Усім відомо як надійно запираються двері Спілки письменників у славному місті Л. Знано про це і не менш відомому у місті Л. літераторові Вітькові. Ось чому сьогодні він, вирушаючи у напрямку Спілки, не прихопив з собою у знамениту торбу з жовтого шкірзамінника ємкий такий на десять літрів продуктовий контейнер з “джентельменським” набором – ложкою, виделкою і кухонним ножиком, а ломика. То коли у Спілці фуршетик, у пластикове “черевце” контейнера Вітьок набирає зі загального бенкетного столу усе, що їстивне. Усе, що залишилось, вціліло і придатне до споживання. І начхати йому на осудливі погляди колег! Він що – не в себе вдома? А їсти Вітькові хочеться завжди.
Сьогодні у Вітька, повторюємось, в уже відомій сумці не контейнер зі столовим набором, а ломик. Так, так – ломик. Металевий такий, вилитий ще з радянського металу і за якістю він такий, що ним можна і усю планету перекинути. І не зігнеться, бо метал, з якого він зроблений, йшов також на виготовлення танків. А танки … Ну, не було в країні, скажімо, туалетного паперу, а танки були! Найкращі, найміцніші, найзалізніші. І з того металу також ракети будувалися. Різні ракети. Космічні – в тім числі.. На них космонавти літали. Тільки ось питаннячко: де космонавти туалетний папір роздобували, коли у країні розвинутого соціалізму виготовлення туалетного паперу не було передбачено у планах героїчних п’ятирічок.
А он і Спілка. Другий поверх, високі двері. Як усе знайомо, знано і любо. Скільки вже років Вітьок тут. І завжди у керівництві! Як не заступник голови Спілки, то прес-секретар, як не прес-секретар, то заступник голови… Так йшло по колу. І завжди Вітька обирали членом правління Спілки. Правління – то таке збіговисько, яке вирішує кого висунути на літературну премію, кому видати стипендію, кого нагородити грамотою. Словом – кому що дати з тих надзвичайно скромних ресурсів, що залишено Спілці в умовах дикого капіталізму. І враз трапилось непередбачуване! Трагедія, можна сказати- трапилась. На останньому зібрані Вітька не обрали членом отого самого правління. Отже, це означає, шо він уже не літературний начальник? Що він стає звичайним і рядовим! І як таке пережити? І як жити взагалі? Без начальництва літературного ти ніхто! Тебе не знають і не помічають! З тобою навіть не дуже радо вітається спілчанська прибиральниця пані Аня. Де вже там, наприклад, Люся Пелехата… А чи перший заступник голови спілки Гоша Прищ! Не кажучи про самого першого – заслуженого гітариста республіки, пана Спортсмена.
Отож, Вітьок мусить усе з”ясувати і усе вияснити – чому його, також заслуженого, але не гітариста, а клоуна- не обрано у правління Спілки?
Вітьок знає, що двері Спілки надійно зачинені на сім замків. То Люся Пелехата, остерігаючись замахів на власне згвалтування хуліганами з парку Костюшка, так замикається. А ще відомо Вітькові, що без дозволу пана Спортсмена його у приміщення не пустять. Там усе розписано і визначено: кого впускати, а кому і дулю під ніс тицьнути. Ось для чого Вітькові лом, отой родич танків та ракет. Він за його допомогою підважить двері і начхати йому на замки, на керівництво та навіть представників поліції, якщо враз те саме спілчанське керівництво візьме і викличе стражів порядку. Скандал Вітькові навіть вигідний. Про нього напишуть, його згадають. Ось що важливо. І немає значення, в якому світлі та ролі – чи ти видав книгу, чи втрапив під колеса автомобіля. Без різниці. Головне – слава та популярність!
З третьої спроби двері піддалися. А шуму при тім! А гуркоту! Прокинувся навіть Петрович, слюсар з ЖЕКУ. Петрович мешкає поверхом нижче. Йому з перепою видалось, що в їхній дім вцілила російська ракета, ота посестра з ломиком Вітька. У самих кальсонах Петрович було вистрибнув на сходову площадку, та зрозумівши, що то не ракета, а зі Спілкою письменників “щось робиться” – махнув рукою і поспішив до себе на кухню, де на денці пляшки ще щось “мало бути”.
Замість Петровича біля хулігана Вітька виросли, покинувши темінь внутрішніх приміщень пан Спортсмен, Гоша Прищ і Люся Пелехата. “Диви, усі в зборі! Усі на місці!” – з кислицею на обличчі подумав Вітьок.
-Що то таке? – обурився Гоша Прищ.
-Що ви собі дозволяєте? – не менш обурювалась Люся.
Відмовчувався тільки пан Спортсмен.
-Це тобі так легко не минеться! – нарешті обізвався і він.
-А ти мені не погрожуй! – рушив в атаку Вітьока. – Я, можна сказати, у себе вдома!
-І що? Вдома у себе ви також отак двері виламуєте? – це Прищ. Загалом він дотепний хлопець.
-А як інакше до вас втрапити? Позамикались, не пускаєте членів! Що за бардак!?
-Бардак – то ти! – пан Спортсмен.
-А, може – ти?! Я вже тут був, коли ти ще… Коли ти десь там на гітарі бренькав! – Вітьок наливався люттю.
-Що ти хочеш?
Власне, усім зрозуміло, чого прагне Вітьок – бути літературним начальником. Але для годиться варто перепитати.
-Що я хочу – справедливості! Ви мене зганьбили. У присутності самого Смокашевського. А я і там, у Києві, при владі!
-Хто тепер двері буде ремонтувати? – Прищ і тут проявляв свій практицизм.
-Америка вам допоможе! – гаркнув Вітьок.
-Ой! – вирвалось у Люськи.
Усі на неї – зирк!
-А що мені тепер? Як буду замикатись?
-Охорону маєш! – відрубав Вітьок.
-Яку таку охорону?
-Аво! – і Вітьок кивнув на Прища.
-Я не охорона! Я перший заступник голови Спілки!
-Ого! Високо злетів! Дивись, щоб колись тебе як ото зараз мене.
– Америка допоможе! – по-піонерськи взяла стрій Люся.
– Мовчи! – Прищ.
-Годі! – пан Спортсмен.
-Що ти хочеш? – до Вітька
-Справедливості! – Вітьок.
-Якої?
– Поновіть мене у правлінні, бо я… Бо я не можу займатися… Як його? Творчістю!
-Це не можливо! Збори за тебе не проголосували!
-Знаю я ваші збори! Підтасовка усе це!
-Но! Но! За наклеп відповіси! – хмуриться пан Спортсмен.
-Я вже нічого не боюсь! У мене ось в руках! – Вітьок демонструє ломик, рідного брата радянським танкам та ракетам.
Усі з острахом відступають.
-Зараз як почну у вас все трощити! Де вікна?
Вітьок робить крок уперед і переступає поріг.
-Стоп! – викидує руки перед собою пан Спортсмен. – Вгамуйся, чоловіче! Буде тобі членство у правлінні!
-Точно? Не обманиш?
-Слово голови!
-Знаю я твоє слово…
-Ми за свідків! – висунувся Прищ.
-Отепер краще! Люська, неси папір. Складемо акт, а чи протокол. Неважно! Головне, аби папір був з вашими підписами, де написано, що я у правлінні.
Люська запитливо дивиться на пана Спортсмена. Той киває головою:
-Неси!
Сцена, за якою видно як Люська щось пише швидко і напружено. Нарешті – готово. Ставлять підписи, подають Вітькові. Той починає вголос читати: “Витяг з протоколу номер один засідання правління Спілки письменників. Присутні. Так – добре. Питання – про кооптування до складу правління письменника Вітька. Так, є! Могли б додати – відомого письменника! Або знаного! Ну, гаразд! Як вже є. Ага… Виходячи з крайної необхідності та належного забезпечення творчого процесу кооптувати до складу правління письменника Вітька… За – одноголосно!”
-Фу ти! Отепер – порядок! А то розвели анархію! Тепер і творчістю можна зайнятися! А коли фуршет?
-Буде! – Прищ.
-Молодець! Ти мені їду окремо підготуй прямо на кухні. Бачиш, без хліба насушного важко пишеться. Бувайте!
-А двері?
-Двері зачекають! Ми можемо творити і при відкритих дверях…
Завіса
Ігор Гургула
Leave a Reply