На другий день, коли я поїхала, він підійшов до груші, і сказав: «Що ж ти вчора не розцвіла?..» На абрикоси й аличу не ображався – з ними все було, як треба. Запашні і в білому.
Це могло б трапитись і в Андалузії. З чоловіком, який би йшов через площу. Але трапилось на Донбасі. І йшов він через дорогу, на якій час від часу працював снайпер.
У той день нам підфартило. Мабуть, тим підвезли добрий самогон. І кілька годин ми змогли просто поговорити. Хоч насправді між Чоловіком і Жінкою так не буває. Але тоді було. Або ми обоє обманювали себе, що так було.
Словом, груша розцвіла на наступний день. Сама від себе того не чекаючи. А він образився, ніби вона мусила вчора.
Єдине добре в цій навіть не історії (бо яка це історія, коли Чоловік каже груші що ж ти вчора не розцвіла?..), що не треба розповідати, як усе було далі. І навіть, якби далі нічого не було. І п’яний чи тверезий той знов узяв би на муху дорогу чи того, хто на ній. Навіть, якби Чоловік зупинився на іншій півдорозі до мене. Або приїхав і зупинився переді мною. Чи навіть, якби не зупинився. Нічого нікому не треба розповідати. Бо вже тоді усе було зрозуміло.
4. VIII. 2016