У ці серединні вересневі дні,  а саме 14-го дня першого осіннього місяця, письменник Василь Шкурган відзначив свій високий ювілей – 70-ліття від дня народження. Для людей п’ятдесятирічних та, особливо, значно молодших, – це виглядає достатньо значимою датою, але для тих, хто вже перейшов пів віковий рубіж — зовсім іще мало.  Мало, бо є знання, досвід, напрацювання — і так хочеться про все розповісти, викласти рядками нових книг, відкрити щось дуже важливе (хай часом навіть і відоме) під іншим кутом зору, іншою – несподіваною! — оптикою.

А час уже навіть не біжить, а нестримно летить. І квапить, квапить, квапить – лише встигай за ним!.. І Василь Шкурган, скоряючись цьому пришвидшенню, виводить на білих аркушах паперу те, що видається йому найнеобхіднішим, щоб і сучасники, і нащадки змогли прочитати про епоху, в яку судилося жити його поколінню, і про людей, які цю епоху творили, — орали, сіяли, ростили дітей і сади, будували оселі з вікнами до сонця, захищали свою землю від зажерливих займанців.

Для тих, хто ще не знайомий із Шкурганом-письменником, і для всіх, хто його добре знає, подамо кілька основних віх його життєпису.

Народився майбутній поет і прозаїк 14 вересня 1952 року в селі Смодній біля Косова, що на Гуцульщині.

1974 року закінчив біологічний факультет Чернівецького державного університету. Працював науковим співробітником науково-дослідного інституту рибного господарства на Львівщині, фотохіміком і вчителем у Косові, апаратником виробничого об’єднання «Азот» у Черкасах, кореспондентом і редактором газети «Гуцульський край» у Косові, заступником голови Косівської райдержадміністрації. Багаторічно очолював Косівське товариство «Гуцульщина».

В.Шкурган – автор книжок  поезій та новел «Кілько того світа» (2008), «Ади жию» (2011), поетичної збірки «Діправді» (2019) та книжки для дітей «Делінь» (2021), новелістичної збірки «Повертин» (2021).

Він лавреат літературної премії «Князь роси» ім. Тараса Мельничука (2007), член Національної спілки письменників України. Очолює Косівську первинну організацію Івано-Франківської обласної організації НСПУ.

У художню літературу Василь Шкурган прийшов, мабуть, таки з доброго напучування друга – Василя Герасим’юка – блискучого поета, талановитого майстра віршованої форми, оригінального творця метафори, лавреата Шевченківської премії, знакової постаті в українському красному письменстві. Герасим’юк  також порадив Василеві залучати в канву творів і гуцульську розмовну лексику, щоб літературні персонажі в рідному живомов’ї почувалися комфортно та природно.

Шкурган на генетичних рівнях віднаходить отсі знакові слова в гуцульському мовному довкіллі, немовби дбайливий садівник, пересаджує, прищеплює їх на сторінках своїх книг. Через них якось по-інакшому відчуваються глибинні Карпати, пра-Україна, універсальні національні первні. Його гуцулізми — не для стилізації чи колористичного декорування тексту. Вони — жива глибінь, яка зберігає, повнить безмежний духовний всесвіт, творить середовище народного буття, «живить і вирощує неповторну думку кожної людини» (Раїса Лиша).

Василеві Шкурганові розходиться на тому, щоб не маліли наші душі, аби не замулювалися криниці духовності, щоб не почувалися ми приниженими на власній землі, а ростили гідних нащадків для свого роду, які «Най шінуют коріні своє. Най си зважі ґілеточку волі, поки в жилах течет житіє и дрімают в музеях пістолі». А вже й не дрімають — заговорили. І кулемети, і міномети. Вбивають. Калічать. Нищать усе дотла. Чи розуміє зайда-окупант мудрі слова: «Та кємую, шо чорне — то гріх. Собі знаю, шо біле — то совість», — почерпнуті В. Шкурганом з настояної мудрості карпатських верховинців? Ой ледви!..

В. Шкурган уводить у свої твори людей, яких добре знає, в переважній більшості навіть не змінюючи їхніх прізвищ чи «шпіцнамено» (вуличних прізвиськ). Канвою для новел, оповідань стає інформація, отримана в результаті безпосереднього спілкування з прототипами героїв під час перебування у тих місцях, де живуть чи господарюють його персонажі — в саду, на сінокосі, в майстерні, на городі чи подвір’ї, в гостях, біля церкви, на рибалці тощо. Василь Шкурган зміг настільки наблизитися до свого співрозмовника, що йому відкрилися внутрішній світ, особиста ментальність людини.

Кожен із його персонажів — то не просто сільський обиватель із прагматично вузькими інтересами. Переважно це звичайні діди й баби, дядьки й тітки — особистості, що їх письменник наділив індивідуальними рисами, мудрі філософи, котрі сприймають складність світу як даність, бачать його поліхромність і не оцінюють ні людей, ні події з позицій бінарного – чорно-білого мислення.

У нинішній час всеохопного панування інтернету як джерела інформації, коли літературні твори виштовхують на маргінеси, а натомість низько-пробні тексти із «масними» слівцями або й геть сороміцькі «новотвори»  спраглих до популярності писак нерідно набирають десятки чи й сотні тисяч переглядів, — неголосне слово Василя Шкургана, що лине із гуцульської реальності й завше обґрунтоване художньо, звучить тихо й ненав’язливо, без тріскучих поучувань і голосних декларацій. Як син свого народу, письменник найосновнішим своїм завданням уважає, як зіницю ока, пильнувати це слово, доносити його до людських сердець, щоб зберегти на прийдешні часи духовні джерела Гуцульщини, її віковічну мудрість і красу думок та почувань горян-верховинців.

Аделя Григорук,

письменниця, членкиня НСПУ

 та НСЖУ, заслужений працівник освіти України

 

Від усіх колег по перу — членів Косівської районної організації Національної спілки письменників України  та Національної спілки журналістів України, колективу редакційної колегії часопису «Гуцульський край», членів районної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка  та Клубу інтелігенції ім. І.Пелипейка вітаємо Василя Івановича Шкургана зі славним ювілеєм і бажаємо доброго здоров’я, сил і снаги у творчості, невтомності у праці над створенням справді народного літопису трудів і днів гірського Карпатського краю та його гідних і волелюбних людей — гуцулів-українців!

Із роси та води Вам, шановний ювілянте!