Весела Л. Між ріками і Богом. Поезії. – Хмельницький: Поліграфіст, 2017. – 80 с.
Коли перечитую ту чи іншу книгу, то частенько ловлю себе на думці про те, чи дало щось для душі «пірнання» у світ буквиць. Питання, від якого повіює прямолінійністю? Можливо. Та мене бентежить не це, а відповідь на нього. І радий, що майже кожного разу кажу собі, що літери освіжили свідомість і заронили в її борозенки нові зерниночки думання. Щось подібне було й тоді, коли «вглиблювався» у вірші Людмили Веселої з її нової збірки «Між ріками і Богом». Вони захопили настільки, що розмисли досі живуть у бентежному римоколиванні. «Я марити буду тим світлом з твого маяка з далекого берега, що на краю географій».
Чарівне мандрування мореокеанням слів дивовижних. Про нього і думаю. Бо не відпускають зі свого виру метафори, порівняння, образи. Чи не тому, що крізь їхню призму постає наш сучасник з його болями і тривогами? Зосібна бачимо його за метафорами. «Степ відпускає у вирій свої полини», «Цей вірш давно тремтів мені на віях», «Згадав мене як казку на ніч січень», «Венами літо стікає». Гарно, правда? Та це – лишень частина вдатностей. Бо зацікавлюють і інші слововияви. «З твоїх літніх полотен втікають гранати й агави», «І мої віршенята наснилися зірці зеленій», «Сива ніч відридала в хустину», «І мовчки вересень потупить очі». Не знаю, як і хто сприйме ці небуденності, а мені вони створили словесний портрет людини із зачудованою душею.
Як і неординарні порівняння. «Найдовша із зим наполеглива як фаталіст», «Впадати будемо, як ріка», «Ти стаєш як маяк понад світом», «І вростає, і тягнеться осінь, неначе желейка», «Навіть місяць начищений, наче дукат іграшковий».
Вистачає і небуденних образів: «крилата дорога», «голос відлиг», «гирло артерій сонних», «перелітний липень», «околиці зими», «пантеони лісів», «обмерзлі сни», «мжичок пальці гострі», «стигми долонь», «соло жоржин». Якщо ці цікавинки мають у собі гени небанальності, то поряд з ними існують словосполучення з посмаками звичності. Але таке їхнє сприймання зникає, коли дивишся на них через дзеркало конкретного твору: «закоханий Каїн», «кратер твого солоного серця».
Думається ще про один момент. Після оцих метафор, порівнянь та образів уже й не дивуєшся, що на сторінках книги блукаєш між реаліями навколишності, бо там багато дерев і рослин, звірів і птахів, зірок і небесних світил. «Музика, що схожа на зітхання лілій», «Наче бездомну кішку, візьму першу зірку на руки», «У цьому сакральному літі дроздів і суниць», «Домалюю дощів і квіткам, і рожевій зорі»… Особливо подобається суміщення різних складових «населення» в одному творі, взірці яких уже наведено.
У мові про виражальність, очевидно, варто згадати і про теми поезій. Та не хочу штучного поділу на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні тексти. Вже хоча б тому, що часто-густо вони тісно переплетені між собою. Як на мене, то це своєрідний шарм літературного покоління, яке заявило про себе після проголошення незалежності України. Доплюсуємо сюди жіночність сприймання і молодість духу, продиктовану віком авторки.
Але про окремі нюанси тематичних пластів все ж згадаю детальніше. І перш за все тому, що завжди виокремлюю їх у поетичних книгах. У даному випадку мене цікавить, як авторка ословлює власні богошукання. Тому й не зміг оминути припалого до душі. «І дасть Бог дорогу, що схожа на фата-моргану», «Скрушно хита головою наш Бог», «Боженьку, можна мені повернутись назад?», «Надовго, назавжди – як Бог дасть. Іноді авторка вдало і по-своєму обігрує уже знане з християнських буднів. Щось схоже маємо у рядку: «У ніч найсвятішу – лише позолочені тіні і віяння тихе, де ходить Господь по землі».
Тепер – про культурологічні акценти. Їхню зримість можна поділити на дві частини. До першої віднесемо вірш з епіграфами. Скажімо, у книзі привертають увагу тексти, які навіяні рядками з віршів Анни Ахматової і Майї Борисової. «Десь айстри промайнуть тоненькими крильми», «Ходить березень – схимник сумний». До другої належить наявність асоціацій з певними літературними творами. Приміром, вірш «Ти даремно гадаєш…» рядком «шукати в пісках своє древнє забуте Макондо» нагадав про «Сто років самотності» Маркеса, а поезія «Герда» – відому казку.
Кілька слів потребує і питання про словотворчість. Чарівністю дихають на читача «опліччя», «часоплин», «післясмак». Хоча з іншого боку дуже хочеться, аби авторка більше оджерелювала свої рими неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Гадаю, що тема є вартою уваги. Адже не секрет, що твори багатьох молодих літераторів хибують мовною одноманітністю. Але, слава Богу, вже маємо приємні винятки. Скажімо, чимало цікавих слівець знаходимо у віршах сучасних авторок Тані П’янкової, Ірини Баковецької. (Розумію, звісно, що розмисли про словотворчість пронизані і непростістю. Все частіше чути голоси, що в пору глобалізаційних процесів не варто орієнтуватися на колорит слова. Але… що є поганого в тому, що з тексту видно, де він створений?)
І насамкінець. Як виглядає книга на фоні жіночої поезії?
На жаль, через наше «славне книгорозповсюдження» жоден літаналітик не може уявити цілісної картини. Та на тлі того, про що знаю, можу ствердити, що вірші Людмили Веселої не губляться на тлі творів інших сучасних авторок (Олени Пашук, Галини Максимів, Іванни Стеф’юк, Юлії Бондючної), виграючи своєю колоритністю. А це обнадіює.
Ігор Фарина, член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких, м. Шумськ на Тернопіллі