Борис Бунчук — знана в Україні постать: очільник Чернівецької віршознавчої школи, декан філологічного факультету, професор кафедри української літератури Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Не обійдено увагою й поетичну грань обдарування Бориса Бунчука, свідченням чому літературні премії ім. Дмитра Загула (1997), Тараса Мельничука (2003). Втім, поетична сторінка біографії Бориса Бунчука перебуває дещо в затінку науково-адміністративної, хоч і заслуговує пильнішої уваги.
Як поет Борис Бунчук розпочав свій шлях на шкільній лаві. Автор нерозлучний із поезією досі, залюблений у неї та в Чернівці, з якими пов’язано чимало його літ, починаючи зі студентських. І тому “Чернівецькі елегії”, що побачили світ 2019 р. у Києві, “дихають” і пульсують тривогами поета, заторкуючи читацькі переживання.
Уже перший твір збірки “Чернівецькі елегії” впроваджує читача у літературний контекст, близький автору — “Римські елегії” Й.-В. Ґете. І справа не лише в тому, що Б. Бунчук володіє німецькою. Але і в близькості життєвих колізій поетів. Й.-В. Ґете доводилося чимало часу віддавати державній службі, що забезпечила йому високе суспільне становище, але позбавляла змоги розвивати поетичне покликання. І лише кількарічне проживання в Італії повернуло Ґете відчуття, що він передовсім митець. Тож, читаючи: “Пожити у Римі. Хоч трохи. Хоч кілька днів”, відчуваєш перегук доль через віки.
Елегія — жанр медитативної лірики сумної тональності. Як видається, елегійність Бориса Бунчука є підмурівком роздумів, імпульсом до осмислення, чому на душі смуток, що його спричиняє. Поет ощадливий у тропах, однак кожне слово митця доречне, а сув’язь вивершує емоційний вплив філософських замальовок. Ось про форму та зміст української незалежності (“Пожити у Римі. Хоч трохи. Хоч кілька днів”, 1996, С. 3):
Наша бідність давно нецікава. А ми — й поготів.
Незалежна колонія, дозволена при похміллі
Напівп’яним сусідом. І скільки б хотів —
Не твоє тут весілля.
Все не те: мова, влада, закони. Це гра „на ура”.
Форма — засіб обману: дрібне видають за велике.
Я пишу ці елегії, люба, супроти нутра,
Що заходиться криком.
Тонко підмічено про п’яного сусіда (злочини якого бачимо нині щоденно) і про незалежну (за формою) та все-таки узалежнену за суттю Україну, що щойно тепер виборсується зі статусу колонії, по 27 роках із моменту написання цього вірша. Афористичність стає засобом показати невідповідність форми змістові (“Форма — засіб обману: дрібне видають за велике”), а також маркером, що посилює антонімію, закладену в тексті: “весілля — елегії — крик”.
Невідповідність очікувань реальності — потужна причина болючого крику. Однак навіть непривабливу українську реальність автор іменує раєм, бо любить Україну, хоч йому і дуже болить те, що бачить. А описує поет побачене деталізовано, з фотографічною точністю. Такий сонет Б. Бунчука 1999 року про Одеський залізничний вокзал (С. 7):
Безхатьки, роми. Смрід сукна і вати.
Блатні. Фальшиві жебраки. „Беде”.
Хриплять. Голосять. Хочуть хитрувати.
І день не йде. І ніч не йде. Бреде.
Сумки. Мішки. Візки. Тітки. Солдати.
Менти продажні. Хтось когось веде.
І давишся від позовів блювати.
Брутальність, бруд. Ти — Брут, а Цезар де?
І скрізь в’язкий Содом байдужо плине
Мутний потік московської латини
Й замулює природне джерельце.
Не відвертай лице! Дивися: квітне,
Мов квіти зла, не золоте й блакитне.
Оце твій край? Оце твій рай? Оце.
У сонеті потужний звукопис, у кожному рядку домінує свій звук: “с, б, х, д, с, о, в, б, с, м, р, д, к, о”. Також автор вишукано вплітає сюди літературний підтекст (Шевченка; Бодлера; латинський вислів “Et tu, Brute, contra me”). Останній є ключем до тексту, а почасти — до загального настрою збірки. Фразеологізм нагадує: не слід беззастережно довіряти навіть тому, кого вважаєш найближчим родичем. Такого “родича” прямо названо в першому сонетному терцеті (“Мутний потік московської латини”), що через гріховну байдужість українців (“в’язкий Содом”) розростається квітами зла. Апеляція до однойменної збірки Шарля Бодлера, має, видається, два виміри — індивідуальний (“переживання власної самості і самоти”, як це окреслила А. Біла у своїй праці “Символізм”) і загальний (квіти зла можуть обернутися його плодами) і це змушує ліричного персонажа (ймовірно, автора теж) озиратися в минуле, на Шевченкові “Три літа” (“І день не день, і йде не йде, / А літа стрілою / Пролітають, забирають / Все добре з собою”) та його ж мініатюру про апостола правди і науки (“І день іде, і ніч іде. / І голову схопивши в руки, / Дивуєшся, чому не йде / Апостол правди і науки!”), констатуючи “І день не йде. І ніч не йде. Бреде”. Властиво, ця загальна байдужість атестується Б. Бунчуком як суспільна хвороба, котру наш сучасник не приймає і не сприймає, це суперечить нутру поета.
Ліричний персонаж “Чернівецьких елегій” — людина, вимоглива до себе, що прагне вертикалі (зросту, руху до неба). Хоче, аби його слова стали вертикаллю (чи не “ліствицею?”), докоряючи собі у вірші “Після Різдва” (2015, С. 4):
Слова, які ти сказав, не зігріли нікого.
Рядки, які записав, залишилися горизонталлю.
Слово-вертикаль — це і про близькість до неба, і про прямостояння (людське та національне), і про потребу наділяти словом когось. Мабуть, із сукупності всіх отих факторів і постав вірш “Посмертне слово Стефаника до Черемшини” (С. 83). Бо той твір — більше, ніж присвята Бориса Бунчука Професору В. М. Лесину. Відчуваються, що і поет “боліє людьми”, йому близький і співзвучний творчий світ В. Стефаника й Черемшини:
Стріхи солом’яний крик. Вікна, від холоду сині.
Плакали, як до святих: визволіть, Марку й Василю.
Дибали люди журні. В очі в’їдалася мжичка.
Стрягла, мов кінь у багні, зігнута доля мужицька.
Сиво світало. З імли ледь проступала основа.
Люди брели і брели, хліба просили і слова.
Як ми боліли людьми. Як ми писали з тобою —
Кров’ю великою! Ми кров’ю не вміли малою.
Як ми кричали! Аж сіль твердла в озерах печальних.
А як мовчали, усім страшно було, як мовчали.
Система внутрішніх рим (“крик — святих; журні — багні; імли — брели; кричали — мовчали; сіль — усім”) порушується тільки в одній парі рядків, за рахунок чого ті набувають особливого статусу — своєрідної “сили”, підсумку поетичних портретів (“Як ми боліли людьми. Як ми писали з тобою — / Кров’ю великою! Ми кров’ю не вміли малою.”).
Вболіваючи, як дати людям слово, письменник прагне, щоб воно живилося думкою, за рахунок якої зростатиме (вертикаль!). Тому ліричний персонаж його вірша “З вагонного вікна” (С. 13) з гіркотою зауважує:
Ти вже майже старий. Тобі вже не світа,
А був ти буян.
І, хоч вилізь із шкіри, нічого не скресне.
Тебе рухає звичка жити, а не та,
Як писав Маркіян,
Мисль піднебесна.
Власне, “Чернівецькі елегії” — про рух: часу, життя, спомину, емоцій (на тлі міст і містечок). Про спрагу самопізнання національного та особистісного: що тобою рухає, чи чутливий ти до моральних спонук на перехресті вибору (“Вірш про перехрестя”, С. 77):
Наче в бляшаному дзеркалі хати
Небо, розгублено зблисне лице.
Страшно про себе нічого не знати,
Страшно про себе дізнатися все.
Тут, на межі поміж честю й безчестям,
Як перед урвищем, стигне душа.
Боже, вже може й було перехрестя,
А не помітив його — поспішав.
Найчастіше людина схильна не помічати того, що для неї звичне чи щоденне. Тому лише через роки часто усвідомлюється щастя якоїсь миті, як-от кохання (“Травень 1976 року. Вулиця 28 червня. Вид на Садгору”, С. 27):
Тут білий налив — на всі боки городу.
Тут білий надрив, — як черемха цвіте.
Тут я полюбив. І в кришталиках льоду
Світилось ім’я твоє. Княже й святе.
Тут кроки гулкі по сивіючім бруку.
Тут шиби крихкі — пробиває роса.
Тут люди такі — лише правила руху
Порушують, а голосують лиш «за».
Тут сірі доми. Тут велика потреба
Відмити до білого їх нароста.
Тут чорні дими. Вони вбиті у небо
Надійно, як цвяхи у тіло Христа.
І тільки на контрасті (біле — чорне) можна повніше відчувати, наскільки цінна тобі відшуміла мить. І наскільки дорога людина, що відійшла у Вічність. Але зостається щемлива і вдячна пам’ять, закарбована у віршах:
Як за століття маленьке сузір’я одне
Іменем батька і матері ще не назвали?
Хоч би одне на планету. Священно сія
Вічний огром, непідвладний земним листопадам.
Вийти увечері. Й раптом побачити, як
Батько і Мати над хатою сходять і садом…
Де ви?
І як ви?
У нас на землі — листопад.
(“Пам’яті батьків”, С. 54)
Віднайде читач у “Чернівецьких елегіях” Б. Бунчука і окремі посвяти пам’яті батька і матері. Ці твори неможливо оминути при цитуванні, тож наведу бодай фрагментарно:
Прийди! Прийди! Прийди! Прийди! Прийди!
Прийди і освіти нас теплим світлом.
Які холодні стали холоди
В знайомому і зміненому світі.
А хмари все пливуть. З яких століть
На небо сиву наслано сторожу?
А матері нема. А світ стоїть.
І я до нього звикнути не можу.
(“Без неї”, С. 75)
Брешете. Все не так.
Прокип’ятіть залізо.
Виріжте в тата рак
І не кажіть, що пізно.
Він же без листя й кори –
Дерево після граду.
Ви ж таки професори,
Пробуйте, Бога ради.
Пізно. Розмито слід.
Пізно. Покрови знято.
Білий, мов свічка, світ.
Тліючий ґнотик – тато.
(“Прощення”, С. 68)
У особистих болях автора є відчуття кожного, хто втрачав найдорожчих. І шо важливо: попри трагічність (“А матері нема. Є люта правда, / Що за віки лише Один воскрес.”, С. 74), елегійність поета просвітлена. Про те мовить у поезії “На Буковину, як у Палестину” (С. 66):
На Буковину, як у Палестину,
Відпроситься душа колись. І ти
Спадеш, як тінь хмарини на долину,
Із висоти.
Пощо тобі цей збанкрутілий край?
Лиш не питай. Дай пролетіти низько.
Тут край сльози. Тут України край.
І ялички оці, і пасовиська.
Обняти все. Погладити горби,
Де ягоди й гриби. І в узголов’ї
Зависнути. На цих горбах — гроби.
Вони з тобою — кров’ю і любов’ю.
Як дивно, Отче: час не поспіша.
Є солодкість у болісному щемі.
Поета пошрамована душа
Чека звідсіль відпущення й прощення.
Варто зауважити: провину поет відчуває не лише перед батьками, але й перед земляками. Як людина, що працює зі словом, Б. Бунчук розуміє, що лише слово може уберегти від зникнення неповторний світ кожної людської душі (“Хіба шо”, 2016, С. 33):
За місяць його не стане.
А коли відійду я,
Зникне і пам’ять про нього.
Хіба що зберуся
І напишу
Про своїх «віднесених вітром».
У поезії Бориса Бунчука Чернівці присутні топографічно (“Потерта шинами / «Зебра» пішохідного переходу / Через вулицю Університетську — / Від кінотеатру «Чернівці» до будинку, / Що впадає у вулицю Ватутіна”, С. 26), але вказана топографія завжди підпорядкована духовним вимірам і проблемам. У даному вірші — небесного порятунку (голос матері-небіжчиці рятує персонажа від загибелі під колесами автівки). У вірші “Чернівці. 1995 рік. Прокопові Коліснику” (С. 42-43), поет замовляє художнику зображення Чернівців:
Намалюй цей сніг у дворі.
Облуплену штукатурку. Старі
Доми ще австрійські. (А ліхтарі,
Не забудь! відсутні),
Перехожих, побачених зі спини,
Дальніх потягів свист і міської шпани
У морозяну сутінь.
Намалюй обережність: аби не гірш.
І одвічну готовність продатись за гріш.
І пророка забути. Й зневажити вірш:
Поховали й не встали.
Але (молю тебе!) зобрази
Й інші лиця, на образи
Непридатні. Теплі, як слід від сльози,
Очі, які не просять.
По мікрону вималюй кожну з тих
Рисок, в яких впертий гнів застиг,
Наче крик німого серед глухих:
Здохнемо, а не здамося!
Наводжу фрагмент вірша (опускаючи строфи про Баранію, хохляцький Ніл і молитву московиту), але і з нього зрозуміло, що найдужче Б. Бунчука цікавить не міський антураж, а психологічний уклад земляків. Поетові гостро болить, що чимало з них готові продатися і досі не встали, не порвали кайданів, що в’яжуть їх із московською імперією. У поета, вочевидь, віддавна (щонайменше, з 1995 і до 2019 — року виходу друком “Чернівецьких елегій”) було потужне відчуття загрози з боку імперії. Про це у поезії “Перспектива, як правило, не ляка” (С. 49):
Вітер північний бляху з дахів обрива.
Виє у шпарах. Погримує в шиби смиренні,
Подих імперії душу льодить. А братва
Радісно рапортує, що ми суверенні.
Знову-таки невідповідність форми і змісту, декларацій і реалій, терміну і суті. Вкотре нестерпний брак справжності та занурення в численні умовності, що лише шкодять. І про це скрушно неодноразово зітхає автор у своїх елегіях. Ось “Неточний термін” (С. 15):
Жити в умовній державі,
Йти на умовну роботу,
Посміхатися умовним друзям —
Яка кава?
Яка розмова?
А це фрагмент “З листа до литовського друга” (С. 17): “Жити у міфі — це трохи болю, / Як відкладання солі в хребті, / Протяжного. «Доля» римується з «воля». / Не так у житті. / Бог нас не бачить, бо дуже лляло / Й скаламутило. Й не видке дно. / І коней мали, і стежку знали. / І не поспіли все’дно.”. Відчуття, що не встигли, — це також про рух: до себе, до усвідомлення власних сил, завдань і цілей. Від фатального запізнення у душі поета наростає розгубленість. І це він одверто каже устами ліричного персонажа поезії під назвою “Схоже на гекзаметр”, написаної 2013 року (С. 11):
Все вже було, окрім смерті. Грудневе село,
Хмари низькі і в’язкі. І вороняччя.
Все вже було. Розтираєш затерпле чоло.
Око суворо фіксує. І не змигне, й не заплаче.
Отче, не час! За душею не те що гроша,
Слова немає. Мовчать україни, мов стіни.
Бідна душа, як розгублене пастуша,
Бродить по тілові і розглядає руїни.
Руїни — то також і відлуння Чорнобильської трагедії, котре автор фіксує у вірші “Без картавини у гортані. Без горбини (хоч доліпи” (С. 34):
Де ти, Вільям — Вільям — п’ятистоповий ямб!
Хто опише щитоподібку, як щит Ахілла?
Хтось чужий, із чужим лицем і чужим ім’ям,
Шурхотить по казенній підлозі в бахілах.
Ти — людина із гетто. Твоїй біді
Не допоможуть ні співчуття, ні гасла.
Фосфоруватимуть кості в землі і тоді,
Як світило погасне.
Згасле світло — проминуле життя. За В. Шекспіром, життя — театр, де всі ми актори. Звісно, театр знає різні жанри драматургії (комедії, трагедії, драми…). Б. Бунчук — поет драматичний, що тяжіє до епічно-героїчного закрою. Тож згадка епосу Гомера, як і деривати гекзаметра — цілком невимушено звучить у його творчій партитурі. Єдине, що варто ще раз наголосити: поет прагне вивести перед лаштунки все, що приховане і за цією життєвою / театральною умовністю віднайти справжнє. До прикладу, поезія “Жабокруки біля Тлумача” (С. 36):
Буде зима, моя люба. Вже
Битий кришталь хрускотить під ногами. На сцену
Білі лаштунки волочать. Крізь щем
Власних кришталиків бачиш: відчахнуто, наче ножем,
Пуповину зелену.
Буде зима. Срібну паморозь на
Парканах вже порушили пальці хлоп’ячі.
Вчора ще цінне — нині нічого не значить.
Завтра — тим більше. Втім, хто його зна.
“Жабокруки біля Тлумача” — лірично-пейзажна замальовка про плин життя. Про зміну декорацій, наближення старості та відчахнуту молодість (оте вчора, яке “ще цінне” автору). З другого боку, “відчахнута зелена пуповина” — про дорослішання ліричного персонажа і автора (збірка “Чернівецькі елегії” — поетичне вибране з раніших книг). Насамкінець, ідеться і про тривання життя у нових поколіннях. Схожі тони звучать у вірші “1997. Перше Різдво з Євгенією.” (С. 25):
Дві могилки незримо ростуть
Із бросківського скіфського ґлею.
Ані слід від воріт. Як з трави.
Пес не згавкне. Лиш м’яко, над снами
Батько й мати — незримі волхви —
Надійдуть зі словами й дарами.
Вранці скресне вікно. І в життя
Увійдуть і світило, і люди.
І проснеться-всміхнеться дитя
Твоє пізнє. Вже Бог його любить.
Єдність поколінь є чимось схожа на єдність поетичного дару: іноді вона зрима, іноді невидима для фізичних очей, але завжди — відчутна. Бо поезія — то також життя, життя духовне. У його розгортанні від збірки до збірки. Хай цих збірок буде ще чимало, попри всю складність викроїти час на поезію.
Надія Гаврилюк