Іван Кошелівець. Можна одверто? або Туга за катарсисом: Статті, огляди, рецензії, інтерв’ю / Упор, вст. стаття, примітки Людмили Тарнашинської. – Харків, ФОП ПАНОВ А.М., 2018. – С. 648 с.).

Іван Максимович Кошелівець (з дому – Ярешко, 1907-1999) – видатний літературознавець. громадський діяч, перекладач, довголітній редактор журналу “Сучасність”, співробітник “Енциклопедії Українознавства”, доктор філософії, професор Українського Вільного Університету, дійсний член Української Вільної Академії Наук, член Наукового товариства ім. Шевченка в Європі. Народився в с. Велика Кошелівка тепер Ніжинського району Чернігівської області У 1927 році вступив до Ніжинського ІНО. В архіві зберігаються його заяви до приймальної комісії від 16 серпня 1927 р., до стипендіальної комісії, анкета, довідки про те, що родом із села Велика Кошелівка і походить із незаможніх селян. Так, у довідці про майнове становище батьків зазначено, що його пожитки складаються із старої хати, уціненої до 250 крб, зруйнованого хліва (50 крб), клуні (120 крб), двох коней (200 крб), корови (60 крб) і 2 десятин землі. (Особова справа студента І.М.Ярешка. Ніжинський філіал Державного архіву Чернігівської області. Ф.6121. Оп.2. Спр.1202.С.10-15).
У 1930 році закінчив Ніжинський ІНО, де слухав лекції видатних вчених Володимира Рєзанова, Євгена Рихлика, Миколи Петровського та ін. У своїх спогадах він пише: “Мені йшов двадцять третій рік, коли я при кінці червня 1930-го одержав диплом про закінчення ІНО. Мріялося стати вченим дослідником старої української літератури, ймовірно, не без впливу мого вчителя, знавця в тій ділянці, проф. Володимира Рєзанова, і я зі свіжим дипломом і випискою з протоколу професорської ради, в якій зазначалося: “Має нахил до наукової праці”, поїхав до Києва, бо там Академія Наук (не пам’ятаю, як вона тоді називалася) оголосила набір до аспірантури. Але ж, це було літо тридцятого, ледве три місяці після процесу Спілки Визволення України (СВУ), на якому судили власне Академію, бо більшість обвинувачених складалася з її співробітників чи близьких до неї, на чолі з головним обвинувачувачем – Сергієм Єфремовим. В Академії панував неспокій, і мені ніхто не міг виразно сказати, що буде з аспірантурою. Довелося прийняти запрошення Кременчуцького інституту соціяльного виховання й поки що стати педагогом.
Попрацювавши там рік, я дістав підвищення на доцента, а ще за рік зробив спробу з аспірантурою. У Харкові при Наркомосі був тоді Інститут літератури ім. Т.Шевченка з філією в Києві. Я подався до Києва. Приймав мене тоді молодий учений секретар Інституту Євген Кирилюк, який сказав мені на тоді звичне: він не певен, чи в Києві буде набір аспірантів, і порадив для певности звертатися до Харкова. Відразу з Києва я вислав туди документи, а як надійшов час іспитів, поїхав сам. У Харкові приймав мене директор Інституту Сергій Пилипенко, відомий голова Спілки селянських письменників “Плуг”, за батьківську опіку над плужанами прозваний “папашею”. Перевіривши свої шухляди, “папаша” сказав мені, що мої документи не надійшли. Теж звичне на тоді: загубилися на пошті. Я лишився у Кременчуці на третій рік” (Кошелівець І. Розмови в дорозі до себе – К.: Редакція журналу “Всесвіт”, 1994. – С.10-11).
Іван Максимович працював викладачем Кременчуцького інституту соціального виховання із 1930 по 1933 рр.. Щоправда, 1933-го, в пору масових репресій НКВС, в нього виникло повернутися до Ніжина. До дирекції Ніжинського педінституту він подав заяву із проханням прийняти його на роботу:
“До директора
Ніжинського педінституту
Прошу призначити мене на посаду доцента з історії економічних вчень та економічної статистики. Зважаючи на малу кількість годин разом з цих дисциплін прохав би дати мені додаткове навантаження з політекономії на однорічних курсах.
В зв’язку з новизною названих вище дисциплін і відсутністю програмів і підручників вважаю доцільним ставити в позклад першу з січня місяця, а другу не раніше лютого-березня 1934 року.
На курсах можу приступити до роботи зараз.
І.М.Ярешко.
4.ХІІ.1933 р.”(Там же).
У Ніжинському педінституті він працював недовго. Це була пора масових репресій проти інтелігенції. Відповідно до постанови Наркому освіти від 6 вересня 1930 р. ліквідовано Ніжинську науково-дослідну катедру історії культури та мови, а її працівників переслідувано. Показовою в цьому відношенні є й доля студента, аспіранта цієї кафедри, а згодом викладача Петра Одарченка. 1 жовтня 1929 р. ДПУ його заарештувало й півроку тримало у ніжинській в’язниці. Як свідчить виписка з протоколу №13/343 Окремої наради при колегії ДПУ УРСР від 1 лютого 1930 р., його звинуватили за двома статтями Карного Кодексу УРСР 54.10 і 54.11 – “антирадянська агітація і участь у контрреволюційній організації з метою повалення радянської влади і встановлення Самостійної України” (Кримінальна справа Петра Васильовича Одарченка. Архів 1 спецвідділу МВС УРСР. Спр. П-12800. С.5). Після цього Петро Одарченко тринадцять років відбув на засланні. Подібне лихо спіткало відомого літературознавця Євгена Рихлика. 10 січня 1931 року його арештували як агента чеської розвідки, засудили на 10 років таборів і він загинув 1937 р. біля станції Соколинська Омсько-Алтайської залізниці (Кримінальна справа Євгена Антоновича Рихлика. Архів Чернігівського управління КДБ України. Спр. П-10064. Т.1. 170 с.). Так само скалася доля ще одного працівника цієї катедри, історика Анатолія Єршова. У його трудовій, що зберігається в ніжинському архіві, є запис про те, що 17 березня 1931 р. припинив роботу у Ніжинському педінституті “у звязку з заарештуванням”. Після цього сліди вченого пропали назавжди. Політичних переслідувань та репресій зазнали історики Теофан Алексєєв, Лев Окіншевич, Микола Петровський, біологи Петро Бєльський, Федір Великохатько, Сергій Марич, зоолог Іван Богдан, літературознавці Олександр Грузинський, Сергій Козуб, Іван Миронець, Євген Ненадкевич, Євген Рихлик, Костянтин Штепа, Олександр Яненко, мовознавці Андрій Кирилов, Микола Ладухін, Іван Павловський, історики Лев Окіншевич, педагог Степан Порада, Митрофан Рябко, математик Панас Тихий, мистецтвознавець Федір Проценко та інші. Деякі з них загинули.
Відомі дослідники історії Ніжинського педуніверситету Григорій та Олександр Самойленки слушно зауважують, що 1933-1934 навчальний рік можна назвати одним із найтрагічніших у долі вузу (Самойленко Г., Самойленко О. Ніжинська вища школа: від Гімназії вищих наук до університету. – Ніжин: НДПУ, 2000. – С.157). У листопаді 1933 р. вийшла постанова ЦК КП (б) України, яка закликала до боротьби з українським буржуазним націоналізмом. У грудні 1933 р. її обговорили в педінституті і прийняли ухвалу “Про рішуче очищення працівників інституту від націоналістичних елементів”. У серпні 1933 р. у Чернігові відбувся зліт радянських письменників та літгуртківців області, на якому була засуджена робота ніжинської літературної студії “На штурм”.
У цей час Іван Максимович працював спершу учителем, а потім заступником директора Ніжинської СШ №7. У листопаді 1937 року йому інкримінують участь у націоналістичній організації на базі Ніжинської СШ № 1 (Кримінальна справа викладача Михайла Яковича Алимова. Архів Чернігівського управління КДБ України. Спр. 5323. 107 с.).
У роки війни І.М.Ярешко опинився у редакції окупаційної газети “Ніжинські вісті”. Хвиля арештів учасників ніжинської організації ОУН та її керівників Дмитра Чичковського та Михайла Поляченка його обминула (Ємельянов В., Астаф’єв О. ОУН у Ніжині та гробарі на цвинтарі історії // Просвіта. 1994.№ 1). У листі до «Просвіти» Іван Кошелівець писав: “Добре пригадую Чичковського і Поляченка і можу додати деякі подробиці до них, хоч краще запамятався Чичковський, а Поляченко якось зблід у моїй пам’яті. До ОУН у Ніжині записалося чимало, серед них були й старші люди, один навіть партієць. Чичковський працював в Арбайтсамті. З ним працювало кілька молодих людей. Усі вони були здружені, знали, яка небезпека чигає на Чичковського і встановили систему сторожі, щоб як гестапівці йтимуть його брати, дати своєчасно сигнал для втечі. На жаль, система якось не спрацювала, Чичковського німці схопили і розстріляли. А Поляченко, повторюю, не знаю не дівся.
Мені з ОУН пощастило тому, що я повернувся додому з полону після того, як з її організацією все скінчилося і вже ходили чутки, що німці будуть оуністів ліквідовувати. Фактично вони були в підпіллі” (Лист від Івана Кошелівця // Просвіта. 1994. №№ 6-7).
Ще в 1940 р. Іван Максимович вступив до аспірантури при Інституті літератури імені Шевченка, де під керівництвом академіка Олександра Білецького працював над дисертаційною темою з ділянки давньої української літератури. Опинившись у 1944 р. на еміграції, він продовжує розвивати свій літературознавчий хист, постійно друкує свої статті, розвідки, рецензії у газетах “Українські вісті”, “Сучасна Україна”. З 1951 р. – один із редакторів газети “Сучасна Україна”, з 1955 по 1961 роки спільно з Юрієм Лавріненком редагує “Українську літературну газету”, з 1961 по 1967, 1976 по 1977 роки – головний редактор журналу “Сучасність”.
Із 1947 року співпрацює з професором Володимиром Кубійовичем у редакції “Енциклопедії Українознавства”, з 1957-го – член редколегії і редактор відділу літератури УЕ, автор низки статей, написаних спеціально для цього видання. Він є автором праць: “Нариси з теорії літератури. Вірш”, Мюнхен, 1954 – книга із задуманого “Загального вступу до літературознавства”; “Сучасна література в УРСР” (“Пролог”, 1964, книга, яка фігурувала на судових процесах проти дисидентів як “речовий доказ” їх “антирадянської пропаганди”), в ній із вражаючою глибиною і проникливістю проаналізував історію української літератури 20-60-их рр. Ґрунтовні, багаті на джерельну базу його монографії “Микола Скрипник”, 1972 (передрук. у журн. “Дніпро”, 1993, №№10-12), “Олександер Довженко. Спроба творчої біографії”, 1980; книги спогадів “Розмови в дорозі до себе”, 1985, перевид. 1994, “Літературний процес. Дещо з віддалі”, Париж, 1991,”Жанна д’Арк”, 1997. Окреме місце у наукових досягненнях Івана Кошелівця займають упорядковані, споряджені передмовами і видані ним видання: “Берег чекань” Василя Симоненка, 1965 і 1973; “Панорама найновішої літератури в УРСР”, 1963 – друге доповнене і розширене вид. 1974, що подає найяскравіші твори шістдесятників та самвидаву; книга документів про дисидентів “Україна 1956-1968 рр.”, Париж, 1969 (цікаво, що 1986 року ця книга підпільно була перевидана кишеньковим форматом у Варшаві); “Микола Скрипник. Статті й промови з національного питання” (в-во “Сучасність”, 1974); “Ґратовані сонети” Івана Світличного (в-во “Сучасність”, 1979); “Вибране” Євгена Сверстюка (в-во “Сучасність”, 1979).
Він відомий також як перекладач з німецької (Франц Кафка. «Оповідання», 1989; Фрідріх Ніцше. «Так мовив Заратустра», досі не опубліковано), французької (Дені Дідро. «Жак-фаталіст і його пан», 1967, друковані в “Сучасній Україні” та “Сучасності” фрагменти із “Злих думок” Поля Валері, “Думок” Паскаля, поезії Жака Превера), білоруської (Василь Биков. «Мертвим не болить», 1966), російської (друковані в періодиці “Один день Івана Денисовича” Олександра Солженіцина та “По обидва боки океану” Віктора Некрасова) та ін. З великою майстерністю написав мемуари про Олександра Білецького, Михайла Ореста, Володимира Державина, Володимира Кубійовича, Володимира Рєзанова, Олександра Покровського, Євгена Рихлика, Миколу Петровського, Петра Бєльського та ін.

* * *
У травні 1993 року Іван Максимович Кошелівець, після п’ятдесяти років розлуки, відвідав Ніжин і рідний педінститут, який закінчив далекого 1930-го і в якому недовго працював. На цей раз приїхав до Ніжина із своєю дружиною, відомою поетесою Еммою Андієвською. Зустріч із викладачами і студентами, що відбулася в актовому залі, загострила питання ладу і влади на Україні. Розпад імперії, здавалося б, глибокою тріщиною розколов народи і держави, а в чиємусь уявленні погрожував узагалі зруйнувати єдність людства. Насправді ж українська людина вступила у новий, історичний, сказати б, космічний період, у якусь невідомість, зовсім не передбачену прогнозами офіційної науки. Інстинкт національно-державницького самозбереження виявився могутнішим за ідеологічне доктринерство і пропаганду, котра проголошувала непохитність фундаменту радянської резервації, а гостя обзивала “ворогом народу”, “головорізом”, “фашистським прихвоснем” і т.д. У підшивках газет ще не пожовкли наклепницькі статті, в архівах КДБ не висохло чорнило від запису “Розшукується за списком №1”, а Іван Кошелівець таки повернувся, щоб власною присутністю засвідчити, що ірраціонально-державницький дух народу, глибоко протилежний удаваному універсалізмові радянської конструкції, невмирущий.
Напевне що Іванові Максимовичу виступати було не легко. Подавлював у собі щем розлуки і радості, очима натикався на сторожкі і перелякані обличчя кількох писарчуків, що через газету і радіо паплюжили його імя, змішували його особу із землею. Тепер вони йорзали на стільцях, законспіровані сорочками із краватками і піджаками, розчинялися серед інших, дихали з усіма одним і тим же повітрям, та здавалося їм, що про їх наклепницький хист знали усі в залі.
У Києві було легше. Національна еліта зразу ж оцінила його наукові досягнення (Одарченко П. Українська література. Збірник статей. К., 1995.С.221-231).
Тут же, у Ніжині, Іван Максимович нікого ні в чому не переконував. Виступав. Порушував актуальні проблеми сучасного літературного процесу. Акцентував увагу на зіткненні і протиборстві головних життєвих сил на пострадянському просторі. Розкривав конфлікти між дійсністю і життєвими ідеалами. Розповідав про перипетії своєї долі і теперішні враження від Ніжина і Великої Кошелівки. Ділився спогадами про ніжинську професуру.
Нікого не переконував, не було в цьому потреби. Хіба можна закликати людину одержати насолоду від свіжого повітря, неповторного краєвиду чи інтелектуальної бесіди? Тепер, коли Івана Максимовича між нами уже нема, особливо гостро відчуваєш виправданість його тодішньої поведінки в аудиторії, гуманістичність поглядів і особливе уміння кількома влучними штрихами змалювати трагізм життя людей у радянську епоху і показати всю складність і суперечність переходу до нового життя.
Для такого інтелектуала, як Іван Кошелівець, трагізм життя не просто асоціювався зі смертю, скорботою, співчуттям. Адже його фізичне і духовне існування також стало жертовною “клітинкою” великого плану радикальної перебудови суспільства за рахунок необмеженого терору. Головним конструктором цієї утопії виступив більшовицький уряд, що спирався на вкрай спотворену інтерпретацію марксизму і фізичну силу партії, держави і поліції. Завершенням цього процесу стала влада одного індивіда, простерта на всі апаратні структури, влада, яка надавала теророві і беззаконню абсолютної сили закону. Витворився новий політичний кентавр – СРСР, що посів гігантський Євразійський материк і перетворив у супердержаву і суперетнос цілу мозаїку окремих півдержав. Усі етапи боротьби ще в зародку мертвого кентавра із людиною, що не дає себе умертвити, Іван Кошелівець відчув усією шкірою: ліквідація куркулів, примусова колективізація, штучний голодомор, депортація в Сибір, репресії… Смертей на своєму віку він бачив і пережив багато. Усі ці смерті були трагічними тому, що в розквіті сил забирали людей, які втілювали національний ідеал і боролися за нього.
Саме так він сприйняв, скажімо, самогубство народного комісара України Миколи Скрипника, якому присвятив окрему монографію (1972) та смерть у таборах свого викладача, керівника секції української мови та письменства Науково-дослідної катедри Ніжинського Інституту Народної Освіти Євгена Рихлика. Ці люди боролися за утвердження і втілення національного ідеалу, їх смерть відкривала для нього завісу трагічного, у якому перепліталися реальний та ідеальний плани. Ні Микола Скрипник, ні Євген Рихлик, ні сотні інших жертв більшовизму не думали ставати трагічними героями, але потрапивши у систему, де терор використовувався як механізм управління державою і засіб нейтралізації інакомислячих, гідно прийняли мученицьку смерть. Так само сприйняли мученицьку смерть Ісус Христос і легендарні біблійні герої – апостоли і святі, чи та ж Жанна д’Арк, про яку Іван Максимович також написав окрему книгу (1997).
Увесь трагізм радянського життя 30-40-их років особливо рельєфно і опукло розкривається сьогодні, коли зявляються нові історичні документи і факти про масові репресії – одне із наймасштабніших і найстрашніших явищ ХХ століття. Документальна “база” цього явища показує генетичні умови його виникнення й історичного розгортання, виявляє всі зв’язки та форми.
Процитуємо кілька цих кілька документів, які стосуються долі самого Івана Кошелівця.
Із допиту органами НКВС 10 листопада 1937 року Шкарупи Івана Гнатовича, 1895 року народження, учителя української мови Ніжинської СШ № 1. Допит провадився у справі Алимова Михайла Яковича, 1895 року народження, викладача кафедри української мови Ніжинського педінституту.
“У 1935 році я перейшов на роботу в школу №1 Ніжина, де працював зав. навчальною частиною і викладачем української мови і літератури.
У Ніжині я приєднався до контрреволюційного угруповання, куди входили націоналістично настроєні вчителі окремих шкіл і викладачі інституту.
До вказаного угруповання належали:
1) Молчановський Іван Михайлович, завпед школи №2, він же завідуючий методкабінетом;
2) Іножарський Віктор Дмитрович, викладач російської мови школи №7, у минулому син куркуля;
3) Ярешко Іван Максимович (Кошелівець. – Авт.), завпед і викладач української мови школи № 7. Виключений із рядів КП (б) У за ряд антипартійних вчинків;
4) Дубина Григорій Петрович, колишній викладач української літератури педінституту;
5) Алимов Михайло Якович – колишній викладач мови педінституту, тепер арештований.
Ми критично обговорювали роботу радянської школи, домовлялися про подальші методи роботи, як правило, у націоналістичному напрямку, при чому основну ставку робили на необхідності впровадження у свідомість учнів націоналістичного світогляду.
…Крім того, перебільшувалася роль і вплив дореволюційної літератури – Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Квітки-Основ’яненка. Невірно подавалася роль Івана Франка, зокрема перебільшувалася його значення в літературі (Кримінальна справа викладача Михайла Яковича Алимова. Архів Чернігівського управління КДБ України. Спр. 5323. С.70-72).
Доля усіх цих людей склалася трагічно. Михайла Алимова заслали у далекосхідні табори в Уссурійськ (Ворошилов). Його дружина, Лідія Артемівна, останнього листа від нього одержала у березні 1938 року. Ймовірно, що він там і загинув. 23 травня 1959 року Президія Чернігівського обласного суду у своїй ухвалі визнала, що його справу сфальсифіковано. Михайла Алимова посмертно реабілітували. Учителя української мови № 1 Івана Шкарупу рішенням трійки від 19 листопада 1937 року його засудили до розстрілу (Кримінальна справа Шкарупи Івана Гнатовича. Архів Чернігівського управління КДБ України. Спр. 4264 Ф/П. С.23-31).
Постановою трійки при Чернігівському управлінні НКВС від 19 квітня 1938 р. до ВМП засуджені:
Молчановський Іван Михайлович, 1892, уродженець с.Плоске, зав. педчастиною Ніжинської СШ №2;
Казута Павло Антонович, 1890, с.Шурагарово Мелинського р-ну Західної обл., директор СШ №5;
Кабальний Петро Степанович, 1889, Ніжин, викладач СШ №1;
Довгаленко Василь Романович, 1890, Ніжин, учитель Григоро-Іванівської школи;
Гармаш Микола Михайлович, 1890, Ніжин, учитель СШ №7;
Верхградський Аркадій Самійлович, 1898, урод. м.Черге Кам’янець-Подільськоїх обл. (Кримінальна справа Молчановського Івана Михайловича, Казути Павла Антоновича, Кабального Петра Степановича, Довгаленка Василя Романовича, Гармаша Миколи Михайловича, Верхградського Аркадія Самойловича. Архів Чернігівського управління КДБ України. Спр. 2074 С.422-426.).
Іван Максимович Яремко розстрілу уник чудом – у цей час його забрали до війська.
Наведений епізод із життя вченого засвідчує про справді безпрецедентий за своїми масштабами і жорстокістю геноцид радянської влади проти учителів – людей найгуманнішої професії (зрештою, як і проти інших), вражаюче спотворення ідеологічних основ суспільної психіки і моралі. Картини цієї трагедії важко вмістити у раму людської свідомості.
Іван Максимович Кошелівець пережив “криваві конвульсії” більшовицької влади. Він вижив, щоб усіма своїми знаннями, життєвим досвідом і важкою інтелектуальною працею засвідчити, що наша історична свідомість не зводить лише до книжкових знань, а розвивається під впливом моралі. Як амнезія руйнує людську особистість, так само історична амнезія знищує історичну свідомість, варваризує життя і позбавляє його сенсу. Радянська влада намагалася всіляко деформувати природну суспільну пам’ять, замінивши її штучною: різними міфічними образами революції, колективізації, індустріалізації. Під ними маскували глибоко приховані реальні процеси і реальні трагедії. Приречений на безпам’ятство, український народ не здатний переосмислити катастрофи, які він пережив, зокрема й геноцид проти вчителів. Результатом цього стала криза національної ідентичності нашого народу. Вся духовна праця Івана Максимовича Кошелівця, всі його книги скеровані на те, щоб повернути нашому народові його втрачену пам’ять, його стражденне минуле, раз і назавжди покінчити з ідеологічним дурманом. Він жив і творив і за себе, і за невинно убієнних, до того часу, поки у мюнхенській квартирі 5 лютого 1999 року з його руки не випало перо.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Post Views: 282