Зайшлося про дитячу дружбу. Особливо, коли батьки не дозволяють дружити своїм чадам із так званими дітьми кепськими чи негожими.
Одна добропорядна пані попервах, зізнається, що теж не тішилася такою дружбою свого сина із сусідським хлопцем, який жив з мамою без батька. Ба вона до того ж товаришувала із зеленим змієм. Зате дідусь вельми любив свого онука. Чи не ціле село відпекувалося од приятелювання своїх дітей з цим парубчаком.
Трапилося так, що її син сидів якось удома з Романом. Випала добра нагода поговорити з дітьми… І жінка чітко зрозуміла, що Роман не є вже такий безпутній. Хлопці дружили-товаришували далі.
Романові наспів час іти в рекрути. Не мав із ким дідусь їхати до онука на прийняття військової присяги. Іван запитує маму, чи можна їхати йому до частини? — Ти вже дорослий і вирішуй сам. Найбільше втішився, зрозуміло, дідусь.
Відблищали роки, відшуміли, стрілою пролетіли. Іван і Роман покумувалися, дружать щиро сім’ями.
А слова Романові добродіійка як тепер чує. Леґінь їй гаряче признається й каже, що за все в житті своєму завдячує їй.
Кістка, кинута собаці, не є милосердя; милосердя — це кістка, поділена з собакою, коли ти голодний не менше від неї. Джек Лондон у своїх сентенціях як у воду дивився!
Зиновій Бичко