ХМІЛЬНИЙ БІЗНЕС

 – Чого це ти, Іване, ще надворі добре й не розвиднілось, а вже знову біля воріт плечима стовпа чухаєш? Спати не хочеться, чи дружина з-під боку прогнала, щоб зайве не набридав? – кольнув раннього сусіда Оверків Василь, який, чесно кажучи, не любив випивох, але й просто так біля нього пройти ніяк не міг, якось було незручно.

 – Та ось …до райцентру, на базар, зібрався. Везтимуть з колгоспної ферми на переробку вранішнє молоко – то й підвезуть.

 – І знову до спекулянтів за дріжжями? Знову гнатимеш самогон та з-під тишка мужиків у селі споюватимеш? – вголос висловив здогад.

 – Кожен заробляє, як може. Як тепер кажуть, і це бізнес. Зрештою, я нікому нічого силоміць в горлянку не заливаю. В магазинах теж продають.  Отож, хто хоче – тай купляє і п‘є. Ось ви, дядьку, кажуть, зовсім не вживаєте, й те вам нітрішечки не заважає. А хто вже присмоктався до тієї хмільної цицьки – то, коли захоче, й без мене десь набереться. Як кажуть, всяка жаба собі болото знайде.

 – Але ж люди – то не жаби. В кожного, в такий спосіб тобою ощасливлених бідолах, вочевидь, десь є і сім‘я є; в тому ж колгоспі є і якась справа. Та який з нього буде робітник, коли нажлуктиться?! Того й дивись, аби ні в що не вперся й при тім не покалічивсь. Тобі їх не школа?

 Відповіді не було. Аж то якоїсь ночі обійстя самогонника раптово палахнуло, Іскрами бухнуло до неба, мов порох. І то так швидко все зайнялося, що не встигли на своїй червоній рипучій водовозці над‘їхати й все ще заспані місцеві пожежники в своїх брезентових обладунках, як, випускаючи в сизе передосіннє  небо хмари яскравих іскр, на місці чималих його хоромів виблискувала лише купа сліпучо-червоного жару.

 – Знічев‘я сам підпалив – по тому вгадували одні. Ото поночі носився з тими своїми бочками з брагою – то й підпалив ненароком. Достатньо однієї необережної іскри = й тільки зафурчить. Адже довкола все сухе. Та й дощу вже скільки часу не було.

 – А, можливо, й не сам, – притишеним голосом в селі перешіптувались інші. Адже не одна молодиця зі слізьми на очах бідкалась, що мало що її чоловік останнього карбованця на ту прокляту горілку з хати виносить, так ще й дома спокою нема, коли нап‘ється.  Отож, в безвиході, можливо, з самогонником таким чином і поквиталась. Так би мовити, прикрила Іванів хмільний бізнес…

Іван Сидорчик