Ковалик Н. Риторика вогню: поезії. – Київ: Український пріоритет. 2025. – 168 с.
Коли в цілому говорити про те, що спонукає поетку братися за перо, то можна сказати: авторка живе думкою про необхідність перемоги добра над злом. А ще можна балакати про гранично відверті рефлексії на трагічні події доби, історичні та біблійні алюзії, поєднання традиції та новаторства у висловленні думок.
Не заперечую, що саме це превалює в цих віршах. І підтверджень у «Риториці вогню» вистачає: «…серпокрилець хоробрий крилом проганятиме смерть», «…із попелу відродженого міту злітає ввись воскреслий птах душі» (з вірша, присвяченого Василю Стусу). Щемливі доторки до громадянськості. «Це, певно, той час, який Бог нам відмітив червоним у Книзі Буття». Відсвіт філософічності, бо релігійні мотиви завжди промовляли про цей підвид лірики. «Ліс, опечалений старістю і наготою, сушить свої гриби на холодному сонці…» Цікавий натяк на пейзаж? «… і ритм сердець в єдиній боротьбі – усе воно про тебе і тобі». Своєрідне промовляння любовності.
Але позитивне сприймання темарійності неможливе без акцентів на виражальності. Саме про неї, як мені здається, варто поговорити детальніше, бо таки по-своєму приваблюють літературні тропи, згадки про «населення» книги, кольорові екстраполяції, богошукальницькі мотиви, словотворчість…
Скажімо, для літературотропності є дуже важливими метафоричність, епітетність та порівняльність. І кожен із цих виражальних засобів зацікавлює по-своєму.
Це, зокрема, кожен бачить на прикладі метафор, які використовує поетка: «спалює осінь в полях картопляне бадилля», «коли війна допише свій шедевр про нашу перемогу неминучу…», «ріка пульсує жилкою на скроні…» Можна згадувати й про інші взірці цього різновиду тропу, але не бачу необхідності на прикладах із книги деталізувати їх. Уже хоча б через те, що в результаті все підсумує неперебутність звучання фрази.
А от епітети все ж розділю на дві частини. І перш за все згадаю про словосполуки з помітними впливами мислення віршарки. Про це, зосібна, мислиться, коли натрапляю на «камуфляжні пальта», «стрімкий калейдоскоп», «криваві дренажі». Зрозуміло, що на їхньому тлі програють такі вислови, як «старі казки», «переплетіння рук», «осінній сум», «недоспівана пісня», «жива мішень», «тепле світло». Але не бачу необхідності дивитися на них через окуляри несподіваності слововиявів. Бо «примагнічує» до себе доцільність використання певних образів у контекстах написаного.
Ще більше чи не кожен поділить порівняльність. Адже маємо буквосполуки із сполучниками «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «Осінь будує храм, як найкращий зодчий»; «…хапаюся за тебе, мов за гілку, яку голубка в дзьобику несе»; «…кожна крапля жалить, наче куля». А поряд із цим підвидом порівнянь існує і безсполучниковість: «…слово – жива мішень»; «дерева чорні – то хрести новітні…»; «ноші солдатські – кривава нова плащаниця»…
Ніхто, мабуть, не заперечить неординарності цих висловів. Як і того, що побутує неперебутність у слововживаннях на зразок : «ця осінь – руда, як вогонь, і червона, як кров», «сині димки – як знаки німого безсилля», «буття – як пам’ять уцілілих храмів». До цього різновиду тропу належать і літеросплетіння на кшталт «крила-поклони», «жінки-мироносиці», «жінка-мадонна».
Подихи літературотропності відчуваються й тоді, коли заходить мова про «мешканців» друку, до яких належать рослини і дерева, звірі і птиці, зорі і небесні світила. «…вдихати хвою й чебрецевий степ», «в темний-темний ліс вертаються розібрані ялини…», «повз неї (кам’яної баби – прим. І. Ф.) мчали коні і вогні», «тонуть ворони в небі, як в ополонці», «…і сходить зоря, розтинається ніч непроглядна», «…гострить місяць об час камінний свій одвічний залізний серп».
Своєрідно відгукується літературотропність і в кольорових екстраполяціях. «Білим цукром зима злопам’ятна підсолоджує парастас», «…серпокрилець збирає врожай голубої пшениці», «…і срібний телескоп в нічному оксамиті», «…сади у цвіту тихо сиплють рожеві пелюстки», «червоні одежі», «ми любили не час, ми любили себе – молодих, золотих і зухвалих…»
Та славні оригінальності в літературних тропах можна виспівувати не тільки тоді, коли вони «діють» у самоті поетичної барвистості. Бо нерідко вона зустрічається й у фразах, де кілька кольорів присутні в одному реченні: «…чорніла ознака на білій розкриленій птасі», «щоночі смарагдове небо витрушує срібні зірки», «рядна піль – зчорніло-золотих». Поєднання різних «мешканців» теж не є рідкістю в поетичній книзі, що створює непроминальні образи. «…кінь випасає іржаву кульбабу узбіч», «…пасеться в полі троянський кінь, скубе волошки і дикий мак», «…закотилось сонце в спориші».
Читацьке сприймання не залишають поза увагою і богошукальницькі мотиви. «Знай: камера стеження в Бога працює без перебоїв», «…воскресає Христос, аби далі цю землю нести», «… а назавтра воскреслий із мертвих Ісус простягнув новий день на долоні». Зрозуміло, що ці та подібні фрази можна коментувати по-різному, але не залишається на задвірках уваги намагання авторки самобутньо промовляти про загальновідоме, що надає шарму тексту.
Переконаний, що мова про неординарність поезомовлення є і в культурологічних акцентах цієї книги. Правда, відразу слід сказати, що вони є неоднорідними. Зосібна, маємо вірші з епіграфами з Івана Багряного та Ліни Костенко. Надибуємо також присвяти митцям: поетам Василю Стусу, Максиму Кривцову, художниці Аллі Горській. А як тут не згадати про присвяту мовознавиці Ірині Фаріон; прозорі алюзії, на які надихнули рядки Тараса Шевченка, Генріха Бьолля, відома картина Мунка «Крик», біблійні сюжети, антична мітологія?
До речі, присвяти порушують ще одну тему. Маю на увазі те, що звернення до дій відомих постатей народжує поетичні неповторності. Такі думки, зокрема, з’являються як розмисли про полеглих героїв – Дмитра Коцюбайла та Олександра Мацієвського, про вчинок спортсменки Ольги Харлан: «…сорочку темну випряде журба», «ціпеніє в стані шоку ліберальний протокол…» (Ніхто, либонь, не заперечить цікавості образів.)
Та повернімося до питання про культурологічні акценти. Припасти до фольклорної стихії рідного народу змушує фраза «нічого тут блукати в його трьох соснах». Оце обігрування ідіоматичних висловів мимоволі, здається, підштовхує до власного крилатослів’я. «…тримаймося за віру і любов», «наше начало пророчить ворожий кінець», «слова – це душа, де не гасне вогонь боротьби».
Ще один момент. Вірш «Тримаймося! За руки і за трави» нагадав про поезію Миколи Савчука з Хмельниччини, де є такий рядок: «Тримайся за земний меридіан» (з версифікації, приуроченої воїну АТО). Перегук? Так! Але немає тут негативу. За великим рахунком у поезії вже давно не існує нових тем, а мають право на існування новітні темарійні нюанси, та неодмінно з авторською барвою, що є характерним для доробку Наталії Ковалик.
Звернутися до такого розмірковування спонукає і порівняння «Риторики вогню» з попередньою книгою авторки «Сонячне прозріння». Та думки про так звані «повторні кола» нема. Адже видно, що авторка, хоч і повільно, увиразнює образність своєї поезомови, стає ощадливішою на слова.
Це підтверджують і слововияви. Адже на сторінках друку зір наштрикується на літеросплетення з ознаками неологічності, рідковживаності, діалектичності: «реченець», «кошуля», «флешбек», «пательня», «кораблетроща», «порошня», «бузько», «одчай»… Поетка вдало використовує і слів’ята з сучасної лексики: «донати», «берці», «етер», «квест»… Погодьмося, що поруч із такими словочарівностями, як «кобзарювати», «вирлоокі», «ґудз», «цукерня», «розколини», «смузі» з «Сонячного прозріння» (попередньої книги), вони створюють неповторність, яку неможливо затьмити.
І насамкінець. Коли отримав цю книгу, то відразу замислився над її назвою. Різні асоціації виникали, коли думав про «Риторику вогню», та відповідь дала фраза з вірша «стрімкий калейдоскоп…»: «стенографує час риторику вогню». І закономірно виникло запитання: а що ще «настенографує» версифікаторка, вслухаючись у подихи зворохобленого часу?
Ігор ФАРИНА
селище Шумськ на Тернопіллі
Leave a Reply