Можливо, це ще до певної міри є неправильним і може викликати осуд у деякої частини поціновувачів красного письменства, але останнім часом мене у поетичних творах передусім цікавить те, як магія ріднизни відшукується у слові. Чому? Гадаю, що все пояснюється дуже просто. Оживає душа, коли натрапляєш на відгомони рідного. Бо надокучила вовтузня навколо літературного космополітизму. Твори віршарів, які живуть у світах, вражають філологічною вправністю і орієнтацією на чужизну. Та є одне вагоме “але”, говорять вони про експлуатацію досвіду світових знаменитостей. Але соромливо “забувають” сказати, що твори їхніх навчителів не були б такими цікавими для людності без відображення у них національного колориту.
А це й є саме тим, з чого і починав ці розмисли. І до них підштовхнула остання у часовимірі книжка віршів Романа Кухарука “Вдень і вночі”, яка недавно лягла на робочий стіл. Почав перечитувати написане, і серце стрепенулося. “Затягнуло Україну сивиною І тече солений сон озиминою – легке на зеленому тече”. “Всох виноград, як забута душа буковинця”. “Заболіла раптом Буковина”. “Плине бог Ра річкою Прут…”
Та потішили не тільки прямолюбні згадки про найдорожче, хоча б тому, що вони не є єдиним у виражальності теми. Часто-густо поет передає свої ментальні відчування за рахунок слів, які відомі йому з дитинства. “Цвиками стежок у ліс ночей”, “Най усмішечки, як ружі”, “Хоч руки здоймали до неба”. А ще надибуємо “шкло”, “нічо”, “каваль гине”, “гореча”, “востатний”…
Водночас у вище згаданому таїться одна проблема. Дехто(нікуди від цього не подінемося) почне говорити, що таки поезомова з діалектологічним ухилом є незрозумілою для окремих регіонів держави, й, мовляв, варто відмовитися від них і більше дбати про літературне мовлення. Та… свого часу спробував мовно осучаснити деякі поетичні рядки з діалектологічними вкрапленнями. І зі здивуванням для себе зрозумів, що від такого втручання оригінал втратив свою чарівність. Й чомусь пригадалося, як свого часу незабутнього Леоніда Первомайського в одному видавництві редактор попросив замінити незнайоме йому слово. І почув у відповідь несподіване “то що ти,голубе, хочеш, щоб не існувало все, чого ти не знаєш?”. (Можливо, й різко. Але справжній письменник влучив у “яблучко” проблеми. Чи не слід про щось подібне думати у даному випадкові? Зрештою, не поети, а можновладці винуваті у тому, що громад досі не втовкмачили: рідномовне багатство неможливе без пізнання діалектології.)
На дрібному( якщо дивитися з високих котурнів) прикладі бачимо, що лінгвістична проблема має політичну барву, та чи тільки діалектичну непростість маємо. Бо про щось мислиться, коли в окремих творах натрапляємо на архаїзми, рідко вживаності. (Зрозуміло, що неможливо згадати про всі ці цікавинки. Скажімо, серед архаїзмів виділив би “роздираге”, покров рідко вживаності несуть на собі “омах”, “перечирки”, “подмух”. Не можна оминути й неологізми від автора: “Ніжноневагомо”, “зеленонесходимо”, “чорнопорох”, “шестикут”…)
Певною мірою до цих словотворів варто, мабуть, зарахувати і вульгаризми типу “курва” чи “бухло”. Але думається, що часто-густо їх можна було б замінити подібностями без негативних відтінків, та словогра – лише один із аспектів виражальності. Очевидно, також варто балакати про метафори, порівняння, образи. “Оси розтерзали хризантему”. “В упрілім листі плаче сатана”. “Шаблею кришу студену пітьму”, “У гратах вітер запиває листя шепотом – золою”. Лише окремі взірці метафоричного мислення поета. Але, як мені здається, на них яскраво видно увиразнення мовлення.
Оригінальністю і свіжістю віє і від порівнянь. “Душа промерзла, як суха трава”, “Листя як трава”, “Зірки, як пси милі”, “Впаде на тінь мою, як біла гільйотина”, “Вечірнє небо мокре, як борги”. Зацікавлюють й образи: “босий едельвейс”, “ромашата самоти”, “церква сльози”, “пальчик пастелі”, “сніг переконань”, “роси стихій”, “долоні неба”, “ліжко осені”, “кора дощу”…
Своєрідного шарму книзі надає сув’язь цих прийомів. “Я скачу в гречку ночі”. Хіба не виникає тут підстава казати про образність думання і використання чогось з фразеологічною приправою? А поряд з цією вдатністю такі цікавинки, як “афини очей”, “з пранеба вийшла соняшна корова”…
На цьому тлі такими органічними виглядають спроби алітеративності: “смакую смак самоти”, “мінор менори”, “голосно годна голодна”… А чому б не згадати про такі вдатності, як “боюся в краплі меду ночувати”, “завиває в очі вовчий степ”, “серце сонцем зробилося в нім”. Доплюсуємо сюди такі цікавинки, як “пташить”, розкрути, “птахоплин”, «вимовкла», “хрущали”.
Тяжіння поета до неологічності, як свідчать попередні абзаци, є очевидними. І подумалося про таке. Недавно до моїх рук потрапила книга сонетів “Сологолок” Василя Рябого. І не міг не захопитися неологізмами на взір: “тернодорога”, “тихоквіти”, “часопростір”, “в тросвист”, “богофлірт”. Час від часу словесні новотвори знаходимо й у інших поетів. Не всі читачі(будемо відвертими!) однозначно позитивно налаштовані на сприйняття такої буквочудернацькості. Іноді можна почути,що, мовляв, рідномовні словникові запаси настільки багаті і не варто щось вимислювати. Справді, пірнання у холодини(словникові!) потрібне й з цим сперечатись не беруся. Але… Десь понад століття тому у мовному вжитку з’явилися “мрія” та “промінь”. Лесі Українці та Олені Пчілці теж доводилося вислуховувати докори за неологічність. А нині без цих новотворів вже й не уявляємо повсякдення. Чи не станеться чогось подібного з теперішніми очудненнями?
Запитання, відповідь на яке дасть невмолимість життя. Інакше, очевидно, і не буде з тим, що лежить на поверхні. Але є й те, що поки що залишається на споді сприйняття. Це – афористичність вираження думки. “Всі належать всім і ніхто нікому”. “Любов – це смерть моєї самоти”. “Зроби Україну в собі”.(Згоден, що отаких крилатих висловлювань у книзі є ще небагато. Але врахуймо два моменти. Так званий віковий фактор. Себто йдеться про все, те що з літами все більшає потяг до афористичності. А може позначається і абераційність нашого життя? Чи не варто балакати і про те, що крилатості висловлювань сприяє і прагнення до короткості в стильовій манері.(Навіщо писати довгуватий вірш, підводячи до суті, коли можна обійтися і без цього).
Як бачимо, впритул підійдено до питання про формотворчість. І не бачу нічого дивного у самому факті. Вже хоча б тому, що давно вважаю її необхідною складовою виражальності. Й книга “Вдень і вночі” Романа Кухарука дає поживу для розмислів. Адже поряд з римованими багатострофиками і сонетами поважно крокують мініатюри, білі вірші та верлібри. Багатющість форм. Й, очевидно, кожна з них достойна деталізації. Але я зупинюся лише на сонетословності.
Та, либонь, мої міркування не будуть повністю зрозумілими без бодай невеличкого екскурсу в саму проблему. Як відомо сонет з’явився в Італії ще у XIII столітті і ним успішно користувався Данте Аліг’єрі та Ф. Петрарка. А на українському грунті форма “проросла” завдяки Іванові Франку, Миколі Зерову, Максимові Рильському, Дмитрові Павличку… Сучасні віршарі теж гідно несуть прапор сонетотворення. Один з них – уже згадуваний Василь Рябий, який вдається до поетико-філософського осмислення власного внутрішнього світу через гру зі словами та звуками, постійно перебуваючи у формалістичному пошукові. Порівняймо, скажімо, його “Голодонерви, “Струмковерть” з трисонетами Романа Кухарука. Якщо перший лівосторонні рядки з повторенням у магістральному творі рядків з попередніх, то автор “Вдень і вночі” виглядає більш традиційним. Але – не менш цікавим. Чи не тому, що трисонети й традиційні сонети у різних комбінаціях доповнюють “кватросонет”. І вінок сонетів. А ще чомусь знайомство із сонетами Романа Кухарука змусило подумати про сонетошукання Станіслава Бондаренка, Анатолія Мойсієнка, Юрія Назаренка…
Ще один момент, як на мене, то розмова про вражальність була б неповною без згадки про “мешканців” книги. Не секрет, що вона густо “заселена” деревами і рослинами, звірами і птахами, зірками і небесними світами. “Верба зелено поведе бровою”. “За тихим шерехом роси трава голосить”. “Вертають вівці вовну до села”. “Сидять сичі у мене за столами”. “А зірка впала у яв праяви”. “А сонце зацілує всі долоні”… Не можна не помітити, що нерідко ці мешканці діють, як олюднені особини, що увиразнює поезосприймання.
…Усі вищезгадані моменти, безперечно, підштовхують до розмови про тематичні обшири книги киянина з буковинським корінням. Але не братимуся за це. Звісно, можна поділити доробок на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні вірші. Та не впевнений, що є доцільність у такій спробі. Поділ носив би на собі клеймо штучності. Бо всі мотиви є тісно перед собою. Проілюструємо? Скажімо, у вірші “Ніхто” такі переплетіння кидаються у вічі. “У тепло-білих верболозах дрімає хата, як сова”. “Ніким не кошена трава давно чекає на нікого”. Хіба не постає з цих рядків зрозуміла і дещо незбагненна пейзажність? Але натрапляю на рядки “ногами небо перекрию через свинарники”. “Свині, через гадючники”. “Цвіль у світле небо України як сіль”. Вже починаю думати про громадянськість. До певної міри налаштовує до цього й епіграф з рядка вірша Тараса Шевченка. Але це ще не все. Надибуємо звернення до поетової музи: “Не плач, Оксано. В світле око мене убитого веди”. Тематичний трилисник одного поетичного твору?
Таке ж чи щось подібне можна мовити й про багато інших творів. Та є водночас тематичні акценти, про які варто розпросторитися роздумуванням. Чи не тому, що вони є дуже пов’язаними з виражальницькими моментами?
І найголовнішим тут, як на мене, є показ формування ідейно-естетичних поглядів поета через релігійних почувань. Я сказав би, що тут ми знову зіткнулися зі своєрідністю. Як веління душі у вірші вітчизняних версифікаторів увійти в християнські мотиви. “Лампада душі горить, а люди кажуть: іскра Божа”(Геннадій Щипківський). “Хто народився в творінні світитиме вічно під Божим перстом”(Василь Старун). “І на води лягають муки Христової віри і сили”(Олександр Астаф’єв). Припадає до цієї тематики і Роман Кухарук. “І притекли від Бога ручаї”. “Лиш знає Бог свою безодню дна”. “Мій Господе, я прийму криж, як знак”. “І пір’я полетить шукати іскру Божу”. Християнські мелодії от’яхетнюють музику душі. Але незбагненну чарівність створює і чарівність язичницьких мотивів. “Дажбогові скажу молитву”. “Плине бог річкою Прут”. Взагалі складається враження, що проекція у давнизну створює над віршами ауру магічності, бо іншої думки просто не виникає, коли подумки сягаєш пранеба чи ж хочеш упіймати краплиночку прадощу. “Полинути, пролинути в праморе”. “Ведуть правітер сном краси”.
Звісно, Романа Кухарука не назвеш піонером тематичного синтезу в поезії. Згадаймо хоча б вірші Ігоря-Богдана Антонича. “Народився бог на санях в лемківськім містечку Дуклі”. “Я, сонцеві життя продавши, за сто червінців божевілля, захоплениний поганин завжди, поет весняного похмілля”… “Їхні губи припорошить, моління шлють Христу і Духу”. “Корови моляться до сонця, що полум’яним сходить миком”. Певні творчі перегуки можна вловити. Тимпаче, що тут своєрідну крапку ставлять рядки киянина. “Оксано, я Антонича приніс”. (Нагадаю, що це рядки з вірша, написаного майже тридцять років тому. Чи не можна на основі цього вести мову про позитивний вплив творчості геніального Ігоря-Богдана Антонича на формування християнсько-язичницьких поетичних поглядів Романа Кухарука?).
Згадка про Ігоря-Богдана Антонича є цікавою не лише цим. Вона яскраво промовляє про культурологічні акценти. Правда, цей творчий пласт, наче могутнє дерево, має кілька розгілень. Маємо, зокрема, твори навіяні творчістю значних особистостей. “Аж я прискорюю чорнокрок, Михайлю, видши з гори за нами надходе тінь і паде листок”. За цими рядками і словом, поеза у заголовку зримо бачимо постать знаменитого футуриста Михайля Семенка. А ще час від часу виринають асоціації з творчістю поета Василя Стуса, композитора Володимира Івасюка. Припадання до ріднизни тут є зрозумілими. Але ними поетова культорологія не обмежується. Про це, зосібна, свідчать твори “Крамской”, “Христос в пустелі”, “З Леоніда Голубовича”. А ще чомусь подумалося про рядки з вірша “Може бути…, То ж розкрий її знову. Розчахни себе в свічаді. Півцитрини. Трохи чаю. Білий томик Індре Agl…”
Культурологію Роману Кухарука живлять й епіграфи. Якщо читацький загал тут звик до повторюваності у них імен Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Симоненка, то цього не скажеш про Пантелеймона Куліша, Юрія Яновського, Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка. А що вже казати про Артема Чеха, доробок яких поціновувачі красного письменства майже не знають “завдяки славному книгорозповсюдженню”.
Але повернімося до вірша про появу книги поезій Ігоря-Богдана Антонича у домі поета. Він привертає увагу до переплетення культурології та інтимності. Дехто вважає, що це поєднання якесь дивнувате. Але чи є потрібною така категоричність? Як на мене, то любовна мелодія повинна звучати у поезії, бо саме вона надихає. Інша справа, що в багатьох віршах оте інтимне начало сховане у контекстах. А існують вірші, в яких любовний струмінь живе у свідомості і постійно знаходить словесний витік. Роман Кухарук належить до другого типу версифікаторів. Але, чесно кажучи, мене цікавлять не зовнішні ефекти, а самі тексти. В них знаходжу чимало цікавинок “Твоя любов мою очима тне”. “Ми зговорилися з тобою очами, чистими, як ніч”, “В твоїх очах, і стегнах, і долонях мій білий вірш заплутався”. “Пливе листок у голос твій і мій”.
Поет блукав столичними вулицями, їздив у метро, ходив гірськими плаями… шукав прихистку для босого едельвейса. Чи знайшов? Безсумнівно! “Вдень і вночі переконують”. Але літерат не йме віри. Хоче протоптувати нову стежечку. Мо’ ще незнана колиба віршованого слова буде затишнішою. Чекатимемо і ми версифікатора з мандрування?
Ігор Фарина
м. Шумськ
на Тернопіллі
Кухарук Роман. Вдень і вночі. Поезії.К.: Український парламентський клуб “Нація”. 2018 – 288 с.
До друку підготував Богдан Братусь