1 вересня 2020 року виповнюється 6 років від дня відходу письменника Івана Нагірняка у засвіти. Спочиває він у рідних Ломачинцях на Сокирящині на Гострій скалі. Сьогодні його згадують друзі, побратими, родина, читачі. Деяких публікацій так і не дочекався Іван Семенович. То ж нехай і вони нагадають усім нам про прекрасну людину, письменника і журналіста.
З дитинства людини починається світогляд, світосприйняття, любов до оточення, людей, природи. З дитинства починається і любов до книги. Її мені прищепили мої батьки. Тато, Володимир Степанович, брав маленьку на коліна, довгими вечорами читав казки та вірші. Згодом, найкращим подарунком до дня народження була і залишається книжка. Моя мама, Марія Іллівна, бачачи, що, ховалася від з ліхтарем під ковдрою з улюбленою книгою, бо хотіла дочитати, купувала для мене нові твори не лише українських та зарубіжних письменників, а й буковинських авторів. Так поступово у моїй бібліотеці з’явилися книги Володимира Бабляка, Миколи Палагути, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Володимира Михайловського, Михайла Івасюка. Навчаючись на філологічному факультеті ЧНУ ім. Ю. Федьковича, мама придбала у книгарні п’єси Івана Нагірняка «Пастушок на літо» (Чернівці, видавництво «Буковина», 1992).
Ця книжка хвилює мене досі. На превеликий жаль, такі ситуації трапляються і в ХХІ столітті, як з героєм п’єси Сергійком Клюєвим. Багато дітей при живих батьках є соціальними сиротами, чужі люди стають найріднішими і найдорожчими.
Іван Семенович сьогодні – знаний драматург, його п’єси неодноразово звучали і по радіо, йшли на театральних підмостках, і сьогодні створює зворушливі п’єси на актуальні теми.
В ошатній книзі новел, пісень, п’єс, публіцистики «Перевесло», що побачила світ у видавництві «Букрек» у 2013 році, передмову до якої написав письменник Мирослав Лазарук, а вишукано оформила художниця Раїса Рязанова, є розділ «Втаємничений драми світ», де представлено п’ять п’єс.
– Дороге і зворушливе все – Вітчизна, батьківське подвір’я, старі фотографії, ікони, речі та обереги, які золотою ниткою пов’язують нас із дитинством. Але інколи люди починають черствіти, або ще гірше, ржавіти душами. От тоді всі щемкі спогади залишаються поза екватором душі та серця. Так стається із героями п’єси «Батьківська хата». Гроші стають головними у житті Оксани та Артема, життя ще не старої матері їх обходить боком і гроші стають основним двигуном життя таких любих та дорогих дітей. Виявляється, поки мама їхала до дітей у місто, гроші за продане житло … загубила: «Може б було по-іншому, якби гроші привезла… Але ж гроші, як полова, сьогодні є, а завтра розвіялись. Коли нема пошанівку, то що казати… Не навчили». Діти попри гроші забули про матір, про її Всесвіт. Пізніше, виявилося, що гроші знайшлися. Але осад і в героїв п’єси, і в читачів залишається надовго. Ця п’єса неодноразово йшла на сценах і Новодністровська, Сокирян, Заставни. Але, хотілося, щоб у сучасних українських музично-драматичних театрах побачили її якомога більше глядачів, і, можливо, люди стануть людянішими, добрішими, дбайливішими один до одного і до своїх найдорожчих – батьків.
Про Голодомор у 1946-47 роках на Буковині і Бессарабії драматург зворушливо звертався у своїй п’єсі «Гнат Перевесло». П’єса «Розіп’ята душа» продовжує цю тему і повертає нас у ті далекі та голодні дні 1947 року, коли окраєць хліба був на вагу золота, коли матері жертвували собою, щоби нагодувати голодних дітей. «Мой, мой, мой!». Куди цей світ іде… От би лиш хліб не забрали, бо якісь недобрі чутки ходять… Як без хліба… Пропадемо… Твір про голодомор та його причини і наслідки, поступово набуває характеру психологічної драми, і героям ніяк не оминути вічної боротьби Добра та Зла. Головний герой Гнат звертається до портрету Сталіна: «Бо я таки маю Бога в серці. Якби не їхав на станцію, якби не дізнався… Страшно сказати, то може б і нескоро я наважився на розмову… Хто нам простить оце? Хто я тебе питаю? Скажи мені, Скажи. Мовчиш. Ти, мабуть, не людина. Ти іуда. Убивця. Ми обидва убивці. Ми вбили Ганиного сина і брата, дітей вуйни Катерини, Мирослава Бучацького, Ганну Деренячку, Михайла Вітрового… скільки їх! Але на тобі більше вини. Бо ти й мене вбив. Вбивши у мені віру до себе, ти розіп’яв мою душу…»
На часі усім серцем хвилюючись за Україну, за українців, ми всі завжди і повсякчас під Богом, з Богом у серці, з Богом у душі, з Богом у думках, вчинках та помислах.
П’єси Івана Нагірняка відкривають очі на проблеми сьогодення, але ж історія завжди у людства за плечима, якби ми не хотіли, вона також з нами повсякчас.
Слушна думка письменника Романа Іваничука «Письменник мусить мати тонкий нюх, щоб відчути потребу часу», також стосується і творчості Нагірняка. Іван Семенович відчував оцю потребу часу і потребу в таких актуальних темах, які висвітлював у своїх п’єсах.
У ритмах буденності ми інколи несвідомо руйнуємо сади нашого дитинства, юності, зрілості. Ми руйнуємо себе. Драматург примушує свого читача і глядача, сподіваємося, що і майбутніх режисерів своїх творів, озирнутися навколо і поглянути в свої душі. Ще раз спитати для чого живемо, і для чого ще наші пращури садили сади. Адже сад, не лише цвіте буйним цвітом, за ним треба доглядати і кожного року збирати врожаї.
Сокирянщина, звідки родом І. С. Нагірняк, славиться здавна своїми садами. Квітучий сад – це і наша Україна, яку не маємо права дати знищити ні шкідникам, ні загарбникам.
Плодові дерева в саду – це ще не до кінця пропащі душі. Але цей сад, може і загинути, якщо вчасно не підживити його добрими вчинками, праведними помислами, Божими заповідями. Василина Чумачка позбулася хати, бо її чоловік Яків, який був напідпитку продав сусідові Тодорові, перевіз її хату на свій город, але «не нажив… у цій хаті ні багатства, ні людської поваги», і Василина з дітьми мостилася коло овець. Попідростали діти, «мов листя восени, відлетіли Василині літа», «присіла на ослін, притулилась плечем до сливки і тихенько перейшла в інший світ». Хазяйнувати на її обійсті залишився онук Василько… Та сад вирішив поділити між односельцями голова сільради Стефан Стріха. «Васильок втягнув голову в плечі і поніс на них стопудову журу до хати, аби чоловіки не бачили його гірких сліз». Автор з великим пієтетом, ніжністю і водночас трагізмом змальовує журу Василька і драматичну загибель дерев з дідового саду «простіть, мене яблуньки…, княгині мої милі… рубаю ваш стрункий стан, ганьблю вашу білопінну фату і сльози очі заливають».
На превеликий жаль, такі історії непоодинокі, але Іван Нагірняк тримав біля серця надію, що люди все-таки очистять душі, і вони обов’язково розквітнуть, як сади навесні, а по осені обов’язково будуть мати щедрі врожаї добра, тепла, мудрості, достатку. Марнувати сади своїх душ не можна, незважаючи на складність і непередбачуваність долі, тому що може не вистачити подальшого життя для їх відновлення…
КРІЗЬ ДОБРО І ЛЮБОВ
На превеликий жаль, ще жодній людині не вдалося прожити це життя двічі, якби цього не кортіло. Іван Семенович Нагірняк (25.03.1949–01.09.2014) – талановитий драматург, публіцист, поет, непересічний українець. 1 вересня 2014 року після важкої і тривалої хвороби добрий, мудрий і надзвичайно красивий чоловік пішов у засвіти.
Наші повсякденні клопоти не завжди дають можливість роздивитися душу людини, її сутність, мудрість, потаємний світ. Івану Семеновичу вдавалося це побачити і у своїх новелах і п’єсах, дуже влучно вмів заграти на найчуттєвіших струнах душі, вмів так захопити читача життєвими та правдивими історіями, що він – читач, назавжди залишався у полоні Нагірнякового слова.
Творчий доробок Івана Нагірняка відзначено Всеукраїнською літературною премією імені Михайла Чабанівського та обласними – імені Сидора Воробкевича і Дмитра Загула. Його понад усе поважали земляки і за життя та нагородили почесним громадянином села Ломачинці Сокирянського району та Новодністровська.
Поважне журі Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова-2009» зворушила п’єса «Батьківська хата» і нагородило автора дипломом Лауреата. П’єсу бачили неодноразово шанувальники театрального мистецтва в Новодністровську, Сокирянах, Заставні, Кіцмані. Молоді актори поетичного театру, який діє при Чернівецькому обласному училищі мистецтв ім. Сидора Воробкевича разом із викладачем і натхненником Г. І. Сорочаном неодноразово зверталися до творчості драматурга і у постійному репертуарі театру є п’єси «Пастушок на літо» й «Окрилені любов’ю». На виставу «Батьківська хата» дуже хотіли запросити автора…
Але при повному аншлазі прем’єра відбулася в жовтні 2014 року без Івана Семеновича. Маємо надію, що вистави за п’єсами цього прекрасного драматурга з великим успіхом будуть йти на сценах вітчизняних театрів, про що дуже мріяв автор.
Не вистачає щирості Івана Семеновича і його друзям, які неодноразово адресували щирі та правдиві слова побратимові зі шпальт обласної та всеукраїнської преси – М. Лазаруку, А. Ісаку, Т. Севернюк, Д. Туз, І. Гончар, В. Васкану, Ю. Гусару, М. Шундрію, М. Брозинському, Б. Мельничуку, Г. Мельник…
Завжди буде сумувати за своїм чоловіком вірна порадниця, вдова письменника Євгенія Семенівна. Не вистачатиме батьківського слова синам Олегові та Леоніду, дідусевої турботи бракуватиме онукам …
Сумують герої його нарисів, оповідань, новел вдячні читачі.
Сумує і Гостра скала, яка дала довічний прихисток своєму синові….
Можливо, комусь захочеться ще раз прочитати або лише познайомитися з героями, дізнатися, що ж там діється за фіранками їхніх душ. Читаючи, поринати знов і знов у світ Нагірнякового слова, його таїну, продовжуючи згадувати цього світлого, щирого, мудрого чоловіка, справжнього патріота. Слава Таким героям, як Іван Семенович Нагірняк. Слава Україні!
Олена ЛОГІНОВА, член НСЖУ, м.Чернівці
***
Уже в синів свої сини
І наше літо квапиться вже в осінь,
І все гостріше відчуття вини,
За рано посріблені твої коси.
Не уберіг десь від земних громів,
Не втамував святошну мить кохання,
А час шалено лиш життя крутив,
Жорнуючи і дійсність, і бажання.
Й не вгледіли, як осені крило
Усміхнений цей полудень прикрило,
Й того не повернути, що було,
І виправити помилки не в силах.
Прости, пробач, суворо не суди,
Спокутую сповна гріхи свої я.
Дітей-внучат ведуть до нас сини,
То наше воскресіння і надія.
Іван Нагірняк