Степаненко Олександр Анатолійович народився 26 липня 1961 р. в м. Луцьку. Після закінчення Луцької середньої школи № 17 1976 р., поступив до Мінського автомеханічного технікуму, за спеціальністю обробка металів різанням. Восени 1980 р. був призваний до війська. Потрапив до Ашхабадської учебки. З червня 1981 р. по грудень 1982 р. проходив службу в Афганістані Військове звання старший сержант, командир відділення військової розвідки. Служив у 783 окремому розвідувальному батальйоні. Місце дислокації м. Кундз. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За відвагу» (Афганістан) та іншими радянськими та українськими медалями. Інвалід війни 2 групи. Після Афганістану заочно закінчив Рівненський інститут культури, кафедра народних інструментів, клас гітари (1985-1990 рр.) Був депутатом Волинської обласної ради. Займається бізнесом. Одружений, батько двох дітей.
– Олександре Анатолійовичу, після школи, до того, як Вас забрали до армії, чим Ви займалися?
– Працював на автозаводі, а до цього стаціонарно закінчив Мінський автомеханічний технікум. Чотири роки провів у столиці Білорусі. Після 8-го класу подався туди. Мав направлення від Державного підшипникового заводу. Завершив навчання у 80-му році, це була зима. Повернувся до Луцька, на завод, з якого мене відрядили на навчання. Там, де зараз ДПЗ, тоді тільки якісь вагончики стояли, ніякого виробництва ще не було. Тому мене відіслали стажуватися на автомобільний завод. Потрапив до РМЦ – ремонтно-механічного цеху. Спеціальність у мене була – обробка металів різанням. Ми вивчали станки – фрезерні, токарні, як на них працювати… Практику проходив на МАЗі (Мінський автомобільний завод) і на МТЗе (Мінський тракторний завод). А трудову діяльність розпочав на ЛуАЗі.
– А Ви хотіли до війська? Не пробували «відкосити»?
– У мене все навпаки вийшло. Дивлюся – одного забирають, дивлюся іншого забирають… У мені вже якась буря наростає. Думаю: «Ну а чого мене не беруть, де повістка?!» Почав назрівати конфлікт, спочатку тільки внутрішній. А тут приходить повістка моєму приятелеві, Жені Уматову (потім він мені прислав із Союзу в Афган фотографію з написом: «Быть может встретимся в бою, друг друга защищая, но лучше встретиться в пивной, друг другу наливая»). Ми з ним в одному ансамблі грали, я був гітаристом. І його забирають. «Боже, – думаю, – той пішов, той пішов, третій, п’ятий… Мені 19, а мене ніхто не бере… Що я нікому непотрібний? Як це так?!» Прихожу на роботу і йду до майстра, кажу йому, що хочу йти у військкомат, щоб мене в армію забрали. А він мені каже: «Ставай за станок, працюй, замовлення треба виконувати». Щось я йому, щось він мені – скандал вийшов з того всього, нічого доброго. Уже й зовнішній конфлікт виник. Але я свого таки домігся, пішов до військкомату. Приходжу, кажуть – треба характеристику. Ну, я до того самого майстра… А він там – тра-та-та, пише: «Характер запальний…» Куди діватися? На медкомісії невропатолог, жінка, взялася мою справу вивчати – щось там читає, читає… Аж тут раз – «характер запальний», вона так – раз олівцем. А я щось їй сказав, вона ще раз підкреслила і щось мені сказала. Ну й, одним словом, мене – в психлікарню. А я ж такий був: Ліпіни – то Ліпіни (селище, де знаходиться психлікарня – ДС). Пролежав десь із місяць, зі мною в одній палаті лежав воротар луцького «Торпедо», тоді команда ще не називалася «Волинь». «Полікували» мене, прийшов час виписувати, а я знову до військкомату. Вони дивляться на мене, дивна якась людина, всі хочуть «відкосити», а цей все рветься. І таки виписали повістку. Пам’ятаю, приїжджають покупці, команда 41, танкова учебка – Бердичів. Я вже у військкоматі вперся, кажу: «Не піду танкістом». Закінчилось все тим, що записали мене до команди 12-70, обмовилися тоді про Афганістан. «О, – кажу, – якраз мені підходить. В Афган піду». Про Афганістан я тоді вже дещо чув. Ну, вони – дурачок, хай іде, нічого не тямить, що то таке. Нам сказали, що це буде учебка в Ашхабаді. З учебки приїхали покупці. Гундарєв, він був моїм сержантом в учебці, і ще один із Молдавії. Ці сержанти так гарно виглядали, приїхали з тих теплих країв набирати з Волині хлопців… Сказали: «Йдете в учебку, а потім в Афган…»
– Це був осінній призов?
– Так, осінь 1980 року. Пам’ятаю, як ми їхали. Певно, з тиждень. Пили, гуляли, зі мною гітара була. Я коли брав у руки гітару, весь вагон біля мене збирався. Співав популярні пісні того часу. У тему звучав хіт «Машины времени»: «Вот, новый поворот, И мотор ревет, Что он нам несет? Пропасть и взлет? Омут или брод?» Як доїхали Казахстану, стало душно. І чим далі їдемо, тим більша спека. Хлопці вже гроші пропили, давай на зупинках – який там на кому – теплий одяг продавати або міняти. Одне в голові – випити і закусити. Все, що можна було пропили, проїли… Вже й з вагона почали щось знімати. Це мрак, звичайно, вся ця команда напівп’яна… Весела була компанія, весь склад, чоловік 700, – із Волині. Добралися нарешті до місця призначення, вивалив цей ешелон посеред ночі на перон. Здоровенний натовп. Усі немиті, неголені, нетверезі… Як заспівали на всі глотки «Волинь моя, земля моя, краса моя, сонячна…» У кого ще шапки зосталися – геть полетіли. Люди стоять дивляться, думають, що це діється?! Відвели нас у відстійник і там вже почали розподіляти – кого куди. Отак я потрапив до ашхабадської учебки.
– А Вас на кого вчили?
– На сержанта, командира розвідвідділення. Ці хлопці, сержанти, які приїжджали за нами, Гундарєв, він з Волгограду, і той молдаванин, вони були з містечка розвідників. Кажуть мені: «Хочеш до нас, у розвідники?» А там вже почалося. Сильно нас дрючили. Ганяли – страх! Фізично дуже важко було. Рюкзак з піском на плечі – і вперед! А в мене тоді чиряки по всьому тілу повискакували – то фурункули, то карбункули. Реакція на зміну клімату. А наш командир взводу, кореєць, стоїть внизу з прапорцями і показує – ворог з фронту, ворог з тилу. Він знизу командує, а ти на сопку валиш у повному екіпіруванні і ще на тобі висить той пісок… І ти вже з останніх сил лізеш, бачиш верхівку, здається, поруч, думаєш, сюди ще якось дійду, а далі вже просто не можу. Але все-одно лізеш, лізеш і вже зовсім знесилений долазиш. Завжди були такі, що падали, ламалися, казали, я не піду, я не можу. І одразу команда, що один поранений… Бери його на руки і неси… (А йому теж не позаздриш, тому, хто не дійшов. Потім свої його виховували, хто як хотів. Після того кожен боявся потрапити у таку ситуацію). І ти береш того «пораненого», сам уже теж підбитий, поранений, і це ще без війни… Він лежить, кричить: «Мамо, я не можу, я помираю!..» Блін, ну в тебе вже теж терпець уривається: «Заткни рило! Мовчи, собако!», – чи вгрієш його спересердя… І отак сунеш його туди, бачиш, що вже рукою подати, а тут командують: «Гази!» І так дихати нема чим, а ти ще вдягаєш протигаз, і на «пораненого» теж… Врешті – відбій газам… Пам’ятаю, зриваю маску, і потекли ці чиряки – зараження почалося… Отака була учебка. Тяжко у навчанні, легко в бою. В Афгані вже такого не було. Але якось пережили цю учебку, отримав я звання сержанта… На відмінно закінчив. Все здав на відмінно – і вогневу на стрільбах, і фізичну підготовку, і рукопашний бій… Усі молодшими сержантами виходили, тільки кілька бійців отримали сержанта, в тому числі і я. В Афгані мені вже старшого сержанта присвоїли.
– Після учебки Вас одразу відправили до Афганістану?
– Коли вже нас мали розподіляти, приїхала мама і почала просити в командирів, щоб мене лишили там. Я сказав: «Мамо, не йди, я по-любому йду в Афган. Ну як так – Вася, Петя йдуть, той іде, той іде, а я що не піду?! Що я не такий, як інші, що я кращий?! Я мушу йти!» Вона там вся в сльозах, таки пішла до начальства, почала благати, просити. Викликає командир, каже: «Ти отримав сержанта, ми тебе лишаємо в учебці, будеш тут служити свої два роки. Ти на гітарі граєш, організуєш ансамбль і будеш собі співати, грати і веселитися. Дамо тобі відпустку…» Чесно скажу – спокусливий був варіант. Але ж – ні, хлопці йдуть, і я теж мушу йти. От така була якась позиція, може, й дурна… Служу я поки в учебці, новобранцями командую. Одні азіати. Давай я їх там тих азіатів шугати. Вони нас перед тим ганяли, а тепер і ми їх так само. Такі там настрої склалися, що вони б нас, а ми їх готові були повбивати. Я їх і по уставу – «упор льожа прийняти», а потім у туалеті поза уставом почав з ними займатися. Одним словом, закінчилося тим, що мене наші командири зв’язали за руки. Іще з одним, росіянином Сєргеєвим. Прив’язали нас один до одного стропою і кинули в каптьорку. Всю ніч ми там лежали. Чую, що він стогне, плаче. Боляче ж – придушили руки, ну, і сама ситуація принизлива – валяєшся там на підлозі… А мама вже поїхала. Вранці нас звільнили, командир, капітан Горшков, викликає і каже: «Ну, ти, блін, і баран! Збирай речі в мішок і першою ж ходкою шуруй». Відправили нас у Термез. Ми не через Кушку, через Термез заходили. У Термезі ми ще місяць були. Вже сержантами. Нам дали молодих пацанів, що тільки на службу прийшли – чайників, ми їх вчили тонкощів військової справи. Тут річка, тут наша палатка, полігон, стрільбище. Годували нас так, як і всіх, постійно хотілося їсти. Похльобку на кухні таку варили, що зачерпнеш ложкою – разом з крупою якась моль спливає, ну, як протеїн, м’ясо. Поскидаєш, профільтруєш крізь зуби і їси – все нормально.
– Якими були Ваші перші враження від Афганістану?
– Перше моє враження про Афганістан… Висадили нас із вертушки на плато, вишикували, підходить до нас один із офіцерів, старший лейтенант. Здоровенний такий, під два метри, ми його Самосвалом називали. Питає: «Бандеровци єсть?». Ми: «Єсть». – «Вийті із строя». Ми вийшли – Муленко, Степаненко, Комарук, Кудітін. Питає: «В розвєдбат пойдьотє?» Ясна річ, підемо. «Ти чєм занімался?» – запитує. Хтось каже – дзюдо, хтось там – ще якимсь видом. Підходить до мене, а я такий малий стою. «А ти чєм?» – «Я бігаю добре», – відповідаю. Каже: «Будєшь убегать». Коротше, забрали нас. Уже в батальйоні – командири зібралися, Мальцев Валера там. Ну що, молоді прийшли, треба провірити поповнення, подивитися, як вони стріляють. Вивезли нас на околицю 201 мотострілкової дивізії, до складу якої входив наш 783 окремий розвідувальний батальйон. Дали штатну зброю, кому кулемета, кому автомата. І ми виходимо на вогневу позицію… В учебці стрільбище облаштоване за останнім словом техніки. Відстрілюєшся по різних мішенях із різних положень. Коротше, все «по науці». А тут, дивлюся – солдати виходять, мішені розставляють. Там десь шматок якогось розстріляного щита, там ще щось підперли. «Ну, давайте, молоді!» Вийшли – бах, бах, бах, постріляли, постріляли… Був там такий Льоня Скакальський. Виходить, раз пересмикує – тудудудудуддуду! З кулемета, сотка патронів, і всі з пояса. Кулі і тут, майже перед ногами, і там – за триста метрів. І пилюка стовпом стоїть… Я думаю, оце то так, оце то стрільба! Ну й бардак! Закінчили оцю всю стрільбу відійшли трохи вбік, а там яма вирита, і дух в ній розстріляний лежить. Просто лежить, мухи над ним літають, і ніби так і треба, нормально все. А ми ж тільки з Союзу – очманіли трохи. Підійшли старослужбовці, дембеля, глянули. Каже один: «Це розвідники з 149 полку духа пристрелили і кинули». Я глянув у ту яму, думаю, а чого ж так? Його ж мама народила, навіть якщо ворог, треба було хоч закопати. Офіцери стоять – без уваги, один дембель докурює цигарку. «Матизкін, – гукає, – бензин неси!» Полив той із каністри, а дембель кидає бичка… Загорівся, згорів. Усе це в мене на очах. «Оце то так! – думаю. – Куди я попав?!» Щось не зовсім гуманно, не так як у фільмах. Лежить людина – хто, звідки? – чалма злетіла з нього… Отакі мої перші враження.
– Після учебки, в Афганістані у Вас уже не було проблем з акліматизацією? Якою була природа в місцях Вашої служби?
– У котромусь твоєму інтерв’ю хтось із хлопців розказує про афганські зорі. Прочитав я і з якимсь жалем відзначив, що в моїй пам’яті, на жаль, не зафіксувалися красоти нічного неба. А ось зараз згадав я ці зорі… А було так: Панджшер, ніч і цвинтар… І кулеметна точка наша – стоїть ПеКа. У них же ж, як хоронять, могили камінням обкладають, якісь прапорці стоять… Поряд річка, навіть дві – в одну зливаються. Одна звідси, а друга, з боку Пакистану. І ущелина простяглась. І ми на цьому кладовищі сидимо. Цілий день стрілянина стояла, а під вечір трохи вщухла, тільки крики чути в горах. Духи перегукуються, якісь знак подають, а ще спалахи і вогні блимають, ніби переморгуються. Ну, а ми там якийсь Grundig чи Panasonic сидимо тихенько крутимо, на Союз налаштовуємо, щоб хоч щось почути, ностальгія за рідною мовою… Сидимо, значить, кулемет в сторону того берега націлений. Неподалік міст, біля нього наш БТР стоїть, а за ним три машини афганські ГАЗ– 66 тентовані прилаштувалися, типу заховалися на випадок обстрілу – ми бронею прикриємо. Закінчується наша служба, приходять інші хлопці і міняють нас цьому посту. Ми повертаємося до свого БТРа, залізли до середини, повмощувалися, мій напарник Кабан, магнітофона увімкнув, Висоцький співає… Я голову задер, через люк на зорі дивлюся… Ну, думаю взагалі, клас, життя продовжується! Аж тут до туалету закортіло. Ну, я зверху від БТРа до річки став спускатися, спуск крутий, темінь, всюди каміння, куди не поткнешся, куди не ступиш – каміння. Отак навпомацки між тим каміняччям і пересуваюся. Вибрав врешті позицію, все, блін, нормально, але тільки зняв штани і сів, а тут – бабах! – із другого боку, і спалах такий. А русло невелике, може, як Стир. Я думаю, що за йоперний балет?! Спочатку вирішив, що це, напевно, наші мінометники… Вони упродовж всього дня чогось по тій стороні довбали. Ну, я за свої штани, а ж тут з того боку акумулятивний – фуруруррр! – з таким звуком, знаєш, пішов. А я, як виліз із люка, то не зафіксував його, він так під кутом залишився… Дивлюся, прямо біля люка пройшов, мені знизу спочатку здалося, що влучив. Я, блін, туди нагору біжу і бачу, як по мені трасери фугачать. Лізу по тому каміняччі і думаю, от дурень, автомата в машині залишив. Розумію, що це по наші душі прийшли, розстрілюють конкретно, впритул. Кулі довкола мене тільки – вжух! вжух! – пролітають; біля голови, між ногами… А я все ще цілий і живий! Такий щільний вогонь, що капець, єдине – темно… Видерся я нагору, кричу до Кабана, щоб із другого боку БТРа десантний люк відчинив. Голови нема як підвести, не те, щоб на БТР лізти. Все довкола стріляє, все свистить… Думаю, ну все!.. Заліз під БТР, заліг під мостом, а там вже Кабан під сусіднім мостом лежить. Виявляється, з гранатомета хвилеріз (чогось він був відкритий) по дотичній зачепило. Кабана осколками посікло, але не сильно. Лежимо – я під третім мостом, він під другим. А зброя наша в БТРі, ми навіть відстрілюватися не можемо. Всередині тільки кулеметник, Іван Гончаренко… І, як на зло, в такий момент запасний люк (між третім і четвертим мостами) заклинив. Іван там має з кулемета стріляти, щоб ці точки накрити, а він зайнятий люком, не може відкрити… Рве той люк, кричить… Урешті-решт відкрив він того клятого люка… Я одразу за кулемет. Ну, там система така, два спарених кулемети – КПВТ і ПКТ. Бачу якісь спалахи, вмикаю приближення, і ось вони – тут, прямо переді мною, як на долоні. Я, блін, тисну одночасно на дві гашетки… Як врубав із двох стволів!.. Тільки, бачу, як вогонь з того берега враз пригасає, пригасає… Вважай, миттєво їх подавив. Ну, як миттєво… Там гільзозбірник до верху забився, нема ж часу вигортати. У БТРі дихати нема чим від чаду. Кулемети в мене не зупинялися. Я, як вчепився, як натиснув на це діло, то так, поки там все не розстріляв… Гільзи летять, сиплються… Ну, коротше, поки я весь боєкомплект не розстріляв – не заспокоївся. Кулемети вже не до червона розжарилися, а такі – аж білі стали. Добре, що не заклинили, КПВТ запросто відмовляв в такі моменти. Потім вже, пам’ятаю, вилізли на броню, сидимо. Із люків ще дим валить… Тишина кругом така і зірки світять…
– Олександре Анатолійовичу, розкажіть, будь ласка, яка історія найбільше вразила Вас на війні?
– Так одразу і не скажеш. Різні ситуації бували. Це, як у калейдоскопі, крутнеш – і кожного разу інша картинка з’являється. Заскакує якось замполіт роти, старший лейтенант Авдишев, і каже, бігом по місцях, терміново виїжджаємо. Куди, чого – не відомо. Прибуваємо на місце, а місце – гірше не придумаєш. Ущелина, як капкан, дорога – возом не проїдеш. А ми БТРом поволі сунемо, заходимо в глиб. Там від центральної ущелини – відгалуження, річечка якась тече, місток… Бачу, попереду кишлак, відомо – військ там Радянський нема. Блін, думаю, хоча б на міни не нарватися. Знаєш, настрій якийсь такий паскудний… Підходимо ближче – стрільба. Дивлюся, пацани в тільняшках відкочуються з гір. Відходять, відходять, відстрілюються і відходять. Ми зближуємося, а тут – один лежить прямо на дорозі! У сонну артерію куля влучила, не буду показувати, ти знаєш де. Ми з Кабаном дивимося туди, він у якійсь такій позі, ніби розслабився, на обличчі, пам’ятаю, слизь, соплі… Лежить поперек дороги. БТРом по ньому ж не поїдеш. З правого боку – річка, зліва – гори. Ті з гір втікають, а звідти б’ють так, що, як у тій пісні, кулям тісно. Ми теж з обох кулеметів у відповідь… По всіх цих ділах. Кажу, Кабан, підходь ближче, зараз спробуємо його через десантний люк втягнути. Підійшов він якось, мостами його прикрили… Нам же, щоб втягнути його, треба зупинитися, припинити вогонь, вилізти із люка… Кабан спочатку маневрував, а як тільки зупинився, чуємо – бабах! – вибух, акумулятивний снаряд рвонув. Йолки– палки! Кабан, кричу, давай назад, маневруй! А тут знову – бабах! – ще один снаряд в нас, і знову мимо. Рухаємося ми отак – то трохи вперед, то трохи назад… Але ж треба якось зупинити машину і цього хлопця забрати. Так нам до нього не добратися. Зачепити б чимось. Ну, якийсь багор чи саперську «кішку», тільки спочатку ми не знали чи він точно мертвий, надіялися, може, ще живий… Але, як почали у нас стріляти, то на всякий випадок і його накрили…. Через триплекс бачимо, що все вже – капець. Він лежить так, і видно, ніби в кіно, як його розстрілюють – добивають. Гімнастерка на ньому від куль такими фонтанчиками, блін, розривається… Зайшли ми врешті з одного боку, відкрили десантний люк, якось зачепили за руку чи за щось… Удвох ми його ледве всунули, такий великий і важкий був, що капець. Ну, і мертвий, ясна річ. Вирвали ми його, запхали в машину. Кабан, командую, розвертайся, дуємо звідси, бо нам тут гаплик буде. Витягнули того вбитого пацана, вивезли…
– Я читав, що Михайло Тухачевський, майбутній маршал Радянського Союзу, котрого потім розстріляли як шпигуна і зрадника, під час Першої світової війни, за півроку перебування на фронті, був відзначений п’ятьма орденами. Ваш батальйон постійно вів бойові дії. Як часто бійці та офіцери отримували нагороди?
– Я отримав дві нагороди, медаль «За відвагу» і орден Червоної Зірки. Обидві вже після того, як демобілізувався. Медаль – 83-го року, а орден 87-го. Пригадую, потелефонували з військкомату обласного, кажуть, приїдьте тоді-то. Навіть не сказали чого, я думаю, якась грамота чи що. Приїжджаю, а там офіцери зібралися, якісь полковники, комісар військовий, ну, й почали мене розпитувати. Що, за що? – розкажи. Ну, я кажу, служив там і там. Вони: от прийшла нагорода. Показують, я, чесно кажучи, тоді, як побачив, то розстроївся. Я сподівався, що нагорода радянська буде, а тут вийшло, що від Афганського уряду. Якісь ієрогліфи, ну, вона схожа на нашу, передерта з Радянської, але відчуття не ті. Я думаю, йолки-палки, що ж таке!? Коли я вже налагодив контакт з Мальцевим зв’язався, своїм командиром роти, то зпитав, а чого медаль афганська? Не знаю, каже, ми представляли тебе на Радянську. Бог його знає. У мене одна така в області. Ну, вийшло, як вийшло. А орден уже пізніше, нас троє в один день отримали – Федя Муленко, Комарук і я. У нас поранених і вбитих обов’язково представляли. А всіх і інших – як прийдеться. Командир зараз говорить, от, блін, був якийсь негласний указ, а треба було вас усіх представляти… Це ж стільки операцій, стільки бойових виходів було! Але що тепер?! Дійсно, що тепер?.. Той же Федя Муленко, сержант, він наш, луцький, на Київському майдані живе, ми з учебки прийшли разом, його тричі до ордена Червоної Зірки представляли, а отримав лише одного. Оскільки лишився живий, здоровий і, так би мовити, всі запчастини на місці. А хлопець геройський. Був випадок, він під шквальним вогнем бійця вбитого витягнув. Снайпер Льові прямо в лобешню заїхав. Це в горах було, в Баглані… Ну, він вже мертвий лежить, зразу перша куля в голову влучила, так і ліг там на снігу. Метрів двадцять від нас, буквально рукою подати, а підвестися не можна, такий вогонь щільний. Рота лежить за камінням, а як дістати? Був там такий Османов, каже, мені на дембель, я не піду. От Федір вискочив і якимсь чудом притягнув, бушлат в трьох місцях був пробитий. Роздягнувся – тут подряпина, тут подряпина… А так все мимо пролітало.
– Як Ви гадаєте, чому одних кулі обминали, а інших – ні?
– Якби ж знаття. Розкажу тобі про один випадок. Йшли ми колоною на Файзабад. Ми у загоні забезпечення руху колони. З нами сапери, а з ними собака – німецька вівчарка, міни знімала. І був підрив, дуже потужний підрив. Прямо у мене на очах. Загинув сапер, а собака залишився, і я його до себе в машину забрав. Фактично я мав підірватися на цій міні. Ішов другим… Там взагалі жах такий вийшов… Поблизу Аартенжелау, це такий проміжний населений пункт між Файзабатом і Кундузом. У цьому місці Руслан Каленюшко служив, батько твій його знає. Саперна машина зроблена на базі танка, спереду трали причеплені – катки такі. Якщо підрив, то не сама машина підривається, а ті трали. Сапери ті стояли в Аартенжелау, і ми там зупинилися, а ми на передку колони йшли. Машин, мабуть, пара сотень. Там – наливники, боєприпаси і всяке таке. У бік Файзабаду рухалися. Дорога – капець! Тільки й чуєш в ефірі, то тут, то там машина з серпантину зірвалася. Там такі гори, такі проходи, знаєш, що тільки караван може пройти. І з одного боку скелі дуже величезні, а з другого – річка. І так йшли, йшли, йшли… Доходимо до Аартенжелау, а там зупиняє командир гарнізону і каже: «Вечоріє вже, зоставайтесь тут. Хай колона підтягується, а завтра вранці поїдете далі». Зібралися наші командири, щось там порадилися між собою і вирішили, що їдемо сьогодні. Переді мною танк Т-62 (я навіть бортовий номер зауважив – 713) і машина з цими катками, а там такий поворот – вони ніяк не могли зманеврувати, щоб піти спереду. Диркає туди-сюди. Чую в ефірі командир командує: «713 мотор вперед!». Бачу танк рушає. А сапер сидів всю дорогу на моєму БТРі, щось ми там між собою перемовлялися, як звичайно – звідки родом і всяке таке. А тут він на танк пересів. Автомат в нього так на колінах лежить. У танка гармата відвернута, а він позаду, там де двигуни, розмістився. Собака зі мною в машині залишився. Я за кермо пересів в цей момент, Кабан, механік мій – поруч, змучений – дорога важка… Отак ідемо, ідемо, ідемо. Чимало так пройшли – все нормально. У мене, нога на гальмі, помаленько так спускаюся. Дивлюся в кінці місточок такий, прохід звужується – і міст. У мене так, знаєш, серце: туф, туф, туф! І в голові – міни, конкретно, я не знаю звідки, але відчуваю – міни. І я починаю збільшувати дистанцію. Збільшую, збільшую, збільшую… І дивлюся на цей танк, а він іде отак вниз. Аж тут – буфффффф! На місці танка такий гриб диму, ніби після ядерний вибуху. Кабан до мене: «Саня – міни!». Ну, тут вже сліпий побачить… Я глушу машину, пам’ятаю ще люки позакривали. А як дим і курява осіли, ми підбігаємо до танка, танк стоїть майже цілий, міна спрацювала під двигуном, якраз там, де сидів цей сапер. Двигун разом з коробкою передач у річку викинуло. Ці танкісти живі, всі контужені, чорні, машина горить, матюкаються, на чому світ стоїть. Там якісь узбеки серед них. Де ж той сапер? Давай його шукати… Коротше, метрів за 50 знайшли. Побитий весь, нога відірвана, тільки на штанині тримається… Слава Богу, засідки не влаштували. Тут вертушки зайшли, сіли. Якийсь медбрат ногу ту, якісь ще сухожилля зосталися, відрізав – викинув. Перетягнув, щоб кров зупинути… На борт вертушки закинули, здійнялася… Потім чую в ефірі, помер. Не довезли, не вижив.
– Виходить, Вам щастило?
– Напевно, щастило. Я не відсиджувався у безпечних місцях, не уникав небезпеки… Я брав участь у такому числі бойових операцій, що збився з рахунку. А комусь достатньо було й одного виїзду. Або ж до пори, до часу. Кому як. Цього не прорахуєш. Був у мене товариш – хліборіз Коля Кудітін. Хліборіз – це блатна посада (він видає хліб, масло і цукор). Цей Коля дав мені ящик масла, щоб продати. Якраз під час контакту з місцевим населенням нас і накрили. Ми тільки зупинилися, я вилажу із люка, гукаю: «Бача! Інжибьйо!» (Хлопче, йди сюди). Пацан підбігає, а тут дві машини комендатури зліва і справа – раз – і затиснули мене там. Мій БТР-70, броня 36. Коротше беруть мене – і в комендатуру, і пропав я разом з екіпажем, з обладнанням, геть зі всім на дві доби. Ніхто мене не шукав, нічого. Де дівся? В роті, в батальйоні кажуть, поїхав в Північний Кундуз, а фактично на губі. Врешті з’ясували. Приїжджає потім сам Ігор Плосконос. «Командир машини, до мене!» Я виходжу. Тільки – бабах! – у груди. Аж ґудзик мені сюди вліз. Питає: «Знаєш за що?» – «Так точно». – «За що?» – «За те, що взяли». Він каже: «Ви розвідники, а вас тут якась піхота пов’язала. Непорядок». Ми, звичайно, Колю не здали, але його швидко вирахували – на тому ящику штамп складський стояв. Одним словом, поперли його із хліборізів. Потім він на фугасі підірвався. Це трапилося на Панджшері. Панджшер – це взагалі мрак! Такі місця, що коли ми вийшли звідти, мені решта Афгану раєм видалася. Ми три місяці там провели. Це була масштабна операція. Частина нашого батальйону на броні заходила, а частину з вертушок висаджували. На тому БТРі сиділо чоловік сімнадцять-вісімнадцять, а живими зосталися тільки троє, у тому числі Коля Кудітін. Наш підрозділ заходив через Саланг. Унизу спека така, що гума плавиться, на броні яєчню можна смажити, а на самому піку, де прорубаний тунель (кілометрів десь із три), стоїть наша охорона – пацани у кожухах, вуха шапок опущені… Холод страшний, кругом сніг, бурульки… Там сімдесят плюс, а тут, мабуть, десять мінус. Потім ми між собою жартували: оце спогади у пацанів будуть про Афганістан – постійна зима і холод… Але я відволікся. Вибух був такий, що башту вирвало і на той бік річки закинуло, машина сповзла у воду, почали тонути, декого взагалі не знайшли – безвісти пропав… А Коля був у люку, каже, отямився тільки у воді. Хтось його витягнув… Я підійшов до нього, а в нього замість голови суцільна груда бруду, бинт, кров… Я взяв за руку, а він озивається: «Саня!..» Я думаю, йолки-палки!.. Але вижив Коля, хоч дуже його покалічило, половину черепа знесло. А міг би до дембеля в цій хліборізці просидіти.
– Такого роду торгівля була великою провиною? На скільки це присікалося і каралося?
– Ясна річ, ніхто подібного не вітав. Начальство намагалося з цим якось боротися, але в тій чи іншій мірі цим займалися всі. Кожен у міру своїх можливостей. Я тобі скажу ще таке, про це ніхто не говорить. У нас було так: командир по радіозв’язку питає, будемо піднімати другий батальйон чи, скажімо, другу роту? Тут ми раз, між собою переговорили – ні, не треба. А чому не треба? Бо прийдеться ділитися. Ми коли розгромлювали, наприклад, банду духів, то першим ділом що розбили? Зразу – по кишенях, гроші вивертаєш, годинника знімаєш. А вже потім зброю починаємо збирати, патрони… Всю трофейну зброю до Кабулу відправляли. У нас завжди гроші якісь при собі були. Я бізнесмен ще з Афганістану (сміється). Це сто відсотків – я просто розказую, як воно насправді було. Отака була війна, отака правда. Якщо починається оце все мочиво, всі знають, чого ми тут. Ліквідуємо і зразу першим ділом – трофеї. Не знаю, як в інших, а в нас так було. Ідемо на прочісування кишлака, ну, просто прочісування. Стоїть задача перевернути верх дном будинок чи пару будинків… Що ми там шукали, не знаю. Типу зброю. От командир взводу, наприклад, каже, принеси магнітофон. Дивишся, десь там в якомусь кутку Грюндіг стоїть, раз – прихопив з собою. Приношу. Замполіт Авдишев: «Що за магнітофон?» – «Та там у кишлаку взяв». – «Занеси назад!» – «Не понесу!» – «Я тобі наказую: занеси!» Комар бере цей магнітофон, кидає під ноги і розстрілює з автомата. Плює, розвертається і йде геть. Не тобі і не мені. От так воно виходило. Ну, не було там отого славнозвісного гуманізму і патріотизму.
– Американський письменник, учасник Другої світової війни, Курт Воннеґут написав роман «Бойня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей», оповідаючи про пережите, він відзначав, що багато солдатів потрапили на війну будучи зовсім юними, по суті дітьми, і не будучи психологічно готовими до стресів, з якими стикалися. Як би Ви прокоментували цю думку? Чи вважали Ви себе на ту пору дитиною і чи були готові до випробовувань війною?
– Такого роду думка мені ніколи в голову не приходила. Тоді я себе точно не вважав дитиною. І завдання ми виконували зовсім не дитячі. Це зараз можна говорити про випробовування війною, а тоді це було звичайною справою. Ти – солдат, ти на війні, і твої дії обумовлені обставинами, у які потрапляєш, і наказами командирів. Але, звичайно ж, все це нелегко і непросто давалося. Пригадую, в Дарерабаді у нас взагалі прямо якась «брестська фортеця» виникла; там і діти, і жінки – їх так утюжили, що капець! Духи засідку організували, командир нашого батальйону Воробйов на КШМ (командно-штабна машина) підірвався. Ніч, тишина, і тут такий підрив. Ну і понеслося зі всіх видів зброї. Духи, відповідно, теж – нас накрили. Вони надіялися, що буде щось слабше. Може, якась машинка, якийсь газон. А тут розвідбат у повному складі – потужна бронегрупа. Під нашим вогнем вони відійшли. Якихось два будинки були, вони у них закріпилися. І зразу чую: коробка туди, коробка сюди. Відрізати все кулеметним вогнем і знищити. Танки на позицію вийшли. Як дали осколочно-фугасними. Там усе в друзки – двері, вікна, все, у повітря здіймається. Здається, хана їм там. А тільки ми піднімаємося, а звідти кулемети б’ють, не підпускають. Давай знов, і пішло, і поїхало. Вони так не слабо там зачепилися. Чую: «Піднімай ромашки!» І заходять вертольоти. Летять ці реактивні снаряди – і в будинок, і за будинок, і десь до тебе долітає… Потім знову команда: «Піднімай людей!» – а звідти знов б’ють. Ну, прасували ми їх, поки гробове мовчання не наступило. Забігли туди, гранатами закидали, добили тих, хто там ще ворушився. Ми ще не завершили, а тут їм на підмогу якась група підходить. І почалася друга хвиля – підпалили одну нашу машину, другу. Стоїмо на тому рисовому полі, дві машини підбиті горять… Вже чути, що є втрати. До духів ще група на допомогу прийшла. Затиснули нас. Командир: «До ранку тут стоїмо». Вранці вже все, що могло згоріти, згоріло. Заходимо – все довкола обвуглене, трупи всі посмажені… Починаємо зброю забирати, тіла витягувати… Пам’ятаю, беру за ноги, витягую, а там шкіра злазить із тіла, бо ж м’ясо смажене, все обгоріле… Я потім місяць не міг від цього відійти, не знав, куди руки подіти, смерділи мені смаженим… Після такого побоїща, коли починаєш все це розбирати – тут дух, тут свій, там рука чиясь, там нога, голова… А тут дивишся – жінки лежать, діти… Не люблю я цього згадувати. Це похмуро і гнітюче, після такого жити не хочеться.
– Олександре Анатолійовичу, чи вплинула війна на Ваше подальше життя? Всі ті жахи, яких Ви набачилися і, в яких брали участь не могли не позначитися на юначій психіці.
– У мене було декілька таких ситуацій, доволі таки стресові речі. Навіть, коли зараз згадую, то мені погано робиться. Що там казати, правда в тому, що це була бойня. Важко згадувати. Я вбивав упритул, розстрілював… Розстрілював із трьох, чотирьох метрів, я очі бачив. У нас така робота була, ми розвідники. Що таке розвідгрупа? Зараз називається деверсійна група. Йде група захоплення, а попереду рухається три бійці – називається дозор. Ти йдеш на передку, йдеш найперший. Бувало так, що тебе пропускають, а група захоплення потрапляє у засідку. А бувало, що ми влаштовували засідки. Командир казав: «Хоч у трусах, хоч у кросівках, – в мене були кросівки Puma, – головне, щоб тихо і без шуму, щоб ніхто вас не засік». Була в мене ситуація… Ми йшли спереду. Нас троє – я, Комар (Сергій Комарук) і ще хтось, не пригадую. Ідемо з годину по кишлаку, ніч, собаки гавкають, собаки чують… І до нас якийсь пес причепився, група призупинилася. А Комар мав на озброєнні ПБС (прилад безшумної стрільби). Він бере цей ПБС і починає цілитися. Я кажу: «Сергію, може, не треба?» Думаю, страшно, якщо добре не попаде, тільки поранить – пес скавучати почне, здійме переполох на весь кишлак. Я відвожу його ствол, а він так мою руку вбік і каже: «Ні». Стріляє і влучає в собаку з першого пострілу, тільки – чпок! – і нема. Навіть не кувікнув. Ну, ми далі рухаємося у бік об’єкта. Маршрут ми ще, будучи в батальйоні, по карті роздивилися і вивчили. Планувалося, що зранку з цієї сторони зайде бронегрупа, тобто БМП, БТРи, вони почнуть обстріл, і духи відступлять, попруть на нас, а ми повинні були їх зустріти і знешкодити. Виходимо до річки. Рухаємося берегом вздовж дувалу. Спочатку він був високим, а потім почав зменшуватися – все нижчий і нижчий. Врешті довелося пересуватися навкарачки, щоб нас з-за цього дувалу не було видно. Аж тут – пролом у цьому дувалі. І от ми бачимо силует, там біля місточка ходить їхній чатовий. Досить так близько, знаєш, може, метрів сорок-п’ятдесят. Річечка невеличка, менша, ніж Стир, але трошки більша від нашої Сапалаївки. Ми залягли. А вже пора така, що починає сіріти. У Ведах цей проміжок часу називається брахма-мухурта. Це якраз десь сорок хвилин перед сходом сонця. Визираємо ми з-за цього дувалу і бачимо духів, зовсім близько, вони сидять довкола вогнища і курять чілім, а автомати їхні поряд такою ніби пірамідою стоять. А вартовий цей так трішки лівіше. Духи курять, щось лепечуть по-своєму. Ми причаїлися, можна б стріляти, але хтозна скільки їх там. Ми бачимо перед собою чоловік сім-вісім. Але скільки їх там насправді – не знати. Коли вже бронегрупа прибула, з’ясувалося, що їх чоловік сорок-п’ятдесят. Але це потім, а зараз сидимо, дивимося на того чатового. А він ходить на тому боці річки, ходить, ці ж хлопці сидять за своє щось теревенять. І раптом цей чатовий переходить місточок і рушає стежкою прямо до цього пролому, де ми знаходимося – Комар зліва сидить, я справа. Тільки ми по один бік дувалу, а дух з іншого. Ну, я так на Сергія глянув, видно, що йде прямо до нас. І нам вже нема куди діватися, нікуди ми не розсмокчемося. Мусимо його ліквідувати, а тоді вже, що буде, те й буде. Я так прикидаю, що зараз має голова з’явиться, він повинен нахилитися, щоб в цей пролом пройти. Минає тридцять секунд, сорок секунд – його нема. Проходить хвилина, ми обидва голови висовуємо – де ж він дівся? А він, не доходячи до нас, сів по природній потребі. Зняв штани, поклав свою гвинтівку, М-16 в нього була, поклав її біля себе, ну, й робить свою справу. Комар мені показує, що треба його прибирати. Він вилазить тихенько з одного боку, в нього ПБС, і так пошепки до нього: «О, бача, інжибьйо!» І позує йому жестом – йди сюди. Цей дух різко хапається за гвинтівку, і тільки звук такий – вшух! – Сергій вистрілив. І чую в цій тиші таке: «О, Алах!», – і хляп! – дух упав. Із першої кулі на смерть. Ну, тут Сергій каже: «Прикрий!» А далі все було по-накатаному, Комар перескочив через дувал, зразу зняв годинника, бабки забрав, гвинтівку… Труп у воду скинули, і він далі пішов уплав по річці. Особливого шуму якогось ми не здійняли, до того ж духи були під дією наркотиків, тому не зауважили, що вартовий зник. Продовжували спокійно сидіти, заметушилися тільки, коли почули звук двигунів, зрозуміли, що техніка наближається. Але на нас, як очікувалося, не пішли, а почали з того кишлака вверх по течії річки відходити. Ми вже навздогін їм відкрили вогонь. Тобто пішло не зовсім за тим сценарієм, який ми собі намітили. Чому мені ця історія прийшла на думку?.. Цей дух, вірніше, його душа, залишила тіло буквально з іменем Бога. Я зараз практикую духовний спосіб життя, і всі релігії кажуть, що перед смертю дуже важливо згадати ім’я Господа, на якій мові, в якій конфесії чи релігії – це не важливо. Хтось, помираючи, згадує ім’я Ісуса Христа, хтось Єгови… Бог безмежний, він має багато імен. Ще раз хочу підкреслити, якщо людина пам’ятає Бога в момент смерті, це дуже добре. Тоді, в Афганістані, я цього не розумів.
– У своїх розповідях Ви не дотримуєтеся хронології. Для людини, яка пережила стільки страшних подій, напевно, не так вже й суттєво, у якій послідовності вони відбулися. Хотів би лише запитати, яким було Ваше бойове хрещення?
– Десь одразу, як тільки я прибув із Союзу, ми вийшли на караван. Ніч, світить місяць, я розглядаю міст у прилад нічного бачення. Через цей міст мали йти духи. Ну, а ми мали їх ліквідувати. Отож сидимо, аж тут з одного посту, чую, на тангенту хтось натиснув і пошепки каже: «36-й, пройшли, мене пройшли, я пропустив, зустрічайте». Я дивлюся у прилад нічного бачення: стежка, міст, у місячному світлі силуети – людей, верблюдів, чую тупіт. У мене рука вже на спуску, група вся наготові. А мене починає трясти – зараз я буду розстрілювати, по суті упритул, живих людей! Ми сидимо, чекаємо. Чую: тук-тук-тук… Чекаю на команду, що хтось із командирів скомандує відкрити вогонь. У мене такий мандраж почався!.. Слухай, вони всі пройшли буквально прямо переді мною, а команда чомусь не прозвучала. Чути, як у темряві віддаляються, пройшли під самим носом. Не знаю, чому цю групу пропустили. А тут вже й світанок, сіріти починає, і йде караван із протилежного боку, по цій самій стежці. І тут команда – вогонь! Як дали по тому каравану! Все, що було – полетіло в той бік, все розрядили. Поки там все не замовкло і не перестало ворушитися. А потім виявилося, що це мирний караван. Той, що вів караван, якимсь дивом вижив. Як він кричав, щоб його добили! Отаке бойове хрещення…
– Ви дотепер переживаєте?
– Як не переживати? Це не те, що можна за власним бажанням з пам’яті викреслити. Якось я духа розстрілював, в нього закінчилися патрони. Це в Баглані трапилося. У нас там машина підірвалася. А тут кавуни, дині… Штик-ножа дістали, накраяли скибок. Лежимо, смакуємо. Тишина, все добре. І тут тільки – шльоп, шльоп – десь зовсім близько. Що таке? Снайпер звідкілясь шмаляє. Звідки – не ясно. Почали роздивлятися. Ага, сопка, давай – туди, прикриємо. Відділення повалило на ту сопку, чоловік дев’ять. Із них шість кулеметників, ну і три автоматники. Виходимо, окопи вже відриті, духи залишили їх і перейшли на іншу позицію, котра розташовувалася ще вище. Ми сіли, облаштувалися. Внизу колона стоїть, через ту підбиту машину. Сидимо, чекаємо, чекаємо, чекаємо… А позиція для духів, ясна річ, провірена і пристріляна. Ну і починають вони з тієї вищої точки вести вогонь. І настільки цей вогонь був щільний, що просто страшно було голову виставити, бо реально розумієш, що в голову зразу прилетить. Але відстрілюватися ж треба. Думаю, хоч руку з кулеметом вийму, чергу випущу. Пуляєш хтозна в якийсь бік, неприцільно, просто так огризаєшся. Сидиш, а кулі лягають із того боку, у бруствер окопу, так акуратно і чітко, що очевидно – варто тільки носа вистромити – без голови залишишся. Тож сидимо ми там, трава горить, духи щось там кричать. Вітер – афганець – дме. Вогонь пішов по схилах, і на наш, і на їхній. Врешті ми отримали команду, що можна відходити. Ми починаємо відходити і попадаємо в засідку, почався обстріл колони. Зав’язалися ми з духами, вийшло так, що наша група не лишилася біля колони, а пішла типу викурювати їх. Зблизилися ми, перестрілюючись, але відчуваємо, що їхній вогонь починає послаблюватися, щораз все менше, менше, менше… І я розумію, що в них закінчуються патрони. Коротше, вийшли ми на них. Кого постріляли, хтось відійшов. Один зі зброєю лишився… Нас четверо, півкругом до нього так підходимо. Був там такий Скакальський з Вінниці, він дембель, а я тільки з Союзу. І він так кидає мені автомат, каже: «З мене вистачить, ти вчись». Я йду на цього духа і думаю, як стріляти, а в нього вже немає патронів. Ми зближаємося, а він так дивиться на мене. Я думаю, треба ближче підійти, дивлюся на нього, очі в очі. Дивлюся й думаю, треба ще ближче, щоб не промахнутися. І вагаюся, чи від плеча стріляти, щоб зразу в лобешню, чи від пояса. І вирішив, що все-таки від пояса. Даю чотири коротких черги. Його так якось прошиває і розвертає. Він падає, його перекрутило буквально на триста шістдесят градусів, лицем втикається мені прямо в ноги, чалма злітає… Однією з куль я йому десь аж у скроню влучив. Ну, він зразу – на смерть. І тут почалося. З нами були десантники з Кабульського спецназу. І там такий Гоша, підкликає мане. Я підходжу, він мені – бах! – у щелепу. Каже: «Ти що, не знаєш, як треба стріляти?! Однією кулею треба вбивати. Ти як стріляв?!» А я дав чотири черги, прошив його і рикошетом пішло назад, нікого з наших не зачепило, але віддача пішла. Я отримав за це. Але коли ми вже виходили, то знову попали в засідку, уже в Баглані. Нас із «зеленки» обстріляли. І Гоша цей загинув. Я пам’ятаю, яке в мене злорадство було. Думаю, от скотина, так тобі й треба. Вони ж, дембеля, всі борзі, на машинах зверху. Йому черга прошила груди, обидві легені. Коли ми вийшли з-під обстрілу, поклали його на плащ-палатку, підходить до нього Кіт, один із цих десантників. Дивиться і сльози течуть, каже: «Гоша…» А Гоша говорить, от, Кіт, я купив собі джинси на дембель, купив собі ще щось там, а от ще щось там не купив, хотів магнітофон… Кіт так дивиться на нього і каже: «Гоша, ми тобі все купимо, ти тільки живи». Одним словом не довезли його до госпіталю. Богу душу віддав. Не дожив до дембеля.
– У такі моменти Ви не шкодували, що рвалися до Афганістану?
– Ні. Складно пояснити, але – ні. У мене не було страху ніякого, ніяких сумнівів чи докорів совісті… Це все потім. Одного разу я розстріляв жінку. Не хотів, так вийшло. Операція проходила в кишлаку. Ми повинні були проникнути в будинок, щоб зайти духам у тил. Я був командиром другої групи. Ломанулися ми, а хвіртка не відчиняється. Ні плечем, ні ногою не виб’єш. Гримали, стукали – хоч би що. І я дав декілька черг, ну і зачепив її. Прямо в груди влучив. Я її навіть не бачив. І коли ми вже вибили ту хвіртку, Юрка Князь ще туди гранату чи пару гранат закотив. Там добряче бабахнуло. Вбігли ми туди, а там якісь тварини, якісь кури, крик, лемент… Одним словом, ми вже забули за тих духів. А вони тут за парканом, тільки в сусідньому будинку. Авдишев, замполіт роти, каже, перев’язуй. Нам вже не до духів, ми її в якийсь плащ-намет, промедол вкололи, на дорогу винесли, машину якусь зупиняємо. Давай, у Кундуз, до лікаря… Ми діяли так, як нас вчили. До мене ніхто не мав ніяких питань чи претензій. Але згодом вже, коли ти все це згадуєш, аналізуєш, думаєш, блін, навіщо все це, для чого все так?..
– Як Ви давали раду постстресовим станам? Чим рятувалися?
– Усім чим міг рятувався. Моржував, ходив до психологів, ходив до церкви, співав разом із бабцями в церковному хорі. Я був атеїстом, в Афгані, навіть у найскрутніші моменти, ніколи не звертався до Бога. І коли небезпека минала, ніякої вдячності не відчував. До Бога я прийшов уже в зрілому віці, коли полізли проблеми. Не знаю, як їх назвати. Душевні, психологічні чи ще які… Як не прикро про це згадувати, у мене траплялися запої. Я міг по два тижні пити… Але врешті розумієш, що це нічого не дає, тільки деградуєш, гробиш сам себе… Років дев’ять тому я став на духовний шлях. Чим завдячую своїй дружині. Зараз у мене є духовний наставник, я читаю ведичну літературу, читаю мантри… Веди говорять, що гріховну діяльність можна нейтралізувати. Мантри очищують розум. Я щодня встаю о четвертій годині ранку і дві години молюся… Я щасливий, що став на цей шлях, знання, які відкрилися мені завдяки цим практикам, у корені змінили моє життя.
– А яким був Ваш стан одразу після демобілізації? Яким було Ваше фізичне і моральне самопочуття?
– Після Афгану у мене був стресовий стан. Скажімо, мене дратував сам факт, що там війна, пацани гинуть, а тут – дискотеки, люди насолоджуються життям. Але, напевно, у першу чергу я був виснажений фізично. Прийшов худим, жовтим, кашляю… Ще під час служби я відхворів жовтухою. А другий раз – вже після повернення. А потім до всього виявили туберкульоз. В Афгані ж як? Уночі через якийсь арик чи гірську річку – автомати вгору, перебрели, потім в мокрій одежі на землю впав десь і лежиш до ранку. Здоров’я від цього не добавлялося. Лікар сказав, жити хочеш – лягай на операцію. Вирізали мені частину лівої легені. Дали другу групі інвалідності. Сказали – не можна перебувати на сонці, не можна лізти у воду, уникати холоду, дівчат не дуже любити… А в мене все було навпаки. І на сонці засмагав, і у воду ліз…
– Олександре Анатолійовичу, Ви тривалий час і успішно займалися бізнесом. Розкажіть, будь ласка, про цю сферу своєї діяльності.
– Мене в 90-х бандити Олійним Папою називали, я займався олією, брав великими партіями, продавав оптом і вроздріб. Починалося з того, що я брав мішок з грошима, їхав по селах, скуповував соняшникове насіння і відвозив на завод – Дніпропетровський олійноекстракційний комбінат. Знаходив якихось прокурорів, щось їм башляв, через них домовлявся. Вони допомагали, бо не кожен міг влізти у цей завод. Підписували контракт. Це називалося давальницька основа. Я давалець, приїхав, купив у колгоспі соняшник, тільки приніс гроші, а вони їх вже ділять, як шкуру вбитого ведмедя. Вони мені давали свій транспорт, самоскиди, ГАЗони. Возив – туди соняшник, назад олію. Також брав машини в оренду, тільки це були цистерни в яких возили дизельне пальне, нафтопродукти, у такі олію не заллєш. Домовлявся, пропалював ті бочки. Згодом придбав власну техніку. Спочатку радянську – МАЗи, КамАЗ, пізніше, коли вже став на ноги, – Мермедеси Актрос, MAN. Сам їздив за ними у Європу. Підтягував перекладачів, встановлював контакти, укладав договори.
– Ви були приватним підприємцем?
– Я працював і від фірми, і як підприємець. Я й зараз працюю, як юридична особа і як приватний підприємець. Возив на Торчин Продукт (виготовляє майонези), завод «Спектр» (фарбу), завод Маселко (масло), Пан Курчак (корм). Чимало на хлібокомбінати постачав (вони олією форми змащують), у Львів, у Тернопіль. Коли вже мав власний парк машин, сам їм розвозив. Пропонував їм ціну нижчу, від тієї, яку виставляли місцеві постачальники. Сам теж продавав, мав власну велику роздрібну мережу – три десятки продавців. Машини виїжджали на ринки. Крали дуже багато. Але вистачало всім, і мені вистачало, і їм. Коли працюєш на давальницькій основі, то собівартість олії виходить невисока, а коли купуєш готову олію, то можеш тільки якусь націнку зробити. Якщо своїх десять-п’ятнадцять відсотків накручу, це за щастя було. Возив із перевищенням тонажу, не двадцять, а двадцять чотири, двадцять шість тонн, в мене цистерни не стандартні були. Можливо, за кордоном дозволяється, в той час і в нас на це уваги ніхто не звертав, а зараз вже карають за таке. Я вважаю, що це правильно, бо дороги руйнуються.
– Як Ви прийшли до цього бізнесу? І чому саме олія?
– Ніша з’явилася, я її й заповнив. А перед олією я займався «Волинянками», в Російській Федерації відкрив фірму, Волинь Авто називалася, а тут мале підприємство Автокомфорт. Торгував автомобілями. Перед цим був співвласником КТК Лімітед, там було багато засновників – чоловік п’ять. Один з них директор автозаводу, ще директор «Реммеблі». І Гена Колесніков, я його називав кандидатом усіляких наук. Видів діяльності вони понавигадували дуже багато. Закрутили ми цю справу. У кожного свій проект, хтось гриби вирощує, «Реммеблі» – меблі виготовляє, а я якось так зразу зачепився, що буду продавати парфумерію Жан-П’єр Санд – французька марка, і ця парфумерія в Луганську була. Моя дружина родом із Луганська. Поїхав я в Луганськ – домовився. Парфуми вони дорогі і малооб’ємні, для перевезення не потрібно якогось спеціального великого транспорту. Причіп позаду легковика, а в тому причепі на декілька мільйонів цих маленьких пляшечок. Привожу їх сюди – раз, раз, раз, швиденько тут все. Хлопці в мене працювали, магазини теж брали. Потім мені, там же в Луганську, запропонували жіночі всякі штуки. У той час ліфчики з кісточками вважалися крутими. Я вже спеціалістом по цих ліфчиках став (сміється). Працюю нібито від КТК Лімітед, купив кілька машин – ЗІЛ 43-31, ГАЗ 53, фургон з будою, якісь рафіки, причепи з’явилися… Я кажу: «Мужики, півроку минуло, а ви ще досі розказуєте про якісь гриби і меблі… Не в образу, але я з таким самим успіхом можу й на себе працювати». Поговорили, поговорили, побажав я їм щастя й добра і написав заяву на вихід. Нічого не взяв, взагалі нічого. Десь через рік від сили вони ліквідувалися. А я створив фірму «Автокомфорт», попробував ремонтно-будівельними роботами зайнятися. Пішов до тодішнього нашого мера Кривицького. Кажу: «Мені потрібна техніка – екскаватор якийсь, щоб було чим копати, чим возити, чим вантажити. Допоможіть, Антоне Федоровичу». Він каже: «Поїдеш в Бородянку – на екскаваторний завод. Привезеш два екскаватори. Один собі, один Ольховому Юрієві Васильовичу з Автодору. Я даю тобі чотири “Волинянки”, обміняєш їх». На Автозаводі тоді «Волинянок» у вільному доступі не було. Ось звідки тема «Волинянок» пішла.
– Який це був рік?
– Це був дев’яностий, дев’яносто другий, десь у цих роках. Їду туди, везу чотири «Волинянки». Приїжджаю, пам’ятаю – комерційний директор, якийсь Шнайдер вискочив: «О-о-о-о, джипи привезли! – зразу. – Що треба?» Я кажу: «Мені три екскаватори з зіпами (запасні частини), з навісним обладнанням, інструментом». Він: «Ні, три за чотири машини не дам, можу два дати». А мені два й треба було. Я його на понт взяв. Ольховий дав тоді для транспортування КАмАЗа, ззаду причіп. Як зараз, пам’ятаю того екскаватора – ЕО-2621 В-3. Зворотній широкий ківш – зерновий. (Бувають вузькі, для прокладання ліній зв’язку). Гідромолот там був, коротше, вся комплектація – гору ящиків надавали. Вивантажив я екскаватор Ольховому. Куди другий дівати? У мене своєї території нема. Думаю, ящики до баби на Гнідаву відвезу. А за екскаватора домовився з Ольховим, щоб у нього на території поставити. Ходжу щасливий. Але треба ж далі щось робити. Якогось крана шукати… Вирішив поїхати у Прикарпатський військовий округ, там попросити. Може, серед списаної техніки що добре трапиться. Ми вже тоді з Ольховим співпрацювали – робили ремонтні роботи. У мене бригада була, хлопці замкову площу реставрували, бруківку клали, бордюрчики ставили. Це був субпідряд, Автодор – підрядчик, замовник – міськвиконком, бюджетна організація. Дивлюся, нормально виходить, можна непогано заробляти. Головне завдання – з бюджету побільше грошей витягнути. Паралельно ж заснували КТК Лімітед, там я ближче познайомився з директором автозаводу. Так і розвинулася тема з «Волинянками». На той момент у мене вже і транзитні номери були, і необхідні довідки. Дружина рахунки від фірми виписувала. Мобільних телефонів тоді ще не було. CB-радіостанцією President Herbert користувався. У мене на автомобілі антена стояла, і вдома на будинку висіла. Зв’язуюся з дружиною: «Зараз клієнт приїде…» На автозаводі дівчатам – комусь коробку цукерок, комусь шампанське… Кажу: «Буде клієнт. Потрібно «Волинянку», колір повинен бути такий, гума така, комплектація така. А потім свою станцію техобслуговування облаштував. У машин сорок стояло в той час. І що цікаво, ціна в мене була нижче ніж на автозаводі.
– Як Вам так вдавалося?
– Тут все просто, складних речей не було. Діло в тому, що працівники автомобільного заводу мали право купити автомобіль по дешевшій ціні. Я приходжу, кажу: «Вася, мені потрібна машина». У Васі ж нема грошей на «Волинянку». Звідки у простого роботяги такі гроші? Я в Ощадбанку відкриваю Васі ощадну книжку, перераховую на неї суму, яку Вася повинен заплатити за «Волинянку» і плюс п’ятсот рублів для Васі. Всі задоволені, всі сміються. В мене машина, наприклад, коштувала одинадцять тисяч, а на заводі дванадцять, дванадцять сімсот, я приблизні цифри називаю, зараз точно не пам’ятаю. До того ж у мене була повна комплектація, вибір кольорів, тут таки ж, я на коліні виписував довідки, рахунки і зразу видавав транзитні номери. Приїжджає дядько з села, якийсь там Петро – голова колгоспу, каже: «Я в вас машину брав, от вам ящик помідорів, я хочу ще одну машину взяти…» Якийсь час я так торгував, щось заробляв. А потім все застопорилося. Взагалі ніяких продаж, нічого. А я набрав у «Західінкомбанку», у Василя Гаврилишина («афганець», власник банку – ДС) кредитів під такі страшні відсотки… Раніше продажі перекривали, а тут – повний капець. Я собі думаю, що ж далі, як то бути? Вранці просинаюся, на калькуляторі раз, раз… Машини вже тоді мільярди коштували, а відсотки – за добу в банку дванадцять мільйонів наростало. Пам’ятаю, якісь такі страшні цифри…
– І як Ви вийшли з цієї скрути?
– Знайшов виходи на Росію. Згадав про свого знайомого з Орла, Юру Гурова. Зв’язався з ним. Закрутилося… Спочатку возив КамАЗах, як негабаритний вантаж, у кузові дві машини і позаду дві – на причепі. Тільки привожу, розвантажую – одразу ж забирають. А тут, в Україні, взагалі глухо – стоять. До Росії ж – не встигаю відправляти. Знову якісь гроші з’явилися. Пішли справи. Почав своїм ходом відправляти. Набирав гонщиків і сам за кермо сідав.
– Так дешевше виходило?
– Ну, це все з калькулятором, сидиш – рахуєш, як воно виходить… Затрати водію за перегін, добові на відрядження, інші витрати… «Волинянки» в Росії моментально розліталися. Росіяни любили ці машини. Коли усе відлагодилося, я вже вагонами відправляв. Так було простіше, у вагон можна напхати в два яруси. На розтяжках кріпилися. Наймав охоронців. Закидав їм ящик горілки, щоб не скучно було… А потім я попав там на чорний вівторок. Обвал рубля, страшна ситуація… Іду я до Кушеля, директора автозаводу, думаю, може, з ним щось вимудрую. Сиджу в приймальні, поряд Микола Романюк сидить, він тоді місцевий Приватбанк очолював. (Пізніше Микола Романюк був очільником Волинсської ОДА і мером Луцька – ДС). Кушель у секретарки запитує: «Хто там?» Та відповідає: «Степаненко і Романюк». Кушель каже: «Хай Степаненко зайде, Романюк хай почекає». Я заходжу, розказую, що на рахунках в Росії у мене сто мільйонів російських рублів. На той час це були гроші. Він мені дає список заводів і товарів, які йому потрібні. Я це факсом передаю своєму директору в Орел. Гуров там сидить, гроші, які на рахунках були, – перераховує. Все воно зразу купується і відправляється. Самі завозять, самі розмитнюють, самі декларують. Бо у них там вже завал був. Коротше, вивів я свої гроші. У мене такий розум. Я від природи такий, люблю, щоб все було чітко, з розстановкою. І я все повинен собі уявляти, – що, куди і звідки, – всю схему.
– У Вас це з дитинства?
– З армійських часів. Я повинен чітко уявляти собі, що буде так, так, так – весь ланцюг подій. Потрібно мати схему і знати, як вона працює. Коли я розпочинав бізнес, у мене не було власних грошей. А без грошей нічого не зробиш. Щоб отримати кредит треба мати заставу – якесь майно. Тільки – де ж його взяти? Був у мене такий випадок. Приходжу я до Василя Гаврилишина і кажу: «Вася, мені потрібно дванадцять мільйонів. Вася Гаврилишин так і сів, дивиться на мене, а це було в нього на кухні. «Західінкомбанк» тільки розпочинав свою діяльність. Він каже: «Саня, ти що?! У мене в банку всього три мільйони». Мені, кажу, потрібно дванадцять, є ідея. Куди я пішов? Іду в ЗУКБ (Західноукраїнський банк), там Сидорчук Василь був. Не знаю, чи живий він ще. Розказую, що хочу закупити в США, в Філадельфії, партію товару. Секонд хенд тільки починався. І що ти думаєш? Вмовив я його. У Луцьку в той час таких грошей не було. Він виходить на Київ, переконує своє керівництво.
– Тобто він під чесне слово видавав Вам гроші?
– Ні, була страхова компанія «Поліс». І там, пам’ятаю, був Поливода, він виступив гарантом тої угоди. Згодом він кудись подівся – ризиковане у нього було заняття. Вже не знаю де він зараз перебуває. Оформив я ці гроші не на фірму, а на себе. Перевів їх на рахунок київської фірми «Інтерсистема». Були залучені ще декілька фірм.
– А Ви не боялися, що ця затія може провалитися?
– Ні, була мене впевненість у таких речах, нюхом відчував, що все вийде. Забігаючи на перед, скажу, що закінчилося все добре. Правда, заробив я більше нервів, ніж грошей. Сидорчук переживав: «Куди ти гроші подів?..» Ми тоді конвертували цю суму через банк «Відродження», купили валюту. Долар тоді був дешевий. На другий чи третій день мене почав КГБ шукати. Хто такий Степаненко? Хто йому видав кредит на дванадцять мільйонів? На ДПЗ зарплату не виплачують, а якомусь Степаненку дали дванадцять мільйонів рублів. Вася Гаврилишин тоді аж за голову взявся, що я таку суму зумів роздобути. Був ще один такий, як я, якийсь чоловік із Черкас – Ігор, той загнав на рахунок десять мільйонів. У цілому в нас вийшла непогана сума. Моїм завданням було знайти гроші, більше я нічого не робив. Ні розмитненням, нічим іншим не займався. Коли прибули контейнери з товаром – мене покликали. Там були жіночі речі – туфлі, джинси, коротше, різний одяг. Все нове, модне, гарно запаковане. Реалізовувати товар взявся цей Ігор. Мені просто відрахували чотири тисячі доларів. На той час це були непогані гроші. Це чистими. Бо ж треба було і гроші з відсотками повернути, і тому, що гарантом виступав – перерахувати. Йому тоді кругленька сума дісталася. Він добре заробив, я заробив непогано, іншим перепало. Отака історія.
– Скільки часу стривала ця операція?
– Місяців три.
– У Вас був хист не тільки до бізнесу, але й інші таланти. Ви грали на гітарі у вокально-інструментальному ансамблі. Не виникало спокуси зробити артистичну кар’єру?
– У молодості у мене було деяке скерування у цьому напрямку. Я навіть закінчив Рівненський державний інститут культури по класу гітари. Але змінилися обставини і, відповідно, пріоритети. Хоча інтерес до гри не пропав, маю декілька акустичних гітар. Часом хочеться мені щось «пошкребти», так – для пальців – дрібна моторика… Для душі, коротше.
– Чи були у Вас ситуації, що бандити хотіли забрати у Вас бізнес?
– З бандитами то ціла історія. Чесно скажу, доводилося розбиратися з ними по-різному. І до мордобою доходило і до стрільби. Вони мені пропонували, щоб я йшов до них. «Ти пройшов Афган, у тебе є досвід, ми дамо тобі засоби, людей, будеш ними керувати…» Це означало, що треба буде брати участь у розборах, когось кришувати, когось пресувати… Мене подібне зовсім не вабило, я, звичайно ж, відмовився. Врешті вони вкрали у мене з гаража авто. Крута така, красива спортивна Honda. Хотіли, щоб я її викупив. Я відповів, що я краще за ці гроші куплю гранатомет і розстріляю їх разом з цією машиною. Ну, вони її й спалили. На щастя, ці часи і справи зосталися далеко позаду.
– Олександре Анатолійовичу, щоб Ви сказали на завершення нашого інтерв’ю?
– Нічого просто так не буває, нинішнє наше життя – результат попередніх наших втілень. Треба розуміти, що на погану нашу діяльність приходять погані реакції, на добру – добрі. Грішать люди справами, словами і думками. Щоб змінити карму (видів карми доволі багато), потрібно жити усвідомленим життям і вдосконалювати себе. Вищий щабель йоги – бхакти-йога, наука відданого служіння верховній особі Бога. Всі енергії (чи це радість, чи біль) походять від Господа і до нього ж повертаються. Весь цей процес повністю описаний. Всі знання, які ведуть до звільнення душі, вони вважаються авторитетними, істинними. Особисто я читаю читати Веди. Але можна читати інші авторитетні джерела, такі як Біблія, Коран, Тору, згідно того, чого потребує ваша душа. Існує наука самоусвідомлення. Ми повинні усвідомити і пізнати себе. Бо всередині нас на просто наші стосунки з Богом, а присутній сам Бог, весь Всесвіт. Таким чином можна вдосконалюватися. Природа душі – це служіння Богу. Йога – це зв’язок, зв’язок із Богом. У всіх діяннях людини повинен бути присутній належний умонастрій. Що б ми не робили, ми повинні робити це з настроєм: «Господи, прийми плоди моєї діяльності». Не залежно, чи ти копаєш город, пишеш книжку, чи займаєшся бізнесом.
Запитував Дмитро Слапчук.
Липень 2020 р.
.
