве обливання перенесли на вівторок; «То такий робітник, що собі й на Хребті горі сьвіта зайде» – і пояснення: йдеться про запопадливого, невтомного робітника, який скрізь уміє дати собі раду, а Хребтом звали голий шпиль верхньої частини гори Діл над Нагу́євичами; «Гетьта, стара, до Самбора» – і пояснення: так жартівливо покрикували в дорозі до Самбора. З Нагу́євичів туди їздили лише раз на рік на свято Успення, тож поїздка, особливо для дітей, ставала незвичайним празником; «Пощо здорову голову під Євангеліє класти?» – і пояснення: селяни вірили, що держати голову в церкві над Євангелієм допомагало від головного болю; «Величьиє сі, як Хома в церкві» – і пояснення: був у Нагу́євичах такий бідний господар, який в обдертій гуні завсігди ставав у першім ряді, між чільними господарями; «Бог предвічний – Яць Зарічний, сідит над водов, дрище лободов» – і пояснення: мався на увазі старий скупий селянин Яць Буцяк із-за річки. Він відправляв колядників з-під вікна хати, аби не заплатити їм, і ті замість коляди «Бог предвічний» співали йому цю строфу; «Млин меле, мука буде» – і пояснення: коли прибувала вода і молов млин, вість про це розходилася по селах, де не було млина. В Нагу́євичах запитував сусід сусіда: «А не чули-сте, ци меле млин в Урожи?»; «Як сьвіт сьвітом, не буде (в іншому прислів’ї – не був.-Р.П.) Сарабрин війтом» – і пояснення: жив у Нагу́євичах дуже обмеженого розуму господар Сарабрин. Кілька разів чоловік кандидував на війтівство і все падав при виборі, але нарешті таки був вибраний війтом; «Горішньиньський чоловік, а долішньиньський пес, то си браті», «То з горішнього кінцьи чоловік», «Бувайте здорові, горішньини, бо я вже сі забираю межи долішньини» – і пояснення: в Нагу́євичах між людьми з горішнього і долішнього кінців села проявлявся деякий антагонізм. Долішняни, жителі сусідніх сіл, зокрема Ясениці Сільної, іронізували про мешканця з горішнього кінця Нагу́євичів як із ледаря і непевного: «В Нагуєвичах як хто сі переносить із горішнього кінцьи в долішній, то так, якби на друге село»; «Ой Забаво, Забаво, тож то с мене забавила», пісня:
Ой Забаво, Забавонько,забавила с мене:
Штири коні на припоні чекают на мене.
– і пояснення: між Нагу́євичами та Унятичами була колись на узліссі коршма, звана Забавою. За відсутності громадського приміщення там відбувались молодіжні забави, тобто танці, розважались жителі обох сіл. У цій коршмі над Купінню біля Радичевого лісу насправді і за п’єсою Івана Франка «Украдене щастя» сталося вбивство сім’ї коршмаря. У злочині звинуватили й посадили до в’язниці персонажа п’єси невинного наймита Миколу Задорожного; «Вийшов, як заболотей на милі» – і пояснення: заболотеями в Нагу́євичах називали селян із наддністрянських сіл Грушова, Колодрубів та інших, котрі ходили дуже брудними через невилазне болото, де вони проживали; «Тютюн як лопушє» – і пояснення: велике листя тютюну порівнювали з лопухами. Вирощувати в Нагу́євичах тютюн як культуру державної монополії забороняли, а доволі поширене й небезпечне контрабандне постачання тютюну з Угорщини через гори владі вдалося майже припинити. Незважаючи на це, деякі господарі примудрялись садити його всередині ниви, засіяної коноплями. Там тютюну не було видно і не відчувалось його запаху. Адже фінансові стражники вміли нюхом віднаходити його в когось на городі; «А-цю, свине мазовецька!» – і пояснення: малась на увазі влізлива людина. Мазовецька або мазурська свиня належала одному з мазурів, що десь у ХVІІІ ст. в невеликім числі оселились у Нагу́євичах (Кахнії, Твердовські). Були вони зразу не дуже приємними сусідами для місцевих русинів…
Значна частина прислів’їв збірника «Галицько-руські народні приповідки» стосуються Дрогобича, Борислава з приєднаними до нього сусідніми селами, НП Дрогобиччини, а також віддаленішими НП Прикарпаття і Карпат. Ось ще кілька цікавих прикладів: «Випровадив сі на Поталове», тобто вмер і похований на дрогобицькому міському цвинтарі, заснованому в 1790 р. на купленому в міщанина Потали ґрунті; «Ще того не вибубнювали в місті», тобто не скликали дрогобицьких міщан бубном для повідомлення важливих новин; «Зваричі з Солоного Ставка», тобто мешканці Зварицького передмістя у Дрогобичі; «Дрогобицькі цибулярі», тобто мешканці вулиці Стрийської; «Доказує, як паяц на ярмарку», «Доказує всякі дива», тобто про виступи в Дрогобичі мандрівних театрів і цирків у ямаркові та базарні дні; «Бориславську пйитку приліпили», тобто вимастили сирою чорною нафтою білу сорочку або свитку дрогобицьких міщан, які торгували в Бориславі яриною; «Я з Раневи́ч, міні до того нич», тобто я не з Дрогобича, а з сусіднього села, і мені байдуже»; «Ясеницькі зваричі», тобто так називали ясеницьких людей посторонні жителі, хоча про існування жупи і при ній зваричів у сусідній із Нагу́євичами Ясениці-Сільній, звідки походила поетова мама Марія Кульчицька, народна традиція не пам’ятала; «Поїхав на Баню та й заїхав у калабаню», тобто про погані дороги в селі Бані-Котівській, що нині перебуває в складі Борислава; «Дорожівські палії», «В Дорожові найстарші палії», «Дрогобицькі цибулярі, а Дорожівські палії, то си рідні», тобто про жителів села Дорожова на Дрогобиччині і якусь їхню подібність у поведінці, діях або вчинках з дрогобицькими передміщанами-рільниками, а також про сварки між сусідами, що могли закінчитися пожежею; «За добру справу варта добре постояти», тобто так говорив шляхтич Дульський, який значну частину свого життя присвятив різним приватним і громадським справам. Можливо, у прислів’ї зафіксовано прізвище давнього власника сіл Ріпчиць, Солонська, Опарів і Довгого (рівнинного) графа Дульського як відомого доброчинця; «Сват із Сідого до кобильичої мами», тобто про поганої слави конокрадів із села Сідого на Самбірщині; «За Турков, де медвідь рогачку замикає», тобто про віддалену і глуху місцевість за гірським містом Туркою на Львівщині…
Навіть із цих небагатьох прислів’їв і приказок видно, наскільки розкішною, цікавою і пізнавальною клумбою залишається тритомний збірник «Галицько-руські народні приповідки» Івана Франка для дослідників, передусім для істориків, краєзнавців і етнографів. Причому це стосується не тільки Нагу́євичів і всього Франкового краю, але й Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини, Буковини тощо, зібраних іншими дослідниками і включених упорядником до даного видання. Разом із поетовими поясненнями вони зберегли багато цінної інформації для повнішого і всебічнішого вивчення життя та побуту людей у минулому. Сумнівно, чи нащадки нагу́євицьких сучасників поета пам’ятають принаймні незначну їх частину. Глобалістичні тенденції в модерному світі негативно впливають на етнографічні процеси, затушовуючи й розмиваючи народні звичаї і традиції, і, на жаль, сприяють у нових поколіннях забуттю предківської минувшини. Тим більшого наукового значення та інтересу набуватиме всебічне вивчення історії Нагу́євичів завдяки публікаціям і працям попередніх дослідників, а також даному збірнику в майбутньому, що закумулювали її «в одежі слова» для нащадків.
Роман ПАСТУХ,
член Національних спілок письменників, журналістів, краєзнавців України.