Микола Антонович Миколаєнко – майстер художнього слова, корифей літературного Придніпров’я. З-під пера цього непересічного автора, члена Національних спілок письменників та журналістів України вийшло чимало поетичних та прозових творів і статей. А скільком молодим літераторам Микола Антонович дав свого часу путівку у творче життя!
Та найбільше вражає те, що вирвавшись з «пазурів кривавих» голоду та війни, переживши чимало «вождів, генсеків, президентів», письменник продовжує щиро вірити у «світлі обереги Батьківщини і синіх вод Дніпра», бо у його натхненній душі і досі «цвітуть барвисті ружі» людяності і доброти. Ось що говорить про себе наш герой:
Мене ведуть всепрощення надія,
шершаві руки буднів у піснях,
Замцерла юна, що усім зоріє
і осяває й невидющим шлях.
Як поет М. Миколаєнко прикметний своєю безкомпромісною громадянською позицією та глибиною філософської думки. Митець-громадянин, митець-філософ – ось головні герої лірики автора «Віщої зорі», «Замцерли», «Чорнотропу» та інших поетичних збірок. Зауважимо, що філософія цього багатого на життєвий досвід літератора-фронтовика зовсім не відірвана від життя. М. Миколаєнко, незважаючи на поважний вік, пильно слідкує за подіями, що відбуваються у сучасній Україні, і дає їм оцінку, спираючись на морально-етичні засади:
Скрізь олжі гримучі шквали,
і нахабство запаніло,
то й часу в державців мало
на святе Держави діло…
Про народ плекайте думу.
майте душу, а не гаман.
Годі галасу та шуму —
Отож, філософський реалізм можна вважати однією з основних рис лірики цього автора.
За літературознавчим словником-довідником філософська лірика – це «поезія спрямована на філософське осмислення світу, людини, є виявленням філософських поглядів ліричного героя»*. Отож, згідно літературознавчим канонам філософський реалізм можна тлумачити як художній метод, обраний автором задля правдивого змалювання дійсності за її типовими рисами. Саме таким методом широко користується М. Миколаєнко, змальовуючи реалії сучасного українського суспільства:
Заклинило совість в державних мужів,
які нам співали на виборах: “Люлі!..”
Такі вже дбайливі і чуйні та чулі,
а дбають лишень про своє ~ до ножів!
На те їм потрібна і недоторканність:
грабуй і привласнюй — в тіл щастя і радість.
Законів нормальних чекаєм ~ нема.
така ото сценка знущально-німа.
Або:
“Не сплутайте з віагрою пургена!” —
нам агресивно радять повсякчас.
У совість в’їлась підлості гангрена,
тож котрий рік уже морочать нас!
Так само відверто і чесно письменник зображує і власне часто невеселе життя:
У небі стемнілому зорі меркали,
в рудих каракатах бреду чорнотропом…
А десь уже виють вітри, мов шакали,
і дикі тарпани несуться галопом…
Антени мої переймають жалі.
Ніхто не потрібен, коли ти щасливий…
Як горя-біди заросилася злива, ~
чекають тоді співчуття й королі.
Зауважимо, що поет не є стороннім споглядачем суспільних та політичних подій. Нерідко у його віршах можна зустріти глибокі філософські рефлексії й навіть настанови:
ріка життя й мілка, та закрути круті.
Іди без поспіху, гарячку не пори,
попутні тобі дутимуть вітри —
і скориш ти нескорені вершини.
Чи:
Всіх слухаймо, та власний маймо розум,
спустім базікоманії заслін:
вже нам влили брехні великі дози,
відтак вслухаймось лиш у серця дзвін.
Гірка іронія натомленої душі, яка «болить і ниє за всіх знедолених і гнаних», та сивочола житейська мудрість міцно переплелися у творах письменника-мислителя:
голубінка — гриб поганий, мухоморові сестриця.
бо така натура підла, бо завжди була дволиця.
Тут мораль — про маскультуру, що пливе з-за океану,
із газетами приходить, хлюпає з телеекранів:
добре вгорнута зараза, як волосся під гребінку,
не ковтай усе, що кажуть, ~~ бережися голубінки.
ти людям серцем у житті світи,
не жди, щоб і тебе вони зігріли,
про душу дбай, а не про грішне тіло.
І ти проникнеш у космічні тайни.
в закони Всесвіту, що з глибини зорять,
ввіллється в душу вічності заряд.
І матимеш наснагу життєдайну,
таж із красою опостінь живеш,
вона у світі і в тобі — без меж!
Пройшовши за довге життя крізь багато випробувань і добре пізнавши людську сутність, придніпровський Сковорода пише своїм нащадкам ось такі тестаменти:
Живи турботами свого народу,
май чисту совість, як джерельні води.
завжди молотиме на тебе Долі млин.
Будь собою, поспішай щомиті
складності життя збагнути суть:
за його законами прожити —
до безсмертя вимостити путь.
А молодим і гарячим він радить наступне:
В житті утвердитись не поспішай,
допоки не заглибилось коріння.
Потому вже й збираймо урожай
у непогаснім творення горінні.
Що ж до власного життя, то, озброївшись незламним оптимізмом, ветеран красного письменства зізнається:
Не жахаюсь, не журюся, не жаліюся на долю.
пильним оком приміряю: з чого працю починати?
Ще й додає:
у честі проживу я золотодумну старість,
душі своєї мудрий не скривджу Нотр-Дам.
Отже, як бачимо, майстерно поєднавши описи українських життєвих реалій з мудрими настановами, Микола Миколаєнко створив своєрідний творчий сплав, який, на наш погляд, було б цілком слушно назвати філософським реалізмом. Саме завдяки цьому творчому методу поезія автора «Холодної осені», «Міських джунглів», «Мудрого дару» та інших віршованих збірок набуває глибокого філософського звучання, близького за смисловою наповненістю до поезій Г. Сковороди та інших класиків вітчизняної літератури.
*Гром’як Р.Т. Літературознавчий словник – довідник. – К.: Академія, 1997. С. 710.
Марія Дружко