Борис Бунчук — знана в Україні постать: очільник Чернівецької віршознавчої школи, декан філологічного факультету, професор кафедри української літератури Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Не обійдено увагою й поетичну грань обдарування Бориса Бунчука, свідченням чому літературні премії ім. Дмитра Загула (1997), Тараса Мельничука (2003). Втім, поетична сторінка біографії Бориса Бунчука перебуває дещо в затінку науково-адміністративної, хоч і заслуговує пильнішої уваги.

Як поет Борис Бунчук розпочав свій шлях на шкільній лаві. Автор нерозлучний із поезією досі, залюблений у неї та в Чернівці, з якими пов’язано чимало його літ, починаючи зі студентських. І тому “Чернівецькі елегії”, що побачили світ 2019 р. у Києві, “дихають” і пульсують тривогами поета, заторкуючи читацькі переживання.

Уже перший твір збірки “Чернівецькі елегії” впроваджує читача у літературний контекст, близький автору — “Римські елегії” Й.-В. Ґете. І справа не лише в тому, що Б. Бунчук володіє німецькою. Але і в близькості життєвих колізій  поетів. Й.-В. Ґете доводилося чимало часу віддавати державній службі, що забезпечила йому високе суспільне становище, але позбавляла змоги розвивати поетичне покликання. І лише кількарічне проживання в Італії повернуло Ґете відчуття, що він передовсім митець. Тож, читаючи: “Пожити у Римі. Хоч трохи. Хоч кілька днів”, відчуваєш перегук доль через віки.

Елегія — жанр медитативної лірики сумної тональності. Як видається, елегійність Бориса Бунчука є підмурівком роздумів, імпульсом до осмислення, чому на душі смуток, що його спричиняє. Поет ощадливий у тропах, однак кожне слово митця доречне, а сув’язь вивершує емоційний вплив філософських замальовок. Ось про форму та зміст української незалежності (“Пожити у Римі. Хоч трохи. Хоч кілька днів”, 1996, С. 3):

Наша бідність давно нецікава. А ми — й поготів.

Незалежна колонія, дозволена при похміллі

Напівп’яним сусідом. І скільки б хотів —

Не твоє тут весілля.

Все не те: мова, влада, закони. Це гра „на ура”.

Форма — засіб обману: дрібне видають за велике.

Я пишу ці елегії, люба, супроти нутра,

     Що заходиться криком.

Тонко підмічено про п’яного сусіда (злочини якого бачимо нині щоденно) і про незалежну (за формою) та все-таки узалежнену за суттю Україну, що щойно тепер виборсується зі статусу колонії, по 27 роках із моменту написання цього вірша. Афористичність стає засобом показати невідповідність форми змістові (“Форма — засіб обману: дрібне видають за велике”), а також маркером, що посилює антонімію, закладену в тексті: “весілля — елегії — крик”.

Невідповідність очікувань реальності — потужна причина болючого крику. Однак навіть непривабливу українську реальність автор іменує раєм, бо любить Україну, хоч йому і дуже болить те, що бачить. А описує поет побачене деталізовано, з фотографічною точністю. Такий сонет Б. Бунчука 1999 року про  Одеський залізничний вокзал (С. 7):

Безхатьки, роми. Смрід сукна і вати.

Блатні. Фальшиві жебраки. „Беде”.

Хриплять. Голосять. Хочуть хитрувати.

І день не йде. І ніч не йде. Бреде.

Сумки. Мішки. Візки. Тітки. Солдати.

Менти продажні. Хтось когось веде.

І давишся від позовів блювати.

Брутальність, бруд. Ти — Брут, а Цезар де?

І скрізь в’язкий Содом байдужо плине

Мутний потік московської латини

Й замулює природне джерельце.

Не відвертай лице! Дивися: квітне,

Мов квіти зла, не золоте й блакитне.

Оце твій край? Оце твій рай? Оце.

У сонеті потужний звукопис, у кожному рядку домінує свій звук: “с, б, х, д, с, о, в, б, с, м, р, д, к, о”. Також автор вишукано вплітає сюди літературний підтекст (Шевченка; Бодлера; латинський вислів “Et tu, Brute, contra me”). Останній є ключем до тексту, а почасти — до загального настрою збірки. Фразеологізм нагадує: не слід беззастережно довіряти навіть тому, кого вважаєш найближчим родичем. Такого “родича” прямо названо в першому сонетному терцеті (“Мутний потік московської латини”), що через гріховну байдужість українців (“в’язкий Содом”) розростається квітами зла.  Апеляція до однойменної збірки Шарля Бодлера, має, видається, два виміри — індивідуальний (“переживання власної самості і самоти”, як це окреслила А. Біла у своїй праці “Символізм”) і загальний (квіти зла можуть обернутися його плодами) і це змушує ліричного персонажа (ймовірно, автора теж) озиратися в минуле, на Шевченкові “Три літа” (“І день не день, і йде не йде, / А літа стрілою / Пролітають, забирають / Все добре з собою”) та його ж мініатюру про апостола правди і науки (“І день іде, і ніч іде. / І голову схопивши в руки, / Дивуєшся, чому не йде / Апостол правди і науки!”), констатуючи “І день не йде. І ніч не йде. Бреде”. Властиво, ця загальна байдужість атестується Б. Бунчуком як суспільна хвороба, котру наш сучасник не приймає і не сприймає, це суперечить нутру поета.

Ліричний персонаж “Чернівецьких елегій” — людина, вимоглива до себе, що прагне вертикалі (зросту, руху до неба). Хоче, аби його слова стали вертикаллю (чи не “ліствицею?”), докоряючи собі у вірші “Після Різдва” (2015, С. 4):

Слова, які ти сказав, не зігріли нікого.

Рядки, які записав, залишилися горизонталлю.

Слово-вертикаль — це і про близькість до неба, і про прямостояння (людське та національне), і про потребу наділяти словом когось. Мабуть, із сукупності всіх отих факторів і постав вірш “Посмертне слово Стефаника до Черемшини” (С. 83). Бо той твір — більше, ніж присвята Бориса Бунчука Професору В. М. Лесину. Відчуваються, що і поет “боліє людьми”, йому близький і співзвучний творчий світ В. Стефаника й Черемшини:

 

Стріхи солом’яний крик. Вікна, від холоду сині.

Плакали, як до святих: визволіть, Марку й Василю.

Дибали люди журні. В очі в’їдалася мжичка.

Стрягла, мов кінь у багні, зігнута доля мужицька.

Сиво світало. З імли ледь проступала основа.

Люди брели і брели, хліба просили і слова.

Як ми боліли людьми. Як ми писали з тобою —

Кров’ю великою! Ми кров’ю не вміли малою.

Як ми кричали! Аж сіль твердла в озерах печальних.

А як мовчали, усім страшно було, як мовчали.

Система внутрішніх рим (“крик — святих; журні — багні; імли — брели; кричали — мовчали; сіль — усім”) порушується тільки в одній парі рядків, за рахунок чого ті набувають особливого статусу — своєрідної “сили”, підсумку поетичних портретів (“Як ми боліли людьми. Як ми писали з тобою — / Кров’ю великою! Ми кров’ю не вміли малою.”).

Вболіваючи, як дати людям слово, письменник прагне, щоб воно живилося думкою, за рахунок якої зростатиме (вертикаль!). Тому ліричний персонаж його вірша “З вагонного вікна” (С. 13) з гіркотою зауважує:

Ти вже майже старий. Тобі вже не світа,

А був ти буян.

І, хоч вилізь із шкіри, нічого не скресне.

Тебе рухає звичка жити, а не та,

Як писав Маркіян,

Мисль піднебесна.

Власне, “Чернівецькі елегії” — про рух: часу, життя, спомину, емоцій (на тлі міст і містечок). Про спрагу самопізнання національного та особистісного: що тобою рухає, чи чутливий ти до моральних спонук на перехресті вибору (“Вірш про перехрестя”, С. 77):

 

Наче в бляшаному дзеркалі хати

Небо, розгублено зблисне лице.

Страшно про себе нічого не знати,

Страшно про себе дізнатися все.

Тут, на межі поміж честю й безчестям,

Як перед урвищем, стигне душа.

Боже, вже може й було перехрестя,

А не помітив його — поспішав.

Найчастіше людина схильна не помічати того, що для неї звичне чи щоденне. Тому лише через роки часто усвідомлюється щастя якоїсь миті, як-от кохання (“Травень 1976 року. Вулиця 28 червня. Вид на Садгору”, С. 27):

Тут білий налив — на всі боки городу.

Тут білий надрив, — як черемха цвіте.

Тут я полюбив. І в кришталиках льоду

Світилось ім’я твоє. Княже й святе.

Тут кроки гулкі по сивіючім бруку.

Тут шиби крихкі — пробиває роса.

Тут люди такі — лише правила руху

Порушують, а голосують лиш «за».

Тут сірі доми. Тут велика потреба

Відмити до білого їх нароста.

Тут чорні дими. Вони вбиті у небо

Надійно, як цвяхи у тіло Христа.

І тільки на контрасті (біле — чорне) можна повніше відчувати, наскільки цінна тобі відшуміла мить. І наскільки дорога людина, що відійшла у Вічність. Але зостається щемлива і вдячна пам’ять, закарбована у віршах:

Як за століття маленьке сузір’я одне

Іменем батька і матері ще не назвали?

Хоч би одне на планету. Священно сія

Вічний огром, непідвладний земним листопадам.

Вийти увечері. Й раптом побачити, як

Батько і Мати над хатою сходять і садом…

Де ви?

І як ви?

У нас на землі — листопад.

                                                                      (“Пам’яті батьків”,  С. 54)

Віднайде читач у “Чернівецьких елегіях” Б. Бунчука і окремі посвяти пам’яті батька і матері. Ці твори неможливо оминути при цитуванні, тож наведу бодай фрагментарно:

Прийди! Прийди! Прийди! Прийди! Прийди!

Прийди і освіти нас теплим світлом.

Які холодні стали холоди

В знайомому і зміненому світі.

А хмари все пливуть. З яких століть

На небо сиву наслано сторожу?

А матері нема. А світ стоїть.

І я до нього звикнути не можу.

                                                                   (“Без неї”, С. 75)

Брешете. Все не так.

Прокип’ятіть залізо.

Виріжте в тата рак

І не кажіть, що пізно.

Він же без листя й кори –

Дерево після граду.

Ви ж таки професори,

Пробуйте, Бога ради.

Пізно. Розмито слід.

Пізно. Покрови знято.

Білий, мов свічка, світ.

Тліючий ґнотик – тато.

                                                             (“Прощення”, С. 68)

У особистих болях автора є відчуття кожного, хто втрачав найдорожчих. І шо важливо: попри трагічність (“А матері нема. Є люта правда, / Що за віки лише Один воскрес.”, С. 74), елегійність поета просвітлена. Про те мовить у поезії “На Буковину, як у Палестину” (С. 66):

На Буковину, як у Палестину,

Відпроситься душа колись. І ти

Спадеш, як тінь хмарини на долину,

Із висоти.

Пощо тобі цей збанкрутілий край?

Лиш не питай. Дай пролетіти низько.

Тут край сльози. Тут України край.

І ялички оці, і пасовиська.

Обняти все. Погладити горби,

Де ягоди й гриби. І в узголов’ї

Зависнути. На цих горбах — гроби.

Вони з тобою — кров’ю і любов’ю.

Як дивно, Отче: час не поспіша.

Є солодкість у болісному щемі.

Поета пошрамована душа

Чека звідсіль відпущення й прощення.

Варто зауважити: провину поет відчуває не лише перед батьками, але й перед земляками. Як людина, що працює зі словом, Б. Бунчук розуміє, що лише слово може уберегти від зникнення неповторний світ кожної людської душі (“Хіба шо”, 2016, С. 33):

За місяць його не стане.

А коли відійду я,

Зникне і пам’ять про нього.

Хіба що зберуся

І напишу

Про своїх «віднесених вітром».

У поезії Бориса Бунчука Чернівці присутні топографічно (“Потерта шинами / «Зебра» пішохідного переходу / Через вулицю Університетську — / Від кінотеатру «Чернівці» до будинку, / Що впадає у вулицю Ватутіна”, С. 26), але вказана топографія завжди підпорядкована духовним вимірам і проблемам. У даному вірші — небесного порятунку (голос матері-небіжчиці рятує персонажа від загибелі під колесами автівки). У вірші “Чернівці. 1995 рік. Прокопові Коліснику” (С. 42-43), поет замовляє художнику зображення Чернівців:

 

Намалюй цей сніг у дворі.

Облуплену штукатурку. Старі

Доми ще австрійські. (А ліхтарі,

Не забудь! відсутні),

Перехожих, побачених зі спини,

Дальніх потягів свист і міської шпани

У морозяну сутінь.

Намалюй обережність: аби не гірш.

І одвічну готовність продатись за гріш.

І пророка забути. Й зневажити вірш:

Поховали й не встали.

Але (молю тебе!) зобрази

Й інші лиця, на образи

Непридатні. Теплі, як слід від сльози,

Очі, які не просять.

По мікрону вималюй кожну з тих

Рисок, в яких впертий гнів застиг,

Наче крик німого серед глухих:

Здохнемо, а не здамося!

Наводжу фрагмент вірша (опускаючи строфи про Баранію, хохляцький Ніл і молитву московиту), але і з нього зрозуміло, що найдужче Б. Бунчука цікавить не міський антураж, а психологічний уклад земляків. Поетові гостро болить, що   чимало з них готові продатися і досі не встали, не порвали кайданів, що в’яжуть їх із московською імперією. У поета, вочевидь, віддавна (щонайменше, з 1995 і до 2019 — року виходу друком “Чернівецьких елегій”) було потужне відчуття загрози з боку імперії. Про це у поезії “Перспектива, як правило, не ляка” (С. 49):

Вітер північний бляху з дахів обрива.

Виє у шпарах. Погримує в шиби смиренні,

Подих імперії душу льодить. А братва

Радісно рапортує, що ми суверенні.

Знову-таки невідповідність форми і змісту, декларацій і реалій, терміну і суті. Вкотре нестерпний брак справжності та занурення в численні умовності, що лише шкодять. І про це скрушно неодноразово зітхає автор у своїх елегіях. Ось “Неточний термін” (С. 15):

Жити в умовній державі,

Йти на умовну роботу,

Посміхатися умовним друзям —

Яка кава?

Яка розмова?

А це фрагмент “З листа до литовського друга” (С. 17): “Жити у міфі — це трохи болю, / Як відкладання солі в хребті, / Протяжного. «Доля» римується з «воля». / Не так у житті. / Бог нас не бачить, бо дуже лляло / Й скаламутило. Й не видке дно. / І коней мали, і стежку знали. / І не поспіли все’дно.”. Відчуття, що не встигли, — це також про рух: до себе, до усвідомлення власних сил, завдань і цілей. Від фатального запізнення у душі поета наростає розгубленість. І це він одверто каже устами ліричного персонажа поезії під назвою “Схоже на гекзаметр”, написаної 2013 року (С. 11):

 

Все вже було, окрім смерті. Грудневе село,

Хмари низькі і в’язкі. І вороняччя.

Все вже було. Розтираєш затерпле чоло.

Око суворо фіксує. І не змигне, й не заплаче.

Отче, не час! За душею не те що гроша,

Слова немає. Мовчать україни, мов стіни.

Бідна душа, як розгублене пастуша,

Бродить по тілові і розглядає руїни.

Руїни — то також і відлуння Чорнобильської трагедії, котре автор фіксує у вірші “Без картавини у гортані. Без горбини (хоч доліпи” (С. 34):

Де ти, Вільям — Вільям — п’ятистоповий ямб!

Хто опише щитоподібку, як щит Ахілла?

Хтось чужий, із чужим лицем і чужим ім’ям,

Шурхотить по казенній підлозі в бахілах.

Ти — людина із гетто. Твоїй біді

Не допоможуть ні співчуття, ні гасла.

Фосфоруватимуть кості в землі і тоді,

Як світило погасне.

Згасле світло — проминуле життя. За В. Шекспіром, життя — театр, де всі ми актори. Звісно, театр знає різні жанри драматургії (комедії, трагедії, драми…). Б. Бунчук — поет драматичний, що тяжіє до епічно-героїчного закрою. Тож згадка епосу Гомера, як і деривати гекзаметра — цілком невимушено звучить у його творчій партитурі. Єдине, що варто ще раз наголосити: поет прагне вивести перед лаштунки все, що приховане і за цією життєвою / театральною умовністю віднайти справжнє. До прикладу, поезія “Жабокруки біля Тлумача” (С. 36):

Буде зима, моя люба. Вже

Битий кришталь хрускотить під ногами. На сцену

Білі лаштунки волочать. Крізь щем

Власних кришталиків бачиш: відчахнуто, наче ножем,

Пуповину зелену.

Буде зима. Срібну паморозь на

Парканах вже порушили пальці хлоп’ячі.

Вчора ще цінне — нині нічого не значить.

Завтра — тим більше. Втім, хто його зна.

“Жабокруки біля Тлумача” — лірично-пейзажна замальовка про плин життя. Про зміну декорацій, наближення старості та відчахнуту молодість (оте вчора, яке “ще цінне” автору). З другого боку, “відчахнута зелена пуповина” —  про дорослішання ліричного персонажа і автора (збірка “Чернівецькі елегії” — поетичне вибране з раніших книг). Насамкінець, ідеться і про тривання життя у нових поколіннях. Схожі тони звучать у вірші “1997. Перше Різдво з Євгенією.” (С. 25):

Дві могилки незримо ростуть

Із бросківського скіфського ґлею.

Ані слід від воріт. Як з трави.

Пес не згавкне. Лиш м’яко, над снами

Батько й мати — незримі волхви —

Надійдуть зі словами й дарами.

Вранці скресне вікно. І в життя

Увійдуть і світило, і люди.

І проснеться-всміхнеться дитя

Твоє пізнє. Вже Бог його любить.

Єдність поколінь є чимось схожа на єдність поетичного дару: іноді вона зрима, іноді невидима для фізичних очей, але завжди — відчутна. Бо поезія — то також життя, життя духовне. У його розгортанні від збірки до збірки. Хай цих збірок буде ще чимало, попри всю складність викроїти час на поезію.

Надія  Гаврилюк