(Пантюк С. Швидше не буває : повість. Київ : Наш Формат, 2020. С. 176).
У динамічній, химерній і повчальній повісті Сергія Пантюка «Швидше не буває» розповідається драматична story дівчинки Ельвіри.
Сюжет розгортається як крах безтурботного дитинства 11-літньої Ельвіри після того, як її батьки потрапили в ДТП. Унаслідок дорожньої трощі тато загинув, мама потребувала вартісного лікування, щоб відновити якість життя і повернутися у професію (до аварії вона працювала вчителькою). Ельвіра ж після втрати батька і стресу замкнулася, їй складно було сприйняти байдужість однокласників «тепер, коли потрапила в біду» і «раптом стала нікому не потрібною» (с. 16). Окремі школярі розпочали «позаспинну обструкцію» − цькування «чувирли», доньки «уборщіци», за старенькі мобільний телефон/комп’ютер, вбрання зі секонд-генду, стали оббріхувати, втягнули до цієї веремії Олега – хлопця, що подобався Ельвірі…
Проблеми наростали, як снігова лавина, і на якомусь етапі дівчинка вичерпала усю снагу до життя і боротьби й задумалася про самогубство.
…Отут мені захотілося відкласти книгу, бо її початок чимось нагадав мелодраматичні «страшилки» із соціальних ток-шоу на ТВ (і окремих текстів), якими здобувають рейтинги певні телеканали і де «експерти» з числа колишніх поп-зірок зверхньо дають поради «приниженим та зневаженим».
Але ж я читала низку творів С. Пантюка (роман «Війна і ми», «Так мовчав Заратустра. Вибрані поезії», «Про100 вірші. Емоції, стани» та ін. ) і добре знаю, що попсу він не пише. Можливо, дещо клішований зачин історії Ельвіри є свідомою провокацією автора з метою «підсадити» на книгу ширшу аудиторію, а не лише обізнаних (посвячених у читання) читачів?..
І подальше читання переконало в тому, що книга С. Пантюка – це не лише драматичний сюжет, а й актуальний, психологічно вивірений твір, у якому автор прагне навчити підлітків долати життєві бар’єри загалом, боротися з булінгом зокрема.
Для того, щоб поділитися з дітьми лайфхаками – корисними порадами, письменник використовує прийом очуднення. Рецепти мудрості, що звучать з уст учителів/батьків, часом сприймаються дітьми як банальні непереконливі стереотипи, тому у книзі з’являються фентезійні чарівники Коцюрубка та Крутончик. Насправді, жодних проблем Ельвіри вони не розв’язують – Ельвіра усе поступово усвідомлює й вирішує сама. Але вони підтримують дівчинку тоді, коли так хочеться, щоб хтось великий і сильний захистив тебе від брутальності підлих людей – а тато загинув… Вони пояснюють дівчинці складні питання, можливо, краще за маму, що змучена хворобою і виснажливим зароблянням хоч якоїсь копійки. Тобто, тимчасово, допоки дівчинка психологічно не зміцніє, чарівники відпрацьовують функцію заміщення – виконують роль сильного тата, мудрої мами, справедливого учителя.
А водночас нагадують, що стати татом/мамою – то одне, а БУТИ татом і мамою – то зовсім інший процес, який вимагає мудрості, відповідальності і постійного спілкування з дитиною. Чи багато серед нас, батьків, мудро-чутливих до світу дитини, яка пізнає всі грані непростого життя?.. Тому цю книгу варто читати і батькам.
Деякими порадами від С. Пантюка поділюся тут.
Підліткові депресивно-суїцидальні настрої – типова ситуація, на жаль. І Сергій Пантюк разом з Ельвірою та Коцюрубкою «намацує» причини їх та шляхи «розрулювання».
Те, що Олег долучився до булінгу Ельвіри у класі («Вона не тільки ябеда й брехунка… Вона ще й учора до мене цілуватися лізла…», с. 21), − стало для дівчинки останньою краплею у низці негативних подій. Стрес спричинив істерику, а за нею й розпачливі думки: «І саме того дня, трішки заспокоївшись, дівчинка вперше подумала про самогубство. Вона раптом уявила, що ввечері непомітно вислизне з дому, …потім – до станції метро «Дніпро», а там – високий міст… Один рух – і все закінчиться. Зникне назавжди. Чи не зникне? Он бабуся Ганнуся казала, що всі люди, які помирають у цьому світі, продовжують жити у світі іншому. Отже, і тато там живе…» (с. 22).
Пекельна образа й беззахисність – тата немає‼! − спровокували думки дівчинки про відчайдушний крок (це дуже повчальний момент повісті для тат, які через службову зайнятість чи лінь не відчувають емоцій своїх дітей).
У стані відчаю наступної миті Ельвіра зазвичай згадувала матір: «То її широкий, трохи докірливий погляд, то худенька, зіщулена постать зі шваброю в руках» (с. 22). І почуття відповідальності за маму, яка потребує її підтримки, змушувало відігнати «якомога далі оті свої страшні думки».
Далі дівчинка бралася до діла («сідала за підручники або брала в’язальний гачок»).
А «волю емоціям та мріям» давала у своєрідному сховку – зоні комфорту (така територія має бути в кожної дитини), де вона була одна, де не боялася бути підслуханою чи зрадженою: «У вихідні бігла на улюблену галявину, до свого маленького дубочка, який ріс хоч і повільно, але таки помітно…» (с. 22)
Мріяла Ельвіра «особливо про те, як одного разу вона йтиме ранковим містом і раптом знайде загублену кимось валізу із грошима. І передовсім вона вилікує маму, а якщо трохи коштів залишиться – використає їх і на свої потреби: новий ноутбук, телефон і дещицю гарного одягу…» (с. 22).
Проте цього ранку до ридань, гіркоти додалася ще й «злість і ненависть до когось невідомого, хто… висмикнув із землі беззахисне деревце і хтозна-куди викинув» (с. 23).
На етапі переживання енергійної негативної емоції, яка переборола депресивний стан і думки про суїцид, і сталося диво − з’явився чарівник, який легко «зчитував» усі думки Ельвіри, переконався, що вона – «добра й щира людина», і запропонував допомогу.
Спершу Коцюрубка виконав мрію Ельвіри: «Тієї ж миті перед Ельвірою впав великий чорний шкіряний портфель… туго набитий новісінькими банкнотами… Чотириста. Тисяч. Доларів. США!» (с. 29−30). Але при цьому чітко пояснив: «…Я б не радив тобі шукати скарбів. Це не твій шлях. Ніхто із твоїх предків нічого цінного не заховав. Тому тобі нічого й не належить. Можна, звісно, вихопити чужий скарб. Але це буде так, ніби ми вкрали щось із крамниці або з чийогось житла» (с. 28).
Дівчинка, пригадавши ще бабусині настанови, відмовляється від валізи з доларами: «бо це дуже погано» − «цупити» гроші у людини, яка їх заробила.
Загалом, треба зазначити, обидва чарівники, і Коцюрубка, і Крутончик, що з’являється трохи згодом, багато розмовляють із дівчинкою, бо переконані, що «спілкування нам не зашкодить» (с. 28). Також роль чарівників полягала в тому, щоб допомогти Ельвірі самостійно віднайти спосіб вирішення своїх проблем і підтримати її на шляху до цього рішення. Вони ж наголосили на виваженості будь-якого рішення: «Не напружуй мозок, у тебе зараз голова схожа на розпечену жарівку… У тебе буде ціла доба, щоб усе осмислити, систематизувати і визначитись» (с. 32).
Тобто, Пантюк прописує причини виникнення депресії (у даному разі це − перевантаження дитини стресами та негативними емоціями, відчуження і ворожість у колективі, відсутність належної підтримки і захисту в родині) і накреслює етапи долання кризи: активізація почуття відповідальності, будь-яка корисна діяльність, можливість усамітнитися в зоні комфорту й обдумати все чи помріяти, з’ява яскравої емоції (навіть негативної), яка спрацює як пусковий механізм і допоможе здолати кордон комфорту та започаткувати процес відновлення, постійна комунікація з дитиною, що шукає свій шлях у житті, налаштування її не на емоційні, а на виважені рішення тощо.
Образ дубочка, якого Ельвіра виростила із жолудя і якого Коцюрубка пересадив у сприятливіший ґрунт, є своєрідним символом життя людини: гарна земля, вчасне зволоження, світло від лагідного сонця і добре ставлення людей здатні творити диво не лише з рослинами.
Отож, Ельвіру пересадили в інший ґрунт – чарівники допомогли їй показати неймовірні результати у плаванні (а воду дівчинка любила змалечку), дівчинку запросили до школи олімпійського резерву і як плавчиню, що демонструє феноменальну швидкість, її делегували («продали») представляти збірну Австрії. Так Ельвіра здійснила своє перше бажання − заробила кошти не лише мамі на операцію, собі на будиночок і телефон останньої моделі, а й допомогла набути капітал спортивній федерації, адміністраторові та масажистці.
На цьому етапі оповіді С. Пантюк реалізує пізнавальну функцію художнього тексту − відкриває завісу до професійного спорту, торкається певних аспектів закулісся спортивного життя (наприклад, як неповнолітні спортсмени можуть розпоряджатися заробленими коштами), і це свого роду нова тема в підлітковій літературі. В Україні мало художніх творів, де б популяризувалися професійні заняття плаванням, боксом, художньою гімнастикою, футболом, хокеєм, фігурним катанням та ін. і водночас чесно розповідалося про підводне каміння цього процесу. (Виявляється, у бажанні позбутися суперниці спортсменки можуть бути такими ж вигадливими як моделі чи балерини, і ці сторінки повісті читаєш як детективну історію).
Одним із випробувань, яке не пройшла Ельвіра, стала автоматизація не лише її безкінечних тренувань, а й життя. Вона почала робити тільки те, що допоможе їй перемогти у чергових змаганнях і заробити гроші. Навчання, спілкування (з мамою, з Олегом, колегами по команді), не раціональні, щирі емоції відійшли на задній план. Як наслідок, на якомусь етапі Ельвіра перестала бути «доброю і щирою людиною», втратила підтримку «дивинки-чарівнинки» і… програла важливу олімпійську дистанцію.
Цей єдиний програш у її кар’єрі став кульмінаційним у становленні Ельвіри як особистості. У розмові з Коцюрубкою, що знову навідався, Ельвіра проаналізувала своє життя, свої помилки, свої пріоритети й переглянула їх (у класичному літературознавстві цей прийом називається «внутрішнім монологом героя»).
І вже наступною перемогою вона з власної ініціативи поступилася перспективній плавчині Оксані, що відстоювала честь української олімпійської збірної, але якій не допомагали чарівники. Потім вона «відпрацювала» контракт – здобула дві перемоги для збірної Австрії. Згодом Ельвіра поцікавилася(!) долею їхньої товаришки по команді, якій свого часу дівчата допомогли виїхати зі спортивної бази на побачення з нареченим Андрієм, що вирвався на добу з АТО. Оксана розповіла, що Вероніка «віддала перевагу коханню перед спортом» − «завагітніла» і «вилетіла зі збірної близько пів року тому». На початку травня молодята планували одружитися. Але наприкінці квітня Андрій загинув у бою. «Тепер Вероніка живе у своїх батьків у Кам’янці-Подільському, маленьку донечку бавить…» (С.155).
Ця історія зворушила й збентежила Ельвіру, вона довго плакала…
А згодом, через декілька діб, на прес-конференції оголосила «про завершення спортивної кар’єри і про своє подальше повернення додому в Україну» (с.158):
- Коли я дивлюся на себе у дзеркало, бачу там довгорукого м’язистого інопланетного прибульця… А півтора роки тому, поки в мені не відкрився цей феномен, я була звичайною ученицею київської школи. Зараз, через брак часу, я геть занедбала навчання і почуваю себе людиною з притупленим інтелектом… я дуже сумую за рідними і близькими, за хлопцем, який мені подобається. Ця ситуація стає для мене нестерпною. І мені необхідно її змінити. (С. 158)
Таку рішучість дівчина виявила не вперше. Свого часу федерація пропонувала їй вигідний контракт із Росією, і вона принципово заявила: «Я готова брати участь у всіх змаганнях за будь-яку країну, крім Росії. І це навіть не обговорюється» (с. 97). [Хоч адміністратор і «белькотів» неповнолітній спортменці у дусі «какая разніца»: «А чим тебе не влаштовує Росія… Тут… не політика є головною, а спорт і гроші» (с. 97)].
Емоційною кульмінацією твору, своєрідним катарсисом, став момент, коли Ельвіра «зв’язалася через відеочат зі своїм банківським менеджером і попросила» переказати сто тисяч доларів на зазначений рахунок: «Але отримувач не має знати, від кого отримав кошти, можна хіба написати в повідомленні: „Щоб твоя крихітка, Вероніко, була щасливою!..“» (с. 162).
Яким було друге бажання Ельвіри і чи виконали його чарівники – читайте у книзі С. Пантюка «Швидше не буває»J.
Оповідь про Ельвіру присмачена яскравими українськими приказками, якими дівчинці запам’яталася її бабуся: вилазь із води, бо верба на спині виросте; руки й ноги тобі отак повиривати, як ти мого дубка; прилягла після обіду, щоб сало зав’язалося; не лізь поперед чарівника в пекло; ще колом не доб’єш. Також із-поміж новітніх термінів (сайт, відеочат, соцмережі, месенджери, менеджер) у повість вкраплено й майже екзотичні українські вислови (зачучверений лихороб, виходити голобіски, розпечена жарівка) − тобто мовний баланс збережено.
Також книга вчить етики спілкування. Під час розмови із чарівником Коцюрубкою, що був малого зросту, Ельвіра «присіла, щоб не нависати» (с. 28). Ласий до солодкого Коцюрубка, на відміну від знаменитого Карлсона, ділиться тістечками не лише з Ельвірою: «…Пригостиш маму, коли вона повернеться з роботи» (с. 58). Суперницю, яка прагне отруїти сильну конкурентку, Крутончик настановляє: «Розвивайте себе, а не шукайте способу знищити суперника» (с.115). А занадто наївну Ельвіру сварить: «Ти надто довірлива, неуважна, заглиблена в себе. А тому і стала вразливою» (с. 116). Письменник навіть змальовує кольорову палітру щирості і зла: «Твої емоції світилися, як завжди, зеленим, а поруч пливла чорна хмара негативу й зла» (с. 118). На шляху до мети, яка «без натхнення і захоплення» «стає нудною», Коцюрубка радить «не поспішати», усе робити «поступово», «просуватися невеличкими кроками».
Окрім алюзій до чарівних народних [із чарівними предметами – (фірмовими окулярами для плавання), випробуваннями і надзвичайними героями] та літературних казок (зокрема, трилогії А. Ліндгрен про Карлсона), пояснення Коцюрубки про паралельні світи відсилають читача до «магічного реалізму» Г.Г. Маркеса. Бо Пантюк, подібно до колумбійського нобеліата, поєднуючи в уяві «фантазію і реалізм», «віддзеркалює життя і конфлікти» підлітківого континенту. А опис побачення Вероніки й Андрія нагадує реальну історію, відтворену в книзі письменника й учасника АТО Артема Чеха «Точка нуль». Таких проникливих історій про кохання на тлі війни, що триває вже сьомий рік, у сучасному українському бутті багато…
Проте мене не полишає відчуття, що твір укладався дещо поспіхом і деякі аспекти автор належним чином не пропрацював. Іноді відчувається трохи схематичний характер оповіді (хоча образи тренера Богдана Васильовича, що культивує дисципліну і з «ведмедями» не працює, хитруватого адміністратора Льови, трохи тюхтія Олега виписані впевненими крупними мазками). Тема Росії, така болісна і зрозуміла нам усім, у повісті з’являється дещо раптово. Також у контексті розвитку толерантного ставлення суспільства до людей з інвалідністю видається некоректним вживання терміну «дебіл» як лайливого слова. Так само мені видається недоречним у книзі для підлітків опис реальної отруйної речовини та механізму її дії. Можливо, варто обіграти цю назву й дати дітям якесь образне мухомористе слово, які так вправно вигадує Сергій Пантюк і яке було б такою ж паралельною реальністю, як і світ Коцюрубки та Крутончика. Та й ситуація, коли жінка (мама Ельвіри) через травму хребта(!) змінює професію учительки на посаду прибиральниці і тягає відра з водою та швабру, виглядає непереконливою.
Але ці зауваження висловлені, щоб не передати куті меду. Бо насправді Сергій Пантюк пропрацьовує надважливу тему формування особистості в підлітковому віці за складних обставин. І модель розвитку і становлення світу дівчинки Ельвіри, яка попри травми і стреси, сирітство, випробування бідністю, славою і грішми, стає впевненою в собі, сильною, але доброю і щирою людиною, багатьом юним читачам стане в пригоді.
Ніна Головченко