Чавокалка

“Чаво! Чаво! Я Вас нє панімаю!”.

Жінка вирячила баньки на німецького прикордонника, наче побачила перед собою гестапо. Міцно стиснула власну валізу між ногами. Правицею притисла ноутбук до грудей. Лівицею поправила волосся. Подумала, що навіть перед розстрілом потрібно випромінювати красу на весь світ. Утислася огрядним тілом у сидіння так, щоб можна було відбиватися, щоб не одразу її запакували в поліційну машину й повезли бозна-де. Всією своєю позою давала зрозуміти: живою я не дамся!

Німецький прикордонник вже вп’яте просив у дами аусвайс. Навіть крутив перед її обличчям свого документа. А її бридкий й москальський писок лементував на весь салон: “Чаво! Чаво!”. Ця фраза вже встигла зачавокатися до вуха кожного пасажира. Пасажири нервово поглядали в бік чавокалки з іншою пасажиркою поряд. Зиркали на наручні годинники, рефлекторно смикали власні смартфони, їли чипси, пили кока-колу. Той, хто хропів, уже від чавокання прокинувся й прокручував у голові сон, що от-от майнув. Урешті всі навколо збагнули, що її просять паспорт, але москалі тупі люди, знають тільки свою болотяну мову. Тільки ця убога жіночка із курячими мізками пронесла крізь усе своє життя одне запитання, яке складається з чотирьох літер: “Ч-а-в-о!”.

Вже й страж закону, читаючи по губах, заліз у свій телефон, аби пошукати “теє” чаво в Гуглі, що “теє” чаво значить. Не встиг він зануритися у нетрі всесвітньої павутини, як у його бік полетів леново: ноутбук, хоч і був старий, але корпус комп’ютерного заліза був міцний. Страж кордону не готовий був до удару, але й ухилитися не вдалося. Чавокалці здалося, що той викликає наряд поліції. Товстенька москалька щось почала булькати, а німець лаятися. Ноутбук не збив його з ніг, та вибив телефон, який упав десь під сидіння пасажирів.

Оговтавшись, він збагнув, що одному йому не впоратись. Із кишені дістав велику чорну рацію, на якій збоку натиснув кнопку і щось прошпрехав у неї. Тепер він був упевнений, що розбереться із цією дрімучою особою з України. На передньому сидінні залементувала пасажирка, яка почула падіння ноутбука на підлогу автобуса.

– Ви що геть із глузду з’їхали? Навіщо Ви напали на прикордонника? Рейс затримають, а вас доправлять у поліційний відділок! Невже ви не можете збагнути: вас просять документи пред’явити!

Пасажирка, яка сиділа попереду, показала свій паспорт чавокалці, подумала, що хоча би так нетямуща збагне що й до чого. Не так сталося, як гадалося.

Чавокалка запитально дивилася то на пасажирку, яка показувала синю книжечку перед її носом, то на прикордонника, який буравив її поглядом і не відав, що ж далі втне ця недотепа. Насторожився. Принишк.

– Што єто у вас в руках? Я нє панімай ваш бандеравскій язик! Идите к черту – малороска! Я русская! Отвалітє от мєня все!

– Як? Так цей рейс іде з Києва, в усіх перевіряли документи і у Вас також. Невже ви не знаєте української мови?

Ганьба! Ганьба! Ганьба!

-Люди давайте провчімо цю москальську погань! Фальшиву українку, в якої чомусь український паспорт, – україномовна пасажирка закричала на весь автобус. Люди прислухалися, німець ще дужче нашорошився. Рейс стояв.

Чавокалка відчула: справи її кепські. Українка обернулася назад і в очі їй почала кричати ганьба. Чавокалка пішла у відкритий наступ. З кишень пальта дістала газовий балончик. Пирснула ним межи очі пасажирки, яка закатала істерику на весь салон. Навіть той, хто байдуже спостерігав за цією картиною вже подумки робив ставки хто кого: Чавокалка чи Страж кордону? Патріотична пасажирка чи Чаво-Чаво? Таки бридка й огрядна москалюка, з порепаною мордою та кучерявим волоссям привстала й пирснула ще й межи очі прикордоннику. Він тер очі, плакав, ридав, очі сльозилися. Він ледь стояв на ногах. 

Після того, як трохи отямився,  не йняв віри. Стільки років працював на варті кордону, але такого неподобства навіть у сні не бачив. Не встиг той оговтатись, як чавокалка піднялася й випхала прикордонника з автобуса. Той шкандибав по дорозі й тер очі, спочатку впав, а потім підвівся й навмання йшов кудись, то вліво, то вправо, то невідь куди. Водіям здавалося, що він був п’яним.

Машинам позаду увірвався терпець! Вони бібікали, сигналили, водії вискакували з авт, щоби дізнатися за ту затримку. Дехто з водіїв підійшов до бідного прикордонника й допоміг пройти до прикордонного пункту. Біля автобуса вже збиралася охорона з автоматами. Дужі бійці оточили транспортний засіб. Розклали колючий дріт біля шин, ліхтариками світили у вікна. Готувалися штурмувати автобус. Хотіли викурити чавокалку з салону для з’ясування обставин. Штори в автобусі повільно зачиняли пасажири.

Чавокалка ж раділа такій перемозі. Її душа торжествувала перемогою над цим німцем. Ще з дитинства вона ненавиділа німців, уважала їх поріддям Гітлера, винним у смерті її дідуся в концентраційних таборах. Нарешті цим актом вигнання чавокалка помстилася за діда. Помста була несподіваною, але такою солодкою. Десь у глибині душі вона піднеслася на пік екстазу. Попереду її чекала дорога.

– Ну что там? Поєхалі! – чавокалка закомандувала, усівшись у своє крісло.

– Зараз. Поїдемо…в пекло. Останню фразу водій промовив тихо. В салоні без світла вона не помітила, як водій поміняв кепку на мазепинку. Вдягнув повстанську форму, затягнувши пасок із тризубом. Під сидінням водій тримав заряджену гвинтівку. Рушниця була завжди при ньому для самозахисту. Водій перевірив справність зброї, зарядив набої і попрямував у салон.

– Божє! Што єто такоє? Откуда здєсь мужчіна з ружйом? Занервувала жіночка.

Водій ішов до чавокалки і закривав незачинені шторки по боках. Таке видовище зі знищення москалів – закрита вечірка. Щойно підійшов до москальки й націлився. Москалька заполошилася. Прорекла збуджено і нервово.

– Хахол! Ти же мєня нє убйош!  Я пасажирка, оплатила билет!

Зареготала на весь салон. З гвинтівки вийшла куля. Влучила у ліве плече чавокалки. Водій-бандерівець перезярядив ствол. Куля точно увійшла в плече. Москалька заволала на весь салон. Всі удавали, що не чують її. З руки жінки потекла кров. З лівого боку до горла москальки притулилася холодна рука з довгими пазурями. Чавокалка обернулася й побачила жінку з червоними очима й білими кликами. Всю дорогу вона тараторила телефоном, а тепер це була не жінка, а упирша. В Європі вони звуться дракулами, а в Україні – це бандеракули.

– Ти…- запнулася налякана жінка, яка ледь терпіла біль. – Ти, женщіна?!

– Ні, я бандеракула! Мертвотний запах повіяв з її рота. Кістлявою рукою бандеракула відхилила її голову й впилася двома кликами в шию огрядної дами. Клики простромили її тонку шкіру. Українська упирша соковита впилася в оболонку й пила кров ворожу із насолодою. Зброя ще вистрілила. Куля влучила в другу руку, яка намагалась відтягнути голову жінки, яка перетворилась на кровопивцю кацапки. Рука обвисла.

Пасажирка, що непорушно сиділа поряд, дістала з сумки електроінструмент. Натиснула на кнопочку шурупокрута, й поряд засвітилася лампочка. Свердло крутилося з неймовірною силою. Пасажирці цього було замало. Вона увімкнула супер режим. Свердло крутилося так, що ледь не вискакувало з пазів шурупокрута. Вона поглянула на пасажирку поряд, обстріляну з повстаньскої зброї. Електродриль з усієї сили увійшов у ліву ногу чавокалки. Пасажирка дрилила ліву ногу доти, доки не доходила до кістки, а навколо розліталися закривавлені тканини джинсів чавокалки зі шматочками плоті.

– Суко! Ти забудеш своє чаво! Вивчиш, курво, українську, свою рідну мову! Покричала на весь салон мовчазна пасажирка. Дрилити ліву ногу їй уже набридло, адже шматки плоті забруднили її волосся, кров заляпала спідницю. Светр із жовтого кольору вбрався у багряний. Тож вона перейшла до серця. Дістала молотка й товсті цвяхи, щодуху гамселила по цвяхах, які заходили в груди чавокалки. Вона забивала їх так, щоб за формою цвяхи нагадували щире вкраїнське серденько на москальських грудях.

-Вчи, дурбецало, нашу мову!

Тільки й чутно було, як сталь входить у шкіру.

Якийсь писк роздавався біля правої ноги. Писк усе наростав, напівжива, вона ледь ворушила ногою, спробувала її підняти, а на джинсах, які були вже в дірках, владарювали щурі. Вони заполонили собою весь прохід. Щуренятка впивалися в шматки тканини, розгризаючи, рвучи її на шмаття. Маленькими зубенятками вони проїдали міліметр за міліметри, сантиметр за сантиметр. Щурі великі й малі, з довгими хвостами й обрубками, що нагадували хвіст. Носи щуриків замащувалися в червоне, вони гризли плоть з великою потугою, наближалися до внутрішніх органів. Сотня щурів згризали нігті на тілі чавокалки, ковтали дрібні шматочки артерій і судин,  пожирали печінку й нирки, заковтували в свої пельки малий і великий кишківники, добиралися до серця й мозку, проковтуючи огрядну пані у свої черевця. Щурячий бенкет не припинявся, і якби таких москальок було більше, певно, вони б нажерлися до несхочу.  

На стелі щось зашурхотіло. Спочатку щось одне пронеслося над головою, поїдженого тіла пані, яка сиділа майже на середині автобусного салону. Своїми маленькими пазурями це одне вирвало шматочок волосся й рознесло по всій кабіні автотранспориного засобу. Потім із гальорки наступний крилатий монстр зробив крутий віраж і вп’явся з москалючу голову. Вирвав жмут волосся. Це були летючі створіння, давні розповсюджувачі смертельних вірусів, друзі Бетмена – кажанчики.

Своїми кігтями зграя кажанів розривало волосся чавокалки, випускала його на підлогу, а потім знову зліталася на лисий череп й своїми пазурями впивалися в очі напівживому тілу. Своїми клювиками роз’їдали очі, смакували шматочками рогівки, з насолодою куштували очне яблуко. Для молодих, голодних кажанчиків очі москальки були ласим десертом. Всі, хто наїдався, поверталися назад й завмирали на стелі у своїх химерних позах.

…Сотні дірок у цій туші, продрилених сусідкою, виїдене дощенту шия, з тіла висмокчена вся кров, прогризені органи і їх нутрощі українськими щурами, вирвані жмути волосся й виїдені очі – це все випало на щасливу долю кацапки. А щоб її дух восторжествував – бандероводій прикінчив це напівживе корито пострілом із гвинтівки.

З останнім пострілом прикордонники почали штурмувати автобус.

… – Де ця дама, яка ні в зуб ногою не розуміла, що в неї питають! – прикордонник, якому пирснули межи очі сльзогінним газом, торсав плечі її сусідок. Емоційно викрикував по-німецькому на весь салон. Ходив, лаючись на своєму ріднесенькому дойчленді. Підходив до сидячих пасажирів і розпитував про чавокалку. Всі як один не розуміли про що мова. Скрушно хитпли головою, слухали місцеві радіостанції, залипала в своїх гаджетах, їли чипси й пили кока-колу. Пасажири щиро не розуміли: хто це така? де вона взялася? Загін озброєних прикордонників не розумів, що коїться. Адже всі чітко чули не один постріл у салоні автобуса. Група обурених пасажирів скаржилася, що їх так довго тримають на кордоні й не пропускають далі, хоча вже до кожного підходили й перевірили аусвайси.

Постраждалий прикордонник підійшов до того місця, де сиділа чавокалка і там, і там не було абсолютно нічого. Просто пусте місце. Він подивився навіть унизу, присівши навпочіпки та понишпоривши під сидіннями.

– Але ж вона там була! Голову даю на відсічення. Опитали й водія, він так само нічого не бачив і не чув пострілів.

Прикордонник розбудив сусідку чавокалки. Крізь сон вона не зрозуміла німця, який тикав пальцями на порожнє сидіння. Жінка провела пальцями по сидінню й намаціла невеличку купку попелу, яку німець у емоційному запалі не помітив. Зібрала в руки той попіл, відкрила вікно автобуса й струсила його зі своїх рук. Прикордонники вийшли з автобуса, прибравши все приладдя для зупинки порушників громадського спокою. Автобус перетнув кордон і попрямував до Європи

Ярослав Карпець

24 січня, північ

******