Кажуть, що осінні дні одноманітні, як близнюки – один на одного схожі, хоч це неправда: осінь теж буває різною. То безперестанними дощами весь світ заллє, то погожою погодою в ще теплих променях сонечка ощасливить так, що іноді аж співати хочеться, і Мартин про те знав, через що в таку чарівну лагідну пору, коли вже почервоніле листя починало потроху з дерев осипатися, й полюбляв іти до лісу шукати гриби.
Дехто кепкував з нього, однією фразою визначаючи чоловікове захоплення, мовляв, нічого не хоче робити вдома, отож і втікає подалі від набридлих клопотів та від сварливої жінки; днями вештається поміж дерев, роздивляючись та рахуючи на них найгарніші листочки. Хоча насправді чоловік нікуди не втікав. І в господарстві у нього було все гаразд, і дружина миловида та, як кажуть, без зайвих метеликів у голові. Удвох якось мирились. Одне в ній не подобалось Мартину: чомусь не любила перебирати й чистити принесені ним із лісу гриби, особливо маслюки, яких він іноді приносив повнісінькі відра, до того ж дрібненьких, як оті блискучі гудзички на столітній бабиній, якось висунутій з уже напівзтрухлявілого старого-престарого кухра камізельці.
– Вони ж дуже смачні. Й для закривання годяться, не раз бачили.., – наполегливо розтолковував своїй половині. – Дивись, які файні! – показував на найгарніших з них. І хоч та грибна, з числа маслюків, дрібнотеча, безперечно, і в неї викликала захоплення – та все ж, маючи жіночу й, вочевидь, не без дрібки перцю натуру, його Наталка не раз невдоволено побуркувала, з насмішкою додаючи:
– Ще й такі сопливі, як твій, завжди п’яний родич Стенько! Ніби тільки те й робили, що разом з ним посеред дороги в піщузі валялися.
Про отого свояка, пришелепкуватого чарколюба Стенька, Мартин говорити не любив, тож сердито забирав у дружини здорову, місцями вже й погнуту мідну миску з висипаними в неї грибами й до роботи брався сам, по ходу, перебираючи знайдене багатство й намагаючись пригадати де і в якому саме місці якого гриба-красеня він віднайшов. На ось цього, – брав до рук найбільшого боровика з шапкою, схожою на власного картуза з пришитим зверху невеличким гудзичком – наліз якраз посеред неширокої лощинки, в ягіднику під березами. А ось цього – темного й кремезного, мов чванливий циганський барон з величезними чорними вусами й круглим, мов м’яч, обвислим пузом, підібрав на добре освітленій пору галявинці. Посеред дубнику, біля самісінької дороги. Там же, в моху, під невеличкими соснами, надибав й на оцих кілька все ще пругких жовтогарячих лисичок та чи не з півсотні дрібнючків-маслючків, які, сиротливо тулились один до одного, ніби все ще прагнули вкупі хоч трішки зігрітись в уже прохолодній вранішній росі.
А ще в низині, під вільхами – й на невеличку яблуньку-дичку наліз, – задоволено відзначив про себе. Про яку б, подумав, з часом не забути б. І коли пізніше, десь перед зимою, знайдеться вільна година – то навідатись знову до неї, аби викопти й пересадити до свого городу. Гарне місце для того у нього, звичайно ж, знайдеться. Й то дарма, що не один із сусідів, збоку хитрувато споглядаючи за тією його клопітною роботою, подекуди з навіть якоюсь насмішкою запитуватиме «А що, Мартине, гарних яблучок захотілось, що знову якогось паліччя додому наніс і оце вже зранку з ним заповзявся колупатись?.. Кине так собі, в’їдливо, мов ненароком, крізь зуби, наче й не бачить, що в того в садку й так завжди гілля аж тріщить і від чималих медових слив, і від червонобоких, схожих на новорічні ялинкові прикраси яблук, та й від достиглих жовтих, схожих на полив’яні глечики груш, які при належному поводженні з ними й правильному збиранні можуть зберігатися аж до весни. Тож господар, не ображаючись, такому балакуну знехотя відповідав:
– А якщо й так, то кому і яке до того діло?! Весною прищеплю, а там видно буде, що з цим всім добром робити. В себе залишу, або ж комусь подарую.Зрештою комусь з добрих людей і задарма віддам, аби й ще в когось були такі гарні сорти, як в мене. Дивись, колись і мене, грішного, хтось добрим словом згадає!.. Адже цю молоду деревину за рік-два гущавина в лісі геть заглушила б і вона, вкрившись мохом, без доступу світла попросту всохла б, а якщо й пощастило б їй якось вижити – то щонайбільше ощасливлювала б світ хіба що якимись дрібненькими кисличками, які смакували б хіба лише диким звірам і то вже тоді, коли, осипавшись, неділь кілька відлежалися б, вистоялись в опалому осінньому листі. І так дивно, як ця яблунька там ще змогла вижити. А пересаджу на краще місце, трішки поклопочусь біля неї – диви, й оживе. Якусь користь принесе… І таких, принесених з лісу чи ще звідкилясь «порятованих» молодих деревцят у Мартина на городі щороку назбирувалось чимало. Рядочками прикопував він їх десь на краю поля, під плотом, де рідко ходив з плужком, а вже весною, коли перше, після довгої зимової сплячки справжнє тепло починало оживлювати на деревах бруньки й потроху починав рухатись сік – Мартин брався за роботу.
О, то й насправді була чи не найщасливіша для нього пора. В такі дні він брав до рук заздалегідь добре нагострену зручну пилочку-ножівку; так само ретельно підточеним невеличким ножиком з найкращих своїх дерев нарізав жменю-дві живців-дворічок і, прихопивши з собою ще й невелике відеречко з розмоченою білою глиною для замазування ран на пошкодженій корі, починав своє щорічне ворожіння, майже ніколи не задаючись питанням, чи варто на те тратити час і коли й хто саме скористається його працею. А ще при тім іноді підкликав до себе в помічники й котрогось із своїх старшеньких та просив, аби той бодай потримав у руках заготовлені для прищеплювання живці чи й інструмент, який не хотілось класти на сиру землю, аби не забруднювати. На докори дружини не смикати до своїх марудних справ ще й дітлашню, мовляв, з усім ще й сам може справитись – відповідав одне:
– Звичайно ж справлюсь. Слава Богу ще силу маю. Можу обійтися й без сторонньої допомоги. Але, замість безцільно тинятись по вулиці, хай краще біля мене побуде й подивиться як те робиться. Дивись, колись в житті згодиться й ця моя нехитра наука. Адже таке не скрізь побачиш і не від кожного дізнаєшся. А так раз та вдруге побачить, зацікавиться – диви, й сам колись спробує щось подібне зробити. Адже до цієї всієї премудрості я теж не сам дійшов, а від свого діда її перейняв, коли той до таких справ брав і мене. Як тепер здогадуюсь – він тоді навмисне вигадував для мене якусь роботу біля себе, аби я бачив що саме і як саме він те робить і потроху завчав і саму методику прищеплювання дерев, й догляду за ними, що потім неабияк знадобилося й мені…
Тим часом сонце помалу вже котилось до заходу. Надворі потроху сутеніло й Мартин, попоравши на ніч худобу й, аби ще хоч чимось зайнятись, як завжди рушив до спальні, де ввімкнув свій старий мерехтливий телевізор і, поклавши під натомлені за день ноги ще й якусь стару подушку, почав уважно дивитись останні новини, які, на жаль, тепер чомусь не завжди були втішними, що аж ніяк не додавало йому ні належного спокою, ні задоволення. Та особливо при тім занятті Мартина дратувало повсюдне засилля бездумної й набридливої реклами, що, мов той чортополох, заполонила все що тільки можна. Так було й раніше, але сьогодні він вже не стримався й, зі злістю вирвавши штепсельну вилку з розетки, прочинив двері на кухню, де дружина все ще поралась з його грибами, присів на невисокому саморобному ослінчику біля діжки з фікусом й, будучи під враженнями від щойно побаченого й почутого, з гіркотою заговорив.
– Я, вибач вже, розумію, що реклама, як зараз дехто говорить, є рушієм прогресу. Але чого доброго й прогресивного можуть принести ледве не щоденні розповіді з кожного телеканалу, і то по декілька разів на годину, про якісь диво-матраци, до того ж всього по 499 гривень?! Ніби вже зараз я маю до них бігти й неодмінно їх купувати. Хоча, хто б що не говорив, а особисто я полюбляю спати на на звичайнісінькому свіжому, з нашого садка, сіні!.. А то ще щовечора якась, як на мене, не зовсім адекватна дурепа, нібито комусь те цікаво, вочевидь за гроші, на всю країну ледве не в екстазі, з захопленням розповідає про якісь свої …критичні дні й те, що вона при цьому робить, аби полегшити свій стан… Навперебій з телеканалів засипають повідомленнями про десятки, якщо не сотні, різноманітних ліків з біологічними добавками та штучні харчові замінники, хоч і дурневі зрозуміло, що нема нічого кращого від домашніх овочів та фруктів, вирощених на власному городі. Але ж у тих на устах лише хімія, хімія й хімія..
– Вочевидь, про наше здоров’я турбуються, – на ті чоловікові зауваги стиха відповіла дружина.
– Та перестань! Вони хочуть на всьому, – вибач, навіть на гівні, щось заробити. У них в головах лише виторг! До того ж, якби й справді про нас турбувались, як про це говорять – то не заохочували б споживати оті всі хімікати, до яких самі, напевне, й на гарматний постріл не наближаються. Відтак незабаром всі гавкатимуть від огиди на той телевізор з його рекламами!
Зрозуміло, що те все йде від торгашів, які намагаються комусь втелюпити отой свій залежалий товар. Відтак важко збагнути, на кого оте все лайно й ота обридла щоденна настирвість розраховані. І продовжив: А буквально вчора почув ще й таку, з дозволу сказати, рекламну перлину: «якщо хочете, щоб ваш борщ був ще борщішим – то під час його приготування в каструлю додайте ще й те і те, і те». Й починають перераховувати продукти та спеції, про які тут ніхто й не чув. Або радять застосовувати якийсь ніби нині модний і, як запевняють, дієвий засіб для… розгладжування зморшок та для омолодження шкіри, для наочності посадивши перед екраном ще й якусь і дійсно гарну, наче лялька, дівчину. Та в такому, молодому, віці – звісно, всі хороші й привабливі. А спробували б вони омолодити котрусь із наших хутірських молодиць, у яких на руках і по купі дітей, і нескінченні щоденні клопоти, серед яких і постійна робота біля худоби, і марудна, що виснажує, праця на городі. Тоді я перший скинув би перед ними свою шляпу й сказав би, що вони молодці… А то ще з телеекрана плетуть про якісь там, невідомі нам, парадигми, рефлексії та синергії чи як їх там, – ніби те все хтось з нас може зрозуміти! Навіть коли повідомляють про сьогоднішні втрати на фронті – то й то примудряються так сковеркати мову, що не завжди й второпаєш, що вони тим хочуть сказати. Сповіщають, що така то громада «простилася з ….», хоча чому б не сказати правильніше: – «громада попрощалася»?.. Іноді пробують батькам давати наче б і цілком слушні поради, на зразок підказок слідкувати за своїми дітьми, вділяти їм достатньо часу й цікавитись, чим саме вони займаються на дозвіллі, з ким спілкуються, товаришуть що читають та що дивляться в тому ж таки Інтернеті, щоб при потребі вчасно відреагувати й десь підправити їх дії, коли це потрібно. Але ж при цьому кажуть: «зважайте, який контент дивляться ваші діти». Так говорять, ніби то всі знають значення отого їхнього слова «контент». Запитується, а навіщо це робити? Для чого забамбулювати людям голови отим всяким непотребом, який тільки засмічує нашу мову?! Що то воно взагалі таке, оті всі їх, як вони кажуть, рефлексії, кажбеки, парадигми, синергії, месенджери, акаути, фейки й тому подібне? Невже без того не можна обійтися? Для чого безперестанку продукувати й відправляти в ефір десятки, якщо не сотні ще й інших, їм подібних, словесних викрутасів?!!. Напевне, повторюсь, коли скажу, що всі оті, запозичені десь словеса, для когось, можливо, й зрозумілі й щось таки означають, але ж, чи не слід задуматись навіщо в наш загал кидати те, що не всім нам, а, можливо, й для багатьох тих горе-дикторів не до кінця зрозуміле. Чи годиться отруювати наш мовний простір отакою словесною блекотою?.. Гадають, що виглядають респектабельно і є великими розумниками, а насправді тією всією недолугістю демонструють лише власну вбогість, жахливу необізнаність та духовну порожнечу.
А то ще наших Михайлів, чомусь, всуціль почали називати Мишами. Це, хай вибачають, чи не тими самими, на яких щодня полює сусідський кіт?.. Іванів – Ванями, а Олен та Оленок, ганяючись за теперішньою модою –Лєнами. Відтак, нехтуючи всіма мовними правилами, весь наш мовний простір засипають суцільним суржиком. Отож повсякчас і чуємо, як на нашу столицю, на наш Київ говорять Кієв, на Львів говорять Львов, на Рівне Ровно і так далі. Як на мене, то й не варашівці, коли йдеться про мешканців теперішнього нашого міста, а віднедавна вже й району, а варашани. До того ж і сама назва поселення Вараш – з наголосом на другий склад, як на цьому наголошують і місцеві старожили. А коли йдеться про погоду, то, напевне, слід говорити «до кінця листопада», а не до кінця листопаду, так само, як і (показує) стовпчик термометра, а не стовпчик термометру. А ось іще одна комедія, про яку на днях довелось почутипочути. В теленовинах сповістили, що десь там, на вулицях, встановлюють …смітники, хоча, швидше всього, вони мали на увазі звичайнісінькі урни, баки чи ящики для сміття, бо смітники – то захаращена сміттям територія. . Подекуди кажуть, що (умовний, для прикладу) Петро «йшов повз аптеку». Відтак виникає очевидне запитання: так той Петро ішов біля аптеки, чи, чи, все таки (на колінах?) повз обабіч неї?.. Коли йдеться про час – то, певне, замість «протягом дня», краще говорити «впродовж дня» (чи тижня, місяця, року), бо протяг – це щось інше, ніж якийсь відтинок часу; це те, що дме з вікон, з незакритих дверей або поміж спорудами чи будинками. Або ще таке. Повідомляють, що когось там судитимуть за …замах, скажімо, на вбивство. Це ж як виходить, хтось взяв палку й замахнувся на вбивство?.. Але ж вбивство – це дія, і на нього, на дію, в принципі замахнутись не можна. То, можливо, краще говорити «карають «за спробу (когось там) вбити чи поранити?.. Десь відбувається виверження вулкана, але чомусь говорять виаерження вулкану, що в принципі не правильно, бо говориться в давальному відмінку. Військові (чи поліцейські) стріляють не з автомату, а, все таки, з автомата, пістолета й так далі. . Знову ж таки, якісь там (необхідні) заходи не вживають (бо це, скажімо для прикладу, не редька чи цибуля, яку можна їсти, а фізична дія) – а здійснюють або впроваджують ті заходи. Говорять, що десь в будинках міняють якесь скління – замість того, щоб сказати зрозумілішою для людей мовою, простіше й для всіх доступніше: замінюють скло (шибки) в розбитих вікнах. Деякі диктори в телеефірі для чогось вживають вислів, який, як то кажуть, і зовсім на голову не налазить, мовляв глядачі (слухачі радіопередач?) «споживають інформацію, контент», а населення – електроенергію, – начебто вона, та їх інформація, їх контент, або ж електроенергія, теж є чимось їстівним, що, як ту гарбузову кашу, при бажанні, можна зачерпувати ложкою чи й просто п’ятірнею й споживати, тобто їсти. Постійно плутають паливо з пальним, хоч паливо, як на мене, колишнього трійочника-прогульника нашої невеличкої провінційної сільської школи-восьмирічки – то дрова, торф, газ, вугілля чи, зрештою, навіть звичайісінька солома, сухе кукурудзиння з поля й тому подібне. А пальне – це бензин, слярка, керосин, якими скрізь заправляють техніку, починаючи від власних мотоциклів, автівок, тракторів, комбайнів і закінчуючи тими ж таки танками й літаками. . І, від чого й досі ніяк не можемо відбитись – навіть наші, найвищого рангу чиновники, коли комусь за щось висловлюють подяку, то навіщось говорять, що вони дякують того-то й того, замість сказати дякуємо тому то й тому. Відтак, у деяких наших теперішніх недолугих телевізійних дикторів та численних коментаторів, бо саме їх зараз чи не найбільше слухаємо) ворог чомусь б’є артилерією, літаками, танками, гарматами, а не, як було б висловюватись правильно, «з танків», « з артилерії», «з літаків. І ворог б’є не по містам чи селам, а по містах та селах. Та й не командир танку чи катеру, як це дехто говорить, а командир танка, капітан катера, корабля.. Не вагон потягу (скажімо, зійшов з рейок, а вагон потяга. Не встановлення прапору на споруді, що невірно, а встановлення прапора. Як на мене, є суттєва різниця й між словами постріли та обстріли, які відбуваються на фронті, оскільки перше, то одиничні (або й чергами) постріли, що здійснюються з різних видів зброї тією чи іншою стороною, а обстріл – то може бути й кількагодинне або й багатоденне обстрілювання якоїсь території, споруди, населеного пункту чи й цілого відтинку фронту. У спорті здійснюється метання списа, диска, або молота, а не, як дехто коментує, метання диску, спису чи молоту, що в принципі неправильно. Десь там, на нарадах чи конференціях проводяться слухання з таких-то чи інших питань, а не по таким питанням. Людина, скажімо, виїхала з Луганська, а не з Луганську й так далі, й так далі, й так дплі. А ще страшенно не люблю, коли хтось із нас,на жаль, подекуди і з числа українців, говорячи про Україну, відсторонено каже В ЦІЙ ДЕРЖАВІ. Наче б то мова йде не про його рідну землю, не про нашу батьківщину, а про щось далеке й зовсім чуже. Як на мене, то в таких випадках правильніше було б говорити «в нашій державі», або ж «в Україні». До слова, й дітей не вирощують, як нині дехто говорить, бо діти – то не квіти на клумбі й не помідори чи редиска на грядці. Дітей – вигодовують, виховують – і не інакше. Правильно говорити не пошкодження кабелю, а пошкодження кабеля. Здавалося вже всі розуміють, як правильно висловлюватись, але подекуди ще й досі можна почути «проводять міроприємства» (калька від російського мероприятия), замість здійснюють заходи. Як на мене, то й дзвонити при необхідності потрібно не за номером телефону, як дехто ще говорить, а за номером телефона. І таких, з дозволу сказати, очевидних смислових дурниць, таких кострубатих словесних покручів та незграбних мовних викрутасів навіть в офіційному теперішньому вжитку, як казав мій давній, ще по батькові, старий приятель, колишній стрибок Опришко, якого після повернення з війни, як і багатьох інших фронтовиків, примусили по ночах з гвинтівкою ще й за лісовими хлопцями, своїми ж таки сусідами, а іноді й родичами по непролазних наших хащах та болотах ганятись – цілісінький вагон та ще й з маленьким візочком. І я, грішний неук, щось для всієї тієї сьогоднішньої теле та радіобратії й підказавби, та як те зробити, коли з нею немає й найменшого (зворотного) зв’язку? Напевне, там вважають, що вони є найкваліфікованішими й найдосвідченішими знавцями нашої рідної мови, через що нічого подібного й не передбачають…
– Це ти, коли говорив, мав на увазі того Опришка, що… – на мить відлипла Наталка від своєї печі.
– Так-так! – поспішив попередити її здогад Мартин. Той, який весь часполюбляв співати і, за переказами, в якийсь час, несподівано для всіх, а можливо й для себе самого, після доброї чарки в привокзальному тутешньому буфеті іноді затягував ще й якусь з так званих «бандерівських» пісень, через що вже наступного дня наш дільничний викликав його до себе в кабінет і за оті крамольні привселюдні співи кожен раз штрафував рівно на три рублі, а аза бандерівські, як подйкували іноді в селі – брав аж по п’ять. І, отримавши запевнення, що той так більше не чинитиме, сумнівними піснями не підриватиме радянську владу – благополучно рудого відпускав додому. Щоправда ненадовго. Лише до наступного понеділка, – поки той, після чергової випивки, своїм співом знову не зачепить когось з надто ревних блюстителів порядку… А то ще в якусь там чергову річницю російського жовтневого перевороту, як один з активних сількорів, цілком випадково потрапивши на одну з районних партконференцій; виперся на сцену й несподівано для всіх там присутніх заявив, що пора вже називати наші колгоспий радгоспи іменами наших місцевих відомих українців. Мовляв, вже досить їм носити імена комуністичних вождів і поплічників Сталіна, про злочини яких в той час вже потроху починали говорити. Навіть в тому ж таки загальносоюзному й на той час досить популярному журналі «Огоньок», який тоді редагував Віталій Коротич, щось там розповідалось і про улюбленця партії Кірова, й про інших діячів більшовицького руху. В запрудженій чиновниками різного рангу чималій райкомівській залі, поопускавши очі й лиш підозріло зрідка позиркуючи з-під лоба то на вискочку-виступаючого, то на оторопілу від тих слів вибрану президію тоді всі присутну промовчали. Ніби нічого й не почули. І нашого Опришка за неприпнутий язик тоді ніхто всерйоз не зачепив. Навіть не пожурив, хоч дещо пізніше другий секретар райкому, який у них відповідав за ідеологію, при випадковій зустрічі йому якось авторитетно, по-батьківськи, все ж таки наполегливо порадив …«більше не бігти поперед паровоза», бо, мовляв, той, чого доброго – може й розтоптати…
А ще пізніше, – вже при незалежній Україні, – чолов’ягу смикали за те, що під час обміну паспортів відмовився отримувати свій новий паспорт, оскільки в ньому не було написано, що він – українець. А коли хтось наполягав не сперечатись і не «змазувати» загальку картину законопослушності – то аргуметував своє невдоволення тим, що українці – то не якась безіменна, уярмлена чернь, яку при царизмі поміщики іноді й на собак міняли. І, що не виключено, що з часом можуть знайтися й такі, що захочуть примкнути наші землі до себе, заявивши, що тут ніколи ніякої України не було й нема, оскільки не було й такого народу, як українці, а були лиш громадяни СРСР… І з проханням внести відповідну графу про національність до нашого українського паспорта листом звертався й до Верховної Ради. Та хто його там міг тоді почути, коли на ту пору і в найвищому виборному органі держави все ще існувала по суті все ще антиукраїнська так звана депутатська група 239, членів якої такого гатунку питання лише дратували?!! До речі, наскільки знаю – там і досі мало що змінилося й працює в ній не так багато справжніх патріотів, для яких служіння Україні – й дійсно є сенсом всього життя. Ну і дорешти нашого хлопака-Опришка згубила його одна, знічев’я колись кинута ним в місцевому ганделику банальна й насправді-то вже не така й крамольна коротка фраза,
коли він у продавчині-буфетниці, було, попросив йому зважити й нарізати на закуску до вже купленої горілки ще й якоїсь там свіжішої ковбаски, на що та цілком резонно відповіла, що окрім Московської у них ніякої іншої взагалі нема. У відповідь на що наш герой не без підтексту й відповів:
– Ти ба, а я й не знав, що у Москві так багато свиней, що на ковбасу для всього Союзу вистачає!.. Казав, що перед тим, було, його якась приїзжа звідкілясь керівна дурепа здорово на роботі зачепила, коли під час розмови нахабно заявила, що ми всі росіянам повинні ледве не в ноги кланятись, бо вони, за її твердженням, сюди нам культуру принесли. Ще й додала, що тут взагалі всі мають якнайшвидше забувати свої колишні, ще допотопні, звички й чимскоріше переходити на общепонятний. Саме такою, як опісля він мені зізнався, була передісторія його несподівного емоційного сплеску, що проявився в його висловлюванні під час розмови з продавчинею. Однак тоді, після тієї епопеї з ковбасою в генделику, про що, звичайно ж, ті, кому потрібно було почути почули, нашого невгамовного балакуна лише звільнили з роботи. Покарання було б і жорсткішим, та вже починалась Горбачовська перебудова, пора так званої гласності і, швидше всього, ніхто вже всерйоз не хотів возитись з ще одним невдоволеним радянською владою. Партійцям тоді вже було не до того, тож у високих конторах вдали, що ніхто нічого не чув і не знає… І все ж, хоч наш безшабашний балакун ніколи не був ні комбайнером, ні навіть колгоспним шофером – пізніше, вочевидь з подачі того ж таки його начальства, чоловіка, як військовозобов’язаного, ще не один рік повістками викликали до військкомату й намагалися відправити то на цілину на збирання врожаю, то запхнути в ще якусь діру, аби хоч у такий спосіб насолити, через що він і дотепер роздратовано плюється, коли якісь посланці навідуються до нього з подібними пропозиціями. Говорить, що всім тим натішився ще при СРСР, під час проходження дійсної військової служби. І додає, що якби наші керманичі краще дбали про державу й ліпше виконували свою роботу – то не доводилося б даремно скрізь смикати стільки люду й морочити всім голови. Адже від того, вчиненого ними сьогоднішнього безладу вже й руки опускаються…
– І ви з ним про оте все …отак просто по телефону теревените?! Й не боїтесь, що вас почують?!!
– Та я б вже й сам хотів, аби хтось з тих, хто має те чути, почув і, врешті, почав всерйоз щось робити, ховаючись десь по кущах не чекав підказок знизу, а виконував покладені на нього обов’язки.
В державі потрібні чесність і порядок, інакше важко буде встояти на ногах, особливо в нинішню, воєнну пору…
Наталка мовчала, та й що вона могла сказати, коли й сама багато що бачить і чує. Для прикладу навіть на одному з ближніх базарів, куди іноді за дечим навідується, не раз помічає своїх дипломованих подруг, які, сором’язливо опускаючи очі, з відрами назбираних у лісі свіжих ягід або грибів, пучечками свіжозрізаного укропу, літрою молока або корзинкою щойно вибраних з грядки невеличких огірочків потроху підторговують, оскільки отримуваної зарплати катастрофічно ні на що не вистачає. А хто молодший та ще трохи має силу – той не проти на якийсь час чкурнути й за кордон на заробітки, бо й справді: що їм зараз тут світить?!!
Наталка іноді й сама подумувала написати на роботі заяву на звільнення й приєднатись до якоїсь з компаній тих одчайдух, та кожен раз стримувала себе тим, що чоловікові, хоч він в неї й не білоручка й до всякої роботи вправний, не просто самому буде впоратись з домашнім господарством, а тим більше з дітьми, яким все ще потрібна їх опіка…
Непросто? Так, не просте настало життя, але коли їм всім тут було легко?! Пригадувалось, як ще при союзі, коли ніде неможливо було купити навіть щось толкове з одягу, елементарну білизну – доводилось їздити на скупки то в Польщу, то в Румунію. Про якісь меблі в хату – то й взагалі могли тільки мріяти. Ледве отримали свою незалежність і пов’язали з нею стільки надій – розпочалася війна: скаженому східному сусідові, Росії, знову захотілося їх повернути в свою кошару, запрягти у своє ярмо. І що тут поробиш? Як кажуть, ще не вмер, все ще себе повсюди показує «руський мір». А там, де він – туди неодмінно незабаром вриваються й російські танки, починаються приниження, грабунки, різанина. Ще й, попри заповідь НЕ ВБИЙ, московські попи, ховаючи очі, намагаються своїм прихожанам втолковувати, що то все – свята справа. При тім дехто з найбільш наївних наших співгромадян в розв’язанні цієї війни пробує звинувачувати лиш Путіна, але хіба ж то не вся Росія з її багатомільйонним населенням під час виборів вже не вперше за нього голосує?! Ось такий в тої людності менталітет. Й, схоже, ще не скоро він зміниться…
Тим часом її думки перериває розповідь Мартина про нашх звитяжних предків, які й життя віддавали за волю й незалежність України; згадки про героїчну козаччину, жертовний спротив окупантам всіх мастей і напрямків вояків УПА. Зрештою – й про шестидесятників, знищення композитора Івасюка, поета Василя Стуса, кандидата в президенти незаллежної України В’ячеслава Чорновола, спробу звести зі світу Віктора Ющенка, який відважився вголосс заговорити про ідентичність українців та вчинені радянською владою голодомори, під час яких страшною смертю загинули мільйони й мільйони наших співгромадян. І, зрештою, й про нещодавнє вбивство посеред білого дня руками якогось покидька у, здавалося б, цивілізованому Львові визнчного науковця, чудової нашої мовознавиці, громадської діячки й відданої патріотки України Ірини Фаріон. І знищували їх всіх лише за те, що вони сповідували інші цінності й боролись, аби наша держава була вільною й незалежною.
По тому поділився чоловік з Наталкою й ще однією новиною. Розповів, що буквально вчора до нього забігав один з її молодших племіннинів, Лаврін-зелепуха, якого так називали через його хворобливість, і журився, що якась сволота ось уже більше місяця до нього по мобільнику ледве не щодня надзвонює й пропонує пристати до його бізнесу. Запрошує спробувати пограти в нього в казино ще й за те обіцяє чималий приз. І добре, що хлопчина вчасно втямкував, що то якісь шахраї пробуть поживитись за його рахунок, пошукати щастя і в його кишені…
– Бач, аж де знайшли його. Й не відстають. І номер його телефона звідкилясь вивудили.!
– Казав, що паспорт разом з іншими документами вкрали в нього, коли повертався з заробітків. Прямо на вокзалі. Й ото тепер наярують. Це ж – як і оті, що рекламами постійно нас засипають. Самі працювати не хочуть – отож і намахаються за чиємусь горбу виїхатии. Й, аби згладити все сумне, про що так довго розмовляли, Мартин, кахикнувши в кулак, завершив свою балаканиною словами, що, попри все – й вони щасливі люди, оскільки мають і гарну та дружну сім’ю з слухняними й розумними дітками, і цікаву роботу, й добрих та чуйних сусідів. А ще – довкіл таку прекрасну мальовничу природу, якій і інші можуть позаздрити… Й не потрібні нам оті всі їхні афішовані продуктові замінники й приправи, про які мало хто що й знає. Взимку, коли захочеш, звариш нашого традиційного, з квасолею та грибами, борщу; спечеш гарної ковбаски з свіжої, без ніяких преміксів, свининки, чого зараз не знайтиш і в найпрестижніших ресторанах – і, натопивши добре грубку, повмощуємось біля напівзамерзлих, підсвічених рожевим промінням вранішнього сонця вікон та й крізь позначені затіюватими морозними узорами шибки споглядатимем, як поволі з неба падає й падає перший сніг, нагадуючи про вже недалекі зимові свята, з їх численними колядувальниками, а потім і щедрувальниками, які підходитимуть до хат і, вітаючи господарів, знову й знову вершитимуть своїми співами уже узвичаєні дива, закарбовані в чуттєвих душах нашого великого слов’янського народу…
Нарешті завершуючи з грибами й поміщаючи їх для сушіння в ще батьківську, приземкувату й ще за дня протоплену піч, Наталя тихо запитала:
– А завтра, мій неперевершений та й досі так і незбагненний мрійнику, вже будеш вдома, чи знову, ще по росі попрешся до ще вкритого туманами свого лісу …роздивлятись вже почервонілі кетяги достиглої горобини та неймовірно-гарні, вочевидь самими теперішніми приблудами-вітрами в предивні прощальні барви підмальовані листочки на пришерхлих від перших нічних приморозків осінніх кущах та деревах, які начеб хочуть щось сказати, але залишають те все зробити нам, людям?
– І тебе з собою візьму та познайомлю і з довговухими прудкими зайцями, і з кумедними рудими бешкетницями-білочками біля їх дупел, і з дикими полохливими, на нешироких просіках між дерев, кізочками. Це – якщо сама попросишся й при тім вельми не коверзуватимеш. , – насмішкувато пообіцяв. І вже серйозніше додав: «Аби тільки ти не лінувалася ходити й тим всім й насправді милувалась… Рвучко нахилився й, обнявши свою половинку, міцно її поцілував.
Невеличке сіреньке кошеня, яке, весь час намагаючись звернути на себе увагу, постійно терлось у них під ногами, вибравши зручну мить нарешті таки застрибнуло на руки до господині й, згорнувшись у пелені її спідниці сірим пухнастим клубочком, солодко замуркотіло…
Іван Сидорчик, 2025 р.
Leave a Reply