Різдво дитинства – воно так близько, бо завжди з тобою, бо навіює спогади про батьківську домівку, заворожуючий запах сухої отави, внесенної на свят-вечір дідусем, нагадує про тодішній твій колядницький спринт у снігах…
У пам’яті Різдво 1972 року – воно особливо прикметне.
Поспіль кілька тижнів до нього я зі своїми однокласниками, зокрема з Олександром Моциком (у майбутньому Надзвичайним і Повноважним Послом України, який у 1998 –2015 роках очолюватиме українське посольство у Туреччині, Польщі та США), ретельно готувався до вертепного колядування – дійства, яке всі ми хотіли досконало театрально демонструвати в кожній хаті наших односельців. Проводили репетицію багатьох сцен, що мали урочистий релігійний зміст. Повторювали знані колядки, а також вивчали нові. Примірювали до себе відповідний «сценічний» одяг – то були старовинні жупани, кожухи, мундири недавно демобілізованих сусідських солдатів і сержантів.
Олександр Моцик мав особливий кітель – із позолоченими погонами майора. Його дав покористуватися чоловік нашої вчительки Анастасії Іванівни Петро Павлович Чернявський – бойовий офіцер Другої світової.
І ось 7 січня після сходу сонця семеро перебиранців вийшли на основну, ще невиїжджену вулицю нашого села Городець Володимирецького району, яка, здавалося, раділа закличному переливчастому срібному подзвону тронки, нашій ході, грайливо відгукувалася голосним порипуванням молодого снігу під нашими кирзовими чобітьми, звечора густо помащеними моторним маслом, що його дав дядько Опанас …
Попереду нас гордовито похитувалася промениста звізда, яку виготовив батько одного із наших учасників. Її ніс хлопець, котрий у той день був у головній ролі вертепу. А позаду нього у барвистих шатах – цар-отаман, його ординарці, різна прислуга; у вивернутому кожусі – створіння з довгим хвостом і рогами; у білій сорочці-свиті аж до п’ят та у склеєній з білого паперу шапці, яка відома із фільмів про хрестоносців, ще одна дійова особа – вона вимахує дерев’яною косою…
Отак ми по променистих снігах перебігали від хати до хати, аж поки не зайшли в будинок тітки Олександра Моцика. Тільки-но почали колядувати і показувати вертепну сцену, як рвучко відкриваються сінешні двері і в хату влітає керівник нашого села. Із криком «Я вам наколядую, нєгодяї, я вам дам Бога, панімаєш ти! Хто позволів?!» він спочатку роздер свиту на мені, зірвав мою шапку-маску, щоб впізнати, і штовхнув так, що я опинився на підлозі. Потім почав давати стусани іншим, а тоді підскочив до Моцика і схопив за погон, норовлячи його зірвати. Але погон був пришитий міцно, то непроханий гість потягнув його разом із кітелем, а з ним і Моцика – швиргонув у куток. Ми притьмом посхоплювалися і – навтьоки.
Відбігли до вигону, побачили, що ніхто не переслідує, і домовилися: коли почне темніти, то вийдемо знову.
Наші батьки вдома не заперечували, вони якось так таємничо казали, що той наш кривдник ввечері вже навряд чи зможе нам перешкоджати.
…І ось прямуємо на закличні вогники хат свого зачарованного присмерком Городця, над яким вивищувалася в білому покривалі гора Вертеп, з якої вчора з’їжджали на лижах… Довкола нас нехожені кришталеві сніги у вечірній загадковості – ніби заохочують, ніби пишаються… А над нами – підморгують найсвітліші у світі трепетно-ясні зорі.
Співаємо – несемо новину, що діва Марія народила сина, Господнього сина…
Ця історія закінчилася після канікул, коли нас, колядників, директор школи посовістив на «лінійці» перед кількома сотнями учнів: мовляв, такі авторитетні відмінники-десятикласники, і, подумати тільки (!), сам секретар комсомольської організації школи (показав на мене) піддалися релігійним віянням… Але він не говорив злостиво, в його словах ми не відчували справжнього осуду. І не збирався нас карати – просто був зобов’язаний «провести атеїстичну роботу», бо такий йому перед Різдвом прийшов циркуляр із райкому комуністичної партії – «преп’ятствовать релігіозним проіскам».
Днями, обмінюючись привітаннями, знову із Послом згадували ту подію – звичайно, з усмішкою.
Але говорячи про це, ми мали на увазі інше: нам так щемливо хочеться й хочеться повертатися під рідне пречисте небо того Різдва, у ніжність городецьких іскристих, солодко-пухких снігів, у нашу Коляду, якій віддано довірили свої чутливі місткі душі – відтоді й назавжди.
У тих снігах – моє серце…
Віктор Мазаний, письменник, заслужений журналіст України.
На фото (зліва направо): Віктор Мазаний і Олександр Моцик, 2016 рік.