Юрій Дмитрович Руденко — доктор педагогічних наук, академік Академії наук вищої освіти України, професор Київського національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова — навчався на філологічному факультеті Ужгородського державного університету (1959-1964), постійно тримає зв’язки з Закарпаттям. Так, у травні 2012 р. відвідав Ужгород, виступив на обласному радіо й по телебаченню, ознайомився з педагогічним життям міста, відвідав Мукачево, Хустщину, зокрема народний літературно-мистецький музей Копашнівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів, мав задушевну розмову з учнями та вчителями школи. Він належить до провідних педагогів України, про що свідчать написані ним книжки та опубліковані статті.
Так, напередодні Нового року вийшла нова книга Юрія Руденка «Український національний характер: сутність, витоки і шляхи виховання в учнів і студентів» (Біла Церква: Час Змін Інформ, 2019. – 312 с.). Це видання – знакове за роки незалежності України, адже в попередні десятиліття доленосна проблема національного характеру «чомусь» усіляко замовчувалася, ігнорувалася (а ще раніше – негласно й суворо заборонялася). Щоб українська нація і держава стали сильними, ми покликані виховувати дітей українцями, а не абстрактними людьми, громадянами якогось космосу. Автор книжки багатьма вагомими аргументами переконливо доводить, що в цивілізованих народів уже кілька сторіч державна влада свідомо й цілеспрямовано реалізує формування у молоді національного характеру.
Рецензована книжка покликана нашим «тривожним» часом, суворими викликами й загрозами, животрепетною і нагальною потребою поглиблювати український патріотизм, мораль, духовність дітей та молоді, зміцнювати нашу націю і державу. Розкриваючи науковий зміст фундаментального поняття «національний характер», автор аргументовано доводить, що він є квінтесенцією життя народу, в ньому сконцентровано інтелектуальні, емоційно-моральні та вольові сили, які зберігають і розвивають рідну культуру, духовність та державність України.
Щоб кожен із нас підвищував увагу до проблеми збереження й розвитку українського характеру, Ю. Руденко нагадує важливі думки всесвітньо відомих авторитетів європейської науки таким твердженням англійського дослідника Ентоні Д. Сміта: «Ідея національної ідентичності, або, точніше, національного характеру властива майже всім письменникам ХVІІІ ст., надто Монтеск’є і Руссо. Адже останній проголошував: «Перше правило, якого треба дотримуватись, – це правило національного характеру: кожен народ має або повинен мати характер»… Гердер обернув цей принцип на наріжний камінь свого культурного вчення. За Гердером, кожна нація має свій національний «геній», свій власний спосіб мислення, дії і спілкування, і нам слід докласти зусиль, аби наново відкрити той неповторний геній і ту особливу ідентичність там, де вони приховані або втрачені» (Ентоні Д. Сміт. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С. 84). Як бачимо, високий статус національного характеру в цивілізованих народів упродовж сторіч є пріоритетним «свого національного генія» чинником, рушієм розвитку їхньої цивілізованості, культурності та високого рівня добробуту громадян.
Дослідник Б. Цимбалістий дає визначення національному характерові як «своєрідної персоніфікації культури даної національної спільноти. Він сам є продуктом даної культури й одночасно носієм її. Він допомагає продовжувати її і передавати з покоління в покоління в незміненому або мало зміненому вигляді» (Цимбалістий Б. Родина і душа нашого народу // Українська душа. – К., 1992. – С. 82).
Вважаємо, книжка Ю. Руденка має логічно вмотивовану структуру, до якої входять: передмова, вісім розділів, висновки і три додатки. Автор розкриває сутність, джерела виникнення першопочатків самобутності, духовності, поведінки племен, етносів і народностей, що проживали ще в дохристиянську епоху на наших теренах. Пізнаючи історичну тяглість їхнього характеру, змістову спільність його якостей (розумових, емоційних, вольових, практично-дійових), які еволюціонували в них із кожним новим історичним періодом, ми переконуємося в тому, що це були наші, генетичні, кревні, духовні пращури. Ю. Руденко підкреслює, що цікавість і важливість для нас, громадян України початку ХХІ ст., становлять враження, оцінні судження про своєрідні особливості наших предків-русичів, іноземних громадян, представників арабських народів, Візантії, західноєвропейських країн та ін., починаючи з ІХ–Х ст.
Автор з’ясовує цікаві результати вивчення характеру нашого народу у вітчизняних джерелах, наукових працях, починаючи з фольклорних творів і завершуючи студіями вчених-українознавців ХІХ–ХХ ст. М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Липинського, Д. Донцова, педагогів і психологів Г. Ващенка, С. Русової, В. Янева, Я. Яреми та ін.
Юрій Руденко слушно зазначає, що наш народ за свою тривалу історію пережив багато національних драм і трагедій: постійних денаціоналізацій, численних заборон української мови і культури як головних носіїв національної духовності, втрат власної державності, голодоморів, геноцидів та ін. Однак, вони не могли знищити український національний характер, хоча, визнає автор, значною мірою притлумили, ослабили, загальмували його розвиток, зумовили нашарування на ньому невластивих йому негативних ознак.
Дослідник має цілковиту рацію, коли твердить, що кожен національний характер має сильні, позитивні та слабші, негативні якості, свої «плюси» й «мінуси». Розкриваючи український національний характер, зокрема вищий його різновид – козацький характер, дослідник відзначає притаманні йому чесноти: любов до волі, рідного народу, гідність і гордість за належність до нього, героїзм у збройній боротьбі з ворогами, високі лицарські якості, невсипуща, кипуча енергія життя, прагнення здобувати цілей, збудувати українську козацьку державу на демократичних і гуманістичних засадах, установити рівноправність громадян тощо. Добре, що в книжці наводяться численні високі оцінки характеру – українців узагалі, а козаків зокрема, як загартованих воїнів-звитяжців, лицарів честі й шаблі, які проливали кров у боях за свободу, добробут своїх родин, Батьківщину.
Значно підвищити ефективність виховної роботи вчителів різних предметів, вихователів, батьків, представників громадськості допоможуть практичні рекомендації автора, «Запитання і завдання» після кожного розділу, «Висновки» книжки. Під керівництвом педагогів і самостійно учні, зокрема старшокласники, відкриватимуть слабші, недостатньо розвинені, негативні риси національного характеру: егоїстичний індивідуалізм і самозакоханість, низька національна, політична та історична свідомість, надмірна довірливість, відсутність довготривалої ділової практичності, відірвані від реалій надмірний ідеалізм і мрійництво, низький рівень відчуття небезпеки, терпимість до ворожих ідей і псевдоцінностей, громадська пасивність, недостатня здатність самоорганізовуватись та об’єднуватись перед грізною небезпекою, забезпечувати міцну єдність народу, амбітність, надмірна впертість, заздрість, ледачкуватість, самоїдство, провінціалізм тощо.
Глибоке знання учнями й студентами позитивних і негативних якостей українського характеру стимулює їх у процесі здобуття освіти, самонавчання і самовиховання вдосконалювати свій власний характер, займаючися самооцінюванням і ставлячи перед собою суспільно важливі близькі й далекі цілі та досягаючи їх. У такому русі вперед, у подоланні труднощів успішно формується стійкий, цілісний характер особистості.
Надзвичайно потрібними й корисними є наукові положення Ю. Руденка про пріоритетну роль і високий статус рідної української мови (для дітей національних меншин – своєї рідної мови) у формуванні в кожної дитини стійкого й сильного характеру. Візьмімо до уваги, що в сучасній науці перемагає думка: мова більшою мірою, ніж праця, створила людину. Здавна дослідники називали рідну мову як перший, природний, потужний і нічим незамінний засіб виховання взагалі та формування національного характеру зокрема, якості якого відображені у змісті, особливостях материнської мови. Автор робить переконливий висновок, що в умовах України (за останнім переписом населення в 2001 р. 77,8% усіх громадян є етнічні українці; завдяки такому високому відсотку корінної, титульної нації, за міжнародними стандартами, наша держава є гомонаціональною, тобто одно-, а не багатонаціональною, як декларують наші недруги й невігласи) кожен учень і студент мають ґрунтовно володіти українською державною мовою. Це – одна з найважливіших запорук формування в молоді спільних ідейних, політичних, моральних якостей характеру, нерозривної єдності всього суспільства, міцності Української держави.
Згоджуємося з автором книжки у тому, що в містах-мільйонниках, у деяких регіонах (особливо на сході й півдні України) ще багато українських шкіл із російською мовою навчання, що допускати можна лише в початковій школі. Це великий нонсенс з точки зору цивілізованої держави, що послаблює її міць та цілісність. Випускники таких шкіл формально, поверхово знають українську мову, тому нерідко, м’яко кажучи, не сприяють розвиткові державної мови й культури, поповнюють лави «п’ятої колони», є носіями антиукраїнських псевдоцінностей і вчинків.
З уболіванням і тривогою автор пише про те, що в науково-педагогічній та методичній літературі майже відсутні матеріали, які розкривають могутні характери, їхню духовну і практично-дійову потугу великих українців – лицарів культури й науки, націє- і державотвотворчості, меча й честі, шаблі й національної гідності Г. Сяноцького (Стременчука), Ю. Доната-Котермака (Дрогобича), М. Гусинського, М. Русина (Короля), П. Русина, С. Оріховського, Ю. Немирича, Д. Братковського, М. Чайковського та ін. («їм же ім’я – легіон!»). Якщо учні й студенти матимуть глибокі знання про великих українців, яких раніше несправедливо замовчували, такі лицарі високого національного духу стануть для сучасної молоді ідеалами української людини з духовно багатими, стійкими, сильними і героїчними характерами.
Автор книжки має рацію в тому, що МОН і НАПН України майже не турбуються й не створюють сприятливих умов для виховної роботи, скажімо, для того, щоб забезпечити школи і ВНЗ науково-методичною літературою з проблем формування в дітей та молоді українського характеру.
У науці утвердилася думка, що в українців, як і в інших європейців, індивідуалізм є домінуючою рисою характеру. Переважна частина науковців вважає, що індивідуалізм виступає чи не найголовнішою причиною більшості наших драм і трагедій в українській історії. Ю. Руденко згоден, що індивідуалізм є «Божим бичем», але він має рацію і в тому, що індивідуалізм за сприятливих політичних, суспільних умов є водночас і «Божим даром», джерелом творчості, духовного багатства, життєвої енергії, здорової змагальності та ін. І все ж таки педагогам необхідно дати більше рекомендацій щодо того, як саме застосовувати треба принципи, підходи й методи формування характеру, щоб кожна особистість була здатна обмежувати свій індивідуалізм і анархізм, не допускати відступництва від рідного народу й надмірного самопіднесення, що випливають з індивідуалізму.
Важливо, що Ю. Руденко правильно, на відміну від частини авторів, трактує і з’ясовує діалектику статусу й ролі українського індивідуалізму, самопіднесення в житті українців та підпорядкування, здатності їх до самообмеження в інтересах єдності рідного народу, суспільності, зміцнення солідарності всіх громадян України. Порадимо авторові чіткіш підкреслювати спроможність до самообмеження, добровільного підпорядкування себе національним потребам, інтересам народу, лідером його однією з найважливіших якостей сучасного характеру українців. Це убезпечить багатьох українців від так званої «абсолютної свободи», яка межує з анархією, протиставленням своїх дій, зусиль інтересам нації.
Непідробну цікавість викликає розділ книжки «Інтровертизм як риса характеру українців» (с. 153–177). Науковці твердять, що українська нація – це, в основному, етноспільнота людей-інтровертів, а росіяни – це, переважно, екстраверти. Тобто українці здебільшого зосереджуються на своєму внутрішньому світі (рефлексивних переживаннях, почуттях тощо), а росіяни спрямовують свою увагу на зовнішній світ (на його предмети і явища, на експансію, колонізацію, загарбання, окупацію, привласнення чужого). Однак, дискутуючи з дослідниками, Ю. Руденко наводить багато доказів, фактів того, що наші далекі й близькі предки дуже часто і масово були екстравертами (в епоху Київської Руси, Козацьку добу та ін.). Автор вважає, що інтровертизм та екстравертизм залежать, в основному, як від природжених даних, так і від суспільно-політичних умов, усталених традицій діяльності націй.
То хто ж ми, українці, такі: інтроверти, екстраверти, чи ті й ті, себто амбіверти? Автор схильний до цього останнього. І переконаний, що виховання має могутню силу, яка може посилювати одну або другу такі сторони характеру особистості.
Вважаємо, що вельми корисними є поради Ю. Руденка щодо наукового пізнання педагогами національного характеру нашого народу і необхідності обґрунтованого внесення певних коректив з метою його подальшого вдосконалення у процесі формування його в учнів.
У книжці, вважаємо, ґрунтовно з’ясовуються шляхи й засоби формування в молоді високих якостей козацько-лицарського характеру. Проте, з невідомих нам причин автор тільки згадує, а не розкриває майже феноменальний високоефективний досвід (досліджений в інших публікаціях Ю. Руденка) виховання в учнів гімназій, студентів університетів, молоді, яка працювала в «Січах» К. Трильовського, що діяли в Україні (до речі, і в Закарпатті) у першій половині ХХ ст. та формували героїчні якості характеру прославлених січовиків та січовичок, січових стрільців, вояків УГА, армій ЗУНР і УНР, а пізніше – в лавах «Карпатської Січі», УПА, які збройно відстоювали Українську державу.
Як у минулому, так і в наш час українцям бракує, переконаний автор книжки, гармонійного співвідношення в розвитку розумової, емоційної та вольової сфер, бажано, щоб Ю. Руденко детальніше розкрив систему рекомендацій учителям, як саме, у який спосіб впливати на учнів, щоб у них «емоціо» не переважало «раціо», і щоб вольові зусилля не були слабшими.
Доцільно, щоб автор у кінці книжки або в окремому додатку розкрив чітку обґрунтовану систему роботи сучасної школи (гімназії, ліцеї) з вихованням в учнів національного характеру. Інші школи творчо переймуть такий зразковий досвід роботи, збагатять його своїми інноваційними підходами. Тоді, може, зрушиться з місця проблема, про яку схвильовано сказав відомий дрогобицький професор Омелян Вишневський: «Безхарактерність є дошкульною хворобою теперішнього суспільства».
Вважаємо, що в книжці недостатньо уваги приділено розкриттю процесу формування у студентів українського національного характеру.
Так, рецензована книга Ю. Руденка «Український національний характер: сутність, витоки і шляхи виховання в учнів і студентів» багатопроблемна й багатогранна. Вона допомагає реалізувати положення філософів «пізнай самого себе», «пізнай свій народ – і в народі пізнаєш себе», які стосуються по суті необхідності пізнання національного характеру. Тому реформа освіти, будівництво нової української школи означають, насамперед, успішне формування в дітей та молоді національного характеру – «духовного ядра», коріння духовності, її серцевини й головного рушія, засобу творчого освоєння дійсності, практично-перетворювальної діяльності кожної людини. Як і єдина українська державна мова, спільність українського характеру мільйонів громадян є могутнім засобом і запорукою єдності України, міцності нашої нації, суспільності, держави.
До речі, у червні професор Юрій Дмитрович Руденко святкує подвійний ювілей: 80-річчя від дня народження і 55-ліття творчої, науково-педагогічної діяльності. Ми долучаємося до теплих вітань усіма шановному вченому й зичимо йому козацького здоров’я і подальших творчих звершень на ниві лицарського гарту молодих патріотів незалежної України.
З роси й води Вам, дорогий Юрію Дмитровичу!
Іван ХЛАНТА,
провідний методист
КЗ «Обласний організаційно-
методичний центр культури»
Закарпатської обласної ради,
заслужений діяч мистецтв України